Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать.

 

Сучасні шевченкознавці вважають, що, не надаючи, очевидно, цим рядкам літературно-програмового значення, Шевченко окреслює в них нову тенденцію у своїй поезії періоду «трьох літ» — наростання сатиричного елементу. У Гоголі він бачив великого сатирика, себе представляв тим, хто оплакує зганьблену батьківщину. Звідси випливає Шевченкова антитеза:

Ти смієшся, а я плачу.

Великий мій друже.

 

Водночас останні рядки вірша «Гоголю» відновлюють у пам'яті відоме визначення власної творчості, дане письменником у розділі VII «Мертвих душ», — «видимый миру смех и незримые, неведомые ему слезы». Та ще згадаймо, що на надгробку, встановленому на могилі Гоголя в Даниловому монастирі, було викарбовано слова пророка Ієремії: «Горьким словом моим посмеюся»¹. Ліна Костенко у вірші «Гоголю» написала:

І сум,

І жаль,

І висновки повчальні.

І слово, непосильне для пера.

Душа пройшла всі стадії печалі.

Тепер уже сміятися пора.

 

 

______________________

¹ Нагадаю тут оцінку Герцена: «Поэзия Гоголя, его скорбный смех — это не только обвинительный акт против подобного нелепого существования, но и мучительный вопль человека, старающегося спастись прежде, чем его заживо похоронят в этом мире безумцев. Подобный вопль мог вырваться из груди человека лишь при условии, если в нем еще не все больное и сохранилась громадная сила возрождения. Гоголь чувствовал — и многие другие чувствовали с ним — позади мертвых душ души живые…»

 

 

Письменник Володимир Короленко, життя якого було дуже тісно пов’язане з Україною, розповідав, як, навчаючись у Рівненській гімназії, він познайомився з творчістю Шевченка. За його словами, спочатку з його поезією романтизм старої України вривався в душу, затим сприйняття деяких поетичних творів Шевченка стало у Короленка суттєво змінюватись: «Я не мог разделить жгучей тоски о том, что теперь…

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни…

 

Это четырехстишие глубоко застряло у меня в мозгу…»

Тобто, Короленко на прикладі з Шевченкового вірша «Гоголю» пояснював, чому він обрав для себе іншу літературу й вітчизну: «Я нашёл тогда свою родину, и этой родиной стала прежде всего русская литература…» Нас мало цікавить вибір юного Короленка, проте у свій час Михайло Грушевський з усією серйозністю поставився до мотивування відомого письменника, зауваживши, що «такі признання в устах письменника, для котрого гуманний, етичний момент був провідним мотивом творчості, мусів вразити кождого хоч трохи близше обзнайомленого з духом Шевченкової поезії — настільки вони суперечать основному гуманному тонови сеї поезії».

Звертаючись до Гоголя, Шевченко, звичайно, асоціював із його повістю «Тарас Бульба», в якій батько вбиває сина-зрадника. Та, головне, йшлося про легендарний епізод з часів Коліївщини — вбивство Іваном Гонтою синів-католиків, відображений у Шевченковій поемі «Гайдамаки». Хто ж, як не Гоголь, здавалося, міг зрозуміти поета! Та, за справедливими словами Юрія Барабаша, у тодішнього Гоголя, нехай би він і отримав Шевченкове послання, не знайшли б духовного відгомону процитовані Короленком рядки. Барабаш пише:

«Не можна не погодитися з П. Зайцевим, який каже про Шевченкову “повну оману” і в цьому сенсі відносить послання “Гоголю” до найтрагічніших творів поета. Чи міг Шевченко знати, чи міг він подумати, що у той самий час, коли він волав до Гоголя як до однодумця, шукаючи в нього співчуття і підтримки своїм невеселим думкам про “оглохлих” і “засліплених” синів України, — якраз у цей самий час Гоголь у листі до Алєксандри Смірнової зізнавався: “...Сам не знаю, яка в мене душа, хохлацька чи російська...” У совєтському гоголезнавстві ці слова прийнято було тлумачити як мало не класичну формулу “інтернаціоналізму”, у російсько-неослов'янофільському — як вияв живлющої здатності “зібрати й обійняти у своєму серці всю Росію як єдине живе тіло вітчизни”. Риториці такого штибу протистоїть інша, ідеологічно протилежна, але така ж простолінійна, а саме трактування гоголівського визнання, суть якого (трактування) вичерпується врешті-решт поняттям “відступництва”…

Тим часом у застосуванні цієї наліпки, надто коли мовиться про зраду національну, більш ніж бажаними, ба й доконечними слід визнати граничну обережність і коректність; не можна не враховувати того, якою делікатною є проблема і наскільки тонкими, часто-густо хисткими — припустимі межі, що поза ними чигають на нас різні, м'яко кажучи, крайнощі»¹.

Втім, нам важливо заакцентувати, що моторошна сцена з «Гайдамаків», у якій «сконцентровано всю жахливість релігійної ворожнечі між людьми, особливо коли вона накладається на ворожнечу

 

 

______________________

¹ Барабаш Ю. Вибрані студії. С. 387-388).

соціальну і національну» (Іван Дзюба), так само безмежно далека від оспівування національно-релігійного розбрату, як шекспірівський «Макбет» від пропаганди насилля. Дітовбивця Гонта у Шевченка щиро просить Бога «Нехай на сім світі Мене за вас покарає, За гріх сей великий», але він усвідомлює заради кого вчинив нелюдський злочин:

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину».

 

Криваві рядки з «Гайдамаків» своїм пронизливим болем за Україну, що «навіки заснула», співставні з поетичною максимою Шевченка, в якій він готовий проклясти святого Бога заради своєї Батьківщини. Неважко переконатися, що й у Шевченкових рядках з вірша «Гоголю» немає «пекучої туги» за синовбивством заради Вкраїни. Поета хвилювало зовсім інше: «Не заріже — викохає Та й продасть в різницю Москалеві». Це так само неприпустимо, як віддати Тарасового сина Андрія з «Тараса Бульби» польській шляхті.

Важливо також нагадати, що поетичний ряд слів громадянської, героїчної семантики («За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни») викликає в пам’яті знамениту промову Тараса Бульби про товариство (розділ ІХ повісті «Тарас Бульба»).

До речі, раджу подивитися геніального Богдана Ступку у фільмі Володимира Бортка «Тарас Бульба», щоб непрості сюжети, про які щойно йшлося, стали по-людськи доступнішими й зрозумілішими.

У цьому місці вважаю за доцільне навести ще й оригінальну думку гоголезнавця Володимира Звиняцьковського про Шевченкове послання «Гоголю»:

«Прикметно, що, крім уже освоєних і почасти привласнених самим автором послання — і тому нібито вже не цілком гоголівських — образів “батька” з “сином”, воно не містить більше жодної згадки або хоча б натяку на який-небудь інший гоголівський текст. І що найцікавіше, репрезентуючи Гоголя як свого “великого друга, що сміється”, Шевченко, власне кажучи, не наводить жодних сміхових фактів, прикладів, алюзій. Таким чином, об’єктом гоголівського сміху, у точній відповідності із задумом самого Гоголя, у посланні Шевченка постають у цілому сучасність і сучасна людина.

Але з цього висновку цілком логічно випливає умоглядність гоголівської участі у творенні української культури. Натомість у творенні російської культури роль Гоголя, і насамперед його сміху, воістину величезна, хоча теж доволі специфічна. І ця специфіка пов’язана з українською сміховою культурою».

Вірш «Гоголю», написаний тридцятирічним українським генієм, закарбував у національній і вселюдській пам’яті та свідомості його незмінну повагу до творчості геніального земляка. Втім, у часто цитованій нами двотомній праці про Гоголя московського вченого Юрія Манна Шевченко не згадується жодного разу.

 

«О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!»

У щоденнику та листах Шевченка ім’я Гоголя зустрічається часто, і нині здаються смішними слова Івана Тургенєва про те, що нібито «Гоголь був йому відомим лише поверхово». Дуже важливий оцінний Шевченків висновок про Гоголя містився в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (8 березня 1847 року): «Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає». Малося на увазі, що Гоголь виріс не в селі, в україномовному середовищі, а в російськомовних міських умовах, навчався в панській гімназії, подібно до Вальтера Скотта, який жив «в Едемборге, а не в Шотландії», і так само «не по своєму писав».

Але насправді Гоголь українською мовою володів з дитинства, інтерес до неї й блискуче володіння підтверджується й московськими сторінками його біографії. Михайло Максимович свідчив, що рідну мову Гоголь «знав грунтовно і володів нею досконально. Часом, коли бувало заговорить він по-українськи… то — заслухаєшся його…» Зовсім інша річ, що, починаючи свій письменницький шлях, він одразу й назавжди обрав російську мову. Ми не маємо за мету розглядати причини цього вибору, які грунтовно розкрито Барабашем у праці «“Коли забуду тебе Єрусалиме…” Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії» (2001).

Та будемо пам’ятати, що цитовану вище фразу з «Передмови» Шевченко закінчував убивчою думкою про те, що у Гоголя й Вальтера Скотта «може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю». Барабаш пише: «Посівши в російській літературі найвище місце, Гоголь змушений був заплатити за нього трагічно високу ціну. Шевченко, нагадаю, визначає її гранично жорстко — “відступництво”»¹. Втім, учений зазначає, що ні до «Передмови» 1847 р., ні після неї нічого навіть віддалено схожого у Шевченка про Гоголя ми не знайдемо. Правда, Андрій Козачковський залишив свідчення, що під час приїзду Шевченка влітку 1859 року до Переяслава у них зайшла мова про Гоголя: «Він не співчував йому: за його словами, нездійсненні честолюбні мрії стали причиною його розумового розладу».

 

_________________________

¹ Барабаш Юрій. Вибрані студії. С. 599.

У цьому контексті нагадаю майже забуту точку зору Івана Нечуя-Левицького, який вважав Гоголя геніальним письменником, але дивувався, що він «поніс свою працю на користь іншому народові… та й зрадив своєму народові, своїй Україні».

 

Але насправді до творчості Гоголя Шевченко ставився з високим пієтетом. У хронології про це, передусім, свідчить розглянутий нами раніше вірш-послання «Гоголю», який Юрій Барабаш називає поетовою сповіддю, перейнятою гіркотою з приводу духовного занепаду українського суспільства, пасивності, національної байдужості земляків, їхньої покірності чужій владі, чужій волі. Проте «на той час автор “Тараса Бульби” вже не був тим, кого шукав і хотів у ньому зустріти Шевченко, тим

…Хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово.

 

“Міф України” побляк у свідомості письменника, поступившись перед “міфом Росії”». Якраз у 1844 р. Гоголь писав: «Поблагодарите Бога прежде всего за то, что вы русский. Для русского теперь открывается этот путь, и этот путь есть сама Россия. Если только возлюбит русский Россию, возлюбит и всё, что ни есть в России… К этой любви нас ведёт теперь сам Бог».

Йдемо далі. На самому початку 1847 року вийшла у світ публіцистична книга Гоголя «Вибрані місця із переписки з друзями». 24 жовтня цього року Шевченко писав Варварі Рєпніній із Орської фортеці: «Вот уже более полугода я не имею никакого понятия о нашей бедной новой литературе, и я просил бы вас, добрая Варвара Николаевна, ежели достанете последнее сочинение Гоголя "Письма к друзьям", то пришлите мне, вы сделаете доброе дело…» У наступному листі до Рєпніної від 25-29 лютого 1848 року Шевченко знову нагадував про книгу Гоголя: «Пришлите, это для меня хотя малое, но все же будет развлечение». У січні 1848 року Рєпніна відповіла з Яготина, що надішле цю книгу, а 19 березня зверталася до поета: «Извините меня, добрый Тарас Григорьевич, что я так долго медлила с присылкою книги "Избранные места"; наконец, я их отправляю…»

У рамках нашої книги немає потреби докладно аналізувати цей твір Гоголя, тим більше, що це вже зроблено Юрієм Барабашем у книзі «Гоголь. Загадка "прощальной повести"» (1993). Нагадаю лише, що книга викликала за життя Гоголя серйозні суперечки й дискусії. Скажемо коротко лише про Шевченкових знайомих — Аксакових. Іван Сергійович відразу після виходу книги захоплювався нею («Гоголь прав и является в этой книге как идеал художника-христианина…»), а його батько Сергій Аксаков писав до сина: «Письмо твое не изумило, не поразило меня, а просто уничтожило меня на некоторое время. Я также прочел всю книгу Гоголя. Если бы я не имел утепления думать, что он на некоторых предметах помешался, то жестким бы словом я назвал его. Я вижу в Гоголе добычу сатанинской гордости, а не христианское смирение». Віра Аксакова також писала братові: «Получена книга Гоголя и мы пришли в ужас и уныние… Лучше если б это было простое сумасшествие»¹. Зовсім інакше сприйняв книгу Петро Плетньов і його оточення: «А я, и все составляющие мой кружок, в восхищении от чудного мира, в который перешёл Гоголь сам и переносит читателя».

До речі, Сергій Аксаков задовго до виходу в світ «Вибраних місць із переписки з друзями» вбачав у Гоголеві вияви містицизму й моралізаторства. Нагадаю, що на початку 1844 року письменник вислав Аксакову повчальний твір середньовічного містика Фоми Кемпійського «Подражание Христу», як «средство против душевных тревог». Вра-

_______________________

¹ Мимохідь згадаємо з нещадного «Листа до Гоголя» Віссаріона Бєлінського: «Или Вы больны, и Вам надо спешить лечиться; или — не смею досказать моей мысли…

Проповедник кнута, апостол невежества, поборник обскурантизма и мракобесия, панегирист татарских нравов — что Вы делаете?.. Взгляните себе под ноги: ведь Вы стоите над бездною…»

 

жений і ображений Аксаков відповів: «Мне пятьдесят три года, я тогда читал Фому Кемпийского, когда вы ещё не родились… И вдруг вы меня сажаете, как мальчика, за чтение Фомы Кемпийского, насильно, не знав моих убеждений… Я боюсь, как огня, мистицизма, а мне кажется, он как-то проглядывает у вас… Терпеть не могу нравственных рецептов…» Ще більше вразила Сергія Тимофійовича моралізаторська реакція Гоголя на його повідомлення про хворобу очей й поступову втрату зору. Гоголь відповів, що тілесна втрата зору нічого не значить, бо людині відкривається зір духовний. 24 травня 1845 року Сергій Аксаков писав Гоголю: «Я хотел от вас живого участия… Я слепну, рвусь от тоски и гнева, прихожу в отчаяние иногда, и вы думали меня утешить, сказав, что слепота ничего не значит?..» Не випадково Сергій Аксаков протестував проти публікації «Вибраних місць із переписки з друзями», про що дізнаємося з листа Плетньова до Шевирьова від 30 листопада 1846 року: «Он (Аксаков. — В.М.) вообразил, что новые сочинения Гоголя уронят его в общем мнении, и что мы все, как друзья его, должны остановить их выпуск».

Шевченко не залишив жодної оцінки «Вибраних місць із переписки з друзями», і ми акцентуємо лише кілька сюжетів, які, вочевидь, були неприйнятними для поета. Наприклад, Гоголь пропонував поважати й любити своїх начальників, як рідного батька, вихваляв чиновників, а російського поміщика закликав: «Собери прежде всего мужиков и объясни им, что такое ты и что такое они. Что помещик ты над ними не потому, чтобы тебе хотелось повелевать и быть помещиком, но потому, что ты уже есть помещик, что ты родился помещиком, что взыщет с тебя Бог, если б ты променял это звание на другое, потому что всяк должен служить Богу на своем месте, а не на чужом, равно как и они также, родясь под властью, должны покоряться той самой власти, под которою родились, потому что нет власти, которая бы не была от Бога. И покажи это им тут же в Евангелии, чтобы они все это видели до единого». Відомо, що проти цього різко заперечив Віссаріон Бєлінський, який виступав за скасування кріпосного права¹. Знову ж таки, не вдаючись у нюанси, зазначимо: переконати Шевченка, що цар і поміщики дані йому й українському народові від Бога, не зміг би навіть Гоголь. Заперечуючи таку позицію, поет ставав на прю з самим Богом, а до людей звертався з іншими, ніж у Гоголя, словами:

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

 

Гоголь писав у «Вибраних місцях із переписки з друзями»: «На днях попалась мне книга: “Царские выходы”. Казалось, что бы могло быть её скучней, но и тут уже одни слова и названия царских убранств, дорогих тканей и каменьев — сущие сокровища для поэта; всякое слово так и ложится в стих». Ці рядки датовано 1844 р., коли Шевченко написав поему «Сон», в якій містяться нищівні рядки про парадний вихід царя й цариці та «золотом облитих блюдолизів»: