І тихо, тихо упустила 3 страница

Нынешнюю осень посетил наше укрепление некто г. Головачев¹,

______________________

¹ Головачов Андріан Пилипович (1820-1889) — російський вчений-зоолог, Шевченко познайомився з ним у 1852 р., коли Головачов приїздив у Новопетровське укріплення з науковою метою.

 

кандидат Московского университета, товарищ известного Корелина¹ и член общества московского естествоиспытателей. Я с ним провел один только вечер, т.е. несколько часов, самых прекрасных часов, каких я уже давно не знал. Мы с ним говорили, говорили, и, Боже мой, о чем мы с ним не переговорили! Он сообщил мне все, что есть нового и хорошего в литературе, на сцене и почитатель твой, говорил о тебе с восторгом. В 9 часов вечера мы с ним расстались (по пробитии зари мне, кроме казарм, нигде быть нельзя). Я не мог с ним написать тебе и несколько слов, просил его тебе низенько поклониться, та й годі. В тот самый день, как я встретился с Г[оловачевым], т.е. 1-го октября, получил я письмо от твоего товарища, а от моего доброго приятеля Андрея Козачковского, из г.Переяслава, благодарю его, он один меня не забывает в напасти².

Когда получишь мое послание, то раздери его надвое и одну половину отдай А[ндриану] Филипповичу Головачеву, ты его, вероятно, нередко видишь.

Прощай, мій друже, Богу милый! Желаю тебе радости в благоугодных трудах твоих, не пишу тебе много потому, что и это немногое так печально, что, может быть, ты и читать не захочешь. Оставайся здоров, не забывай басталанного Т.Шевченка».

Характерно, що поет жодним словом не згадав про свого попереднього листа і прохання в ньому висловлене, та, здається мені, цитування Шевченком сентенції професора Московского університету Олексія Мерзлякова в листі до професора цього університету Осипа Бодянського було не випадковим і доречним. Так само — згадка про те,

_________________________

¹ Карелін Григорій Силович (1801-1872) — російський географ і мандрівник, дослідник Оренбурзького краю. З 1849 р. жив у Гур’єві. Напевно, Шевченко знав про Кареліна з розповідей Головачова. Про особисте знайомство Шевченка з Кареліним відомостей немає.

² Цей лист не відомий.

що нібито Козачковський один не залишав поета в напасті, на той час скоріше декларувала доброту їх спільного знайомого, ніж відповідала дійсності. Водночас, Тарас Григорович ще раз підтвердив, що зараховував Бодянського до людей, яким він може відкрити свою згорьовану душу. Прохання про «Историю Русов» та «Літопис» Величка було сформульовано поетом із абсолютною відвертістю людини, яка не мала жодної копійки, і сподівалася на дружній подарунок, що стане для неї справжньою радістю.

 

«Спасибі тобі, друже мій милостивий, за летописи...»

 

На цей раз Осип Максимович передав поетові «Историю Русов», інші літописи та праці, опубліковані в редагованих ним «Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских». Але не відразу. Бодянський, очевидно, не наважився надсилати їх поштою, навіть без зазначення прізвища засланця, як радив Шевченко. Пройшло більш як півроку, поки трапилася оказія. Влітку 1853 року Головачов знову збирався в Шевченкові краї, і Бодянський через нього передав поетові деякі публікації, про що в своєму щоденнику 11 червня 1853 року записав: «Вечером Андриан Ф. Головачёв, уезжавший на Урал в первых числах мая поспешно и потому не могший, по обещанию, побывать у меня ещё раз, прислал своего младшего брата, которому и вручены были некоторые книги, назначенные для подарка Ш.Т.Г.¹ Это

_____________________

¹ Друкуючи фрагменти з щоденника Бодянського через десять років після його смерті, Олександр Кочубинський зауважив, що в ньому деякі «небезпечні» прізвища замовчано, або їх абревіатури навмисно переставлено. Скажімо, спочатку Бодянський написав «Ш.Т.Г.», а потім закреслив і поправив: «Ш.Г.Т.».

Стосовно Шевченка та Куліша («П.А.К.») це справді підтверджується, проте в щоденнику Бодянського в абревіатурах записано чимало прізвищ, які приховувати не було ніякого сенсу, скажімо, ректора та професорів університету, інших знайомих.

 

— несколько оттисков из “Чтений в Обществе истории и древностей российских”¹ да сочинения М.Н.² Авось он проведёт за ними приятно время в своём уединении и вспомнит старину,сам стареясь с каждым днём более и более не столько от лет, сколько от обстановки своей» (Виділено мною. — В.М.).

Бодянський глибоко співчував засланцеві і таки знав, чим його порадувати в атмосфері поетової неволі.

Шевченко носив у душі вдячність Бодянському, про що, зокрема, свідчить приписка до листа його близькому приятелеві Козачковському в листі від 14 квітня 1854 року: «Пиши до Бодянського О.М. і кланяйся йому од мене».

Через два тижні — 1 травня 1854 року — Тарас Григорович сам написав Осипу Максимовичу:

«Христос воскресе!

Привітай, друже мій єдиний, оцього уральського козачину, я познакомився не дуже давно, він мені тоді здавався добрим чоловіком і щирим уральським козаком, може, тепер зопсувався у вашій білокаменній³. Ось що! він у тебе попросить для мене «Слово о полку

_______________________

¹ В описі особистої бібліотеки Шевченка є такі книги, надіслані Бодянським: Летописное повествование о Малой России Ригельмана. — М., 1847; Летопись Самовидца. — М., 1846; Симоновский П. Описание о казацком малороссийском народе и о венных его делах. — М., 1847; Миллер Г. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах. — М., 1846; История Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, архиепископа белорусского. — М., 1846.

² Олександр Кочубинський, публікуючи цей фрагмент щоденника у 1887 р., висловив припущення, що мова йде про українського історика і етнографа Миколу Маркевича.

³ Йшлося про Савичева Микиту Федоровича (1820-1885) — офіцера Уральського козачого війська, з яким Шевченко познайомився в травні 1852 року в Новопетровському укріпленні. Стаття Савичева «Кратковременное знакомство с Тарасом Григорьевичем Шевченко» («Казачий вестник», 1884, 24, 27 травня) є цінним мемуарним джерелом для вивчення поетового життя в засланні.

 

Игоря» Максимовича або Шишкова, дай йому ради святої нашої поезії один екзкмпляр, коли маєш¹. Бачиш, у мене давно вже думка завору- шилась перевести його, те слово, на наш милий, на наш любий український язик. Достань, будь ласкав, та передай цьому козачині. Спасибі тобі, друже мій милостивий, за летописи, получив я їх от Головачова, всі до одної, і тепер собі здоров прочитую потрохи. Писав ще я в Київ Іванишову, щоб прислав мені летопись Величка, так от уже другий рік жду не дождуся², та мабуть Іванишов (без сорома казка) забув, як мене й зовуть, а коли так воно робиться на сім світі, то не забувай хоч ти мене, мій єдиний друже!

Чи нема в тебе якого небудь завалящого ледащички екземпляра тієї летописи Величка, якщо маєш, то оддай сьому козачині, а він мені перешле її, а я о твоїм здравії Богу помолюся.

Чи не побачишся коли-небудь з Головачовим, поцілуй його за мене і скажи йому, що я й досі жду-жду Щербину. Бо бачиш: як ми з ним бачилися позаторік у цім поганім укреплении, то він читав мені деякі вірші Щербини і обіцявся вислать мені із Москви один екземпляр, та й

____________________

¹ Йшлося про переклад О.С. Шишкова у виданні: Собрание образцовых русских сочинений и переводов в прозе (СПб., 1824. Ч. 6) та переклад Михайла Максимовича, виданий у Києві в 1837 р. Переклади не були надіслані.

² Іванишев Микола Дмитрович (1811-1874) — український правознавець, професор Київського університету, один із засновників Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, за його редакцією друкувався «Літопис» Величка. Прохання Шевченка професор Іванишев так і не виконав.

досі нема¹.

Оставайся здоровий. Як матимеш гулящий час, то піди в Симонов монастир і за мене помолися Богу на могилі Гоголя за його праведную душу². Не забувай

Т.Шевченка.»

На звороті:

«О.М. Бодянському».

 

«Спасибі тобі ще раз за літописи»

 

Серед старих прохань — про «Літопис» Величка. Взагалі з ним склалася драматична історія. Насправді цей літопис Тарас Григорович отримав аж у Москві в березні 1858 року. Тоді записав у щоденнику після

 

 

________________________

¹ Йшлося про обіцянку Андріана Головачова, дану в жовтні 1852 року, надіслати Шевченкові збірку поезій російського поета (українця за походженням) Миколу Федоровича Щербину (1821—1869). Його твори Шевченко знав ще до заслання й продовжував цікавитися творчістю Щербини. Зокрема, 15 листопада 1852 року в листі до Головачова із Новопетровського укріплення, згадуючи їх зустріч у жовтні 1852 року, Шевченко писав: «Вы прочитали тогда небольшое стихотворение Щербины — “Купанье”. До сих пор не могу забыть того сладкого чудного впечатления, какое произвело на меня это прекрасное произведение. Прошу вас, будьте так добры, поклонитесь от меня Щербине как истинному поэту, в наше время явлению редкому».

Микола Щербина разом із родиною Толстих сприяв визволенню Шевченка із заслання. Невдовзі після приїзду поета в Петербург, 5 квітня 1858 року Анастасія Толстая послала Щербині записку: «Не приедете ли к нам завтра обедать — только один Шевченко будет у нас. Что я говорю — не приедете ли — непременно приходите и познакомьтесь с Тарасом Григорьевичем. Он вам во многом понравится, и он желает видеть Вас» (Виділено мною. — В.М.). Наступного дня поети зустрілися у Толстих і познайомилися. Шевченко записав у щоденнику: «…Лично познакомился с поэтом Щербиною». 12 квітня Щербина виступив на обіді на честь Шевченка у Анастасії Толстої з вітальною промовою.

² Симонов монастир — чоловічий монастир у південно-східній частині міста на лівому березі Москви-ріки. В ньому було поховано в 1859 р. Сергія Аксакова, а Миколу Гоголя було поховано в Даниловому монастирі, що знаходиться на правому березі ріки.

 

 

зустрічі з Микитою Савичевим: «Взял у него летопись Велички, которую он получил от О.М. Бодянского два года тому назад для пересылки и держал у себя, сам не знает, с каким намерением». Щоб уявити собі потамовану гіркоту цих Шевченкових слів, нагадаю довгу передісторію з цим твором. Як ми вже зазначали, з рукописом твору Шевченко напевне познайомився в Москві через Осипа Бодянського. Принаймні, з листа Бодянського до Шевченка від 25 жовтня 1844 року видно, що Тарас Григорович запитував у історика про «Літопис» Величка, бо той відповів: «А щодо літописі, то її я вже не маю теперечки у себе. Навісний хазяїн взяв її ік собі, побачивши, що з нею не можна нашого брата так одурити, як би йому хотілося. Не знаю, що і як з нею започне, знаю тільки, що за дурницю ніхто нікому не стане робити, а тим більше у Московщині». Йшлося про те, що Михайло Погодін просив Бодянського надрукувати «Літопис» Величка з умовою, що він, як власник цього твору, одержить 200 примірників. Але умови Погодіна не було прийнято Товариством історії і старожитностей російських, і він забрав «Літопис» у Бодянського, про що той інформував Шевченка.

Після цього Погодін передав безцінний твір у Київську археографічну комісію, де тоді був її членом Шевченко. В Києві «Літопис» Величка готував до друку Микола Костомаров, у якого неодноразово бував поет. Ярослав Дзира зазначав, що «ідеї літопису та майстерність Величка, як художника, безперечно, полонили душу поета, геній якого в цей час розцвів на повну силу. Добре відомо, з яким захопленням Шевченко читав 1843-1847 рр. все, що так чи інакше стосувалося нашої історії, а літопис Величка на той час був найбільшою працею з історії України, до того ж давньою, написаною на початку ХVІІІ ст.».

Саме тому на засланні Шевченко наполегливо намагався дістати Величків «Літопис». На той час, коли він вдруге звернувся в травні 1854 року до Бодянського з проханням, вийшло в світ уже два томи «Літопису» Величка, і Бодянський цього разу взявся за справу. Річ у тому, що в даному випадку він не міг вислати видання так просто, як твори, опубліковані в редагованих ним «Чтениях». 30 червня 1854 року Бодянський, не дивлячись на дещо напружені стосунки з редактором та видавцем журналу «Москвитянин» Михайлом Погодіним, написав йому листа, навіть схитрувавши, щоб отримати книгу: «Автор “Кобзаря” и “Гайдамак” теперь в Новопетровском укреплении на полуострове Мангышлаке Каспийского моря, лицом к Туркестану, обращается к вам через меня с покорнейшей просьбой, не пожалуете ли вы ему Величка летопись о Малороссии. Буде будет вам угодно это сделать, то через 2-3 дня я пришлю за экземпляром её в вашу контору и поспешу отправить по принадлежности с одним уральским офицером, который едет в Гурьев-городок, а оттуда — на Мангышлак». Вже 3 липня Погодін повідомляв Бодянського: “Москвитянин” посылает летопись Величка обитателю Мангышлака с условием, чтобы он присылал известия в журнал».

Отримавши «Літопис» Величка від Погодіна, Бодянський передав його Микиті Савичеву, сподіваючись на швидку доставку твору Шевченкові. Та Савичев не поспішав... А Шевченко, не знаючи про те, що літопис припадає пилюкою в Москві вдома у Савичева, в листі до Куліша в Санкт-Петербург 5 грудня 1857 року робить чергову спробу дістати його: «Чи не трапиться в тебе «Літопись» Величка? Як поїдеш, то візьми з собою, а як не поїдеш, то передай Варенцову»¹. Той факт, що в Москві Шевченко спеціально зайшов до Савичева за «Літописом»

_____________________

¹ В цьому листі Шевченко просив Куліша приїхати до нього в Нижній Новгород, а також підстрахував можливу передачу «Літопису» Величка через свого знайомого Віктора Варенцова, який наприкінці року був у Петербурзі.

Величка ще раз переконливо свідчить: поет дуже хотів мати у себе це видання. Як Шевченко дізнався, що «Літопис» знаходиться у Савичева? На мій погляд, про твір Величка зайшла мова у Бодянського 18 березня, і той сам був здивований, що його давня передача досі не знайшла поета. Неважко підрахувати, що з того часу, коли «уральський козачина» отримав «Літопис» Величка і до того дня, коли Шевченко сам забрав його у байдужого, легковажного Савичева, пройшло не два роки, як писав поет, а майже чотири...¹. Справді, «без сорома казка». Якщо додати той час, який пройшов після звернення Шевченка до Іванишева, то виходить, що поет чекав літопис Величка... понад п’ять років. «Так воно робиться на сім світі...»

Наступного листа до Бодянського Тарас Григорович написав у листопаді 1854 року:

«Посилаю тобі, друже мій єдиний, с г.Семеновим поличчя оцього нікчемного гетьманця². Дивлячися на його, згадуй і мене інколи. Я боявся нарисовать себе москалем, щоб ти часом не перелякався, глянувши на поличчя моє в московській шинелі або, Боже крий, ще і в мундирі! А гетьманець, думаю, не перелякає тебе, а може, ще й порадує твою запорозьку душу. Прийми ж його та привітай цього нікчемного гетьманця, друже мій єдиний! Послав би тобі що-небудь... краще, так у мене тепер, єй-богу, нема нічого, а про мою погану долю розпитай у г.Семенова, він тобі розкаже про мене, про такого, як мене добре бачив.

Писав я до тебе недавно через одного мого великого приятеля, уральського козака, та і досі не знаю, чи получив ти од його ту цидулу,

_________________________

¹ Третій том «Літопису», виданий у 1855 р. Шевченкові вислав Максимович у жовтні 1859 року. Всі три томи були в особистій бібліотеці поета.

² Йшлося про невідомий автопортрет Шевченка в українському цивільному одязі, який поет передав Бодянському через природознавця, учасника експедиції на Мангишлак у 1854 р. Семенова Миколу Миколайовича.

 

чи ні¹.

Найшлося б тобі ще дещо про себе написати, та ніколи. Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мила душа, читаючи їх! Спасибі тобі!

Згадуй інколи искреннего твоего

Т.Шевченка.

Листопада 3².

1854 року.».

На звороті:

«Осипу Максимовичу

Бодянскому

в Москве».

 

В цьому листі привертає увагу те, як тепло пише Шевченко про «запорозьку душу» Бодянського, виокремлює його у к р а ї н с ь к і с т ь. Ще раз нагадаю слова Кочубинського про те, що «запорозька натура проступала в Бодянському». Тарас Григорович, як бачимо, це тонко відчув і зафіксував.

Судячи з усього, переданий автопортрет був написаний Шевченком спеціально для Бодянського: поет зобразив себе не в «московській шинелі» чи «мундирі», а в одязі, що мав нагадати московському професорові любий йому гетьманський тип українця. В цьому контексті особливо щиро й зворушливо звучить повторна подяка за прислані Бодянським літописи: «я їх уже напам’ять читаю». Тільки справжнє проникнення в «погану долю» великого українця дозволяє зрозуміти, чому саме з ними на засланні «оживала душа» Кобзаря.

 

_______________________

¹ Шевченко мав на увазі лист від 1 травня 1854 року, переданий Бодянському через Савичева.

¹ У 6-му томі Повного зібрання творів Шевченка цього листа поета передатовано з 3 на 1 листопада в зв’язку з тим, що Семенов 4 листопада вже залишив Астрахань, куди з Новопетровського укріплення добиратися не менше трьох діб.

 

На мою думку, поетові зізнання в листі до Бодянського слід сприймати буквально. Він таки напам’ять знав літописи, прислані професором із Москви. Більше того, саме завдяки повному зануренню в історичні праці Шевченко в засланні справді оживлював душу, зберігав і примножував інтелектуальний потенціал, накопичував знання з історії України.

 

«Присягу вчинив Осип Бодянський»

 

Більше Шевченко листів Бодянському не писав¹. Осип Максимович, як і раніше, відповідати не став. Професор Імператорського Московського університету не ризикував улюбленою роботою на кафедрі. Він добре знав: якщо стане відомо про його листування з Шевченком, у тому числі царю, то «флетчерівська історія» буде здаватися дитячою забавою. Коли всередині 60-х рр. колишній студент Осипа Максимовича галичанин Петро Зарицький побував у професора, той попросив його передати Якову Головацькому, з яким листувався і збірку народних пісень якого видавав у «Чтениях», чим зумовлювалося його тимчасове мовчання: «Г.Бодянский велел, засилаючи почтение своё вашему благородию, известити, что все присылки Ваши одержал благополучно и не отвечал единственно по причине замешательств, происходящих в Галичине, чтобы Вам не сделать какой неприятности и себе яко профессора не скомпрометовати…» (Виділено мною. — В.М.).

 

______________________

¹ Всі листи Шевченка до Бодянського були надруковані Андрієм Титовим: Тарас Григорьевич Шевченко в письмах его к О.М. Бодянскому // Русская старина, 1883. Сентябрь. С. 639-644.

 

Боязнь скомпрометувати себе як професора Московського університету тяжіла над Осипом Бодянським з часу «флетчерівської історії». Втім, і без того він був абсолютно законослухняним університетським професором, який у той час, коли Шевченко томився у Новопетровському укріпленні, а Герцен у Лондоні почав видавати альманах «Полярная звезда», одержав від царя орден Святої Анни 2-го сту-пеня та інші знаки монаршої милості, став статським радником. В архівному «Формулярном списке о службе исполняющего должность ординарного профессора Императорского Московского университета Осипа Максимовича Бодянского» збереглося офіційне «Клятвенное обещание», з яким вельми цікаво познайомитися:

«Я, нижеименованный, обещаюсь и клянусь Всемогущим Богом, пред Святым Его Евангелием, в том, что хочу и должен ЕГО ИМПЕРАТОРСКОМУ ВЕЛИЧЕСТВУ, своему истинному и природному ВСЕМИЛОСТИВЕЙШЕМУ ВЕЛИКОМУ ГОСУДАРЮ ИМПЕРАТОРУ НИКОЛАЮ ПАВЛОВИЧУ, САМОДЕРЖЦУ ВСЕРОССИЙСКОМУ и ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА Всероссийского Престола Наследнику, ЕГО ИМПЕРАТОРСКОМУ ВЫСОЧЕСТВУ, ЦЕСАРЕВИЧУ, ВЕЛИКОМУ КНЯЗЮ АЛЕКСАНДРУ НИКОЛАЕВИЧУ верно и нелицемерно служить, и во всём повиноваться, не щадя живота своего, до последней капли крови и все в высокому ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА Самодержавству, сил и власти принадлежавшие права и преимущества, узаконенные и впредь узаконяемые, по крайнему разумению, сил и важности предостерегать и оборонять, и при том по крайней мере стараться сноспешествовать всё, что в ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА верной службе и пользе Государственной во всяких случаях касаться может. О ущербе же ЕГО ВЕЛИЧЕСТВА интереса, вред и убытки, как скоро о том уведаю, не токмо благовременно объявлять, но и всякими мерами отвращать и не допущать тщатися и всякую вверенную тайность крепко хранить буду, и поверенный и положенный на меня Чин… надлежащим образом по совести своей исправлять, и для своей корысти, свойствá, дружбы и вражды, противно должности своей и присяги, не поступать, и, таким образом себя вести и поступать, как верному ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА подданому бласпристойно есть и надлежит; и как и пред Богом и судом ЕГО страшным, в том всегда ответ дать могу, как суще мне Господь Бог душевно и телесно да поможет. В заключение же сей моей клятвы целую слова и Крест Спасителя моего. Аминь».

Погодьмося, читачу, документ серйозний. Клятвена обіцянка за своїм змістом не змінювалася з ХVІІІ століття (вставлялося тільки ім’я нового імператора), і покоління чиновників давали її усно з одночасним підписуванням друкованого тексту. Відбувалося це не де-небудь, а в храмі, з цілуванням хреста, при поважних свідках. До присяги приводив священнослужитель, який потім скріплював її текст храмовою печаткою. В Центральному історичному архіві Москви зберігається клятвена обіцянка, підписана Бодянським у 1846 р., коли йому присвоїли чин надвірного радника. На ній від руки записано: «По сему клятвенному обещанию присягу учинил экстраординарный профессор Московского университета надворный советник Осип Максимович сын Бодянских 2-го декабря 1846 г. К присяге привёл протоиерей Пётр Терновский. Свидетелем был ректор А.Альфонский»¹.

 

 

________________________

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 418, оп. 15, спр. 50, арк. 11,13.

 

 

Сама присяга повністю відповідала тодішній національній ідеї «православ’я, самодержавства і народності». Православний, віруючий, законослухняний царевий підданий і патріот Росії Осип Максимович Бодянський усе життя був вірний клятвеній обіцянці. Тож не станемо шукати в ньому того, що суперечило самій його людській і громадянській сутності. Адже цього не робив і Шевченко.

Пам’ятаймо, що Бодянський не був ідейним борцем проти царя та самодержавства, навіть у щоденнику він жодного разу не сказав критичного слова про Миколу І та його майже тридцятирічне правління. В його щоденнику зустрічаємо записи, що відображають його помірно-ліберальні погляди в зв’язку з деякими надіями й на нового царя — Олександра ІІ. Передусім, це підтримка відомої промови царя 30 березня 1856 року, зверненої до предводителів дворянства Московської губернії, про потребу відміни кріпосного права: «Дай-то, Боже чтобы хоть на этот раз и в добрый час!». В січні 1858 року в листі до брата Федора професор виразно висловив своє задоволення в зв’язку з назріваючим у скорому часі скасуванням кріпацтва. Так само захоплено Бодянський підтримав і значно дрібніші нововведення царя, зокрема, на початку 1856 року радів утвердженню імператором Олександром ІІ пропозиції про призначення в Училище правознавства та Олександрівський ліцей вихователів із цивільних персон: «Честь и слава Государю, освобождающему гражданские места от военного мандаринства! Эта мера его принята всеми с восторгом. Не наговорятся о ней». 15 серпня 1857 року, розмірковуючи з приводу виходу в світ книги історика, барона Модеста Корфа «Восшествие на престол Николая ІІ», Бодянський захоплювався тим, що в ній цензура нічого не викреслювала стосовно царської сім’ї, очевидно, що така публікація стала можливою лише з дозволу нового імператора: «В добрый час с таким началом гласности! По мне, это ведёт к чему-нибудь особенному». Бодянський акцентував увагу на вміщеному в книзі Корфа листі імператора Олександра І (в бутність його наступником престолу) до державного канцлера В.П. Кочубея від 10 травня 1796 року, в якому йшлося про неможливість одній людині управляти державою:

«Не хочет ли Александр ІІ ввести у нас областное общественное управление? Давай Бог! По мне, ничего лучше нельзя этого средства для искоренения тех зол, которые и теперь, как за 60 лет, царят у нас, особливо, если к тому гласность во всём, что может и должно быть гласно…».

Ну як? Московський українець Осип Бодянський, як ідейний провісник горбачовської гласності?

 

«Вчитель зобов’язаний підтримувати учня»

В 50-х роках Осип Бодянський продовжував добросовісно працювати зі своїми учнями, направляти їх на розробку самостійних праць, які визначалися з урахуванням актуальної тематики слов’янознавства. Скажімо, відомий учень професора Аполлон Майков (1826-1902) у 1857 р. захистив магістерську дисертацію з проблем сербської мови, що затим двічі (в 1858 і 1876 рр.) видавалася в Белграді. Бодянський допомагав йому з працевлаштуванням в університеті, навіть з успіхом захищав його вірші перед цензором і начальником Головного управління у справах преси Михайлом Похвиснєвим.

Серед відомих учнів Осипа Бодянського назвемо Олександра Гільфердінга (1831-1872), якому вчитель допомагав у підготовці магістерської дисертації та її захисті. Гільфердінг не підвів свого вчителя: присвятив все своє коротке життя «слов’янщині» і як вчений, і як дипломат, і як громадський діяч. У 1856-1859 рр. він був російським консулом у Боснії, де зібрав багато слов’янських письмових пам’яток, про що докладно розповів Бодянському після повернення в Москву. З 1862 р. Гільфердінг очолював Слов’янський комітет у Петербурзі.

Учнем Бодянського був російський етнограф, історик, фольклорист і публіцист Іван Гаврилович Прижов (1827-1885), який вчився в Московському університеті наприкінці 40-х рр. (звільнений у 1850 р.)¹. Саме Бодянському Прижов зобов’язаний обширними знаннями з історії України та глибокими симпатіями до українців. Прижов написав працю «Южная Русь в истории её литературы» та прокламацію українською мовою «До громади». Він стверджував, що «язык Южной руси (тобто, українська мова. — В.М.) заключает в себе столь же самобытные и древние черты, как и остальные славянские наречия».

Серед учнів Осипа Бодянського були й вихідці з України, скажімо, славіст, філолог і етнограф Олександр Котляревський (1837—1881), який народився в Кременчуці Полтавської губернії, закінчив Полтавську гімназію, а в 1857 р. — Московський університет, підозрювався в антиурядовій діяльності, провів півроку в ув’язненні в Петропавлівській фортеці. З 1875 р. Котляревський — ординарний професор кафедри слов’янської філології Київського університету. Один із засновників і голова Історичного товариства Нестора літописця. Автор праці «О погребальных обычаях языческих славян» (1868). Котляревський назавжди зберіг вдячну пам’ять про свого вчителя, про що писав у некролозі після смерті Бодянського. Йому ж, як «першому своєму вчителеві слов’янознавства» Котляревський присвятив одну з наукових праць. За оцінкою Котляревського, Бодянський був твердого і стійкого характеру, людиною переконань, яка не поступалась ні п’яддю землі без

_____________________

¹ Див. Прыжов И.Г. Двадцать шесть московских дур и дураков. Исследования. Очерки. Письма. — М.: Эксмо, 2008.

 

бою і не входила в жодні зговори з сумлінням.

Ще одним відомим учнем Осипа Бодянського був уже неодноразово згаданий Олександр Кочубинський (1845-1907), який довгий час пропрацював у Новоросійському університеті в Одесі, де став наступником відомого славіста В.І. Григоровича на кафедрі слов’янської філології. За поглядами Кочубинський був близький до офіційного слов’янофільства, захистив дисертацію «К вопросу об отношениях славянских наречий». 1887 року Кочубинський вмістив у грудневому номері журналу «Исторический вестник» статтю «Бодянский в его дневнике», а також опублікував два його вірші. Судячи з цієї статті, у Кочубинського була значна частина щоденника Бодянського з 1852 по 1857 рр., що потрапила до нього після смерті Олександра Котляревського. Кочубинський зазначав: «В этом дневнике отмечалось не состояние погоды или своего желудка.., а почти исключительно то, что имело общественный интерес…»

У професора Бодянського вчився вихідець з Болгарії, відомий історик і етнограф Марин Дринов (1838-1906), який закінчив Московський університет у 1865 р. З 1873 р. Дринов працював на кафедрі слов’янської філології історико-філологічного факультету Харківського університету. 1876 року завершив докторську дисертацію «Південні слов’яни і Візантія в Х столітті», наступного року на деякий час поїхав до Болгарії, де обіймав посаду міністра народної освіти та духовних справ. Після повернення 1879 р. до Харкова продовжував наукову і педагогічну роботу в універ-ситеті. 1890-1897 рр. очолював Харківське історико-філологічне товариство. В 1898 р. Дринова обрано членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, він був членом майже всіх існуючих тоді у слов’янських країнах академій наук і наукових товариств. Засновник Болгарської академії наук та історичної науки в Болгарії, школи болгаристів. На історичному факультеті Харківського університету існує меморіальна аудиторія імені М.Дринова¹.