Було колись — в Україні
Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли пановати.
У вірші «До Основ’яненка» (1839) Шевченко жалів обідрану Україну, що сиротою плаче: Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить… Тілько ворог, що сміється… Смійся лютий враже! Та не дуже, бо все гине — Слава не поляже.
В останній строфі «Чигрине, Чигрине...» поет назавжди підтвердив це почуття, залишивши затамовану поетичну погрозу та притлумлену, невигубну надію: Спи Чигрине, нехай гинуть У ворога діти, Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі.
В «Чигрині, Чигрині…» Москва-місто не згадується, але воно вже фізично присутнє з «московськими ребрами». Нагадаю, що в хронології поетової творчості його національна опозиція «чужині» втілена Шевченком у Московщині, набула завершеного характеру наприкінці 30-х рр. ХІХ століття, тобто задовго до його приїзду в Москву. Але ж Московщина — не Москва! Впродовж багатьох десятиліть якось не акцентувалося на тому, що в Шевченковій поезії саме Москва стала символом російського гноблення українців, уособленням наруги над українською історією та духовністю лише після першого відвідання міста на початку 1844 року. Акцентувавши й усвідомивши це, ми зрозуміємо, наскільки важливим є поетове перебування в місті, нерозривне з Бодянським і Щепкіним. Прослідкуємо тему Москви далі. Якщо в «Розритій могилі» (1843) козацька могила, узагальнена до символу «зобов’язливої історичної, родової пам’яті» (Іван Дзюба), страждала від «москаля», то в комедії «Сон», тобто після першого відвідання міста (1844), поет уперше покладає відповідальність за нищення України персонально на Москву: Тяжко мені Витать над Невою. України далекої, Може, вже немає... Може, Москва випалила І Дніпро спустила В синє море, розкопала Високі могили — Нашу славу.
Згадаймо, що ключова дія цього твору відбувається в царських хоромах у Петербурзі, проте для Шевченка все, що труїть і дурманить національну свідомість, пов’язано саме з «московською блекотою». Фактично поет звинувачує Москву в ураженні, говорячи нинішньою мовою, національного цивілізаційного коду. У концептуальному «Великому льосі» (1845), який, за словами Івана Дзюби, є «поглибленням символу могили», гріховною була вже сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який «їхав в Переяслав Москві присягати!..» Тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо те, що дівчина
|
