В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войною на шведов…»1.

Звичайно, кожний автор сам вибирає, що та скільки цитувати, і ми визнаємо його право беззастережно. Проте гляньмо на все це в контексті коментарів Юрія Манна до наведеного гоголівського документу. Вчений розділив його за змістом на дві частини: «Спочатку — Росія і Петро». Але ж ми власними очима бачимо, що насправді спочатку, тобто в першому гоголівському реченні, яке зникло, йдеться про найголовніше (!) — «самобытное государство, бывшее только под покровительством России» ². Після цієї однозначності неможливо стверджувати, що «сам Гоголь в об’єктивній загальнодержавній перспективі, мабуть, вважав справу приєднання України до Росії… історично неминучим…»³.

Другу частину гоголівських «Роздумів Мазепи»у Манна названо так:

«Україна і її гетьман». Звернемо увагу на те, чим обриває дослідник роздуми гетьмана: «Отложиться?» За словником В.Даля термін «отло-

__________________________________

¹ Гоголь Н.В. Собрание сочинений. В 9 т. — М., 1994. Т. 7. С. 150-151.

² Ми пам’ятаємо, що писав Гоголь про український народ на початку 1834 року в «Северной пчеле», розкриваючи задум своєї «Історії Малоросії і народу»: «Воинственный народ, означенный совершенною оригинальностью характеров и подвигов… три века с оружием в руках добывал права свои и упорно отстоял свою религию… наконец, навсегда присоединился к России», а самобутня держава Україна «совершенно слилась в одно с Россией». Вважається, що це свідчить про двоїстість Гоголя, проте наївно було б думати, що в петербурзькій газеті він міг відійти від офіційної точки зору, тим більше, просячи надати йому «материалы, летописи, записки, песни, повести бандуристов, деловые бумаги (особенно относящиеся до первобытной Малороссии)…».

³ Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 479.

жить» має багато значень, зокрема, «отсрочить, оставить на другое время, мешкать, медлить, отступаться, отказаться от повиновенья». Втім, знайдеться читач, який знає про те, що це слово означає також «объявить себя независимым» або «перейти под другую власть». Отже, краще було б сказати про найголовніше в роздумах Мазепи словами Гоголя, чомусь вилученими російським автором із цитування: «Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя?»

Виходить, що нині в Росії небажано вживати стосовно України навіть слово «незалежність» навіть у контексті історичних документів. Так само табуюється навіть згадка про гіпотетичний силовий відпір України російському деспотизму. Та згадаймо, що Пушкін задовго до Гоголя в «Полтаві» був напрочуд точним у поясненні глибинної причини історичного вибору Мазепи:

Но независимой державой

Украйне быть уже пора —

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

 

Гоголівські «Роздуми Мазепи» містять кілька важливих думок з історії України.

Перша. Україна сформувалася як «самобутня держава» й залишилася нею навіть під «покровительством Росії».

Друга. Петро І створив могутню централізовану державу («такая власть, такая гигантская сила и могущество»), здатну силою поглинути «самобутню» Україну.

Третя. Російський народ — «народ, собственно принадлежавший Петру издавна, [униженный] рабством и [деспотизмом], покорялся, хотя с ропотом». Гоголь навіть обіцяв розкрити глибше незвичайні перетворення, Петра І, який проводив політику, спрямовану на піднесення Російської імперії, хоча жорсткість і жорстокість її — очевидна — «лекарства его были слишком сильные».

Четверта. Український народ («нация свободная») якісно відрізнявся від російського, адже на відміну від рабства й деспотизму, в яких той прозябав, він довгий час «дышал вольностью и лихим казачеством».

Наступна думка полягала в тому, що під Петром І українському народу загрожувала втрата національності, бо імператор обов’язково закабалив би його нарівні з власним народом, урівняв би в рабстві.

Нарешті, з усього цього випливала історична відповідальність Мазепи перед українським народом, і зовсім ясно, що Гоголева душа була на боці гетьмана в його роздумах і виборі. На це жодним чином не вплинуло неминуче в офіційній публікації наречення Гоголем опального Мазепи «преступным гетьманом». Гоголь вжив, здавалося б, нищівний епітет в такому контексті, що професійні історики можуть позаздрити, як геніальний письменник буквально перевернув його зміст. У підсумку подальші роздуми Мазепи є роздумами не державного злочинця, а мудрого національного вождя, який шукає порятунок для свого народу.

Юрій Манн з цього приводу пише: «Обдумується Мазепою і перспектива різних союзів проти Петра (з кримським ханом? з шведами? з поляками?), з яких найвиразнішою вимальовується можливість “дружби” з Польщею — “сусідкою й одноплемінницею”»¹.

Насправді, в гоголівських «Роздумах Мазепи» цей варіант гетьманом відкинуто (з ясним поясненням причин) і вибрано союз із Швецією.

На цьому гоголівські «Роздуми Мазепи» було назавжди перервано.

Нам є над чим подумати.

________________________

¹ Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 479.

Розділ 2. Україна в Москві

 

Микола Гоголь: «Нізащо б я не виїхав із Москви»

 

«Гоголю без пам’яті зраділи в Москві»

 

Після 1832 р. Гоголь не був у Москві понад два роки, і в лютому 1833 року вигукував: «Ах, зачем я не в Москве!» На початку травня 1835 року він знову приїхав до міста дорогою в Україну. Тепер Гоголь — автор «Арабесок»¹ і «Миргорода»², його слава в Москві росла. Вже рік він числився членом престижного Товариства аматорів російської словесності. У цей приїзд Гоголь читав у Погодіна «Одруження», вперше зустрівся у Сергія Аксакова з Віссаріоном Бєлінським. Саме в 1835 р. Бєлінський писав: «Как малороссу г. Гоголю с детства знакома жизнь малороссийская, но народность его поэзии не ограничивается одной Малороссиею… Но г. Гоголь ещё только начал своё поприще; следовательно, наше дело высказать своё мнение о его дебюте и о надеждах в будущем, которые подаёт этот дебют. Эти надежды велики, ибо г. Гоголь владеет талантом необыкновенным, сильным и высоким.

____________________

¹ До збірника «Арабески. Разные сочинения Н.Гоголя» (СПб. Ч. 1, 2, 1835) ввійшли художні твори «Невский проспект», «Портрет», «Записки сумашедшего» тощо, а також 13 статей з питань літератури, естетики, архітектури, мистецтва, історії, зокрема, «Взгляд на составление Малороссии» та «О малороссийских песнях».

² Збірник повістей «Миргород» вийшов у Петербурзі в 1835 р. із підзаголовком «Повести, служащие продолжением “Вечеров на хуторе близ Диканьки”». До «Миргорода» ввійшли повісті «Старосветские помещики», «Тарас Бульба», «Вий» та «Повесть о том, как посорились Иван Иванович с Иваном Никифоровичем».

Хоча в українському Миргороді відбуваються події лише цієї повісті, Гоголь назвав увесь збірник за назвою цього міста. Щоб не залишити у читача жодних сумнівів, Гоголь поставив до збірника два епіграфа, що вказують саме на конкретний Миргород «при реке Хороле город», в якому «пекутся бублики из чёрного теста».

Вже 22 березня 1835 року Гоголь писав своєму земляку Максимовичу в Київ: «Посылаю тебе “Миргород”. Авось-либо он тебе придется по душе. По крайней мере, я бы желал, чтобы он прогнал хандрическое твое расположение духа, которое, сколько я замечаю, иногда овладевает тобою и в Киеве».

 

По крайней мере, в настоящее время он является главою литературы, главою поэтов: он становится на место, оставленное Пушкиным»¹. Отже, дуже швидко й фантастично здійснилося скромне пророцтво Сомова про те, що «в сочинителе виден талант, обещающий в нём будущего поэта» і «надежды доброжелательной критики не будут обмануты».

Вже з Василівки Гоголь писав Миколі Прокоповичу 24 травня 1835 року: «В Москве был захлопотан, и при всём том многих не видел». Наприкінці серпня того ж року Гоголь заїхав у Москву так само проїздом, але вже на зворотній дорозі з Василівки в Петербург. Читав «Одруження» у Дмитрієва. Познайомився з другом Пушкіна Павлом Нащокіним.

Після цього Гоголь, який мандрував Європою, повернувся до Москви більш як через чотири роки — 26 вересня 1839-го, вже автором «Ревізора». Він зупинився в домі Погодіна на Дівочому полі (той придбав його навесні 1836 року) і вже наступного дня — 27 вересня — зустрічався тут із Щепкіним. Щасливий Михайло Семенович написав Аксаковим:

«Почтеннейший Сергей Тимофеевич, спешу уведомить вас, что М.П. Погодин приехал, и не один; ожидания наши исполнились: с ним приехал Н.В. Гоголь. Последний просил никому не сказывать, что он здесь; он очень похорошел, хотя сомнение о здоровье у него беспрестанно проглядывает. Я до того обрадовался его приезду, что совершенно обезумел, даже до того, что едва ли не сухо его встретил; вчера просидел целый вечер у них и, кажется, путного слова не сказал: такое волнение его приезд во мне произвел, что я нынешнюю ночь почти не спал. Не утерпел, чтобы не известить вас о таком для нас сюрпризе:

_________________________

¹ Ця методологічно важлива й сильна думка Бєлінського лягла в підвалину всього російського й радянського гоголезнавства.

 

ибо, помнится, мы совсем уже его не ожидали. Прощайте, сегодня, к несчастию, играю и потому не увижу его. Ваш покорнейший слуга Михаил Щепкин. От 28-го сентября 1839 года».

Навівши цей текст у праці «История знакомства моего с Гоголем» Сергій Аксаков писав: «Я помещаю эту записку для того, чтоб показать, что значил приезд Гоголя в Москву для его почитателей. Мы все обрадовались чрезвычайно. Константин, прочитавши записку прежде всех, поднял от радости такой крик, что всех перепугал…» Погодін писав Шевирьову: «Гоголю обрадовались в Москве без памяти».

Наприкінці вересня Гоголь три дні гостював на дачі Щепкіна у Волинському. Він навіть обіцяв прочитати дещо з «Мертвих душ»! Щепкін, не тямлячи себе від радості, всім про це шептав на вухо, мов таємницю. Але несподівано приїхав до Щепкіна молодий літератор, якого той характеризував як людину пронозливу і загалом неприємну. Коли всі зібралися до вечірнього чаю, Гоголь і Щепкін увійшли до вітальні під руку, про щось тихо розмовляючи. З усього було видно, що розмова була вкрай цікавою. Обличчя Щепкіна випромінювало радість, а Гоголь, нахилившись до нього, з властивою йому усмішкою на вустах, щось тихо вповідав.

Підійшовши до столу, Микола Васильович швидкома оглянув поглядом товариство і, запримітивши нове обличчя, здригнувся, гарячково взяв чашку з чаєм і сів аж у дальньому куті вітальні. Він увесь ніби скулився, наїжачився, набурмосився. Весь час чаювання Гоголь просидів мовчки. Більше того, невдовзі повідомив, що вранці наступного дня повинен від'їхати у справах до Москви. Зрозуміло, що про читання «Мертвих душ» вже не йшлося.

Перегодом Гоголь приїздив до Щепкіна ще кілька разів, але таким веселим, яким він був того разу у Волинському, Щепкін його не бачив. Як правило, Микола Васильович звично-підозріло оглядав усіх присутніх і, частіше за все, замикався в собі. Щоправда Щепкінові вдавалося розворухобить його якоюсь своєю оповідкою. Гоголь ледь осміхався, та відразу ж знов насуплювався і весь поринав у свої думки.

Втім, оповідки схоплював на льоту і, бувало, черпав із них нові риси для своїх персонажів. Скажімо, Щепкін передав Гоголю розповідь про городничого, якому знайшлося місце в тісному натовпі, порівнявши його з ласим шматком, який потрапляє у повний шлунок. Або ще були передані Гоголю від Щепкіна слова справника: «Полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас усяк полюбить».

Разом із Щепкіним Гоголь відвідав випускника Харківського університету, фольклориста й етнографа Ізмаїла Срезневського, який вслід за Осипом Бодянським, відправлявся на стажування до західнослов’янські землі. Коли на початку 1834 року Гоголь опублікував оголошення про те, що він готує «Историю Малороссии», Срезневський написав йому листа: «…Был сердечно обрадован известием, что тот самый писатель, который столь мило, столь искусно забавлял многочисленных читателей поэтическими рассказами об Украине под именем Рудого Панька, хочет подарить украинцев и трудом важным… Я, со своей стороны, как любитель народностей запорожско-украинских, первым долгом почел представить Вам услуги свои, свою готовность делиться материалами...»

Звернемо увагу на те, що Срезневський розглядав письменницьку роботу, як забаву в контрасті до справді важливої — наукової роботи. Це певною мірою відображає тодішнє ставлення до наукових і професорських намірів Гоголя. Сам письменник, очевидно, тонко відчував заторкнуту різницю, як і доброзичливість Срезневського, і знав собі ціну. 6 березня 1834 року він відповів:

«От всей души благодарю вас за вашу готовность помогать мне в труде моем и крепко пожимаю вашу руку. Вы правы: нам одинаково нужны материалы; но хотя бы ваша книга превратилась в Историю, мы и тогда бы не были соперниками. Я рад всему, что ни появляется о нашем крае. И если бы я узнал, что в эту минуту кто-нибудь готовит тоже историю Украйны, я бы приостановил свое издание до тех пор, покамест ему нужно для сбыта своей книги. Чем больше попыток и опытов, тем для меня лучше, тем моя история будет совершеннее. Я уверен, что в образе мыслей не встречусь с другими, денежной прибыли от нее не ищу — стало быть, у меня нет соперников! Вы уже сделали мне важную услугу изданием “Запорожской старины”¹. Где выкопали вы столько сокровищ? Все думы, и особенно повести бандуристов, ослепительно хороши. Из них только пять были мне известны прежде, прочие были для меня все — новость!» У тому листі письменника Гоголя до вченого Срезневського виразно виявилася його Богом дана поетична душа, яка врешті-решт і вирішила Гоголевий життєвий вибір на користь пісень перед літописами, письменництва перед наукою:

«Я к нашим летописям охладел, напрасно силясь в них отыскать то, что хотел бы отыскать. Нигде ничего о том времени, которое должно бы быть богаче всех событиями. Народ, которого вся жизнь состояла из движений, которого невольно (если бы он даже был совершенно недеятелен от природы) соседи, положение земли, опасность бытия выводили на дела и подвиги, этот народ… Каждый звук песни мне говорит живее о протекшем, нежели наши вялые и короткие летописи, если можно назвать летописями не современные записки, но поздние выписки, начавшиеся уже тогда, когда память уступила место забвению.

_________________________

¹ Срезневський упорядкував шість збірників історичних і фольклорних матеріалів під такою назвою. На той час Гоголь ознайомився з першими двома збірниками.

 

Эти летописи похожи на хозяина, прибившего замок к своей конюшне, когда лошади уже были украдены… Если бы наш край не имел такого богатства песен — я бы никогда не писал истории его, потому что я не постигнул бы и не имел понятия о прошедшем, или История моя была совершенно не то, что я думаю с нею сделать теперь. Эти-то песни заставили меня с жадностью читать все летописи…»

Уже в 1834-му Микола Васильович сподівався зустрітися зі Срезневським: «Буду благодарить вас, может быть, лично за ваше радушие и готовность». Через п’ять років Гоголь отримав таку можливість, і перед від’їздом Срезневського на навчання за кордон записав у його альбомі: «Душевно желаю вам набрать, прибрать, раздать и привезти всякого добра. Гоголь. 1839. Октябрь 10. Москва». У свою чергу Щепкін подякував Срезневського за те, що той пропагував його мистецтво в Україні: «Прошу принять благодарность не то чтобы от чистого малоросса, а так от перевертня…» За свідченням Срезневського, вони просиділи з Гоголем і Щепкіним цілий вечір: «Говорили все о Малороссии, между прочим читали кое-что из Баллад Украинских и Думок и Песен». Срезневський передав Щепкіну текст «Москаля-чарівника» Івана Котляревського, а Гоголь пообіцяв зробити його коректуру¹.

Ще один цікавий спогад з українським акцентом залишив історик літератури і журналіст Олексій Галахов. На одному з обідів Гоголь сидів відсторонений, як часто було в присутності незнайомих людей, і не брав участі в розмові. «Но когда зашла речь о повести Основьяненки (Квитки) «Пан Халявский», напечатанной в «Отечественных записках» (1839, № 6-7. — В.М.), тогда и он скромно вставил свое суждение. Соглашаясь с

_________________________

¹ П’єса «Москаль-чарівник» вийшла в світ у 1841 р., але питання про участь Гоголя в її редагуванні не вивчено.

 

замечанием, что в главном лице (Халявском) есть преувеличения, доходящие до карикатуры, он старался, однакож, умалить этот недостаток. Может быть, я ошибаюсь, но мне казалось, что он в невыгодном отзыве о Квитке видел как бы косвенную похвалу себе, намерение возвеличить его собственный талант. Вообще он говорил очень умно и держал себя отлично, не в пример другим случаям».

14 жовтня 1839 року Гоголь читав у Аксакових першу главу «Мертвих душ» у присутності Михайла Щепкіна, Павла Нащокіна, Івана Панаєва¹. 17 жовтня Гоголь уперше дивився «Ревізора» в Малому театрі (зі Щепкіним у ролі Городничого). Не дочекавшись закінчення спектакля, він залишив театр².

За словами Юрія Манна, результатом московських знайомств та зустрічей з Гоголем і особливо читання ним «Мертвих душ» «в Москві стала стверджуватися думка про нього, як про письменника всесвітнього»³. Скажімо, Костянтин Аксаков писав: «Гоголь — великий,

________________________

¹ Про це збереглися цікаві спогади Івана Панаєва, з яких я вибрав лише штрихи, що розповідають про Щепкіна та залюбленого в Гоголя Костянтина Аксакова:

«Я ожидал этого дня с лихорадочным нетерпением и забрался к Аксаковым часа за полтора до обеда. Щепкин явился, кажется, еще раньше меня... День этот был праздником для Константина Аксакова. С какою любовию он следил за каждым взглядом, за каждым движением, за каждым словом Гоголя! Как он переглядывался с Щепкиным! Как крепко жал мне руки, повторяя: — Вот он наш Гоголь! Вот он!.. Гоголь отговаривался более получаса, переменяя беспрестанно разговор. Потом потянулся и сказал:

— Ну, так и быть, я, пожалуй, что-нибудь прочту вам... Не знаю только, что прочесть?.. — И приподнялся с дивана. У встрепенувшегося Щепкина задрожали щеки… Все только посматривали друг на друга, как бы говоря: «Каково? каково читает?» Щепкин заморгал глазами, полными слез. Чтение отрывка продолжалось не более получаса…

После чтения Сергей Тимофеич Аксаков в волнении прохаживался по комнате, подходил к Гоголю, жал его руки и значительно посматривал на всех нас... «Гениально, гениально!» — повторял он. Глазки Константина Аксакова сверкали, он ударял кулаком о стол и говорил:

— Гомерическая сила! Гомерическая!»

² Докладніше див. Вересаев В. Гоголь в жизни. — М.: Московский рабочий, 1990. С. 243-245.

³ Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 550.

гениальный художник, имеющий полное право стоять, как и Пушкин, в кругу первых поэтов, Гете, Шекспира, Шиллера и проч.».

26 жовтня 1839 року Гоголь разом із Аксаковим виїхав до Петербурга, а повернувся в Москву 21 грудня того ж року з сестрами. Зупинився звично — у Погодіна. Цього разу він зустрівся з Василем Боткіним, Тимофієм Грановським, Кирилом Горбуновим. Особливий інтерес викликає у нас зустріч Гоголя з Миколою Маркевичем, який був знайомий з Пушкіним і Шевченком. Гоголю було цікаво поговорити з пое том, який добре знав український фольклор і вже видав «Украинские мелодии» та готував до друку нову працю «Украинские напевы, положенные на фортепиано», що вийшла в світ у 1840 р. З щоденника Маркевича видно, що 23 січня вони зустрічалися з Верстовським: «Знакомство с Верстовским… Разговор с Гоголем». Микола Васильович близько зійшовся з Павлом Нащокіним, з яким познайомився ще в 1830-х рр. Той жив у Воротницькому провулку, недалеко від храму Старого Пимена. Тут у нього бував Пушкін, з яким Нащокін дружив. Гоголю про це розповіли, більше того Нащокін подарував Гоголю пушкінський годинник. Будинок Нащокіна знаходився недалеко від будинку, де згодом поселився Щепкін, а в березні 1858 року гостював Шевченко. Гоголь неодноразово бував у Нащокіна, і Воротницький провулок,якому ми ще відведемо багато уваги, став у Москві тим місцем, де життєві шляхи двох українських геніїв найближче перетнулися віртуально. У цьому провулку бували й Бодянський та Максимович, тобто всі герої нашої книги. До речі, сестра Гоголя Ольга говорила про сім’ю Нащокіна: «У них постоянно собирались все талантливые, из числа тех только помню актёра Щепкина, который заговорил со мною по-малороссийски…» Віра Нащокіна згадувала про Гоголя: «Любил всякие малороссийские кушанья, особенно галушки, что у нас часто для него готовили».

 

«Ми відправились в Кремль»

 

Всі гоголезнавці, зі слів Сергія Аксакова, пишуть про те, що в суботу, 17 квітня 1840 року, «перед самой заутреней светлого воскресенья» Гоголь прочитав у його кабінеті шосту главу «Мертвих душ». Але, здається, ніхто всерйоз не привернув увагу до фрази Сергія Тимофійовича, написаної відразу після цього: «После чтения мы все отправились в Кремль, чтоб услышать на площади первый удар колокола Ивана Великого».

Це був дуже московський порух душі Сергія Аксакова, тим більше, що Гоголь вперше зустрічав у Москві Пасху. Сергій Тимофійович мимохідь зауважував, що «після заутрені» вони христосувалися: значить, відстояли службу й бачили хресний хід.

Пасхальна служба і пасхальний хресний хід історично залишалися подією для всієї Москви. Пасхальна заутреня в Москві оспівувалася поетами. Знайомий Гоголя та Щепкіна Олексій Хомяков у вірші «Кремлёвская заутреня на Пасху» писав:

В безмолвии, под ризою ночною,

Москва ждала, и час святой настал:

И мощный звон промчался над землею,

И воздух весь, затрепетал.

Певучие серебряные громы

Сказали весть святого торжества,

И, слыша глас, её душе знакомый

Подвиглася великая Москва.

 

У прозі про пасхальний дзвін Івана Великого також писали високим стилем: «Но всех величественнее и торжественнее звон на Светлое Христово Воскресенье. Посреди таинственной тишины сей многоглагольной ночи с высоты Ивана Великого, будто из глубины неба, раздаётся первый звук благовеста — вещий, как бы зов архангельской трубы, возглашающей общее воскресение…»¹.

Опівнічний благовіст до пасхальної заутрені узаконив митрополит Московський Філарет, який у березні 1849 року наказав усім московським церквам перший удар дзвону Івана Великого «послухати в мовчанні, а з другого починати благовіст». За вказівкою митрополита Філарета в день Святої Пасхи було заведено до утрені благовістити опівночі, а до літургії — о 6 годині ранку.

Назбиравши чимало переконливих свідчень на користь великого і світлого релігійного свята в Москві, довго шукав конкретний опис пасхальної ночі саме в Кремлі з тим, щоб подивитися на неї очима московського очевидця. Цікаві штрихи несподівано знайшов у щоденнику Гоголевого приятеля Аполлона Мокрицького, який у пасхальні дні 1839 року записав: «…Пошёл к Брюллову, он уже проснулся, рассказывал мне, что хотел смотреть процессию в Казанский собор, да проспал по милости Шевченки. Тут он припомнил московские церковные церемонии в эту ночь, презабавно рассказывал все, что происходит. Попы серебряные, попы золотые, в набалдашниках. Освещение необыкновенное, стрельба из пушек, гул колоколов, рев колокола на Иване Великом. Крик, туш, давка, стук экипажей и проч. …»

Це — погляд художника. Тепер — дослівна розповідь московського купця Івана Слонова:

«В Москве церковные празднества справляются, как нигде, с большой торжественностью и великолепием, из них особенно выделяется ночь на Светлое Христово Воскресение в московском Крем-

_____________________

¹ Сучасні москвознавці вважають, що «в цей момент відчуття єдності росіян у всій країні було прекрасне, урочисте й надзвичайно потрібне… Весь російський народ почував непохитність своєї віри, сили…» (Татьяна Бирюкова. В Москве-матушке при царе-батюшке. — М.: Астрель, 2007. С. 263).

 

ле; она представляет дивную, очаровательную картину. Вечером, в Великую субботу, в магазинах и лавках стихает предпраздничная суета, только в булочных и кондитерских продолжается горячая работа по выдаче ранее заказанных пасох и куличей. Уличное движение становится все тише и тише, и к 10 часам вечера оно совершенно стихает, но не надолго.

В 11 часов опять улицы быстро оживают, на них появляются в праздничных одеждах обыватели, направляющиеся в храмы у Светлой заутрене, из них многие спешат попасть в Кремль, площадь коего к 11 часам представляет целое море человеческих голов. Среди толпы встречается много людей других вероисповеданий, а также иностранцев, приезжающих в Москву специально для того, чтобы видеть в Кремле эту Святую ночь. Все с нетерпением ждут первого удара в царь-колокол¹. В половине двенадцатого начинают освещать разноцветными шкаликами колокольню Ивана Великого, ограду и стену соборов. В то же самое время внизу расстилающееся на громадном пространстве Замоскворечье представляет волшебную картину: на фоне темной ночи там красиво и ярко вырисовываются многочисленные силуэты иллюминованных церквей; при этом во многих местах пускают ракеты и жгут бенгальские огни. Тем временем стрелка на часах Спасской башни приближается к 12 часам.

На колокольне Ивана Великого мелькают движущиеся огоньки — это приготовляются к первому удару... Но вот на Иване Великом загудел царь-колокол, и вслед за ним по Москве быстро полились густой волной звуки колоколов всех московских сорока сороков. Народ, находящийся в Кремле, обнажает головы, зажигает свечи и христосуется.

____________________

¹ Ще раз нагадаю: Гоголь і Аксаков були в Кремлі, «чтоб услышать на площади первый удар колокола Ивана Великого».

 

В это время из Успенского собора выходит крестный ход во главе с московским митрополитом; раздается радостная песнь: “Христос Воскресе”, ей вторит красный звон всех кремлевских колоколов и пальба из орудий с Тайницкой башни — все сливается в один победный, ликующий звук, производящий на присутствующих сильное и неизгладимое впечатление.

Тот, кто раз видел Святую ночь в московском Кремле, никогда ее не забудет»¹ (виділено мною. — В.М.).

Не забув її і Микола Гоголь, через декілька років відізвалася московська ніч у заключній статті «Вибраних місць із переписки з друзями» під назвою «Світла неділя»:

«В русском человеке есть особенное участие к празднику Светлого воскресенья… Отчего же одному русскому еще кажется, что праздник этот празднуется, как следует, и празднуется так в одной его земле? Мечта ли это? Но зачем же эта мечта не приходит ни к кому другому, кроме русского?.. Не умрет из нашей старины ни зерно того, что есть в ней истинно русского и что освящено самим Христом. Разнесется звонкими струнами поэтов, развозвестится благоухающими устами святителей, вспыхнет померкнувшее — и праздник Светлого воскресенья воспразднуется, как следует, прежде у нас, чем у других народов!..

И твердо говорит мне это душа моя; и это не мысль, выдуманная в голове. Такие мысли не выдумываются. Внушеньем Божьим порождаются они разом в сердцах многих людей, друг друга не видавших, живущих на разных концах земли, и в одно время, как бы изодних уст, изглашаются. Знаю я твердо, что не один человек в России,

__________________________

¹ И.А. Слонов. Из жизни торговой Москвы. — М.: Издательский дом ТОНЧУ, 2006. С. 149—151.

 

хотя я его и не знаю, твердо верит тому и говорит: “У нас прежде, чем во всякой другой земле, воспразднуется Светлое Воскресенье Христово!”»

 

«Москва — моя батьківщина»

 

Сергій Аксаков зазначав, що перебування Гоголя в Москві в 1839-1840-х рр. відіграло вирішальну роль у посиленні його любові до Росії. Сам Микола Васильович писав з Риму 16 грудня 1840 року: «В моём приезде к вам, которого значения я даже не понимал вначале, заключалось много, много для меня. Да, чувство любви к России, слышу во мне сильно… И то, что я приобрёл в теперешний приезд мой в Москву, вы знаете, что я разумею»¹. Цікаво прочитати коментар Сергія Аксакова до цих Гоголевих слів: «В словах Гоголя что он слышит сильное чувство к России, заключается, очевидно, указание, подтверждаемое последующими словами, что этого чувства у него прежде не было или было слишком мало. Без сомнения, пребывание в Москве, в ее русской атмосфере, дружба с нами и особенно влияние Константина, который постоянно объяснял Гоголю, со всею пылкостью своих глубоких, святых убеждений все значение, весь смысл русского народа, были единственные тому причины. Я сам замечал много раз, какое впечатление производил он на Гоголя, хотя последний старательно скрывал свое внутреннее движение. Единственно в этом письме, в первый и последний раз, высказался откровенно Гоголь. И прежде и после этого письма он по большей части подшучивал над русским человеком».

 

______________________

¹ Сергій Аксаков пояснював ці слова так: «Гоголь разумеет дружбу со мной и моим семейством».

 

У той же день, тобто 16 грудня, Гоголь писав Костянтину Аксакову, що його лист «сильно кипит русским чувством и пахнет от него Москвою…» Здається, пахне Москвою, але з цього ж листа видно, що насправді Гоголь щиро тягнеться всією душею своєю до свого земляка — москвича Щепкіна: «Скажите, почему ни слова не скажет, хоть в вашем письме, Михаил Семёнович. Я не требую чтобы он писал ко мне, но пусть в то время, как вы будете писать, прибавит от себя хоть по крайней мере следующее: что вот я Михаил Семёнович Щепкин, нахожусь в комнате Сергея Тимофеевича. В чём свидетельствую за приложением моей собственной руки. Больше я ничего от него не требую. Он должен понять это, или он меня не любит».

Вражаючі рядки! Щепкін був для Гоголя живим уособленням України. Гоголь все більше прихилявся до Москви, жив у Римі, а хотів відчувати Україну.

Втім, тема Москви й Росії ще раз яскраво й сильно прозвучала в листі Гоголя до Сергія Аксакова від 21 лютого 1841 року: «Теперь я ваш; Москва моя родина. В начале осени я прижму вас к моей русской груди». Неабияке торжество Сергія Аксакова, його сім’ї та оточення виплеснеться на вас, як тільки відкриєте відповідну сторінку «Истории моего знакомства с Гоголем»:

«Это письмо привело в восхищение всех друзей Гоголя, а также меня и мое семейство настолько, насколько наши убитые горестью сердца могли принять в этом участие. Письмо это утверждает обращение Гоголя к России; слова “к русской груди моей” это доказывают. Можно также заключить, что Гоголь переезжал в Москву навсегда, с тем чтобы уже не ездить более в чужие края, о чем он и сам мне говорил сначала, по возвращении из Рима. Как слышна искренность убеждений Гоголя в этом письме в великость своего труда, как в благую, свыше назначенную цель всей своей жизни!»

Гоголь приїхав у Москву не на початку осені, але таки восени — 17 жовтня 1841 року. У цей приїзд швидко стало ясно, що він не залишиться в місті надовго. Вже 23 жовтня Гоголь писав Миколі Язикову: «Я не знаю сам, как это делается, — но это справедливо, что если человек созрел для уединённой жизни, то в его лице, в речи, в поступках есть что-то такое, что отдаляет его от всего, что ежедневно, — и невольно отступаются от него люди, занятые ежедневными толками и страстями». Перебування Гоголя в Москві було пов’язане, передусім, з друкуванням «Мертвих душ». У Погодіна Гоголь до 1 листопада прочитав останні п’ять глав першого тому Сергію та Костянтину Аксаковим. Крім них на цей раз він свій твір більше нікому не довірив. «Это чудо!» — писав Костянтин своєму братові Івану. 15-17 травня 1842 року друкування «Мертвих душ» було завершено, і Гоголь через матір, яка з початку травня з дочкою Ганною знаходилася в Москві, передав примірник в Україну для Михайла Максимовича. 23 травня 1842 року Гоголь виїхав із Москви, хоча обіцяв назавжди поселитися в Першопрестольній: «Я был болен и очень расстроен и, признаюсь, не в мочь было говорить ни о чём… Меня всё тяготит: и здешние пересуды, и толки, и сплетни. Я чувствую, что разорвались последние узы, связывающие меня со светом».

Може було б інакше, коли б у цей приїзд йому довелося провести більше часу зі Щепкіним або зустрітися з іншими своїми земляками — героями нашої книги? До речі, Щепкін із старшим сином Дмитром разом

 

із Аксаковими проводжав Гоголя із Москви в Петербург аж до Хімок¹.

Зазначу мимохідь, що на час від’їзду Гоголя, його стосунки з Погодіним, у якого він жив у Москві, стали вкрай напруженими. У щоденнику Бодянського зі слів Куліша зафіксовано серйозну сварку між ними, про яку розповів біографу Гоголя Щепкін:

«Когда покойный Гоголь напечатал свой «Рим» в «Москвитянине»², то, по условию, выговорил себе у Погодина двадцать оттисков, но тот, по обыкновению своему, не оставил, сваливая вину на типографию. Однако Гоголь непременно хотел иметь их, обещав наперед знакомым по оттиску. И потому, настаивая на своем, сказал, разгорячаясь мало-помалу: „А если вы договора не держите, так прикажите вырвать из своего журнала это число оттисков”. — „Но как же, — заметил издатель, — ведь тогда я испорчу двадцать экземпляров?” — „А мне какое дело до этого?... Впрочем, хорошо: я согласен вам за них заплатить, — прибавил Гоголь, подумав немного, — только чтоб непременно было мне двадцать экземпляров моей статьи, слышите? двадцать экземпляров!” Тут я увел его в его комнату, наверх, где сказал ему: „Зачем вам бросать эти деньги так на ветер? Да за двадцать целковых вам наберут вновь вашу статью”

 

 

______________________

¹ Сергій Аксаков згадував: «Гоголь внутренне был чрезвычайно рад, что уезжает из Москвы, но глубоко скрывал свою радость. Он чувствовал в то же время, что обманул наши ожидания и уезжает слишком рано и поспешно, тогда как обещал навсегда оставаться в Москве. Он чувствовал, что мы, для которых было закрыто внутреннее состояние его души, его мучительное положение в доме Погодина, которого оставить он не мог без огласки,— имели полное право обвинять его в причудливости, непостоянстве, капризности, пристрастии к Италии и в холодности к Москве и России. Он читал в моей душе, а также в душе Константина, что, после тех писем, какие он писал ко мне, его настоящий поступок, делаемый без искренних объяснений, мог показаться мне весьма двусмысленным, а сам Гоголь — человеком фальшивым. Последнего мы не думали, но, конечно, с неприятным изумлением и некоторою холодностью, в сравнении с прежним, смотрели на отъезжаюшего Гоголя».

² Твір було надруковано в третьому числі «Москвитянина» за 1842 р.

— „В самом деле? — спросил он с живостью. — Ах, вы не знаете, что значит иметь дело с кулаком”. — „Так зачем же вы связываетесь с ним?” — подхватил я. „Затем, что я задолжал ему шесть тысяч рублей ассигнациями: вот он и жмет меня. Терпеть не могу печататься в журналах, — нет, вырвал-таки у меня эту статью! И что же, как же ее напечатал? Не дал даже выправить хоть в корректуре. Почему уж это так, он один это знает!” — „Ну, подумал я, — прибавил тут Щепкин, — потому это так, что иначе он и не сумеет: это его природа делать все, как говорится, тяп да ляп”…»¹.

Бодянський, який у той час не терпів Погодіна, з явним задоволенням занотував цю історію, з якої, до речі, видно примирливий вплив Щепкінової особистості. Між іншим, Сергій Аксаков картав себе за те, що не допоміг Гоголю в його неладах із Погодіним: «Мне должно было вмешаться в его неудовольствия с Погодиным, стать между ними посредником и судьей».

Пізніше, коли Гоголь знаходився вже за кордоном, 12 вересня 1843 року Погодін зізнався Гоголю: «Когда ты затворил дверь, я перекрестился и вздохнул свободно, как будто гора свалилась у меня тогда с плеч… ты являлся, кроме святых и высоких минут своих, отвратительным существом…» А Гоголь у відповідь 21 жовтня писав із Дюссельдорфа: «Как из многолетнего мрачного заключения, вырвался я из домика на Девичьем поле. Ты был мне страшен. Мне казалось, что в тебя поселился

 

 

________________________

¹ Бодя