За богами — панства, панства

В серебрі та златі,

Мов кабани годовані,

Пикаті, пузаті!..

 

Це був інший — непримиренний погляд на російську владу, точно схоплений у матеріалах слідства у справі кирило-мефодіївців: «”Сон”

_____________________

¹ Сергій Єфремов, до якого, на жаль, ми рідко звертаємося, писав: «Ми знаємо, що Гоголь-художник змалював з нечуваною до того часу силою всю мерзоту старої дореформеної Росії, гострим ножем невблаганного аналізу розсік найгидчі болячки й освітив їх ясним світлом свого художнього генія. А прийшов потім Гоголь-моралізатор, збудував з того коштовного і великого матеріялу тісненьку й неохайну кучку, попробувавши серед купи гною знайти сенс життя найвище задоволення не тільки собі, а й усім сучасникам своїм. Сучасники відповіли на це огнистим листом Бєлінського...»

сочинение Шевченки, исполненное самых наглых и дерзких описаний высочайшего дома…»

Для Шевченка, який навіть за кілька тижнів до своєї смерті турбувався про те, щоб його «Букварі» потрапили до мужицьких дітей, чужими були гоголівські напучування: «Учить мужика грамоте затем, чтобы доставить ему возможность читать пустые книжонки, которые издают для народа европейские человеколюбцы, есть действительно вздор». Ще одне. У «Вибраних місцях із переписки з друзями», за словами Дмитра Мережковського, релігійна думка Гоголя виразилася чіткіше й зрозуміліше, ніж в інших його творах. Але вона відрізнялася від Шевченкового погляду на Бога та релігію. Разом з тим, лист Шевченка до Рєпніної від 7 березня 1850 року наштовхує на думку, що релігійний сегмент гоголівської книги, можливо, торкнувся поетової душі¹.

У спогадах Андрія Козачковського є коротка згадка про те, що влітку 1859 року в Переяславі у нього зайшла розмова з поетом про Гоголя: «Він не співчував йому: за його словами, нездійсненні честолюбні мрії стали причиною його розумового розладу». Втім, Шевченко ніколи публічно не виступав проти «Вибраних місць із переписки з друзями». Усі наступні (після висилання Рєпніною книги в 1847 р.) Шевченкові згадки про Гоголя мали захоплено-позитивний

 

________________________

¹ Цікаво, що автор двотомної монографії про Пантелеймона Куліша Євген Нахлік пише таке: «У Кулішевому сповідуванні християнських і консервативних уявлень про суспільний прогрес, моральному вивищенні жінки над мужчиною, у появі в політико-філософському мисленні пізнього Куліша раніше чужих йому симпатій до монархізму, до поміщиків-культурників та антипатій до демократизму й республіканізму підсилювальну роль відіграла, певне, релігійно-соціальна утопія пізнього Миколи Гоголя, викладена у «Выбранных местах из переписки с друзьями» (Санкт-Петербург, 1847)…» (Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель. Т. 2. — К.: Український письменник, 2007. С. 39).

 

характер, вони стосувалися самої суті творчості геніального письменника й поширювалися на його гідних послідовників. 5 вересня 1857 року записав у щоденнику стосовно «геніального учня» Гоголя Михайла Салтикова-Щедріна: «Други мои! Пишите, подайте голос за эту бедную, грязную, опаскуженную чернь! За этого поруганного бессловесного смерда!»

У січні 1850 року Шевченко запитував у Рєпніної адресу Гоголя: «…Я напишу ему по праву малороссийского виршеплёта, я лично его не знаю. Я теперь, как падающий в бездну, готов за всё ухватиться — ужасна безнадёжность!..» Справді так, адже в цьому листі Шевченко просив Рєпніну, щоб вона написала Гоголю аби той звернувся до свого знайомого Василя Жуковського з клопотанням про дозвіл поетові малювати: «Напишите Гоголю, чтобы он ему написал обо мне, он с ним в весьма коротких отношениях».

Прохання Шевченка було логічно вмотивовано, бо всі знали, як багато допомагав Жуковський митцям, у тому числі Гоголю, він узяв безпосередню участь в організації викупу Шевченка з кріпацтва. Сам поет написав листа Василю Жуковському, який датується 1-10 січня 1850 року, хоча не відомо, чи він був посланий адресатові. Втім, Шевченків відчай, у всякому випадку, лист передає вповні: «…Мне рисовать запрещено. Это самое большое из всех моих несчастий! — Сжальтесь надо мною! Исходатайствуйте (вы многое можете!) позволение мне только рисовать — больше ничего и надеяться не могу и не прошу больше ничего! Сжальтесь надо мною!» Як і зазначав Шевченко, дружні стосунки Гоголя з Жуковським цілком дозволяли йому хоча б спробувати допомогти поетові. Цікаво, що в листі до Жуковського влітку 1848 року Гоголь писав із Полтави: «Будем же исполнять то, для чего нам даны Богом силы и способности и в истине чего залогом служат те сладкие минуты, которые мы в жизни ощущали, после которых и лучше молилось, и лучше благодарилось, и лучше чувствовалось добро. Что нам до того, производят ли влиянье слова наши, слушают ли нас! Дело в том, остались ли мы сами верны прекрасному до конца дней наших, умели ли возлюбить его так, чтобы не смутиться ничем, вокруг нас происходящим, и чтобы петь ему безустанно даже и в ту минуту, когда бы валился мир и все земное разрушалось. Умереть с пеньем на устах — едва ли не таков же неотразимый долг для поэта, как для воина умереть с оружьем в руках».

Поет і художник Шевченко, якому надовго замкнули вуста, просив якраз найменшого полегшення для гіркого заслання — дозволу малювати. Втім, це був одиничний випадок, коли Шевченко згадав про Гоголя, як про людину, яка може йому допомогти. Нічого подібного більше не повторилося. Сергій Єфремов слушно спостеріг, що «пишучи про свій скрут і до Жуковського, і до В.Григоровича, і до гр. Ф.Толстого, Шевченко так таки й не зібрався і не наважився обернутися до свого улюбленого письменника і земляка в особистій справі... Він все ж ніби почуває в йому щось наче чуже собі, не суголосне... й у найзвичайнісенькому життєвому розумінні».

Важко з цим не погодитися: Шевченко і Гоголь жили ніби в паралельних світах, і не виникло передумов й обставин, які б звели їхні долі¹. До того ж, пам’ятаймо, що Рєпніна не вислала Шевченкові адресу Гоголя: з березня 1848 року вона взагалі перестала писати листи

 

_______________________

¹ Микола Жулинський пише: «Шевченко і Гоголь — дві половинки великого українського серця — так ніколи й не стулилися. Не зустрілися, не погомоніли. Не пожартували і не заспівали українських пісень…»

 

 

Шевченкові¹. До речі, за спогадами Рєпніної, Гоголь навесні 1848 року заїжджав до них у Яготин, і княжна розчулювалася: «Гуляя со мной по саду, Гоголь восхищался деревьями и сравнивал их с мизерной растительностью Одессы. Я понимала, что ивы, клёны, липы и пирамидальные тополи его восхищали».

У той час, коли Рєпніна з Гоголем гуляла садом, у неї, певно, вже був лист від Шевченка, написаний 25-29 лютого 1848 року з Орської фортеці зі згадкою про «прекрасный Яготин», у якому він зустрічав новий 1884 р.: «Да осенит вас благодать Божия, пишите ко мне так часто, как вам время позволяет. Молитва и ваши искренние письма более всего помогут мне нести крест мой. Евангелие я имею, а книги, о которых я просил вас, пришлите, это для меня хотя малое, но все же будет развлечение». Йшлося, зокрема, про Гоголеві «Вибрані місця з переписки з друзями», які Шевченко просив надіслати ще в жовтні 1847 року, які Рєпніна йому вислала навесні 1848-го.

Та це не впливало на щире Шевченкове захоплення біографією та творчістю Гоголя, що підтверджується багатьма документами. Скажімо, в жовтні 1854 року поет писав Броніславу Залеському: «…Прочитал биографию Гоголя, которую ты мне рекомендуешь; она заинтересовала меня, как и тебя, письмами как документами, но как биография она не полна». Йшлося, ймовірно, про видання «Опыт биографии Н.В. Гоголя, со включением до сорока его писем» (СПб., 1854) під псевдонімом «Николай М.», за яким ховався Пантелеймон Куліш (Шевченко цього не

 

______________________________________________

¹ Це було пов’язано, напевне, з її зверненням у січні 1848 року до шефа жандармів О.Орлова з проханням дозволити Шевченкові малювати. У спогадах Рєпніна зазначала: «Я даже не могла продолжать утешать его письмами во все время его десятилетнего изгнания, потому что получила грозное предостережение от графа А.О. Орлова». Втім, офіційну заборону листуватися з Шевченком Орлов надіслав Рєпніній аж у червні 1850 року.

 

знав). З поетового листа до Андрія Маркевича від 22 квітня 1857 року видно, що той висилав йому Кулішеві «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя» (1856), і тоді Тарас Григорович хвалився в листі до Михайла Лазаревського: «Читаю по одному листочку в день біографію Гоголя…»

Юрій Барабаш переконливо показав, що Гоголеве ім’я посідає осібне місце не лише в Шевченкових листах, а й відкриває лектуру поета на засланні та завершує його десятилітнє покарання, пронизує цей період життя:

«Щоденник (“Журнал”), що його Шевченко читає напередодні звільнення і веде понад рік, аж до повернення до Петербурга, наскрізь перейнято гоголівськими мотивами у найрозмаїтих варіантах. То у пам'яті спливає опис плюшкінського села, й це наштовхує автора щоденника на соціо- та етико-філософські роздуми про ставлення людини до природи, до життєвого довкружжя, ставлення, яке виявляє відмінності поміж українським та російським національними характерами. Другого разу він пригадує давню зустріч з одним із “землячків”, поміщиком-віршомазом Аркадієм Родзянком, який “наповал” лаяв “грязного циника Гоголя” і при цьому пригощав гостя “своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова”. З'являється запис про доконечну потребу “умной, благородной” сатири на зразок “Ревізора”, згадуючи “Губернські нариси” Салтикова-Щедрина, автор щоденника думкою знову й знову повертається до Гоголя, гоголівської традиції…»¹.

Юрій Барабаш підкреслює той факт, що повісті К. Дармограя було написано саме в роки заслання, у «гоголівський період» Шевченкової

_______________________

¹ Барабаш Юрій. Вибрані студії. С. 585-586.

 

духовної біографії, а це, на його думку, набуває символічного значення. Повісті зростали на гоголівському грунті, під знаком Гоголя, під найсильнішим опроміненням його особистості та обдаровання. Скажімо, в «Близнецах», незрима гоголівська присутність відчутна вже на самому початку повісті, а в середині її зустрічаємо вислів афористичного характеру: «”Мёртвые души” разлетелися быстрее птиц небесных по широкому царству русскому»¹.

Про Шевченкове ставлення до Гоголя багато розповідає лист до Варвари Рєпніної від 7 березня 1852 року. Тепло згадавши на самому початку про перебування в Яготині в 1843 р., Шевченко писав: «Случайно как-то зашла речь у меня с вами о “Мертвых душах”. И вы отозвались чрезвычайно сухо. Меня это поразило неприятно, потому что я всегда читал Гоголя с наслаждением и потому что я в глубине души уважал ваш благородный ум, ваш вкус и ваши нежно возвышенные чувства». Таким чином, Шевченко був серед тих, які беззастережно прийняли геніальний твір Гоголя. Поет щиро радів з того, що Рєпніна змінила свій погляд на творчість письменника: «Меня восхищает ваше теперешнее мнение — и о Гоголе, и о его бессмертном создании! Я в восторге, что вы поняли истинно христианскую цель его! да!..»

Далі Шевченко знайшов дивовижні слова, щоб попросити «Мёртвые души» Гоголя: «Вся эта речь к тому, чтобы вы мне (найвсепокорнейше прошу) прислали “Мёртвые души”. Меня погонят 1-го мая в степь, на восточный берег К а с п и й с к о г о м о р я в Новопетровское укрепление, следовательно, опять прервут всякое сообщение с людьми. И такая книга, как “Мёртвые души”, будет для

_______________________

¹ Вражаюче, що ці слова дивовижно співпадають з висловом Сергія Аксакова: «“Мертвые души” быстро разлетелись по Москве и потом по всей России». Порівняймо з оцінкою Герцена: «“Мертвые души” потрясли всю Россию».

 

меня другом в моём одиночестве!

Пришлите, Варвара Николаевна, ради Бога — и ради всего высокого, заключённого в сердце человеческом; конечно, не надокучая вам, можно бы выписать из М о с к в ы, но увы! Я не могу себе теперь позволить подобной роскоши. У меня давно было намерение просить у вас эту книгу, но... я не осмеливался. Пришлите ради всего святого!»¹.

Нарешті, вражають поетові слова про Гоголя, які маємо пам’ятати: «Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одарённым самым глубоким умом и самой нежною любовью к людям!... Наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! (Між іншим, у Гоголя є вислів — «ведатель человека». — В.М.). Самый мудрый философ! и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно…»

Нагадаю, що це написано через два тижні після смерті Гоголя, про яку Шевченко ще не знав. Але ми відчуваємо, що їхня незустріч уже стала вічністю. А Шевченкові слова звучать, як на похоронах Гоголя…

Історія не терпить умовного способу, але знайомство Шевченка з Гоголем дало б ученим багатющий матеріал для глибшого розуміння «двох половинок українського серця» (Микола Жулинський), двох іпостасей української ментальності, двох способів творчого життя національних геніїв.

Сергій Єфремов, який до 100-річчя з дня народження Гоголя, видав про нього в Києві працю «Між двома душами», писав, що Шевченко ці-

_______________________

¹ Як же можна було не вислати цю гоголівську книгу після такого прохання-благання?! Бодянський вислав би!

 

 

нував у Гоголя його сатиричний показ дійсності, глибоке прозирання в життя і висміювання його вад: «Тут обидва вони сходилися». Єфремов висловив думку про те, що людська особистість Гоголя не викликала в Шевченкові такого ж ентузіазму, як його сатиричні твори, а навпаки — давала поживу для стриманості й навіть критики. Про що ми, власне, й говорили.

Насамкінець розповіді про Гоголя хочу процитувати важливі роздуми Юрія Барабаша про те, як Микола Васильович усе-таки «зійшовся» з Шевченком у ХХ столітті:

«Стало очевидним, що саме Гоголь і Шевченко, кожен з них окремо, а головне — обидва, взяті як складові діалектичної двоєдності, є найрепрезентативніші, найзначущіші й найвпливовіші явища національного духовного життя останніх півтора століття, визначають його парадигму, парадигму «грунту і долі», й що саме на прокладених ними шляхах українська література зможе нарешті вирішити свою сакраментальну проблему — залишаючись самою собою, стверджуючи своє національне єство, відкритися світові, гідно, як рівній увійти до системи загальнолюдської культури. Гоголь — об'єктивно — зробив задля цього стільки, скільки не зробив, на мій погляд, ніхто інший — дякуючи йому й через нього думка і почуття «української людини» вже й давно ввійшли до скарбниці духовного досвіду людства, дарма що високочоле західне (та й наше, чи, так скажу, наське) гоголезнавство цієї істини ще не осягнуло. Випадок Шевченка дещо інший, осібний. Надтонка природа поетичної матерії, яка практично не надається до адекватної іншомовної інтерпретації, оманлива і тим підступна простота, найвища міра закоріненості в стихії національної мови і національного світовідчуття височать не подоланими (і якою мірою назагал подоланними?) бар'єрами поміж ним і світовим читачем, якому найчастіше і невтямки, чим у своєму духовному розвої зобов'язаний він українському поетові, ймовірно не дуже цим читачем знаному, — Шевченкові»¹.

Щодо Гоголя, то, врешті-решт, не забудьмо найголовніше — Шевченкові слова, виплеснуті з глибини серця в щоденнику 5 вересня 1857 року: «О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!» В цьому присвійному займеннику — наш — уособлено генетичну й фактичну належність Гоголевої душі (саме вона — безсмертна!) його Батьківщині — Україні, а Гоголевої творчості — українській, російській і світовій літературі.

 

________________________

¹ Барабаш Ю. Вибрані студії. С. 691-692.

 

Осип Бодянський: «Обнародувати малоросійські літописи»

 

«Як і відки взялося…»

 

Після знайомства з Шевченком життя Бодянського в Москві було незримо пов’язано з національним генієм, і саме в цьому контексті його й доцільно розглядати. Тож з’ясуймо, що привабило Шевченка в професорові Московського університету, дозволило називати його другом і бажати «радости в благоугодных делах», висловлювати подяку «за літописи», надіслані Бодянським у заслання: «Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!» В цьому контексті ми й маємо розглядати, вивчати й висвітлювати життєве кредо редактора «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», який у листі до Максимовича в січні 1847 року писав: «Я решил во что бы то ни стало обнародовать малороссийские летописи; собрал их множество и собираю беспрестанно. Надеюсь при помощи Божьей, здоровье и том положении дел, какое теперь царствует в Обществе, успеть и за мною никому не угоняться, хоть бы и на украинском коне. Я, ведь, и сам козак. После летописей примусь и за официальные бумаги, в коих недостатка нет и быть не может...» (Виділено мною. — В.М.). Ці слова можна поставити епіграфом до всієї видавничої діяльності Бодянського. Отже, вчений, якому ще не виповнилося сорока років, абсолютно свідомо будував грандіозні патріотичні плани публікації літописів і документів з української історії. Вкрай важливо відзначити, що ці плани не залишилися на папері, а були значною мірою реалізовані. До Бодянського та й після нього не було більше в Москві науковця, який один видав би стільки історичних джерел із патріотичних спонук. Якраз цей людський подвиг українця Бодянського врешті-решт залишиться в нашій національній пам'яті, а не марні розумування про те, чого він не зробив для України, як імперський громадянин.

В іншому листі до Максимовича (від 26 травня 1848 року) Бодянський написав золоті слова щодо задуманої ним української справи: «Надобно нам, Михайло Александрович, понемножку это дело делать с нашей старой ненькой, да познает она себя и в старые дни во время оно. Дорога нам вся Русь нераздельная, но каждому из нас в особенности дорога та часть ее, в которой мы родились; пусть же каждый из сынов этих частей Руси, имея к тому случай, займется ею, возделывает ее по возможности и крайнему разумению, и со временем из обработанных частей составит новый Карамзин прекрасное целое» (Виділено мною. — В.М.).

Так і сталося. В XX столітті Михайло Грушевський розробив цілісну наукову концепцію історії України («українську історію, як органічну цілість»), що знайшла всебічне відображення в «Історії України-Руси». Між іншим, щойно цитовані думки та сентенції Бодянського ще вісім десятиліть тому були опубліковані в органі Історичної секції Всеукраїнської академії наук журналі «Україна», що виходив «під загальною редакцією голови секції академіка Михайла Грушевського». В публікації В.Данилова стосовно них було чітко сказано: «Бодянський ставить справу про видання пам'яток української історії в площину свідомого українського патріотизму»¹.

В історичній правоті цього висновку неважко переконатися навіть на одному прикладі з життя Бодянського. Коли з кінця 1848 року його було усунено від видавничої роботи, а «Чтения» змінили вивіску, то документи з історії України в органі Товариства історії і старожитностей

______________________

¹ Данілов В. О.М. Бодянський і його листування з М.О. Максимовичем // Україна, 1927. Книга 6. С. 91.

 

російських практично не друкувалися впродовж десятиліття. Та варто було Бодянському повернутися в «Чтения», і він знову відновив постійну рубрику «Материалы славянские», в якій і вміщувалися публікації з історії України. Вже в першій книзі за 1858 р. були опубліковані «Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским и изданные Действительным Членом О. Бодянским», «Діаріуш» Миколи Ханенка та інші матеріали з української історії.

У березні 1858 року Бодянський показав цю книгу «Чтений» Шевченкові, і той прочитав у передмові Бодянського до «Діаріуша»: «Прошедшие судьбы Малой России преимущественно должны останавливать внимание и заботливость на себя Малороссиян, сынов ее. Не позаботятся они о том, кто же станет заботиться? Всякое уважение и значение наше исходят от нас самих, и от нашего самопознания и самоуважения» (Виділено мною. — В.М.). Так була знову підтверджена програма патріотичної роботи Бодянського, яку й підтримував Шевченко. Хто ж як не він міг оцінити вповні національний патріотизм Осипа Максимовича і його, говорячи Шевченковими словами, «запорозьку душу»! Про «запорозьку натуру» та «козацьке серце» Осипа Максимовича писав і Михайло Драгоманов, який вважав, що, згадуючи Бодянського, «ми нічого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, слов’янська, федеральна, демократична, твердодуха Україна!»

Тарас Шевченко пішов із життя задовго до того, як побачили світ усі сто книг «Чтений», але ще один український геній Іван Франко залишив свій вагомий висновок: «Сто томів сього видання, видані під його редакцією, се найкращий, справді величний пам’ятник його невсипущої діяльності. Що й тут українські матеріали займали дуже визначне місце, се звісно кожному, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути „Чтения”». Пам’ятатимемо, що Франко виокремлював Осипа Максимовича ще й як «одного з перших піонерів українського письменства 19-го віку і одного з найзаслуженіших діячів на полі слов'яно- і спеціально українознавства в Росії»¹.

Наприкінці ХІХ століття національному патріотизмові Бодянського віддав належне Микола Сумцов, який зафіксував на енциклопедичному рівні: «Бодянский, как малорос, сохранил украинские симпатии в течение всей жизни в сфере научного изучения украинской старины и народной поэзии». Відомо, що в свій час Осип Бодянський був одним із видатних знавців українських народних пісень, і щоб сьогодні переконатися в цьому досить звернутися до збірки пісень, зібраних ним із братом Федором Бодянським.

Погляд на життя Бодянського через призму причетності Шевченка до його долі по-новому висвітлює біографію славіста, ставить її в один ряд із життєписами видатних українців, які жили й працювали в Москві. Настав час піднятися в оцінці вкладу Бодянського в українську справу до того високого щабля, який визначив йому Шевченко.

З іншого боку, знайомство з Бодянським мало для Шевченка животворне значення, збагачувало його бачення української історії, дало змогу зануритися в новітні публікації з історичної проблематики. Дружба поета з автором наукових досліджень і публікатором історичних документів органічно суголосна з постійним, незгасаючим інтересом Тараса Шевченка до історії України. Ще в рік знайомства з Осипом Бодянським, в 1844-му, поет і художник звертався до вченого: «...Я рисую тепер Україну — і для історії прошу вашої помоги...» Йшлося тоді лише про підготовку задуманої Шевченком серії офортів «Живописная Украина» та фактично поет сказав про саму суть його цілковитої зацікав-

________________________

¹ Франко І. Осип Бодянський. Твори в двадцяти томах. Т. XVII. С. 411, 416.

леності в науковому забезпеченні всіх творчих проектів узагалі в галузі історичної проблематики. Годі було б шукати більш ерудованого й досвідченого вченого-українознавця з енциклопедичним світоглядом, ніж Осип Бодянський.

Тож не випадково мудрий Іван Франко вже через десять літ після смерті Бодянського пов’язував із ним важливі зміни в поетичному й науковому світогляді Шевченка. В листі до Михайла Драгоманова від 22 лютого 1888 року Франко цікавився: «Чи звісні які деталі про знакомство Шевченка з Ник. Марковичем і Бодянським?»

Ці Франкові слова про деталі знайомства Шевченка з Бодянським є ключовими для нашої розповіді. За часів Івана Яковича такі деталі були невідомими, а в радянський період подробицями не дуже цікавилися. Нас особливо цікавить знайомство та стосунки Шевченка і Бодянського не з «висоти» XXI століття, а по можливості з середини того часу, в якому вони знаходилися, що й дасть змогу з’ясувати деталі, про які писав Іван Франко, життєві цінності, орієнтири та самовідчуття професора Бодянського, про його характер, звички й стосунки з людьми, в тому числі відомими в тодішній Росії. На цьому тлі ми зможемо побачити постать українського Кобзаря, який дружив з Осипом Бодянським. Особливо важливо всебічно розкрити проблему, заявлену тим же Франком у згаданому листі до Пипіна: «У життєписах і листах Шевченка бачимо сліди його знайомства з множеством людей — як і відки взялося те знайомство — не знаємо». Стосовно московських знайомств, організованими Михайлом Щепкіним, і до цього часу ми дещо не знали, передусім, про те саме «як і відки взялося...» В цій книзі розкрито дружбу Шевченка з її героями — Максимовичем, Щепкіним, Бодянським та з іншими представниками, говорячи його словами, «московської вчено-літературної знаменитості», але й показано непрості стосунки Бодянського з деякими з них.

Впродовж сімнадцяти років, з яких десять випало на поетове заслання, Шевченко зустрічався з Бодянським всього декілька разів, їх особисте спілкування на перевищило декількох днів, а, може, й годин, та й листування не було, так би мовити, системним, принаймні відомими є лише шість листів Шевченка і два — Бодянського. З точки зору пересічної людини — це дуже мало, але ж йдеться про Генія, котрий обрав Осипа Максимовича в друзі: «друже мій єдиний»; «друже мій, добрий»; «мій добрий друже»; «мій друже, Богу милый»… Йдеться про Генія, котрому Господь визначив іншу — надлюдську — шкалу насиченості та вартості життя. Не випадково кожна Шевченкова миттєвість стала нині національним надбанням, і нам цікаві й близькі сторінки поетової біографії, суголосні з Осипом Максимовичем Бодянським.

 

«Люблю тебе, моя Украйна…»

 

Екстраординарний професор кафедри історії і літератури слов’янських наріч Московського університету Осип Максимович Бодянський був невеликого зросту, сутулуватий, з чималою головою на товстій і короткій шиї, праве око його косило, мало хто знав, що на нього професор осліп, а ходою своєю він нагадував, як цвенькали злі язики, «звіра-бегемота». Він ішов звично-повільно, шкутильгаючи, важко ступаючи з ноги на ногу. Навіть люди, які його любили, зізнавалися: «Бодянський був некрасивий, а ходою своєю, мабуть, нагадував згаданого звіра. Але ця некрасива оболонка вміщала в собі високий дух, який носія свого піднімав над повсякденним рівнем». Особливо наочно це почувалося зараз, коли Бодянський з величезною наснагою і, можна сказати, з особливою старанністю показував своєму дорогому гостю Москву. Він був щасливий тією винятковою радістю, яку виявив йому Тарас Шевченко, що прибув недавно в Москву і жадав усе бачити, чути і знати, особливо про земляків їхній спільних, які прославилися в Першопрестольній, та й узагалі про все українське в Москві.

Бодянський, переповнений історичною інформацією, радий був поділитися нею з українським поетом, якого вважав першим і неперевершеним, воістину народним поетом Малоросії. Він був для Бодянського живим втіленням його творчих мрій і наукових сентенцій із магістерської дисертації про народну поезію слов’ян:

«Поэзия необходимо должна иметь на себе печать того народа, коему принадлежит, печать яркую, неизгладимую… Такая поэзия будет в высочайшей степени изящною, оригинальною, своенародною, поэзией жизни; ей будут сочувствовать, её поймут и оценят не отдельные любители, не одни только записные знатоки изящного, но целая нация, целый народ, все человечество».

Бодянський, як ніхто, дуже добре розумів, що поруч з ним ішов справжній український Кобзар, але не старий, сивий, химерний, а молодий, вродливий, сильний і безмежно талановитий. Він обожнював його вірші. У свою чергу Шевченка хвилювали й захоплювали історії, які щедро розповідав Осип Максимович. От і зараз, тільки вийшли вони зі Столового провулка на Велику Нікітську, Бодянський зупинився і показав на церкву Старого Вознесіння. Тут рівно тринадцять років тому, саме в лютому, вінчався Пушкін з Наталею Гончаровою, яка між іншим, походила зі старого козацького роду гетьмана Петра Дорошенка. Потім молодята поїхали на Арбатську вулицю, у будинок пані Хитрово, де Пушкін зняв квартиру, неподалік звідси... Бодянський знав про це добре, в 1831-му він і поступив у жовтні в університет, але допитливий студент-словесник, який сам намагався «віршувати», цікавився Пушкіним, чутки про життя якого циркулювали в Москві.

Більше того, через рік він бачив Пушкіна! Це сталося восени 1832-го в університеті на лекції його вчителя, професора Михайла Каченовського в присутності міністра освіти Сергія Уварова. Пушкін тоді вступив у суперечку з професором про автентичність «Слова о полку Ігоревім»¹, а Каченовський вказав поетові на Бодянського, який у студентські роки якраз і заперечував оригінальність «Слова»². Хвалити Бога, що його тодішні міркування щодо цього не було опубліковано...

Пройшли далі, і Бодянський, повертаючи на Нікітський бульвар, звернув увагу Шевченка на церкву Феодора Студита, у якій хрестили Олександра Суворова. Він сам неодноразово молився тут. Будинок його батька знаходився поруч, на Великій Нікітській. Шевченкові і це було цікаво, два роки тому він ілюстрував книгу Миколи Полєвого про генералісимуса Суворова і виконав тоді понад тридцять ілюстрацій, а для цього користувався оригінальним прижиттєвим портретом Суворова (1800, пастель) роботи Йоганна - Генріха Шмідта, знайомився з меморіальними речами полководця та документами. Суворов мав під своїм керівництвом козацьку флотилію і кілька полків козаків-чорноморців. З ними він брав Очаків, Ізмаїл, Акерман, а ще під командуванням Суворова українські козаки воювали на території Австрії, Італії і Швейцарії.

_____________________

¹ Колега Бодянського по студентській лаві, письменник Іван Гончаров згадував: «Я не припоминаю подробностей их состязания, — помню только, что Пушкин горячо отстаивал подлинность древнерусского эпоса, а Каченовский вонзал в него свой беспощадный аналитический нож».

² Через майже сорок років Михайло Максимович звертався до Бодянського в листі від 7 грудня 1870 року: «…Будто бы на лекции Каченовского, на которой был Пушкин с Уваровым, был спор Каченовского с Пушкиным о “Слове о полку Игореве”... Вам ведомо хорошо всё то время и я желал бы знать от вас, подлинно ли было словопрение поэта с историком, или же это так мирская молва, морская волна…»

Розмовляючи, спустилися вниз по Нікітському бульвару до Арбатських воріт, і тут Осип Максимович нагадав раптом Тарасові Григоровичу історичну п’єсу «Никита Гайдай», у якій його герой так яскраво і сильно висловив почуття любові до України: