Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу
тьмяним болем своїм і любов’ю, тугою, як смерть. Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу — поминув мені світ і пішов, мов з під ніг, шкереберть. Та караюсь тобою. Одною тобою, кохана, сивиною твоєю, сльозою, крутою, мов сіль. Ти мій дар піднебесний, моя незагоєна рана, перший спалах моїх геніально-чутких божевіль. Бачу, ставши в кутку, насилаєш молитви до Бога: запомож мені, Отче, і визволи сина з ярма, заки довга моя не урвалась навіки дорога… Василь Стус. У день похорон Гоголя Бодянський писав: «Сегодня схоронили мы Гоголя, — последнюю и чуть ли не самую дорогую красу нашего Русского мира... Больше ничего не в силах сказать... теперь: перо отказывается служить; но не могу не прибавить еще: такова-то судьба наших русских гениев! Ни один не дожил до старости...» Коли Григорій Данилевський попросив Осипа Максимовича написати про останні дні життя Гоголя, той відповів 28 лютого 1852 року: «Не скажу, добродию, не скажу! И теперь я хожу, как угорелый, и на лекции по сю пору не соберусь никоим путём. Всё он, один он — в уме и в глазах!.. Нема нашого Рудого Панька больше, дай не буде, поки свит стоять буде». Ще проникливіше відповів Данилевському Іван Аксаков: «Ваше письмо, любезнейший Г.П., было получено мною 21 февраля, в самый день смерти Гоголя... Жизнь Гоголя сгорела от постоянной душевной муки, от безпрерывных духовных подвигов, от тщетных усилий — отыскать обещанную им светлую сторону, от необъятности творческой деятельности, вечно происходившей в нем и вмещавшейся в таком скудельном сосуде. Сосуд не выдержал. Гоголь умер, без особенной болезни1. Со временем вы узнаете все подробности его жизни, мученичества и кончины. В настоящее время едва ли прилично будет рассказать о нем печатно нашему языческому обществу. Гоголь был истинный мученик искусства и мученик христианства. Художественная деятельность этого монаха-художника была истинно-подвижническая. Теперь нам надо начинать новый строй жизни — без Гоголя». Про це Іван Сергійович писав 26 лютого 1852 року й Івану Тургенєву: «Надо начать жить без Гоголя! Он изнемог под тяжестью неразрешимой задачи, от тщетных усилий найти примирение и светлую сторону там, где ни то, ни другое невозможно, — в обществе… “Ну, кажется, теперь больше хоронить некого”, — сказал нам вчера Грановский…» Сергій Аксаков у той час звертався до синів — Івана та Костянтина: «Я признаю Гоголя святым, не определяя значения этого слова. Это истинный мученик высокой мысли, мученик нашего времени и в то же время мученик христианства… Бедный, бедный страдалец Гоголь!.. Это ещё вопрос: как то мы будем жить при мысли, что нет Го голя»2. ______________________ 1 Михайло Погодін писав після смерті Гоголя: «Чем он был болен? На этот вопрос можно отвечать только то, что он страдал, страдал много, страдал телом и душою, но в чем именно заключались его страдания, как они начались, — никто не знает, и никому не сказывал он об них ничего, даже своему духовнику». 2 Не часто зустрінемо нині слова Миколи Чернишевського про Гоголя: «Да, как бы то ни было, а великого ума и высокой натуры человек был тот, кто первый представил нас нам в настоящем нашем виде, кто первый научил нас знать наши недостатки и гнушаться ими. И что бы напоследок ни сделала из этого [великого] человека жизнь, не он был виноват в том. И если чем смутил нас он, все это миновалось, а бессмертны остаются заслуги его».
Нагадаю, що віко Гоголевої домовини закрив його щирий друг і земляк Щепкін, саме його ми бачимо й на першому зображенні могили письменника в Даниловому монастирі, що належить художникові М.Голованову (1852). Про ці два духовні знаки нам, українцям, треба пам’ятати. Тарас Шевченко, звичайно, дізнався про смерть Гоголя значно пізніше. У листі до Бодянського від 1 липня 1854 року просив: «…За мене помолися Богу на могилі Гоголя за його праведную душу». Майже водночас із Шевченком згадував про Гоголя його друг Максимович. Написавши у квітні 1854 року свою автобіографію для Біографічного словника професорів і викладачів Московського університету, Михайло Олександрович раптом дописав до неї невеликий «Помянник», на третину присвячений Гоголеві: «…Вижу во сне Гоголя, будто пришел ко мне и говорит: послушай какую спою тебе песню! И, ставши среди комнаты, начинает выпевать сквозь зубы, с своими жестами, такие глубокие и сильные звуки, и все crescendo, что я и пробудился от них с слезами на глазах… А через несколько дней опять вижу Гоголя, в Москве, и с ним все мы за круглым столом в веселой пирушке; и хлопочет он над вазою, готовя напиток, как бывало готовил именинную жженку… Странно: о кончине Гоголя пришла мне весть от сестры моей из Золотоноши, в день его рождения, и в тот день, как хоронила его Москва, здесь хоронил я мою любимую украинку, мать моей нынешней жены!..» Тожі ж — у квітні 1854-го — Максимович із докором писав Григорію Данилевському: «Не странно ли, что я так охотно послал две дюжины писем ко мне моего возлюбленного Гоголя, для его биографии, предпринятой в “Современнике”, — и знаю, что она уже напечатана давно, и не вижу ее доселе. Хоть бы из дефектного экземпляра вырвали те листки, где биография, и прислали мне!» У той час, коли Щепкін відвідував Данилов монастир, Максимович тужив за Гоголем, а Бодянський виконував прохання Шевченка, над могилою письменника піднімався невисокий дерновий горбок, увінчаний хрестом (очевидно, дерев’яним). У 1880-х рр. біля узголов’я з’явилася брила дикого каменю, прислана Іваном Аксаковим із Криму (за іншими даними її привезли з Уралу); вона служила «голгофою» високому мідному хресту. На строгому масивному надгробку з чорного полірованого граніту було викарбовано тексти із Старого завіту1. Огорожа на могилі з’явилася аж у 1909 р. У 1931 р. прах Гоголя було перепоховано на Новодівочому кладовищі. Гоголезнавець Ігорь Золотуський говорить, що при цьому труну пограбували2. З того часу могила Гоголя увінчується офіційним бюстом від неіснуючого нині Радянського уряду на відміну від хреста, який стояв над прахом письменника в Даниловому монастирі. Хочеться вірити, що цю прикрість колись буде виправлено. Наші предки, хоронячи Гоголя, свято виконали його заповіт: «Завещаю не ставить надо мною никакого памятника и не помышлять о таком пустяке, христианина недостойном». Виконаймо цей заповіт і ми.
«Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже»
Наприкінці 1844 року, коли Шевченко написав вірш-послання «Гоголю», Микола Васильович жив у Франкфурті й у листі до Олександри Смирнової розмірковував про «чистоту душі християнина». А в Петербурзі в той час мав місце значний всплеск інтересу до, так би ________________________ 1 «Горьким словом моим посмеюся» (цей текст знаходився на передньому боці надгробку, тому саме він нині згадується найчастіше); «Истинным же уста исполнит смеха, устне же их исповедания»; «Муж разумивый престол чувствуя»; «Правда возвышает язык». 2 Докладно див.: Паламарчук П. «Ключ» к Гоголю. — СПб: Астрель-СПб, 2008.
мовити, національності Гоголевої душі. Володимир Звиняцьковський з цього приводу зазначає: «І річ не лише в особистій популярності Гоголя після виходу першого тому “Мертвих душ” (пройшло, до речі, майже два роки). Є й інші причини. Одна з них — гастролі М.С. Щепкіна, який прибув із Москви, в його репертуарі не тільки “Ревізор”, але й “Наталка Полтавка”, і “Москаль чарівник”. У театрі, в літературних салонах — Щепкін завжди оточений земляками — “хохлами”, які живуть у Петер-бурзі. Один з них 13 грудня присвятив актору — “волхву”, “другу сивоусому” свій вірш “Заворожи мені, волхве…”, який той з успіхом виконує в тих самих модних салонах, де якраз завзято сперечаються про те, “яка душа” у Гоголя, “хохлацька чи російська”…»1. Навколо цього досі не вщухають страсті, і перебування Гоголя в Москві дозволяє глибше й емоційніше відчути його душу. Втім, російські сучасники Гоголя вже тоді знали правду про неї. З цього приводу показовим є лист до письменника його приятельки Олександри Смирнової в листопаді 1844 року, в якому вона розповідала, як сприйняли в її колі «Мертві душі»: «У Ростопчиной2 при Вяземском,
________________________ 1 Звиняцковский В.Я. Николай Гоголь. Тайны национальной души. С. 515-516. 2 Ростопчина Євдокія Петрівна (1811-1858) — російська поетеса, авторка любовних віршів, графиня, господиня літературного салону. Гоголь писав про Ростопчину: «Она, при доброте и уме, пустовата. Это вовсе не книга, написанная о каком-нибудь одном, и притом дельном, предмете, а сшитые лоскутки всего; tutti frutti (Суміш. — В.М.)». У спогадах Миколи Берга читаємо: «Графиня Ростопчина завела… субботние литературные вечера, на которых бывали все молодые московские литераторы того времени… Гоголь не заглянул почему-то ни разу, несмотря на старое знакомство с хозяйкой, у которой, по её словам, очень часто бывал в Риме».
Самарине1 и Толстом2 разговорились о духе, в котором написаны ваши “Мертвые души” и Толстой делал замечание, что вы всех русских представили в отвратительном виде3, тогда как всем малороссиянам дали вы что-то вселяющее участие, несмотря на смешные стороны их; что даже и смешные стороны имеют что-то наивно-приятное; что у вас нет ни одного хохла такого подлого, как Ноздрёв; что Коробочка не гадка именно потому, что она хохлачка. Он, Толстой, видит даже, невольно вырвавшееся небратство в том, что когда разговаривают два мужика и вы говорите: “два русских мужика”; Толстой и после него Тютчев, весьма умный человек, тоже заметил, что москвич уже никак бы не сказал “два русских мужика”. Оба говорили, что ваша вся душа хохлацкая вылилась в “Тарасе Бульбе”, где с такой любовью вы вы- _________________________ 1 Самарін Юрій Федорович (1819-1876) — російський публіцист і філософ. Олександра Смирнова писала Гоголю: «Самарин — удивительная жемчужина в нашей молодёжи… Он вас ужасно любит, этого для меня достаточно». Самарін виступав за збереження самобутності українського народу. Прочитавши книгу Пантелеймона Куліша «Повесть об украинском народе» (1846), Самарін записав у своєму щоденнику, що «Україна багато настраждалася від Москви». Разом з тим, сформулював позицію, характерну для слов’янофілів, які не визнавали національних прав неросійського населення царської імперії, в першу чергу українців: «Пусть же народ Украинский сохраняет свой язык, свои обычаи, свои песни, свои предания; пусть в братском общении и рука об руку с великорусским племенем развивает он на поприще науки и искусства, для которых так щедро наделила его природа, свою духовную самобытность во всей природной оригинальности ее стремлений; пусть учреждения, для него созданные, приспособляются более и более к местным его потребностям. Но в то же время пусть он помнит, что историческая роль его — в пределах России, а не вне ее, в общем составе государства Московского...» (Докладніше див. Борис Нольде. Юрий Самарин и его время. — М.: Алгоритм, 2003). 2 Толстой Федір Іванович (1782-1846) — граф, полковник у відставці, відомий у салонах як балагур і скандаліст на прізвисько «Американець». Гоголь писав Щепкіну в жовтні 1846 року про виконавця ролі Петра Петровича в «Ревізорі»: «Хорошо бы, если бы он мог несколько придерживаться американца Толстого». Сергій Аксаков згадував про ставлення Толстого до Гоголя: «Я сам слышал, как известный граф Толстой-Американец говорил при многолюдном собрании в доме Перфильевых, которые были горячими поклонниками Гоголя, что он “враг России и что его следует в кандалах отправить в Сибирь”». 3 Нагадаю, що Сергій Аксаков писав про українця Гоголя: «…Он по большей части подшучивал над русским человеком».
ставили Тараса, Андрия и Остапа»1 (Виділено мною. — В.М.). Таким чином, у вустах російських, у тому числі московських інтелектуалів запитання до Гоголя «вы русский или хохлик» було риторичним2. Вони були переконані, що малорос Гоголь сміється з росіян іншим сміхом, ніж зі своїх земляків, бо у нього навіть смішні сторони їхні мають щось наївно-приємне. Микола Берг взагалі писав про Гоголя: «Для знайомого трохи з фізіономіями хохлів — хохла тут було видно відразу». В останніх числах грудня 1844 року Смирнова вже отримала хрестоматійно відому відповідь Гоголя, і саме 30 грудня датовано Шевченковий вірш-послання «Гоголю», який завжди друкується відразу після вірша-присвяти Щепкіну «Заворожи мені, волхве…» Хоча послання «Гоголю» не було надіслано, воно має велике значення для розуміння Шевченкового сприйняття творчості письменника. На думку сучасних шевченкознавців «прізвище Гоголя в тексті вірша функціонує також і як символ, як пошанована й загальновизнана позиція в мистецтві»3. За думою дума роєм вилітає, Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й Бог не бачить.
_______________________ 1 Переписка Н.В. Гоголя. В 2-х томах. Т. 2. С. 124. Історико-літературний аналіз «Тараса Бульби» і текстологічний коментар до нього здійснив Ігор Виноградов. Див. Гоголь Н.В. Тарас Бульба. Автографы, прижизненные издания. Историко-литературный и текстологический комментарий. — М.: ИМЛИ РАН, 2009. С. 387-656. 2 Втім, це стосується не лише інтелектуалів. Скажімо, начальник Московського корпуса жандармів генерал С.В. Перфильєв, який вважав себе «особенным почитателем Гоголя», після виходу «Мертвих душ» сказав Сергію Аксакову, що він вбачає в них гоголівське «желание перейти в русские писатели». 3 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Том 1. — К.: Наукова думка, 2001. С. 712.
Кому ж її покажу я, І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово? Всі оглухли — похилились В кайданах... байдуже... Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. А що вродить з того плачу? Богилова, брате... Не заревуть в Україні Вольнії гармати. Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже — викохає Та й продасть в різницю Москалеві. Це б то, бачиш, Лепта удовиці Престолові-отечеству Та німоті плата. Нехай, брате. А ми будем Сміяться та плакать.
З цього вірша випливає не лише висновок про національну глухоту (Всі оглухли-похилились В кайданах… байдуже…), а й про те, що геніальні Гоголь і Щепкін також були далекі від болісних Шевченкових турбот про збереження й розвиток рідного Слова, як осердя самозбереження й відродження нації. Поет усвідомлював і свою самотність, і свою месіанську місію воскресіння українського Слова. Повна Шевченкова перейнятість Україною була в духовній історії того часу справді самотнім й унікальним феноменом, який існував осібно від Гоголя й Щепкіна. Проте поет називав своїми братами і геніального артиста («Стань же братом, хоч одури…») і геніального письменника:
|
