ЧАСТИНА ДРУГА 7 страница

Коли наш власний обоз, що підчас бою залишався на стоянці бригади у лісі, прилучився, зуважую на тачанці Олю. Петренко каже, що вернулася в полуднє з добрими відомостями. Ще цієї ночі зробимо напад на бригаду червоної піхоти. Під'їжджаю до Олі й пересідаю на тачанку.

— Ну, як там, донечко, була десь у штабі?

— Ще й як була! Адьютант — смаркате кацапеня таке — реп'яхом учепився. Клявся революцією, що знав особисто «мойого чоловіка» — зарубали бідного петлюрівці... Потішав, що ожениться... Конфітурками частував, — попадя аж у хліві десь заховала — знайшли... Винцем церковним...

— «Підночувала»?

— Ні. Пообіцяла, що сьогодні увечері прийду. Звичайно — слова дотримаю — піду разом з вами у відвідини.

— Оповідали щось про фронт?

— Тішаться, що з поляками мир уже запевнений, бо... біда вже у вікна заглядала і на фронті, і в запіллі. Кажуть, що до нового року Петлюру і Врангеля зліквідують, а тоді очистять запілля від банд та контрреволюції, зміцнять армію і... «дайош Европу!»

Бригада прибула на фронт з Московщини у час, коли наступала українська армія. «Чортови пєтлюрци» солідно розчистили її, забрали гармати та кулемети. Тепер має чотириста червоноармійців, одну гармату та чотири кулемети — із них два «невилічимо хворі». Іде на врангелівський фронт, у Єлісаветграді має приняти поповнення і завантажитися до потягів. Набоїв обмаль, бо вистріляли в боях з повстанцями десь коло Шполи. Нарікають «товариші» на Україну, що не гостинно їх приймає. До села, де стоїть — вісім-девять верстов від Розумієвських хуторів. Має два дні відпочинку. Вирушає завтра рано. Я вже до Миргорода і не йшла.

— А чи до села підхід добрий?

— Дуже добрий! Зрештою, я сама поведу. Балкою й городами — просто в сад до попа, де штаб стоїть. Гармата і кулемет — коло штабу на подвір'ї.

Хмара догнав нас, як стемніло. На лісному хуторку сортуємо захоплену добичу. Усіх тішили набої, гранати, американські консерви та галети, відбиті видно будьоновцями у поляків. Хмару та Чорноту тішили запасові сідла, та ще й козацькі, нашого піротехніка, або як називав його Андрій — «алхемика» — два вози вибухового та ще й індуктор з каблем на додачу. Для дівчат-розвідниць не забули хлопці захопити жіночої білизни, панчох, черевиків, спідничок, а навіть... цукорків.

Роздавши частину набоїв та консерви на руки, відправляємо обоз, щоб не обтяжував нас, в безпечні села й хуторі до своїх людей. З ліса переходимо на Розумієвські хутори. Коло півночі 1-й курінь рушив ліквідувати червону бригаду. Кінноті там не було чого робити — залишилася на хуторах. Довелося злізти з «сірого» і йти поруч Василенка, який що кілька хвилин питав жартіливо чи не болять ще ноги.

Між третьою і четвертою відбувся напад. От такий собі нецікавий нічим бій у селі, підчас якого червоноармійцям, що вибігали з хат і збиралися на вулиці, за чигиринським опреділенням смерти — «жаба цицки дала», а ті, що поховалися у хатах та хлівах, зберегли ще своє життя для врангелівських кулеметів. Штаб хотіли взяти живим, порозмовляти, та штабовці замкнулися в поповому «сальоні» й відстрілювалися крізь подвійні вікна. Довелося вкинути до «сальону» дві бомби. Розірвалися так щасливо, що коли зайшли до середини, не було з ким розмовляти. Старий піп у підштаниках і рясі на опашку трагічно шкрябав руду бороду і поглядав на вікна й образи, Дві симпатичні попадянки, вбігши напів одягнені до «сальону» — плачем і лементом упали на... піяніно, що постогнувало розшарпаними струнами. Жаль було і вікон, і піяніно, і попадянок, та... війна -війною.

Забравши штабову канцелярію, даєм батюшці пачку совітських грошей — на ремонт.

Перехрестившись, замахав руками:

— Не хочу антихристових грошей! Господь з вами! Як їх чорт забере — нове піяніно куплю.

Нахилившись під стіл, витягнув з-поміж потовчених цілу порожню пляшку з церковного вина і переконавшись коло лямпи, що таки порожня, жбурнув нею в жида воєнкома, що лежав у куті мертвий, обнявшись з перекинутим фікусом.

Виликали антихристи усе вино, — під престолом знайшли. Умираючого не буде чим запричащати...

Оля, що підчас розмови увійшла до кімнати і стояла осторонь, соромливо спустила очі.

Батюшка, зауваживши її, затулив рясою підштанки і здивовано уклонився:

— А... тож панночка, здається, тут гостювала у них... А... розумію... Хай Бог благословить і хоронить вас... Мені вина не жалко... У сусідів десь позичу... І вікон не жалко... І вставляти не буду... Ще в другій кімнаті сам поб'ю!.. Щоб не пхалися антихристи на квартиру!

І перехрестилися.

Забравши захоплену зброю, покидаємо село. Два кулемети мали поломані замки, — покинули їх червоним на розрібок. Гармату запрягли і забрали. В зарядних ящиках не було ні одного набоя. Зідхаючи, згадуєм підпалені удень на дорозі.

Спочивши коротко на хуторах, ранком виступаємо разом з усіма до ліса спати. Лежачи при вогнищах, заглиблюємося в цікаву «лектуру» — перечитуємо накази та оперативні звіти, захоплені в штабі червоної бригади. Зустрічаємо там згадки про знані місцевості у Галичині й на Поділлі, знайомі частини українського війська, довідуємося дещо про нову організацію. В дивізійному звіті знаходимо згадку про важке поранення «батька» чорношличників — полковника Дяченка. Із захопленням читаємо звіти про нещасливі бої з окремою кінною дивізією, що про її існування довідалися сьогодні-ж таки. Всі звіти за час перебування бригади на фронті говорили про перемогу української зброї. Між наказами про вимарш на врангелівський фронт та ліквідування «повстанчих банд» по дорозі, була копія наказу червоного командування, що відділи повстанців Махна перейшли на бік червоної армії для спільної боротьби проти Врангеля й відтепер називатимуться 2-ю Дніпровською бригадою. Всі махнівці зрівнюються у правах з червоноармійцями, а їх родини мають отримати червоноармійський пайок. Всіх махнівців, що перебувають у тюрмах і арештах чека та особих відділів - негайно звільнити і направити до бригади, включно до тих, що засуджені до розстрілу, але присуд, до отримання наказу, ще не був виконаний.

Чорнота, вилаявши Махна «по московськи», плюнув у вогонь.

— Певно набоїв «батькові» забракло. Цікаво тільки, як довго буде «Днєпровской брігадой»?! Та чи знайдеться хоч один дурний махнівець, що скаже, з якого села і чий син, щоб батько за місяць у чека «пайок» у потилицю одержав.

По першорядному обіді з будьоновських запасів обсуджуєм дальшу «програму». Хмара напосівся руйнувати залізницю. По короткій дискусії погоджуємося, що й то робота. Солідне перервання двоторової залізниці Бобринська-Знам'янка, що була чи не найголовнішим шляхом з фронту, буде зовсім гарним «подарунком» для червоних. Все два-три дні треба направляти, а в гарячий час дні дорогі.

Піротехнік наш, що правда, «доморослий», бо напрактикований лише в часі війни сапер — мав задоволену міну:

— Та і вибухового завеликий запас маєм — варто б трохи поросходувати. Маючи «індуктор», можна якийсь бронепотяг в руху підірвати.

Андрій махнув рукою:

— Ти «алхемик» із своїм «кондуктором» сховайся! — Хмара бочку смальцю має...

Усі засміялися. Не розуміючи в чому справа, допитуюся, як то смальцем можна піроксилін заступити?

— Колеса мастять у потягу, замість дьогтю, щоб легше йшов — поучав Андрій.

— Не слухай — переконував Хмара — у комін накидається, щоб машиніст пчихав. Ти у кіні на «максліндері» був? — Ну то я тобі вночі таку саму кумедію покажу.

Закопавши у корчах непотрібну гармату, що з нею на лісових доріжках мали б досить клопоту, виступаєм до залізниці в напрямку Цибулевої.

 

 

* * *

Десь по дев'ятій ввечері, залишивши піхоту в лісі, переїжджаємо групками понад залізничною лінією. Цікавий побачити «кумедію», тримався вже Хмари. З нами Петренко і Чорнота. Ціла «ремонтна комісія» під головуванням чорноліського полковника, бо то був його район, де знав він кожний місток і закрут.

Під'їжджаємо до залізничної будки.

Хмара нахилившись з коня стукає у вікно:

— Дядьку! Вилізь-но!..

— А хто там?

— Комісія приїхала.

Сторож, протираючи ще очі, став на порозі.

— А! То ти, Пилипе! Як тебе носить?

— Дякую! Давайте «штрументи»! Дядько чухав штани.

— А мені що! Дам. Маю запасові.

Та тож правда, ти мені їх і подарував. Тільки я тебе прошу, Пилипе, сам знаєш — з «товаришами» жарти короткі. Скажуть, що зле пильнував і бемцнуть кулю в потилицю. Ви собі десь дальше від будки, а штрументи підвезіть та киньте отам під щити. Та й тобі ще колись придадуться.

— Привезем. Давайте казьонні ломи теж.

— Е-е! Та то ви «стрілки хочете переставити»! Ну-ну... То знаєш де добре? Отак коло сосни. Заворот легенький і... скакати високо. Так ви уже броневика підождіть — пішов недавно на Знам'янку. Коло одинадцятої буде вертатися, а по-півночі знову в той бік піде. Така вже мода тепер — кажуть, щоб бандити лінію не попсули. За броневиком завжди потяг якийсь їде скоро. А в цей бік — москалів усе на хронт везуть, ось-ось надійде потяг. Так ви спочатку... Та тебе вчити не треба... — поспішився дядько побачивши, що Хмара нетерпеливиться.

Забравши ломи, кайла, ключі їдемо назад понад лінією. Десь перед нами розлягається гудок, потім чмихання паротягу і пісні. Хочемо з Петренком звертати убік від лінії та Хмара стримує:

— Чого?! То «кобила» на фронт їде — не зорієнтується. Їдемо назустріч, маючи за собою два десятки козаків. Гудок, і в кількох кроках повзе потяг. Де-не-де в теплушках співають червоноармійці. Якийсь москаль висувається з вагона і махає до нас кулаком.

— А — сволочі! Щурі тилові! Роз'їжджаєте тут, а на фронт вас нема?!

— На фронт вас дурнів вистарчить! — кидає репліку котрийсь із козаків. З вагона летять різноголосі матюки.

Лінія дальше йде насипом, чим дальш-вищим. Спускаємося і їдем попід насип. Доїхавши до групки старших сосон, Хмара послав козака за більшим відділом, сам зліз з коня. Злазимо і ми. Козаки відвели коней у ліс. Прибуло ще з півсотні верхівців. Вобабіч по лінії поїхали роз'їзди. Закомандувавши злізти з коней, чорноліський полковник крикнув якогось Якима.

— Пане майстер! — До роботи! Стрілку переводити! Яким глянув на насип:

— Право? — ліво?

— Просто на сосни! Шнури взяли? Нарубати дрючків! У лісі зацюкали по молодих деревах шаблі. Кількадесять козаків, захопивши «штрументи», полізли на насип.

— Чи то буде вже та «кумедія»? — питаю Хмару.

— Ні. То бронепотяг буде вчитися у повітрі літати. Кумедія пізніше буде.

Зацікавлений, видряпуюся на гору. «Майстрі», розгвінтивши стики і розірвавши лінію ломами, кайлами й дрючками, виважували із землі шпали разом з рейками. За короткий час кільканадцять метрів лінії лежало свобідно на поверхні. Тоді ломами, дрючками, шнурами, зачепленими за рейки, почали гнути звільнений кінець лінії в один бік. Зігнувшись трохи, рейки не піддавалися. Хмара послав ще за козаками. Вирубали грубші і довші «ваги». Нарешті, зірваний кінець залізниці приняв бажаний напрямок: з насипу — просто на сосни. Козаки збігли з насипу в ліс до коней. Хмара оглядав ще «роботу». Підходжу до нього.

— Таж паротяг освітлює шлях. Машиніст зауважить і стримає...

— Колиж бо «товариші» хитрі, як панькові штани. На випадок перервання лінії, бронепотяги, що вартують, пхають поперед себе дві-три порожні плятформи. Паротяг стримується. А тут, бач, по перше, похило — буде мати розгін. По друге — плятформи не стримаються, а маючи «вільний шлях» — полетять з насипу, а якщо причеплені, то ще й потягнуть за собою... Ну, ходім, може скоро надійти.

Хмара посилає козаків на певну віддаль від «стрілки», щоби, як бронепотяг мине те місце, а буде йти повільно, кинули на лінію кілька гранат, роблячи вражіння, що лінія позад нього зірвана. Думаючи, що щасливо перескочив підложену міну, машиніст прискорить хід, щоб відійти від небезпечного місця, а тоді розглянутися.

Петренко пригадує собі «алхемика» з набутим у будьоновському обозі «кондуктором» і хоче послати за ним, щоб направду зірвав за бронепотягом якийсь місток. Та десь коло будки почувся вже гудок паротяга. Ховаємося до ліса й з биттям серця вглядаємося в залізницю: вдасться чи не вдасться?

Бронепотяг йшов скорим ходом. Зрештою, була то тільки слава, що панцерник. Звичайний паротяг, обабіч якого було дві залізні плятформи з-під вугля, укріплені мішками з піском і озброєні гарматою та двома кулеметами кожня. Поперед і позаду себе «панцирник» мав по одній звичайній порожній плятформі. Світла немав, крім червоних лямпок. З гуркотом минає нас. Спереду, на підвищенні, коло ледви видніючої в темноті гарматньої люфи — темна постать, що попахкуючи цигаркою, понад порожньою плятформою оглядає лінію. Зауважить - чи не зауважить! Хтось невидний виспіває «яблучко»: «Ех, яблучко, да куда котішся? — попадьош будьоновцам — нє варотішся»!.. Колеса на хвилину змінили тон на звільненій з землі лінії. Одна коротка хвилина і... дикий крик залоги, свист контрпару, і... темний клубок з гуркотом покотився з кількаметрової гори, раптово зупиняючись на трісках старих сосон. Порснув паром і вогнем паротяг, розлігся по лісах акорд вибухів гарматних набоїв і... все було скінчене.

Із ліса вибігають темні постаті козаків. Ідемо і ми. Безформенний труп бронепотягу, увінчаний колесами задньої плятформи, спочивав на розторощених крайніх соснах. Під насипом непритомно стогнав червоноармієць, що вискочив видно в леті. Замовк, проткнутий шаблею чорнолісця. Присвічуючи смолоскипами із намочених в горіючу оливу соснових гиляк, надурно шукали між обличчями когось живого, чи придатного до ужитку кулемета. Одна гармата — догори колесами на розчавленій бронеплятформі, друга — зірвана з лафета, лежала осторонь з невистріленим набоєм. «Фахівці» з трудом відчинили замок і зняли його.

На поляні у лісі, де стояли кулеметні тачанки і вози з вибуховим, коротко обговорюємо плян дальшої роботи. Рішено: на перерваній лінії, що по ній ітиме ще потяг із Знам'янки, зробити «млинок», ближче до будки. На другій лінії, що нею може надійти потяг із Олександрівни, зробити «гніздо» перед «переведеною стрілкою», що відслужила вже свою службу. Оба відтинки оточить холодноярська піхота.

Бочку із смальцем урочисто зсаджають з воза і розбирають смалець у відра, що служили повстанцям за котли для варення кулішу. Хмара бере мене під руку:

— Ходім, осауле, побачиш як «млинок», робиться.

Як робиться — я вже знав, розпитав старого партизана, що одержавши відро смальцю, витісував з патика «копистку». Та подивитися було цікаво.

«Гніздо» давно мені знане, бо із всіх повстанчо-партизанських «способів» на залізниці було найбільш поширене і практичне. Витягнувши ломами з вилками «костилі», що ними рейки прибиті до шпал, розширювали ломами рейки настільки, щоб колеса паротяга всіли між ними. Спосіб добрий, бо машиніст ніколи не зауважить небезпеки — лінія ціла. При невеликому розгоні потріскають хіба тільки пружини в буферах та голови у тих що стоятимуть близько стін вагонів; при більшому розгоні — повискакують вагони один на одного.

Приходимо на місце. Партизани з відрами розбрелися по відтинку лінії, що не мав похилу і копистками густо намащують рейки смальцем. Змастивши простір, що міг вмістити потяг, підходимо в тінь дерев, де чекала вже холодноярська піхота, готова до нападу. Не минуло багато часу і на лінії показалися світла паротягу, за ним довга валка вагонів з освіченими вікнами.

— Пасажир — незадоволено буркнув Хмара, — шкода омасти. Ну щож... Перевіримо білети — кілька комісарчиків напевно знайдеться.

Вігнавшись на масні рейки, потяг раптово станув. Паротяг скажено працював, крутячи колесами на одному місці. Виглядало це дійсно «кумедно», так, що годі було стриматися від усмішки. Машиніст вискочив і нахилився над рейками. Видно було «бувалий», бо крикнувши помішникові, щоб той стримав машину, сам став на освітленому місці і замахав білою хустиною. З вагонів вискочили якісь жінки. Мужчина в білому плащі підійшов до машиніста і порозмовлявши, станув поруч на пляму світла.

Наближаємося, оточуючи потяг. Підходимо з Хмарою, Василенком і кількома козаками до паротяга.

— Що за потяг?

Чоловік у білому халаті виступив вперед.

— Санітарний. Везем важко ранених з-під Криму. Я головний лікар і комендант.

— Ви комуніст?

— Ні. Я мобілізований лікар, катеринославець.

— Між раненими і персоналом є комуністи?

— Ранені для мене — тільки ранені. Цікавлюся їх станом здоровля — не політичними поглядами. Персонал я набирав сам, переважно з людей, що працювали у лікарнях. Працюють куска хліба ради — комуністів серед персоналу нема — ручу вам словом чести. Не міг би вам того слова дати, та політичний комісар — комуніст, з медичною сестрою і коханкою в одній особі, — теж комуністка-жидівка, — поїхали наперед бронепотягом. Почули у Знам'янці, що на цім відтинку бувають напади партизанів.

— Ну, добре. Але ліки й перев'язочний матеріял ми у вас заберем. Залишим найнеобхідніше, поки зможете одержати. Лікар усміхнувся.

— Повірте, що не маю чим перев'язати гангренуючих. У Знам'янці, в санітарній базі, сказали мені, що до Києва і так довезу. А як і здохне кілька в дорозі — то не велика шкода для революції.

Заглядаю в один із вагонів. Стони, важкий сопух... Хмара «потішає» лікаря, що доведеться стояти, аж надійде із Знам'янки поміч і потягне потяг назад.

В напрямку, де наш 3-ий курінь з Петренком і Чорнотою та частина чорнолісців робили «гніздо», розлігся короткий зляканий гудок, шум і стріли. Покинувши «санітарний», ідемо туди. Приходимо вже «по всьому». Та в сітку тут попала краща риба — потяг ертачека — експедиційної транспортової черезвичайки.

Потяг складався із двох вагонів 1-ої кляси для чекістів, трьох теплушок для червоноармійців і двох «столипінських» арештанських вагонів із заґратованими вікнами. Паротяг, що зарився колесами у «гніздо», стояв легко «цапки» піднесений першим вагоном. Одна теплушка вилізла передніми колесами на пасажирський вагон, а дві лежали на боці. Всі буфери розторощені. Найменш потерпіли задні вагони з арештованими.

Із сім десятків чекістів і червоноармійців вже були перебиті. В живих залишили лише начальника — довгов'язого і довгоносого жида в скіряних штанах і куртці. Стояв зв'язаний, трясучись усім тілом, коло Петренка. Хлопці виносили з вагонів килими, шовкові ковдри, хтось голосно клопотався, де поділися голки від патефона.

— На біса вони то тягнуть? — Питаю Петренка.

— Я приказав. Товарищі усі стіни в вагонах буржуйськими килимами пообвішували. А ми собі ними обвішаєм землянки на зиму в Холодному Яру. Все таки — для ока приємніше. Патефон, до того самоварчик, срібна цукерничка... Шкода, самовари потовклися...

Взагалі здобича була симпатична: чотири ручні кулемети, короткі нові карабіни, револьвери, боксові куртки і чоботи. Та вже таки найприємнішою «здобичею» було життя тридцяти двох селян, що замість до льоху Чека у Знам'янці попали між нас. Потяг вертався з «операції» в околицях Олександрівки. Серед арештованих було декілька колишніх козаків покійного Богдана. Арештованих у потязі вже допитували: мали попідбивані очі, повибивані зуби; у де-кого — розпухлі й посинілі пальці, бо начальник, що прибрав собі назвище «Грозний», допитував їх, запихаючи під нігті шпильку від дамського капелюха.

Підійшов один із звільнених богданівців і витягнув до «Грозного» руки з розпухлими пальцями:

— Мамцю моя! Йослику мій коханий! Не думав я тоді, як ти приходив до мене з Олександрівки клоччя купувати, що так будемо знайомство кінчати.

Пане отамане! — звернувся він до Петренка.— я вже з вами до смерти! Але жидка цього мені подаруйте! Як би ви знали, як я його люблю! Що пальці мені поколов — то дурниця! Що старому батькові казав шомполів всипати — тому не первина: від царської поліції не так ще набрав був!

Принесли нам хліба до потяга в Олександрівці: моя жінка — місяць як оженився — та отого з вибитими зубами сестра — дівчина...

Так він приказав забрати їх до вагону, роздягли, як мати родила і давай потішатися... Самі — начальники, а потім китайців конвоїрів закликали... Ну і нас привели... Щоб дивилися та тішилися.

Скрипнув зубами і легенько делікатно погладив «Грозного» по обличчі.

— Йослику! Я ж тобою потішуся у лісі...

Йослик цокотів зубами і розгублено оглядав темні постаті повстанців.

Паровоз подірявили кулями. Дошками та соломою з червоноармійських матраців підпалили вагони. Охотники носили з тендера підкидали до вогню ще й вугля. Дід Гармаш, що не відставав від бригади і чувся прекрасно, при світлі палаючої теплушки накручував патефон, відганяючи цікавих:

— Пашол вон ти мужицька морда! Це тобі не рушниця, а панська музика! Руки помий!

Під загальний регіт, жіночий голос під акомпаніямент балалайки заспівав московського «Ухаря купця». Дід, якому бракувало ще чотири роки до сотки, збив на потилицю шапку, свиснув і пішов пританцьовувати коло патефона.

Під'їхали підводи. Склали на них новонабуті «панські речі». Поклали на одну холодноярця, вбитого в перестрілці з чекістами і вирушаєм вздовж лінії, попід лісом.

Коло першого містка «алхемик» побив кольбою «кондуктора», що наробив йому встиду. Апарат мав видно вже якісь недостатки і підірвати заложену під місток пачку піроксиліну відмовився. Мусів Соловій вернутися конем і підпалити бікфордовим шнуром.

«Алхемик» мав охоту позбутися бодай половини запасу вибухового. Містки летіли в повітря один за одним. Валилися й телеграфічні стовпи. На лінії не показався більше ні один потяг. Аж як відійшли підранок від залізниці, почулися гарматні стріли бронепотягу, що йшов з Кам'янки поглянути, що сталося. Стріляв у білий світ — щоб веселіше було їхати.

З Хмарою попрощалися, пішов у Чорний ліс, ближче своєї «столиці» — Цвітної. Поснідавши і відпочивши, робимо ще один перехід і стаборюємося днювати у лісі поблизу «Вовчого шпиля».

 

 

* * *

На стоянці випитуємо «Грозного», що знає цікавого, в першу чергу про тайних агентів ертачека понад залізницею. Виляпавши все, що знав, грізний начальник чека засмаркано плаче і просить подарувати йому життя і взяти до себе «на службу». Та Петренко «дарує» його богданівцеви. Десяток вчорашніх арештантів Йослика, що пішли з нами, садовлять його під деревом і нараджують — як відправити на лоно Авраама, щоб Йосликові було «потішніше».

Богданівець, що з дитячою радістю «припадав» коло чекіста, іде в ліс; вернувшись, бере з воза рискаль і командує товаришам, щоб вели за ним. Ноги Йосликові не служать, та хлопці услужливо і чемно підтримують.

Зацікавлені, що богданівець видумав, йдемо з Петренком і Василенком назирцем.

Станули коло майже мертвої купи — зимової хати великих рудих муравлів. Нагнули над нею молоду берізку і прив'язали до її вершка за ноги Йослика, що ревів на всі голоси, ще не знаючи, що його чекає. Пустили. Йослик гойдається вниз головою, утикаючи нею в муравлище. Богданівець розв'язав йому руки і плюнувши діловито в долоні, почав розкопувати на всі боки купу. Затискав зуби від болю в посинілих роспухлих пальцях. Розкидавши до нижньої частини, закопав в землю рискаль і ласкаво приговорював до Йослика, щоб не боявся — то не дуже страшно... Йослик з багровіючим лицем верещав і грабав руками в муравлищі, намагаючись відштовхнутись. Муравлі, роздратовані нападом ворога, що викинув їх на холодне повітря, кинулися на Йослика; за коротку хвилину обліпили йому руки і голову. Залазили в уха, рот, за ковнір сорочки. З кожним криком і «гойдом» берізки йшли в атаку все нові загони. З прокушених сотками малих щелепів місць на налитому кров'ю обличчі потекли перші струмочки...

Залишаю «місце страти» і йду перейтися лісом. Оподалік табору зауважую між деревами постать, що сиділа на пеньку, плечима до мене, з похиленою головою. Тихо підкрадаюся і стаю за плечима Олі. По дитячому безсило схлипувала, час до часу приглушено стогнала, наче намагаючись пересилити якийсь неймовірно важкий біль. Кладу їй руку на плече:

— Олю, чого ти?

Утикнула обличчя в коліна і замовкла.. За хвилину піднесла голову вже спокійна. Лиш червоні очі й рештки спазм ще зраджували, що було перед хвилиною. Усміхнулася винувато і жартівливо.

— Йослика мені жаль, — його хлопці будуть, певно, мучити.

— Не говори дурниць, Олю. Ти носиш якийсь біль в душі. Я те давно зауважив. Поділися зо мною — тобі буде легше. Ти стратила когось дорогого? Так?

Заплакані ще очі глянули глузливо:

— А ти що, може хочеш заступити?

— Не треба так, Олю, — сама знаєш, що маю до тебе хороше чуття. Як до сестри по зброї і... от такої, химерної молодшої сестрички.

Очі посумніли.

— Як любиш мене такою хорошою любовю — то залиши мене саму. І не кажи нікому.

В голосі була щира і благаюча нотка.

Залишаю її і йду до табору.

Оля прийшла за півгодини така як завжди: весела й жартівлива.

Підвечір вирушаємо до Мельників.

Минув день і другий. Холодноярці болюче переживали чутки про події на Заході. Селяне, що мали синів в українській армії й сподівалися вже їх скоро у гостину, посумніли. Вернулися розвідники, що не вспіли прилучитися до нас на поході. Оповіли, що большевики радіють замиренню з поляками, кажуть, що мир з ними треба заключити за всяку ціну, щоб кинути всі сили на Врангеля і «бандитів». Болючою була новина, що наше військо, зударившись з ворогом, вже без союзника, під натиском зконцентрованих проти нього червоних частин — відступає з боями до Збруча.

 

 

* * *

Другого дня мали гостя — прибув із Звенигородщини отаман Лютий. Сівши за стіл у хаті Чучупаків, Лютий пригадував, як гостював у ній три дні минулої зими; обговорював з покійним Василем Чучупакою плян спільних операцій на весну. Не склалося, як гадалося...[13]

Вислухавши оповідання Петренка про смерть Чорного Ворона, Лютий перехрестився:

— Вічна пам'ять! Ворона знав я добре. Підлягав мені якийсь час, як був я із загоном на Херсонщині. Словний був покійник і обов'язковий.

— А що доброго у ваших краях, пане отамане?

— Доброго? Не охота й оповідати. Та почну, як то кажуть, з кінця. Займав я із загоном Звенигородку, як звідуни донесли, що ціла армія Будьонного іде в напрямку нашої місцевости. Обрахував я, що на третій день можна вже сподіватися рогатих гостей.

Загін у мене, так собі, ні великий, ні малий — 350 кінних та 1600 піших. Покидаю Звенигородку, щоб уникнути бою самому і посилаю зв'язків до всіх отаманів, щоб збиралися в район Лебединського манастиря. Думаю — збереться більша сила, можна буде дати будьоновцям прочухана, щоб пам'ятали Україну. По дорозі зустрічаю херсонський загін Залізняка — утекав перед будьоновцями в степ. Пропоную, щоб залишився і обєднався з нами; він пропонує мені, щоб іти разом з ним на Херсонщину. Переконую його, що не добре задумав, бо і вся армія будьоновська іде в тому напрямку на Крим. Як переможуть нас будьоновці тут-то ліс наш батько, а там — голі степи.

Не послухав — пішов у свою дорогу, а я у свою. Догнав мене Гризло із загоном, що одержав мого листа. Об'єднавшись ідемо до Лебедина.

Застаємо там загін отамана Яблочка. Сам Яблочко — здоровий дідуган в розцяцькованому кожусі на доброму сивому коні — чиста тобі копія кошового Сірка — тільки булави бракувало. Загін у нього добрий — сто кінних, двісті піших, вісім кулеметів, гармата. Набоїв величезний запас.

Запросив нас Яблочко до своєї «резиденції» — до села під Лебединським лісом. Передали повідомлення, щоб всі отамани туди йшли.

У «царстві» Яблочка харчів, фуражу — заваль: приняли нас гарно. Сам він далеко від «резиденції» не віддалявся: нападе на Цвітково, Бобринську чи ще яке місто або станцію і назад до садиби. Большевики туди і носа не показували.

Ждем день-другий на отаманів — нема нікого. З Черкащини прибув тільки загін — 120 кінних. А тут повідомляють, що будьоновці вже у двадцяти верстах.

Зібрали ми разом три тисячі озброєних. Перейшли до другого села — там церква старовинна і піп — наша людина, ідейний чоловяга. Посвятили там зброю, дали присягу: або ворога з України виженем, або вмрем чесною смертю за батьківщину.

Стали обідати — було по другій годині — повідомляють нас, що перші відділи будьоновців у Лебедині, вже стали на ночівлю. Вісім верстов від нас... По селах круг Лебедина — теж повно кінноти. Подаю думку: вивідати добре до ночі, що де і як, а вночі, розбившись на три-чотири відділи — напасти на будьоновців. Посадити усіх людей на коні, пару гармат прикупити — тоді можна партизанити. Кіннота помучена походом, спати буде добре. Гризло мене підтримав, та Яблочко з помішником уперлися. Кажуть: нападати на п'ятнадцять тисяч доброї кінноти і заводити з нею боротьбу — це божевілля!

Та боротьбу заводити — кажу — дійсно божевілля, але захопити із три тисячі коней і зникнути — навіть зовсім мудра річ. Нагадую їм, як нас триста у Мокрій Калигорці червону дивізію вночі обезброїли. Не погоджуються, краще — кажуть — переховатися у лісі, поки головна сила перейде, а тоді напасти на задні частини і обози. Ну добре — кажу — а як про нас довідаються і самі нападуть? П'ятнадцять тисяч кінноти!.. Тоді пиши-пропало. Як боїтесь самі напасти, то ходім відразу до Холодного Яру. Там і ліси неприступні для кінноти і спільними силами щось придумаємо. Яблочко уперся: Нікуди не піду! Я у своїх лісах ніякого чорта, не то що Будьонного, не боюся!

Уговорили і мене. Щоб замести слід, виступаєм в один бік, а увечері робимо круг і до Лебединого ліса. Переймаю на себе керівництво. Висилаю кінні застави з наказом слідкувати за дорогами і нікого не зачіпати. Сотникам наказав стежити, щоби хто із козаків вночі до дому не захотів навідатися, бо як упіймають і довідаються, що тут стоїмо — буде зле.