Вогнепальна зброя.

 

Стрілецька зброя є одним з видів вогнепальної зброї. Яка виникла приблизно тисячу років тому на основі використання пороху.Стрілецькій зброї передували різні види не вогнепалної зброї. Метання застосовувалося ще первісною людиною, кидавшою рукою каміння, палиці та інші предмети.

Прагнення збільшити дальність метання привела в подальшому до використання пращі. Спчатку праща виявляла собою палицю з розщеленою на кінці де розташовувався камінь. Пізніше палиця була замінена жгутовою або ременною петлею з розширенням у середній частині для розташування каменю. Завдяки збільшенню розмаху палиці або мотузки камiнь отримував більшу початкову швидкість та летів далі, ніж при кидані безпосередньо рукою[11]. Відстань польоту такого снаряду в досвідчених пращників дорівнювалася 200 метрам.

Однак праща не забеспечувала влучності метання. Більш досконалим у цому відношенні виявився лук замінивший собою пращу.

Лук складався з пружного дерев'янного, або металевого прута до якого прикріплювалася тетива, яка утримувала прут в зігнутому стані. Снарядом була стріла, метання якої пороводилося за рахунок сили пружності тетиви. Дальність польоту стріли длосягала 200 м. та більше, а влучність стрільби з луку забеспечувала гарне попадання в ціль. Завдяки своїй простоті та дешевизні, відносно великій дальності польоту стріли та влучності стрільби, а також високій швидкострільності (до 10-12 пострілів на хвилину) та безшумності лук отримав широке використання та довгий час змагався навіть з вогнепальною зброєю. Він стояв на озброєнні та зберігав своє призначення до 17 ст.

У подальшому для збільшення влучності та зручності стрільби лук почали закріплювати в дерев'яній ложі. За допомогюложі упераємої при стрільбі в плече стало більш зручно прицільватися, а також збільшилося натяжіння тетиви[12]. Тетиву натягували ногою, руками, а також завдяки дерев'яному важілю. У задній частині ложі був спеціальний паз, у який закладувалася тетива. Перед пострілом стрілець виводив тетиву з пазу великим пальцем правої руки. Вдосконалений таким чином лук отримав назву самостріла. Снарядом при стрільбі з самостріла досить часто були свинцові кулі або дрібні камінці[13].

У Західній Європі отримав назву арбалета, з'явився вперше в 1139 р. У Франції в зв'язку з чим його винахід приписують французам.

По мірі удосконалення самостріла лук почали виготовляти з металу, з тією метою, щоб зробити лук менштх розмірів та збільшити натяжіння тетиви. Для направлення тетиви в ложі закріплювалася металева трубка, яка нагадувала ствол сучасної стрілецької зброї та використовуалася для тихий же цілей. Крім того для натяжіння тетиви до самостріла був пристосований спеціальний механізм. Для полегшення спуску тетиви до ложі прикріплювався спусковий механізм. Накінець самостріл отримав прицільний засіб у вигляді мушки та низького щітка з прорізю. Деякі самостіли навіть отримали магазіни для стріл[14].

Завдяки цим удосконаленням стрільба із самостріла стала більш влучною, чим із звичайного лука, а також збільшилася убойна та пробивна дія стріли: на відстані 70 м. стріла могла пробти три дюймові доски, а на відстані 300 м. вразити людину.

Однак самостріл значно поступався луку у простоті використання, легкості та дешевизні, а саме головне у скорпострільності (1-2 постріли на хвилину). Тому лук, як і раніше залишався основною метальною зброєю.

Поволі вдосконалення метальної зброї сприяло утворенню різноманітних механізмів та приладів, отримавших у подальшому широке використання у стрілецькій зброї: ствола, ложі, приціла, спускового механізма та інш. Це пискорило появу та подальшій розвиток стрілецької зброї[15].

Застосування пороху для метання призвело до появи вогнепальної зброї, піднявщий метательну зброю на новий, більш високий рівень.

Порох виявився потужним джерелом енергії, преобразуємій у зброї в механічну роботу, потрібну для метання куль (снарядів). Первісні зразки ручної вогнепальної зброї, отримавшої пізніше назву стрілецької зброї, мало чим відрізнялися від від артелериських орудій. Однак у процессі подальшого розвитку проходило виділення стрілецької зброї у якості окремої галузі артилерії. Від арталериських орудій вони відрізнялись головним чином меньшим калібром, розмірами та вагою[16].

Перші зразки ручної вогнепальної зброї являли собою коротку гладкостінну трубку, виготовленну з залізної полоси шляхом ковальського зварювання. В наслідок великих труднощів виготовлення стволів малого діаметра, калібр їх був досить великим – понад 20 мм. Дло казенної частини ствола прикріплювався металевий стержень, мавший теж призначення, що ї сучасна ложа, та при стрільбі прижимався плечем до тіла. Стрільба проводилася круглими кулями, спочатку залізними, апотім мідними та свинцовими. При заряджанні порох насипали у ствол та спресовували пижом завдяки дерев’янного шомпола, а потім вкладували кулю та заганяли другий пиж[17].

Запплювання заряду при пострілі проводилося через затравочний отвір, розташований зверху, в казеній частині, за допомогою розккаленого металевого прута. Для удобства використання до стволу була пристосована дерев’яна ложа однак велика вага та сильна дія віддачі робили зброю дуже незручною у використанні. Крім того потребував удосконалення існувавший тоді спосіб підпалення заряду, так як неможливо було одночасно утримувати зброю направлену в ціль та підносити тліючий фітіль для підпалювання заряду.

Таким чином подолання подолання цієї вади було так би мовити головним завданням конструкторів зброї 14 ст., яке вони виконали пристосувавши до правої сторони казенної частини стволу особливий приплаву, який потім було названо “полкою”. Полка спеціальне заглублення, в яке насипалася частина пороху для підпалення порохового заряду. Заглублення полки з’єднувалося з каналом ствола за допомогою затравочного отвору, який розташовувався тепер збоку, а не зверху ствола. Для зберігання затравочного пороху від витрат при переноскі зброї полка зверху прикривалася спеціальною кришкою, яка перед пострілом відсувалася в сторону. Наступним недоліком який зброярі подолали - це була проблема підпалювання порохового заряду. Рішенням цієї проблеми було застосування фітільного замка, який являв собою закріпленний на зброї та обертаючийся навколо вісі двоплечний важель, на верхнім кінці якого закріплювався тліючий фітіль. При натисканні на нижній кінець важеля фітіль наближався до полки з затравкою та підпалював порох. Цей простий механізм значно спростив постріл, та сприяв появі індивідуальної зброї у вигляді рушниці [18].

Фітільний замок значно спрощував користування зброєю, не вирішував проблему швидкого та надійного підпалювання порохового заряду при пострілі. Безпека при пострілі вимагала щоб запалений фітіль вставлявся в курок уже після заряджання зброї, що значно значно уповільнювало стрільбу. Використання постійно підпаленного фітіля призводило до до випадкових займань пороху. Крім того фітільний замок виявився дуже чутливий до вологи.

Ці вади фітільних замків змусили шукати більш доскональні способи підпалювання пороху[19].

В результаті вже у 15 ст. з’являється кремнієвий замок. Підпалювання пороху в них проводилося за допомогою іскр висікаємих замком коло затравочного отвору.

Першим різновидом кремнієвого замкабув колесцовий замок винахід якого належть італьянському вченому Леонардо да Вінчі[20]. У колесцовому іскри створювалися завдяки обертанню ціліндру (колеса) з насіченою поверхнею, до якої притискався кремінь, закріплений за допомогою гвинта в губках курка. Обертаючись на вісі, курок з’являється відкинутим або притиснутим до колеса, утримуває його у тому чи в іншому положенні спеціальна пружина. Обертання колеса здійснюється завдяки енергії пружини, яка заздалегідь заводилася спеціальним ключом. у заведеному стані колесо утримується замком. При натисканні на спуск проходить виключення затримки, та колесо отримує швидкий обертаючий момент. Якщо при цьому курок притиснутий, то з’являєтья сноп іскр які спрямовуються по касательній до поверхні колеса та запалюють порох.

Недоліками колесцового замка була велика вартість виготовлення, яка перевищувала вартість виготовлення цілої фітільної рушниці, та відносно швидке (після 15 – 20 пострілів) забруднення пороховим нагаром, в наслідок чого колесцовий замок нерідко доповнювався у зброї фітільним замком, служившим у якості запасного на випадок відмови колесцового замка.

Пошти одночасно з колесцовим замком з’явився ударно кремнієвий замок, зайнявший у подальшому головне місто у конструкціях зброї. Перші відомості про нього відносяться до 1500 р[21].

Основними деталями ударно – кремнієвого замка є курок з затиснутим у його губках кремнем та вогниво. Під дією вигнутої бойової пружини курок своїм кремнем б’є по вогниву та висікає іскри які у свою чегру підпалюють порох. Ударно – кремнієвий замок виявився значно зручнішим та надійнішим за фітільний замок, простішим та надійнішим за колесцовий замок. Однак у піхотній зброї ще досить довгий час панував фітільний замок, а в кавалерійській зброї – колесцовий. Тільки у 17 ст. ударно – кремнієвий замок отримав розповсюдження та витіснив пошти повністю фітільні та колесцові замки [22].

Цікаво відмітити, що на Русі використання ударно – кремнієвого замка почалося на ціле сторічча раніше ніж у Західній Європі. Вже наприкінці 16 ст. він зустрічається у бойовій зброї, виготовленній російськими зброярами, тоді як в Англії він з’являється у 1688 р., у Франції – 1690 р.

У середині 17 ст. ударно – кремнієвий замок отримав подальше вдосконалення. Його вогниво було виконано у вигляді продовження кришки, що прикривала полку з порохом. При ударі кремнієвого курка о поверхню вогнива кришка відкривалась та на затравку сипалися іскри підпалюючи порох. Для регулювання удара кремня по вогниву була введена підвогнивна пружина, верхнє перо якої діяло на нижній кінець кришки.

З утворенням ударно – кремнієвого замка та штика утвердився тип піхотної гладкоствольної рушниці, що була на озброєнні пошти до середини 19 ст. його вага (близько 6 кг.) дозволяла стрільцю вести стрільбу без використання спеціальної підставки та самому переносити рушницю. Калібр спочатку залишався не зиінним 20 – 30 мм., але дуже скоро для послаблення дії віддачи був зменшений до 18 – 20 мм. Разом з примкнутим штиком рушниця мала довжину близько 1,9 м. Така довжина була потрібна для того щоб стрілець мав змогу вести стрільбу як з першої, так із другої шеренги [23].

Дальність стрільби з рушниць не перевищувала 250 – 300 шагів (178 – 213 м.). Вона обмежувала влучністю стрільби, яка була досить не високою. Вже на відстанях у 300 шагів розсіювання куль моглодосягати 1,6 м. Імовірність влучити у ростову фігуру складала 10 %. За таких умов стрільба виявлялася ефективною лише при залповому вогні[24].

Подолати ці вади гладкоствольної зброї вдалося завдяки впровадженню нарізів у каналі ствола. Спочатку вони були прямі, це робилося з метою полегшення заряджання зброї, та вже у 16 ст. було створено зброю з винтовими нарізами. Завдяки винтоваим нарізам куля отримувала крім поступального руху, ще й обертаючий, який підвищував устоїчовсть під час польоту.

Перщі зразки зброї з використанням нарізного стволу мали досить невелику крутизну нарізів, при якій куля робила у стволі не більше як пів оберта. Для стрільби з нарізної зброї використовувалися переважно шарові свинцові кулі, які вганялися у ствол з дульної частини завдяки шомполу та дерев’яній колотушці[25]. За цих умов швидкострільність нарізної зброї була вельми не велика, не більше 1 постріла у 5 хвилин.

Массове використання нарізної зброї у військах розпочалося з середини 19 ст., та зумовило появу унітарного патрону, заряджанню зброї з казенной частини. Швидкострільність гвинтівок у яких використовувався унітарний патрон збілишилася до 6 –7 пострілів нв хвилину.

Розвиток рівня техніки призвів до того, що системи заряджання зброї з казенної частини з’явилося досить багато, це були системи з вкладними каморами, торцерольні у яких ствол кріпився до ложі із спусковим механізмом завдяки різьбовому крепленню[26]. Однак ці системи не набули значного поширення, тому що їх виготовлення та експлуатація були пов’язаані з великими труднощами. Після невдалих спроб використання каморних систем пошуки більш вдалої казнозарядної зброї не зупинялися. В Росії, як і в інших країнах роботи велися у напрямку створення казнозарядної зброї під унітарний металевий патрон. І вже у 60 – х роках 19 ст. розвиток металургії та машинобудування дозволив вирішити проблему масового виготовлення металевих патронів які витіснили бомажні[27].

Після прийняття на озброєння металевого патрону перед зброярами повстали нові проблеми – подолання дуже великої віддачи, та збільшенння швидкострільності, а також зменшення ваги ваги боєкомплекта який носив воїн. Перщі дві проблеми вирішувалися завдяки зменшенню калібру зброї. Це нововведення дозолило не тільки зменшити вагу патрону, а й покращити балістичні характеристики зброї. Якщо початкова швидкість кулі 6 –ти лінійної гвинтівки зразка 1869 р. складала 305 м/ сек., то у 4,2 лінійної гвинтівки зразка 1868 р. конструкції Горлова та Гуніса вона збільшилася до 437 м/сек., а це у свою чергу призвело до збільшення дальності польоту кулі, отлогості її траекторії та збільшенню її пробивної сили[28].