Матеріальна основа й форми економічних доходів населення
Проте з такого висновку не повинно складатися враження, що існує багато джерел доходів (як факторів виробництва). Доходи дійсно виступають у найрізноманітніших формах, але джерело в них усіх одне – праця. Праця створює нову вартість (національний доход), яка й розподіляється між членами суспільства в найрізноманітніших формах залежно від власності на той чи інший фактор виробництва. Соціальними доходами називаються такі, які надходять від держави через суспільні фонди-споживання, трансферті платежі тощо, незалежно від трудового внеску або участі в підприємницькій діяльності. Формами таких доходів можуть бути: компенсації безробітним, виплати по соціальному страхуванню, допомоги малозабезпеченим, багатодітним, пенсії тощо. За способом привласнення всі доходи в країнах Заходу прийнято поділяти на дві групи: трудові – одержані від участі в праці та підприємницькій діяльності й нетрудові, які не залежать від трудових зусиль (дивіденди, проценти, доходи від власності і т.д.). Ця класифікація поступово починає входити і в нашу економічну практику в міру формування приватного сектора економіки. •. г • " • А. У реальному житті конкретними каналами, по яких наповнюється вартісний зміст фонду споживання, є заробітна плата, доходи від підприємництва й суспільні фонди споживання. Доходи від підприємницької діяльності були нами розглянуті в попередніх темах, тому в даній темі розкриємо зміст заробітної плати й суспільних фондів споживання. Заробітна плата Заробітна плата виступає основною формою розподілу частини національного доходу, що йде на споживання. Що ж ми під нею розуміємо? В загальному (а тому поверховому) визначені заробітна плата – це сума грошей, яку наймач виплачує робітникові за виконану роботу згідно з їх взаємною домовленістю. Тривалий час у нашій економічній літературі переважала точка зору, згідно з якою заробітна плата розглядалась як частка робітника в загальнонародному фонді споживання, що виділялася державою на оплату праці відповідно до її кількості й якості. Згодом зарплата стала розглядатися як частка в доході підприємства або суспільства (фонд зарплати, фонд матеріального заохочення), яка знову ж таки розподіляється між робітниками за працею. Недоліком таких визначень сутності заробітної плати було те, що вона прив'язувалась до створеного продукту, розглядалась як його частка, залежала від його величини, виступала його своєрідним "залишком", який розподілявся "за працею". В дійсності ж, хоча заробітна плата і є, врешті решт, часткою фонду споживання, але часткою, незалежною від його величини, формуючою його. Так само, як у вартості продукту підприємства вона є не "залишковою", а його складовою частиною, тому що виникає не після реалізації продукції у сфері обігу, а в процесі виробництва товару. Це, по-перше. По-друге, така невизначеність в теорії дозволяла й досі дозволяє відповідним органам державного управління працею довільно встановлювати розміри зарплати без будь-якого наукового обґрунтування й без урахування об'єктивно зумовленого рівня потреб різних груп населення, які відрізняються одна від одної рівнем розвитку робочої сили й відповідно величиною затрат суспільної праці на її відтворення. В результаті в організації оплати праці виникли багаточисельні диспропорції, одна з яких - відносно високий рівень зарплати робітників (навіть з низькою кваліфікацією) порівняно з оплатою праці інженерно-технічних, наукових працівників. Трете. Ніякого зв'язку з затраченою працею заробітна плата практично не має й не може мати. Зв'язок цей обставляється лише формально. І видно це з того, що: а) величина коштів, призначених для виплати зарплати (фонд зарплати), визначається не тоді, коли буде створений продукт і відбувається його реалізація, а до початку виробництва; б)робітник отримує зарплату навіть у тому випадку, коли він не працював (з виробничих або інших причин) протягом частини або всього робочого дня. Особливо яскраво це проявляється в сучасних умовах, коли зарплата виплачується через декілька місяців після виконання роботи; в) нарешті, праця не може бути мірилом зарплати тому, що вона сама вартості не має. Праця утворює вартість товару. Однак, сама вона вартості й відповідно ціни не має й не може мати тому, що це процес, в якому йде використання робочої сили, в результаті якого й утворюється вартість. Факторами, які перетворюють ціну робочої сили в зарплату й створюють видимість, що це плата за працю, є: тарифна система; пов'язування зарплати з тривалістю праці (при відрядній оплаті з кількістю виробленої продукції); виплата зарплати після закінчення процесу праці. Чим викликана така плутанина в теорії й практиці визначення заробітної плати? Пояснити це можна наступними обставинами: 1. Довгий час проблема існування товарного виробництва при соціалізмі була спірною. Навіть "годі, коли товарно-грошові відносини були визнані органічною складовою частиною соціалізму, ставлення до їх розгортання було досить обережним. 2. Основою збудованої економічної системи, яку називали соціалізмом, вважалася суспільна власність на засоби виробництва (в дійсності вона виродилася в державну, а це зовсім інше), яка передбачає, що всі члени суспільства є її співвласниками. Отже, кожен працюючий на суспільному підприємстві працює на себе. Тому такого поняття, як наймана праця, не існує. Не може ж господар сам до себе найматися на роботу. 3. Перша й друга обставини породили третю. Якщо.немає найманої праці, значить не існує купівлі-продажу робочої сили, яка перестає бути товаром; не будучи товаром, робоча сила не має вартості. Це означає, що зникає об'єктивна основа заробітної шати, тобто, що вона є грошовим вираженням вартості робочої сили. Тому в пошуках іншої основи заробітної плати й заплуталась наша теорія і практика. І стала зарплата і не платнею за робочу силу, і не доходом, який одержує власник засобів виробництва, а чимось третім, у чому й досі розібратися не можуть, хоча написані з приводу цього не одна кандидатська й докторська дисертації. Ігнорування наявності найманої праці, робочої сили як товару не скасовувало дії закону вартості взагалі й закону вартості робочої сили зокрема. Це об'єктивні закони, вони діяли, пробивали собі дорогу, але вже у спотворених формах (різні доплати до зарплати, незаконні премії, 13-та зарплата, приписки), що вносило певний дисонанс в існуючу офіційну систему організації оплати праці. І тому, щоб якось вийти з протиріч, що виникали, владні структури постійно "Вдосконалювали" систему оплати: то вводячи різні доплати, то орієнтуючи оплату на кінцевий результат і т.д. Тепер же, коли ми рішуче повернули до капіталізму з його ринковою економікою, ігнорування законів її функціонування стає просто небезпечним. Тому перше, що повинно бути зроблено, - це офіційне визнання наявності найманої праці. Причому в умовах роздержавлення власності та її приватизації наймана праця буде існувати як у державному, колективному, так і в приватному секторах. Орієнтуватися на те, що всі будуть підприємцями, -утопія. Лише 8-10% активного населення (за світовою статистикою) стає підприємцями, інші - наймані працівники. Визнання найманої праці неминуче веде до визнання робочої сили як товару, а це на порядок денний ставить питання про визнання законної об'єктивної основи заробітної плати - вартості товару "робоча сила". Саме ця об'єктивна основа, а не величина створеної о робітником продукту, в умовах ринку повинна визначати кількість грошей, що отримує найманий робітник в обмін на свою робочу сину. Чому саме вартість робочої сили є єдиною об'єктивною основою зарплати? Тому, що величина її зумовлена вартістю необхідних робітникові (і його сім'ї) матеріальних і духовних благ (послуг) у даний період, при даних природних і суспільних умовах життя. Джерелом же заробітної плати є необхідний продую, створений робітником у процесі використання своєї робочої сили. Вартість робочої сили існує до початку конкретного процесу виробництва, а не після його закінчення. Вона визначається сукупністю умов усього суспільного виробництва, а не конкретними обставинами на конкретному підприємстві в конкретний момент часу. Вона безпосередньо не пов'язана з результатами виробництва, не залежить від них. Останні впливають на вартість робочої сили лише опосередковано, окружним шляхом. Вартість робочої сили (при інших рівних умовах) зменшується при зменшенні вартості предметів особистого споживання. І, навпаки, зростає при збільшенні їх вартості. Сума грошей, що виражає вартість робочої сили, і є її ціна. В реальних відносинах між покупцем робочої сили (наймачем й продавцем) і робітником ціна робочої сили набуває форми заробітної шати. Як і ціна будь-якого товару, заробітна плата залежить безпосередньо від конкретного в даний момент, на даній території співвідношення попиту й пропозиції на робочу силу. А це означає можливість її відхилення від вартості в ту чи іншу сторону. Тобто, вартість робочої сили діє лише як центр тяжіння, навколо якого коливаються конкретні ціни (конкретна заробітна плата). Істотно, що такі коливання стають можливими лише за умови, коли робітник, з одного боку, й наймач (представник держави, фірма, приватний підприємець) • з іншого, можуть вільно виявляти свою волю відносно визначення рівня заробітної шати. Отже, єдино "справедливим" варіантом визначення рівня заробітної плати в умовах ринкової економіки є визначення її на основі вартості робочої сили, яка склалася в даному регіоні, в даних умовах і в даний час. Такий підхід свідчить про те, що: по-перше, рівень заробітної плати не може бути сталим, він постійно змінюється зі зміною умов життя, виробництва і т.д.; по-друге, не може бути однаковим рівень заробітної плати для одних і тих же спеціалістів в різних регіонах, кліматичних поясах; по-третє, рівень заробітної плати може змінюватись при зміні умов продажу робочої сили (попит і пропозиція). Суспільні фонди споживання Заробітна плата й підприємницькі доходи є основними формами розподілу частки національного доходу, що надходить на споживання, проте вони не єдині. Розподіл національного доходу відбувається також через суспільні фонди споживання. Ця форма розподілу зумовлена, по-перше, необхідністю соціального захисту населення, особливо його малозабезпечених верств, по-друге, необхідністю задоволення тих потреб, які суспільство розглядає як найбільш суспільне значимі й тому прагне забезпечити однаковий доступ до них усіх своїх членів. Це освіта, охорона здоров'я, культура тощо. Вперше система соціального захисту населення у вигляді безплатного навчання, медичного обслуговування, соціального страхування, оплачуваних відпусток і т.д. склалася в колишньому СРСР. Згодом, особливо після другої світової війни, соціальна інфраструктура (фінансування якої значною мірою здійснюється з державного бюджету) стала швидко розвиватися і в розвинутих країнах капіталістичного світу. Суспільні фонди споживання за своїм функціональним призначенням поділяються на дві групи: а)фонди суспільного задоволення потреб; б)фонди непрацездатних. Див. схему. Види суспільних фондів споживання
Фонди першої групи передбачають створення приблизно рівних умов для всіх членів суспільства в задоволенні особливо значимих, з точки зору суспільства, соціальних потреб. Тому їх задоволення не ставиться в залежність від рівня оплати праці й має не адресний, а, як правило, колективний характер. Що ж стосується фондів для непрацездатних, зокрема, пенсій, то при їх розподілі враховується трудовий стаж, величина заробітної плати, яка отримувалася до цього. Ці фонди розподіляються в грошовій формі й переходять в особисту власність. Розподіл благ і послуг з суспільних фондів споживання може здійснюватися на різних рівнях: національному, регіональному й на рівні окремих підприємств (будівництво й утримання житлових будинків, лікувальних та оздоровчих комплексів, дошкільних дитячих закладів, будинків культури і т.д.). Так в принципі формувалися й використовувалися до останнього часу вітчизняні суспільні фонди споживання. Причому, основною характерною рисою їх було те, що формувалися вони безпосередньо з національного доходу. А як вирішується ця проблема на Заході?
|
