Виокремлений з історичного плину період 1840–кінця 50-х років, хоч за соціяльно-політичним змістом і рухом естетичної свідомості строкатий, але з погляду історії літературної критики виділяється такими прикметами: а) початком і завершенням творчої діяльності Т. Шевченка; б) однотипними умовами функціонування критики (не було жодного періодичного журналу, крім окремих москвофільських спроб на Заході; українські літератори змушені були обходитися нечисленними альманахами); в) домінуванням романтизму в естетичній свідомості тієї пори.
За те двадцятиріччя в країнах Західної Європи відбулася буржуазна революція, яка захопила й західноукраїнські землі. Утверджувався конституційний парламентаризм. Скасовано панщину. Російська імперія відреагувала розгромом петрашевців, Кирило-Мефодіївського братства, посиленням політичної реакції.
В Європі на зміну спекулятивній філософії приходив позитивізм. Успіхи промисловості і природничих наук живили ці перші проблиски сцієнтизму. Це знаходило відлуння в художній творчості: миналося захоплення романтизмом, складалася система реалізму. Зміна ціннісних і світоглядних орієнтацій відбувалася навіть протягом короткого життя однієї людини. Відома світоглядна еволюція В. Бєлінськогояк провідного російського критика тієї пори. Переломним був уже початок сорокових років. Він ознаменований нововведенням у царській цензурі, особливо щодо часописів, журнальної критики. Заборонялося в неперіодичних виданнях «излагать последовательно и в непрерывном порядке сведения о современных текущих явлениях»1. Надто діткливою для цього виду творчої діяльності була й така «пропозиція» міністра народної освіти Московському цензурному комітетові 1841 року: «Критика как последовательное и периодическое суждение о произведениях, выходящих по какой-либо отрасли наук, литературы и пр., а тем более полемика, не должны быть допускаемы в сборнике, но не воспрещается издателю помещать в нем общие и критические розыскания о разных предметах наук и пр., также отдельные рассуждения о том, что следовало по ним в такую-то эпоху, или какой-то период времени... Все статьи, известные под названием библиографии и критики, исключаются из сборников»2. Так цензура реґламентувала і зміст, і напрямок, і навіть форму подачі критичних матеріялів. У світлі її приписів стають зрозумілими особливості українських альманахів, у яких часто критики взагалі не було (подалі тримались укладачі від клопоту), або культивувалися огляди чи критичні «розыскания». з за таких умов українська література все-таки розвивалася, ставлячи перед критикою нові і нові проблеми, являючи різножанрові художні твори, які вимагали поцінування. Сучасні дослідники її історії відповідного періоду прийшли до висновку, що «в українській літературі і літературно-естетичній думці до другої половини ХIХ ст. спостерігається співіснування і навіть своєрідний симбіоз і синкретизм рис бароко, бурлеску, класицизму, сентименталізму, просвітницького реалізму, преромантизму й романтизму, спільною ідеологічною базою яких більшою чи меншою мірою виступає Просвітництво»4. Все це мусило в певний спосіб впливати на стан літературної критики.
