І тихо, тихо упустила 2 страница

В «Биографическом словаре профессоров и преподавателей Императорского Московского университета» зафіксовано: «С Высочайшего Государя Императора соизволения уволен от службы при Казанском университете… 1849 г., января 2-го¹; в отставке был, без награждения чином, с 1849 г., января 2-го дня по 22 декабря того же года».

Отже, в кінці 1849 року Бодянський повернувся до університету. Як це трапилось? У щоденнику Бодянського знаходимо відповідь. Виявляється, в жовтні 1848 року, тобто відразу після звільнення Бодянського в зв’язку з «флетчерівською історією», відбулася бесіда графа Строганова з імператором. Вона настільки цікава, що гідна повного відтворення в запису Бодянського зі слів Строганова: «Бывши у государя, — говорит граф С.Г. Строганов, — после обеда я отошел с ним к камину, где, закурив сигарки, он спросил меня: “Что там ты печатаешь такое?” — “Государь, — отвечал я, — я печатал такое, что всегда готов напечатать. Флетчерово сочинение относится к царствованию Ивана Грозного и сына его Федора Ивановича; все худое, замеченное ино-

_____________________

¹ Такий самий запис внесено до «Формулярного списку» про службу Бодянського в Московському університеті.

 

странцем о Руси того времени, не относится к нынешней, ничем на неё непохожей. Уваров, по личной ко мне вражде решил наделать из этого шуму и представить Вашему Величеству как нечто зловредное. А я, между тем, напечатал его в журнале ученого Общества, бывшего под моим председательством, и имеющего весьма тесный круг читателей, преимущественно ученых… одних архиереев изъявило желание получить его 33… — “Но и архиереям не всё можно дозволять читать”. — “Так, государь, но если ученым мы будем не дозволять знать худую сторону нашу, тогда и в доброй мир усомниться”¹. — “Хорошо, хорошо, — подхватил тогда государь, — мы всё это уладим скоро, и пострадавший от Уварова возвратится непременно на своё место,когда тот не будет более министром, а это, говорю тебе, скоро наступит”. И точно, ровно через год (20 октября 1849 г.) Уваров не был уже более министром» (Виділено мною. — В.М.).

А ще через два місяці Микола І дотримав свого слова щодо університетського місця Бодянського: «Высочайшим приказом по гражданскому ведомству определён по прежнему исправляющим должность ординарного профессора Московского университета, 1849 г., декабря 22-го».

Втім, Осип Максимович дізнався про своє повернення до університету ще 18 грудня…

 

________________________

¹ Ось, що писав у 1867 р. про цю історію сам Бодянський:

«Мы все ещё боимся, и по истечении целых столетий, преклонить ухо своё к невыгодным отзывам о нас иностранцев, — все ещё думаем, что они, говоря о России за 300 лет, говорят о теперешней России, о нас и наших порядках… Или так уже и суждено нам никогда не взглянуть прямо в глаза никакой правде о нас, высказанной нашими врагами без обиняков и покровов?..»

 

 

«Нарешті, блиснуло сонце...»

 

У неділю 18 грудня незмінний слуга Бодянського Андрій («человек мой», як говорив Осип Максимович) приніс йому записку прямо в ліжко десь о 8-й ранку. Правитель канцелярії попечителя Московського університету Олександр Іванович Філімонов писав, що помічник попечителя князь Григорій Олексійович Щербатов просить Бодянського завітати до нього в годину пополудні «для переговоров по имеющемуся до него делу».

«Нарешті, блиснуло сонце і в наше віконце», — подумав про себе охочий до приказок Осип Максимович. В призначений час він був у Щербатова, який у відсутності попечителя виконував його обов’язки. Чиновник із певною врочистістю показав Бодянському документ із Міністерства народної освіти про повернення професора в Московський університет на ту саму кафедру:

— Я поспішив вас повідомити найперший. Адже ви, певна річ, ще не чули про це ні від кого?

— Ні, не чув, але здогадувався.

Повернувшись додому, Бодянський з апетитом пообідав і вийшов на прогулянку, щемно відчуваючи себе знову професором університету. Ходив довго, поки не втомився, а, прийшовши нарешті додому, викупався та походжав по кімнаті, поки волосся просохне. Тоді й потягло його до пера, присів до столу й записав про зустріч із Щербатовим: «После сего разговор сам собою коснулся моих отношений к бывшему министру просвещения (графу Уварову) и его подручников в деле Флетчера. Я рассказал ему всю историю оного». Ледве поставив крапку, як Андрій подав нову записку — від редактора «Московских ведомостей» Івана Олексійовича Дмитрієва. Той писав: «Сейчас я получил “Русский инвалид” от 15 декабря № 270, где напечатан высочайший приказ по гражданскому ведомству от 4 декабря, в коем сказано: “определяется из отставных надворный советник Бодянский — исправляющим должность ординарного профессора Императорского Московского университета. Поздравляю, вы опять нашего ведомства и места”».

Осип Максимович ледь усміхнувся, знову взяв перо й, вірний своїй скрупульозності зауважив письмово: «Здесь ошибка. Ещё в прошлом году я получил, по представлению министерства, чин коллежского советника¹». Власне його формально було підвищено в чині 12 березня цього року, коли вже не працював в університеті, але «со старшинством с 1848 г., октября 29-го». Виходило, що міністр Уваров посприяв у новому чині для професора невдовзі перед тим, як вигнав його із Московського університету. Одна рука не знає, що робить інша? Та ні, правду кажучи, міністр завжди ставився до нього непогано: всі службові й наукові просування Бодянського, починаючи зі здобуттям ступеня кандидата в 1834 р., сталися за Уварова. Він таки захоплювався Уваровим, особливо після повернення з-за кордону в університет. Якраз тоді писав Ізмаїлу Срезневському: «Какая же разница Уваров 1837 и Уваров 1842 года! Вот что значит умный человек, понимающий свой век и желания народов! От него мы можем многого надеяться и много получить для своего славянства; решительно влюблен по уши в него, а известно, что любовь рада творить хотения сердца…»

 

_____________________

¹ Надвірний радник — в цивільній службі чин VІІ класу, а колезький радник — чиновник VІ класу. В 1853 р. Бодянський отримав чин статського радника (V клас), а в 1865 р. — дійсного статського радника (ІV клас).

 

 

Все проходить, швидко пройшла й любов до Уварова. Та все ж якраз він і правив у міністерстві більш як півтора десятка літ, упродовж яких незграбний семінарист виріс у поважного професора. Хай не міністр штовхав його в спину, але ж і не гальмував до минулого року.

Тим більше, що Погодін, який довгі роки покровительствував Бодянському, був у добрих стосунках з Уваровим. Чому був? І тепер вони товаришують, разом і витіснили його з університету. Погодін постарався для цього найбільше! Це саме він, як кажуть-то, наколотив гороху з капустою. Та постривай лишень, тепер уже йому гарну дулю піднесу під самісінький ніс. Далебі, що так!

Піймав облизня й Шевирьов, з яким у Бодянського були справді теплі та довірливі стосунки. Та що там! Коли пани б’ються — у холопів чуби тріщать... Та ще, напевне, боявся міністр освіти опинитися в «непри-язненном положении» серед європейських подій того року... Біг святий йому суддя¹.

Що ж думати про гонителя Уварова, коли треба поспішати до спасителя Строганова... Бодянський відправився до нього о 7-й вечора, і про цей візит записав у щоденнику того ж дня: «Я благодарил его от души за неоставление меня во все время моей отставки и содействие его в теперешней перемене». Проте варто було Строганову запропонувати Бо-дянському вже наступного дня взяти участь у науковому диспуті Тимофія Грановського, як той категорично заперечив:

 

_________________________

¹ Дізнавшись 4 вересня 1855 року про смерть Уварова, Бодянський записав у щоденнику: «Упокой, Господи, умершего! Не тем будет помянут, он был весьма умный человек, единственный министр, но по сердцу незавидный… Жаль было видеть его, почти всеми своими клевретами, оставленного в Москве, в последние годы его пребывания в ней по жестокой болезни…»

 

 

«Во-первых, не имею права являться среди своей братии (т. е. как профессор), пока не получу официального уведомления о своём определении от ректора университета; во-вторых, явившись, я обратил бы тем общее внимание на себя и мог бы заставить подумать людей неблагомыслящих то, чего мне и в голову никогда не приходило, именно: о нетерпении моём как можно поскорее надеть на себя профессорский фрак…»

Розпрощавшись із Строгановим, Осип Максимович по дорозі завернув у Хлібний провулок до Сергія Павловича Шипова — генерала від інфантерії, сенатора, учасника Вітчизняної війни 1812 р., члена всіляких громадських, освітніх і культурних організацій. Вони дружили вже декілька років, і Бодянський був особливо вдячний шістдесятирічному генералові за щире й тепле співчуття, яке він виявляв до нього в нелегкі місяці чиновної немилості: «Он и супруга его, графиня Комаровская Анна Евграфовна, чрезвычайно обрадовались и поздравлениям не было конца. Оба они принимали во мне самое живое участие».

Так закінчився цей щасливий і хвилюючий для Бодянського день. Але й у наступні дні друзі вітали професора, який переможно повернувся в свою alma mater. Акуратний Осип Максимович ледве встигав записувати в щоденник...

 

«Навідав мене Микола Васильович Гоголь»

 

«19 декабря. В три часа пополудни пришёл Михаил Александрович Максимович с поздравлением… “Я узнал эту приятную новость… и полетел к вам”».

«20 декабря. Рано, лишь только разнесли будочники 276 № “Московских Полицейских ведомостей”, в котором был напечатан приказ о моём определении в университет, родители Новикова (Евг. Петров.)¹, моего ученика и недавнего магистра… прислали человека с поздравлениями, а вскоре и сын их явился с тем же, но не застал меня дома. Вечером повторил своё посещение…

Перед обедом посетил Н.В. Сушков² всегда, в продолжение последнего особливо года, принимавший в моём положении самое горячее участие».

А тепер, читачу, увага! Запис у щоденнику Бодянського від 21 грудня 1849 року:

«Часа в три пополудни навестил меня Николай Васильевич Гоголь, пришедший с поздравлением о победе над супостаты:

— Максимович (М.А.) был у меня сейчас, сказал Гоголь и сообщил мне новость о вас, и я немедленно же очутился у вас, чтобы вас обнять и поздравить с победою. Конечно, можно и без университета жить, но без средств к жизни что за жизнь? Вам же, для ваших прекрасных предприятий, более другого нужны средства».

Вже 7 січня 1850 року Бодянського тепло вітав із Тули Пантелеймон Куліш:

«Нужно ли уверять Вас, что я от всей души разделил Вашу радость? Я, впрочем, долго на себя досадовал, отчего я не радуюсь возвращению Вашему на кафедру так, как радуюсь счастливому какому-нибудь событию в собственном уголке, н теперь вижу, что радость эта растянута

___________________

¹ Новіков Євген Петрович (1826-1908) — історик і філолог, дипломат, учень Бодянського. Автор книги «Гус и Лютер», яку читав Шевченко.

² Сушков Микола Васильович (1796-1871) — письменник і драматург, друг Бодянського.

 

 

в тонкую проволоку, которая тонкою, но непрерывною нитью будет тягнуться через множество лет. Всякой раз, как о Вас вспомню, я чувствую эту проволоку в душе своей и счастлив столько, сколько может быть счастлив человек, который от радости не скаче, а от беды не плаче. Таков я, по крайней мере с некоторого времени таков. Ну, спасы ж вас Боже й поможы!»

Не станемо поширювати коло людей, які щиро раділи поверненню Бодянського в Московський університет аби не відвертати уваги від основної лінії нашої розповіді. В цій ситуації мабуть-таки досить імен видатних українців Гоголя, Куліша, Максимовича, які високо ставили діяльність Бодянського і морально підтримували його.

Наступного після відновлення в Московському університеті року Бодянського декілька разів заохочували на високому рівні. В згаданому «Биографическом словаре…» читаємо: «Государь Император, 1850 г., июня 16-го, удостоил благосклонного принятия подне-сенный…экземпляр сочинения «Славянских древностей», соч. Шафарика, переведённого г. Бодянским с чешского и напечатанного в Москве 1848 года. Его Императорское Высочество Государь Наследник Цесаревич, тоже приняв эту книгу благосклонно, поручил благодарить от Имени Его Высочества». Крім того, новий міністр народної освіти в серпні 1850 року оголосив Бодянському, в числі інших, подяку за відмінний порядок в учбовій частині Московского університету. А ще 1 жовтня 1850 року Бодянського було обрано членом Товариства історії і старожитностей південнослов’янських¹. Всі ці відзнаки були зафіксовані у «Формулярному списку» професора Московського університету².

__________________

¹ 17 червня 1852 року Бодянський мимохідь зазначив у щоденнику: «Общество истории и древностей югославских в Загребе… год тому назад прислало мне диплом на почётного члена».

² ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 396, арк. 1-9.

 

Втім, щасливе завершення історії з університетом не вплинуло на повернення Бодянського в «Чтения» чи відновлення його членства в Імператорському товаристві історії і старожитностей російських, куди він повернувся лише наприкінці 1857 року, коли Шевченко був уже в Ниж ньому Новгороді…

Роботу Товариства та його друкованого органу без нього і Строганова Бодянський з самого початку оцінював негативно, вважаючи, що Москва швидко віддала Петербургу пальму першості публікації історичних документів. У квітні 1850 року писав Олександру Попову: «Да, Питер снова осиливает Москву по материалам историческим. Поделом ей, коли не умела или не хотела удержать завоеванного места! Пускай её себе занимается перебором всякого мелкого хламу, любуется им, прикривая: “Се Русь святая, се житие ея!”… Общество Русской истории досталось Варяго-Русам… В его “Временнике”¹ только и продолжения от “Чтений”, что формат, обёртки, да иногда насильное присвоение чужого…»².

Як свідчили очевидці, Бодянський важко пережив «флетчерівську історію», замкнувся в собі, порвав із людьми, які виступили проти нього чи ухилилися від підтримки його в складній ситуації. Довгий час він перестав навіть з’являтися на дружніх вечорах і професорських диспутах, «боясь встречи с людьми, с которыми не хотелось бы мне встречаться даже и в раю, и в аду...» (Виділено мною. — В.М.).

 

 

________________________

¹ Після закриття «Чтений» органом Товариства став «Временник».

² Письма І.М. Бодянского к А.Н. Попову // Русский архив, 1904. Книга первая. С. 446-447.

 

Неприємності, пов’язані з історією публікації злощасного твору Флетчера Бодянський також запам’ятав на все життя. Через двадцять років він писав щодо матеріалів, які поступали в «Чтения»: «Разумеется, буде бы что встретилось очень противоцензурное, я в праве исключить оное, чтобы не услали меня в отдаленные места трудно обитаемые». Хоча таку загрозу і не сприймав буквально, але в його словах затаїлася гірка пам’ять про «заслання» в Казань у 1848 р.

Впродовж багатьох років Осип Бодянський пильнував, щоб твір Флетчера не потрапив до будь-кого і ніколи й нікому не давав примірники, що в нього збереглися. Навіть Кулішеві, як той сам свідчив, він «не дав примірника вже надрукованого Флетчера, а дозволив тільки переписати». В наступні роки траплялося, що Бодянський змушений був передавати книгу Флетчера на вимогу начальства, і тоді він скрупульозно записував, скажімо, будучи управляючим друкарнею Московського університету: «По приказанию господина исправляющего должность попечителя Московского учебного округа Н.В. Исакова взят отсюда один экземпляр Флетчера и сего числа отправлен мною в канцелярию его… под печатью 20^го мая 1859 года. Управляющий типографией О.Бодянський»¹.

 

«А мене на адресі не упоминай...»

 

Якщо для Бодянського кінець 1849 року був переможним і щасливим, то зовсім інакше почувався в той час Шевченко. Лист до Андрія Лизогуба від 29 грудня поет починав так: «На самий Святвечір сижу собі один-однісінький у хатині та журюся, згадуючи свою Україну і тебе, мій друже єдиний. Думаю: от Бог дає і свято своє велике на радість

__________________

¹ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 7, арк. 35 зв.

 

добрим людям, а мені нема з ким слова промовить». Шевченко сподівався через Лизогуба продавати свої малюнки, бо мав потребу в грошах. Втім, за два тижні до того начальник ІІІ відділу Олексій Орлов повідомив командира Окремого Оренбурзького корпусу Володимира Обручова, що його запит про можливість дозволити Шевченкові займатися малюванням відхилено царем¹. Митець до кінця заслання мучився: «Писать запрещено за возмутительные стихи на малороссийском языке. А рисовать — и сам верховный судия не знает, за что запрещено».

Про тодішній душевний стан поета свідчить його перший лист до Бодянського, написаний в Оренбурзі 3 січня 1850 року:

«Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш, — давно, давно ми не бачились, та не знаю, чи й побачимося швидко, а може, вже й ніколи — крий Мати Господня! А думаю, що так, бо мене дуже далеко запровтор[ил]а моя погана доля та добрії люде! Я оце вже третій рік як пропадаю в неволі — в цім Богом забутім краї! Тяжко мені, друже! Дуже тяжко! Та що маю робить? Перейшов я пішки двічі всю киргизьку степ аж до Аральського моря² — плавав по йому два літа, Господи, яке погане! Аж бридко згадувать! Не те що розказувать добрим людям.

Ось бач, як зо мною діялось. Поїхав я тойді в Київ із Петербурга, тойді, як ми з тобою в Москві бачились³, і думав уже в Києві оже-

__________________________

¹ Відомо, що саме Микола І у 1847 р. наклав резолюцію на пропозиції Орлова відправити Шевченка рядовим в Окремий Оренбурзький корпус: «Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать».

² В складі Аральської описової експедиції Шевченко пройшов з 11 травня по 19 червня 1847 року від Орської фортеці до Раїмського укріплення, звідси — до Оренбурга (з 9 по 31 жовтня 1849 року).

³ Йшлося про зустріч із Бодянським у Москві в 1845 р.

 

ниться¹ та й жить на світі, як добрі люде живуть, — уже було й подружіє найшлось. Та Господь не благословив моєї доброї долі! — не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! Аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! І заказали писать їх, а що найгірше... рисовать! І отепер бачиш, як я отут пропадаю, живу в казармах меж солдатами — ні з ким слово промовить, і нема чого прочитать — нудьга! Нудьга така, що вона мене незабаром вжене в домовину! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь? І не знаю за що. Оцей, що привезе тобі лист мій, наш земляк — Левицький², привітай його, друже мій добрий! Добра, щира душа! Він мені в великій став пригоді на чужині! — дай йому мою «Тризну» і «Гамалію», коли вона ще жива, а мені, коли буде твоя ласка, пришли Кониського³, добреє зробиш діло, нехай я хоч читатиму про нашу безталанную Україну, бо я вже її ніколи не побачу! Так щось серце віщує! Пришли і напиши, коли буде ласка, по адресу: в Оренбург Карлу Івановичу Герну⁴ —в генеральний штаб, — а мене на адресі не упоминай, цур йому, він знатиме по штемпелю.

________________________

¹ Шевченко мав намір одружитися з дочкою священика села Кирилівка Г.І. Кошиця — Феодосією Кошиць, але батько дівчини не дав згоди на шлюб. У повісті «Близнецы» Шевченко змалював автобіографічний епізод знайомства з молодою дівчиною в Київській лаврі.

² Левицький Сергій Петрович (1822-1855) — родом з України, навчався в Київському університеті, чиновник Оренбурзької прикордонної комісії. З ним Шевченко познайомився в Оренбурзі 9 червня 1847 року, часто зустрічався в кінці 1849 — на початку 1850 рр.

³ Йшлося про «Историю Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, архиепископа белорусского»), видану в 1846 р. Осипом Бодянським.

⁴ Шевченко познайомився з Карлом Івановичем Герном (1816-?) 21 травня 1848 року в укріпленні Карабутак під час переходу з Орської фортеці до Раїмського укріплення. У повісті «Близнецы» Шевченко описав цю зустріч: «Мы остановились на речке Карабутаке, вблизи воздвигавшегося в то время форта… Меня, в числе других, пригласил строитель форта разделить его походный обед в кибитке, и здесь-то я познакомился с ним, с единственным человеком во всем безлюдном Оренбургском крае». Не випадково, прибувши в Оренбург, поет просить писати йому на ім’я К.І. Герна. З січня 1850 року до арешту 23 квітня того ж року він жив у флігелі будинку К.І. Герна.

Оставайся здоров, друже мій єдиний! Нехай тобі Бог посилає, чото ти в його просиш. Згадуй інколи

безталанного Т.Шевченка».

Це один із найпронизливіших листів Шевченка, написаних у засланні. Довіра до Бодянського дала змогу засланцеві виплакати свою зболену душу, викричати затамований біль за несправедливість долі, що так тяжко покарала його.

В унісон із настроєм листа Шевченко надіслав другові вірша:

«А щоб не оставалося гулящого паперу, то нá тобі вірш з десяток своєї роботи:

Як маю я журитися,

Докучати людям.

Піду собі світ-за-очі —

Що буде, те й буде.

Найду долю, одружуся,

Не найду — втоплюся,

А не продам себе людям,

В найми не наймуся.

Пішов собі світ-за-очі —

Доля не спіткалась...

А воленьку добрі люде

І не торговали,

А без торгу закинули

В далеку неволю!

Щоб не було свободного

На нашому полю!»

В той же час, на самому початку 1850 року, Тарас Григорович волав і до Василя Жуковського: «Сжальтесь надо мною! Исходатайствуйте (вы многое можете!) позволение мне только рисовать — больше ничего и надеяться не могу и не прошу больше ничего. Сжальтесь надо мною!» Нічого подібного поет не просив у Бодянського, бо знав, що той не зможе допомогти, проте він сподівався, що професор не відмовить з літературою, передусім із новими літописними публікаціями.

Тож слід відразу чітко уявити собі характер допомоги, яку надавав поетові в той час Бодянський. Скажімо, в «Коментарях» до 6-го тому Повного зібрання творів Шевченка читаємо: «Коли Шевченко був на засланні, О.Бодянський надсилав йому книжки, клопотався про полегшення його долі». Якщо розглядати сáме надсилання Бодянським книг у глушину, як полегшення поетової долі, що цілком можливо, то ця фраза не викликає сумніву. Та пам’ятаймо, що ніяк інакше Бодянський не «клопотався» про Шевченка, навіть не надсилав йому грошей. Тим більше він аж ніяк не міг полегшити умови життя поета на засланні, добитися йому дозволу писати і малювати чи достроково звільнитися.

Сергій Левицький виконав доручення Шевченка й передав його листа Бодянському, та ще й розповів про цей візит у листі до поета від 6 березня 1850 року: «Доїхавши до Москви,.. пішов до Бодянського, насилу достукався, да вжеж зато як сказав, що я від Вас і ще маю писульку, то із його зробилось щось таке, як буцім він чує об браті, або об кім-небудь дуже близькім його щирому серцю; довго балакали про Оренбург, як жить там усім, і як жить Вам, бідкували і горювали вмісті да після, поговоривши як родичі, розійшлись...» Дуже цінний і важливий штрих, який дає уявлення про дружнє ставлення Бодянського до Шевченка¹. Проте будемо пам’ятати, що відповідь Осипа Максимовича

_____________________

¹ Після цього Левицький відвідав і Петра Редкіна: «Той, спасибі йому, привітав добрим словом і тож розпрошував, як живете Ви, да тілько мені кажеться, що се вже не то, що Бодянський, видно, що воно, чи боїться чого, чи вже, мабуть, так набрався того кепського духу петербурзького і дивиться як би собі гарно, а не до других». Ці відвідини Левицьким Редькіна і дають підставу думати, що той був знайомий з Шевченком, але скоріше за все, мимохідь. До того ж, Редкін, який працював тоді секретарем міністра внутрішніх справ Л.О. Перовського, мабуть, остерігався виявити глибший інтерес до засланця Шевченка, дбаючи, як зірко підмітив Левицький, про свою кар’єру.

 

на цей лист Шевченка не відома, та й навряд чи вона була взагалі, принаймні літопис, який просив поет («Историю Русов»), він тоді не отримав. Нагадаю, до речі, що на початку 1850 року, коли Левицький привіз листа від поета, Бодянський якраз повернувся в університет після річного відлучення від рідної кафедри в зв’язку з відомою нам «флетчерівською історією». У благополучний її кінець зробив свій внесок і воєнний генерал-губернатор Москви Арсеній Закревський. 29 січня Бодянський прийшов з візитом до Закревського, який, до речі, виступав навіть проти натяку на будь-яку прогресивність поглядів, і між ними відбулася така розмова:

«— Что угодно вам?

— Обязанный столько милостивому участию в судьбе моей, ваше сиятельство, я не хотел бы взойти снова на кафедру, как явившись вашему сиятельству и принесши бесконечно глубокую признательность.

— Покорно благодарю. Вы знаете, что я взял вас на свою ответственность. Будьте особенно осторожны в словах. Что делать? Таков век. Нельзя же нам желать всего того, что там!.. Не правда ли?

— Избави Бог! — ответил я».

Напучення воєнного генерал-губернатора про «особливу обережність у словах», яку шанобливо вислухав норовистий професор, тільки підсилює в нашому сприйнятті невимовну гіркоту Шевченкової скарги в листі до Бодянського: «Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! і заказали писать їх…» Хто ж не знає, що головною причиною заслання поета в солдати з суворою забороною писати й малювати, стало його поетичне слово, передусім, поема «Сон», в якій нещадно висміяно царя й царицю. Не забудьмо, що сатиричні штрихи до їх портретів Шевченко почерпнув із розповіді Бодянського про книгу маркіза де Кюстіна. Містика та й годі…

«Кланяйся за мене Бодянському»

 

Свідченням того, що Тарас Григорович тримав у пам’яті Бодянського, є рядки в листі їх спільному знайомому Андрію Козачковському в Україну 16 липня 1852 року: «Ежели пишешь когда О.М. Бодянскому, то кланяйся за мене». Проте другу спробу зав’язати листування з Бодянським поет зробив тільки майже через три роки. Це був лист із Новопетровського укріплення від 15 листопада 1852 року, який наведемо повністю:

«Вітаю тебе, мій добрий, мій єдиний друже!

Лучше всего молчать бы, ежели нечего сказать доброго, но увы! Человеку необходимо исповедывать свое горе, а мое горе великое! И кому, как не тебе, его я исповедую? Шестой год уже, как я обезволен, и шестой год как не пишу никому ни слова¹. Та, правду сказать, и писать некому. В добре та счастии, бывало, на собаку кинеш, а влучиш друга або великого приятеля. Недаром Мерзляков сказал: «Все други, все приятели до черного лишь дня»². А покойный Данте говорит, что в нашей жизни нет горшего горя, как в несчастии вспоминать о прошлом счастии³. Правду сказал покойный флорентиец, я это на себе теперь каждый день испытываю. Хоть тоже, правду сказать, в моей прошлой жизни не много было радостей, по крайней мере, все-таки было что-то похоже немного на свободу, а одна тень свободы человека возвышает.

__________________

¹ Відомими є принаймні півтора десятки листів Шевченка із заслання, написаних кільком адресатам ще до листа Бодянському. В даному випадку поет, очевидно, хотів підкреслити своє одиноцтво та відірваність від цивілізованого світу.

² Мерзляков Олексій Федорович (1778-1830) — російський поет, перекладач, професор Московського університету. Про нього ми згадували в першому розділі, як про вчителя Михайла Максимовича. Шевченко цитував рядки популярної пісні на слова Мерзлякова «Среди долины ровныя…» (Песни и романсы А.Мерзлякова. М., 1830. С.2).

³ Шевченко вільно переказував рядки з п’ятої пісні «Пекла» Данте Аліг’єрі.

Прежде, бывало, хоть посмотришь на радости людей, а теперь и чужого счастия не видишь. Кругом горе, пустыня, а в пустыне казармы, а в казармах солдаты, а салдатам какая радость к лицу? В такой-то сфере, друже мой, а теперь прозябаю. И долго ли еще продлится это тяжкое испытание? Не жаль бы было, если б терпел да знал, за что. А то, ей-богу, не знаю; например, мне запрещено рисовать, а я во всю жизнь мою одной черты не провел предусмотрительной, а не давать заниматься человеку тем искусством, для которого он всю жизнь свою посвятил, это ужаснейшая кара! Кроме душевных мучений, которые я теперь терплю, я не имею, наконец, кроме солдатской порции, ничего лишнего, не имею, наконец, бедного рубля денег, чтобы хоть святцы выписать, не говорю уже о журнале, вот какое горе одолело! Просить стыдно, а красть грех, что тут делать? Я думал, думал да и выдумал вот что: поиздержись немного узника ради и пришли мне летопись Конисского или Величка, великое скажу тебе спасибо.

Со времени моего изгнания я ни одной буквы не прочитал о нашей бедной Малороссии, а что знал о ее минувшем прежде, то и малое быстро забываю, и твой подарок будет для меня истинною радостию. Послал бы я тебе денег на эту книгу, так же, ей-богу нет. Во всем укреплении только один лекарь выписывает кой-что литературное, а прочие как будто и грамоты не знают; так у него, у лекаря, когда выпросишь что-нибудь, так только и прочитаешь, а то хоть сядь и плач.