Когда Потёмкину в потёмках

Я на Пречистенке найду,

То пусть с Булгариным в потомках

Меня поставят наряду.

 

Кажуть, що невдовзі з’являться перші гасові ліхтарі, але коли те буде… Не встиг і додумати, як під’їхав до будинку Тализіна на Нікітському бульварі, де у графа Толстого жив Гоголь.

Біля ганку стояли чиїсь дрожки. «Чи дома Гоголь?» Слуга відповів, затинаючись: «Дома, але на горішньому поверсі у графа». — «Потрудися сказати йому про мене». Через хвилю слуга повернувся, запрошуючи зайти в помешкання Гоголя, внизу, на першому поверсі, праворуч. Там було дві кімнати. Перша вся вислана зеленим килимом, з двома диванами біля двох стін (перший від дверей ліворуч, а другий за ним, біля другої стіни); прямо піч з топкою, заставлена багатою гардинкою зеленої тафти чи матерії в рамці; поруч двері біля самого кута до зовнішньої стіни, які ведуть в іншу кімнату, здається опочивальню, судячи за ширмою у ній, ліворуч; у кімнаті, що правила за приймальню, повз зовнішню стіну поставлено стіл, вкритий зеленим сукном, упоперек входу в наступну кімнату (опочивальню), а перед першим диваном теж такий стіл. На обох столах декілька книг купками одна на одній: кинулися в очі два томи «Християнського читання», а також «Нариси церковної біблейської історії» та книга «Побут руського народу». Придивившись, Бодянський побачив два греко-латинських словники (один — Гедеринів) і словник церковно-руської мови. Окремо лежала велика «Біблія» нового московського друку, а поруч — «Молитвослов» київського друку, першої чверті минулого століття. На другому столі лежали твори Костянтина Батюшкова, щойно видані Смирдіним, і ще якісь книги. Хвилин через п’ять надійшов Гоголь, вибачився, що замешкав.

— Розмовляв зі своїм старим знайомим, який недавно приїхав, давно вже з ним не бачився.

— Я вас не затримаю своїми відвідинами.

— О, ні, ми посидимо, скільки завгодно вам. Чим же вас частувати?

— Рішуче, нічим.

— Чаєм?..

— Його я не п’ю ніколи. Прошу, не турбуйтеся зовсім, я справді не

 

 

п’ю нічого крім води¹.

— А тоді дозвольте пригостити вас водою содовою?...

Зараз же слуга приніс пляшку, яку і перелив у невелику склянку.

Бодянський подякував, але пити не став, а продовжив розмову.

— Декілька разів збирався я до вас, та все що-небудь втримувало. Сьогодні, нарешті, влучив час і завернув до вас, гадаючи, що якщо і не застану вас, то лишу вам білетець (візитівку — В.М.), аби знали ви, що я був таки в вашій господі.

— Так, щоб я знав, що ви були у мене, — задумливо повторив Гоголь, як про щось дуже важливе. — Ось сьогодні слуга говорить мені, що недавно в обідню пору, якась літня жінка заходила і тричі просила переказати мені, що вона в мене була. Тепер я дізнався, що вона вже небіжка.

Гоголь якось зворушено виговорив слова тієї жінки: «То скажи ж Миколі Васильовичу, будь ласкав, скажи, що була в нього; була умисне стрінутися з ним».

— Либонь, бідолашна, притомившись, знесиліла під тягарем літ, вернувши в свою світличку, здається, на третьому поверсі.

— «До чого тут третій поверх?» — дратівливо подумав Бодянський. Але мова вже пішла про літературу руську, а поспіль і про те, що заважає в Московії мати свій журнал. Адже «Москвитянина» давно вже ніхто не має за журнал. І тут Гоголь несподівано сказав:

 

____________________________________

¹ У щоденнику Бодянського за 5 квітня 1850 року зустрічаємо запис про запрошення його до чаю в інших господарів: «От чая отказался я, сказав, что, кроме воды, ничего не пью». Михайло Погодін, запрошуючи Бодянського в гості на початку 1856 року писав: «Вода для вас вместо вина и чая будет запасена».

 

 

— Добре було б вам взятися за журнал, ви бувалі в цій справі, та й маєте багатий заділ від «Чтеній», мабуть, книжок одинадцять чи дванадцять наперед. Тільки до цього годилося б додати дещо, без чого жоден журнал не буває.

— Розумію, — капітал.

— Роки на три наперед, щоб діяв доконечно.

— Звичайно, тоді успіх не підлягав би сумніву.

— Ви б зібрали навколо себе знову діячів?

— Думаю, що так. Хто ж за гроші не стане працювати, якщо працю-вали в мене і без грошей?

— Для більшого успіху вітчизняного потрібно, щоб в журналі було якомога більше свого, особливо матеріалів з історії, старовини і т.п., як це в ваших «Чтеніях».Ще більше. Це були б ті самі «Чтенія» тільки з додаванням одного відділу — «Вишукана словесність», який можна було б поставити попереду або ззаду і в якому поміщалися б лише чудові публікації, особливо з іноземної літератури. Між іншим, якщо немає сучасного матеріалу, то й старий пішов би. І ще одне: треба уникати якомога німецького педантства в підрозділах. Чим більший за обсягом відділ, тим вільніший видавець.

— Певна річ, — охоче підтвердив Бодянський, який у всьому недолюблював німців, хоч і сам таки був педантичним. І, вважаючи тему завершеною, запитав, де Гоголь проведе літо.

— Мені хотілося б пробратися в Малоросію свою¹, потім восени повернутися до вас, зиму провести, де тепліше, а навесні знову до вас.

 

________________________

¹ Хочу наголосити, що ці слова Бодянський записав у щоденнику, бо сьогодні дехто з гоголезнавців помилково стверджує, що вони нібито взяті «із листа М.Гоголя до О.Бодянського». Взагалі листи Гоголя до Бодянського невідомі.

 

 

— Що ж вам кепсько було у нас цієї зими?

— Вельми. Я мерз страшезно, хоча раніше почував себе дуже добре.

— Як на мене, коли не хочете виїздити за кордон, найкраще податися до Криму.

— Правда, і я збираюся це зробити наступної зими.

— Але й там нудно. Кажуть, що на південному березі з недавнього часу багато хто зимує.

— За кордон мені б не хотілося, тим паче, що там нема вже тих людей, до яких я звик, усі вони, здається, розбіглися.

— Але якщо доведеться вам неодмінно їхати туди, певна річ знову до Риму?

— Ні, там останнім часом було для мене вже холоднувато, найшвидше — в Неаполь: там би я зимував, а влітку, як і раніше, подався б кудись на північ, на води або до моря. Купання морське мені дуже допомагає.

Вже почали прощатися, коли раптом Микола Васильович, без видимого зв’язку з попередньою розмовою, сказав Осипу Максимовичу фразу, яку той запам’ятав на все життя: «Нині у нас якось розучуються читати і рідко можна знайти людину, яка б не боялася товстих томів толкового твору». Потім додав: «А найбільше у нас тепер розвелося писак». Бодянський часто чув від Гоголя це зневажливе слово — «писак». Здається, воно було у нього улюбленим.

Виходячи, Гоголь запитав Бодянського, чи буде він на варениках. «Якщо нічого не перешкодить», — непевно відповів вередливий варвинець.

 

«Вареники для трьох хохлів»

 

Відзначимо, що найперше саме згадані обіди та післяобідні співання малоросійських народних пісень мав на увазі Пантелеймон Куліш, який писав, що в Москві проживало кілька сімейств, у яких Гоголь почував себе комфортно:

«За столом в приятельских домах он находил любимые свои кушанья, и, между прочим, вареники, которые он очень любил¹ и за которыми не раз рассказывал, что один из его знакомых, на родине, всякий раз, как подавались на стол вареники, непременно произносил к ним следующее воззвание: «Вареники — побидeныки! сыром бoки позапыханы, маслом очи позаплываны — вареники...»

Это обстоятельство, между прочим, показывает, до какой степени Гоголь чувствовал себя своим в домах московских друзей. Он мог ребячиться там так же, как и в родной Васильевке, мог распевать украинские песни своим, как он называл, «козлиным» голосом, мог молчать, сколько ему угодно, и находил всегда не только внимательных слушателей в те минуты, когда ему приходила охота читать свои произ-

 

______________________

¹ Павло Аннєнков згадував, що в перші роки перебування в Петербурзі Гоголь зі своїми приятелями влаштовував обіди у складку, «где Гоголь сам приготовлял вареники, галушки и другие малороссийские блюда». Пристрасть до вареників залишилася на все життя. В.Шенрок писав зі слів Олександра Данилевського: «Даже в последнее посещение Данилевским Гоголя в Васильевке, уже не более, как за полгода до смерти последнего, по поводу поданных на стол любимых Гоголем малороссийских вареников приятели затеяли шумный спор о том, от чего было бы отказаться на всю жизнь, — от вареников или от наслаждения пением соловьев?»

Щепкін також умів ласувати варениками. Якось приїхавши в Спаське-Лутовиново до Івана Тургенєва, найперше запитав: «”Что, вареники будут?” — “Будут” — “Чтобы 130 штук было, меньше не ем”».

Вареники полюбляв і Шевченко. У січні 1843 року писав Якову Кухаренку: «Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тільки що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі, перехрестишся, заплющишся, а він знову». Після заслання, в Петербурзі 9 лютого 1859 року М.Я. Макаров запросив Шевченка до себе такою запискою: «Дядьку! Приходьте лишень у четвер вареників їсти»; 20 лютого Н.Б. Суханова просила Шевченка запискою «приехать завтра вечером, т.е. в субботу на вареники».

Який же українець не любить вареників!

 

ведения, но и строгих критиков»¹.

Максимович згадував про останні рядки Гоголя, написані йому в квітні 1850 року на Пасху: «Христос воскрес! Всеконечно у Аксаковых сегодня… Твой весь Н.Г.». Не буде перебільшенням сказати, що з апетитною думкою про аксаківські вареники Гоголь із Максимовичем у червні 1850 року від’їжджали з Москви в Україну. Відомою є безхитрісна записка Гоголя до Сергія Аксакова (13 червня), в якій повідомлялося, що дорогою вони заїдуть до них чого-небудь перехопити: однієї страви, не більше, або котлет, або, мабуть, вареників і запити бульйончиком. Це виглядає як замовлення в рідній сім’ї або в добре відомому пансіоні.

Нема чого й дивуватися, Гоголь тоді таки любив попоїсти. Скажімо, Іван Золотарьов, який жив із Гоголем у Римі в 1837-1838 рр., згадував: «Бывало, зайдём мы в какую-нибудь тратторию пообедать; и Гоголь покушает плотно, обед уже кончен. Вдруг входит новый посетитель и заказывает себе кушанье. Аппетит Гоголя вновь разгорается, и он, несмотря на то, что только что пообедал, заказывает себе или то же кушанье, или что-нибудь другое». Гоголь сам цікаво розповідав у листі до Погодіна в жовтні 1840 року про те, як «звільнявся» від «московських обідів»: «Я, чтобы освободить ещё, между прочим, свой желудок от разных старых неудобств и кое-где засевших остатков московских обедов, начал пить в Вене мариенбадскую воду». Та й у Римі того ж таки 1840 р., як свідчив один із друзів Гоголя, «он ничем не был так занят, как своим желудком, а между тем никто из нас не мог съесть столько макарон, сколько он их отпускал иной раз». Щодо цього є ще свідчення Михайла Погодіна, який у Римі повірив розповідям Гоголя про повну

_________________________

¹ Кулиш П.А. Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем. М.: ИМЛИ РАН, 2003. С. 588–589.

відсутність апетиту. Та все швидко розкрилося в розмові зі знайомим Гоголя: «Однажды вечером встретился я у княгини Волконской с Бруни и разговорился о Гоголе. — “Как жаль, — сказал я, — что здоровье его так медленно поправляется!” — “Да чем же он болен?” — спрашивает меня с удивлением Бруни. — “Как чем? — отвечаю я. — Разве вы ничего не знаете? У него желудок расстроен; он не может есть ничего”. — “Как не может, что вы говорите? — воскликнул Бруни, захохотав изо всех сил. — Да мы ходим нарочно смотреть на него иногда за обедом, чтоб возбуждать в себе аппетит: он ест за четверых”».

Мало хто знає, що Бодянський залишив про Гоголеву пристрасть жорсткі спогади: «Гоголь, как я всегда замечал, обедая с ним очень часто в доме С.Т. Аксакова, любил на порядках поесть, подобно отцу своему, и, подобно ему, часто страдал после сытного обеда, это была наследственная страсть или влечение, как хотите, к столу…» Щепкін свідчив у тому ж дусі. Зі слів Олександра Афанасьєва відомо, що Михайло Семенович розповідав: «Гоголь любил хорошенько покушать, пока не впал в монашеское настроение, и часто проводил время в рассказах с М.С. Щепкиным о разного рода малороссийских кушаньях, причём у обоих глаза бывали масляные и на губах слюнки. На масляной (незадолго перед смертью Гоголя) Щепкин пригласил его на блины, но Гоголь задумал приготовляться к говенью и не приехал…» Бодянський взагалі мав свою версію смерті письменника, згідно з якою Гоголь поплатився життям за надмірне переїдання: «…Как отец, по его же самого рассказам, поплатился за то жизнью, умерши от несваримости в желудке, так и он не избежал той же судьбы. Скажут, что он в последние две, три недели постничал. Да, постничал поневоле и постничаньем докончил, т. е. поворотивши слишком круто в крайность. Естественным последствием того было ослабление пищеварительного канала, кончившееся воспалением, от которого, по выражению малороссиян, и дуба дав». Ще один вислів Бодянського щодо цього був так само категорично-грубуватий: «Что до меня, причиной смерти его была, как я и тогда и теперь полагал и полагаю, отставка его желудка»¹.

Що ж до «вареників і пісень», як називали в сім’ї Аксакових вечори з «трьома хохлами», то в такому складі вони припинилися після від’їзду Гоголя з Максимовичем в Україну. Проте Гоголь й надалі користувався можливістю послухати рідні пісні у виконанні Надії Сергіївни та й поспівати з нею. Сергій Аксаков згадував, як на початку 1851 року він заїхав до нього в Абрамцеве по дорозі в Москву: «Гоголь поразвеселился, а вечером сделался очень весел. Наденька пела малороссийские песни, и он сам пел с живостью и очень забавно». Віра Аксакова розповідала, що Гоголь завітав до них 3 лютого 1852 року, тобто незадовго до смерті, й між ними зайшла мова про влаштування традиційного вечора з малоросійськими піснями. Гоголь сказав, що зробити це «уже лучше на маслянице»². Та не сталося, як гадалося…

13 червня 1850 року Гоголь разом із Максимовичем виїхали із Москви в Україну. Вони найняли великого воза, запряженого трьома кіньми, в який склали свої пожитки, а самі сіли в ресорну бричку Максимовича, на якій той і приїхав у Москву в жовтні 1849 року³. Коней

_____________________________________________

¹ Бодянский О.М. Дневник. 1852—1857. С. 231.

Цікаво, що Павло Аннєнков, який добре знав Гоголя, писав таке: «Он имел даже особенный взгляд на свой организм и весьма серьёзно говорил, учто устроен совсем иначе, чем другие люди, и, если не обманывает меня память, с каким-то извращённым желудком». У Миколи Язикова знаходимо подібне свідчення: «Гоголь рассказал мне о странностях своей (вероятно, мнимой) болезни: в нем-де находятся зародыши всех возможных болезней; также и об особенном устройстве головы своей и неестественности положения желудка. Его будто осматривали и ощупывали в Париже знаменитые врачи и нашли, что желудок его вверх ногами».

² Аксакова В.С. Дневник. — М.: Московские учебники и картография, 2004. С. 149.

³ Взимку Максимович роз’їжджав по Москві на своїх конях, випросивши у Погодіна зимовий віз: «А для меня прошу назначить, коли найдутся лишние, дрожки или санки, пора уже начать езду на своих!»

своїх Михайло Олександрович уже продав, але не міг розлучитися зі старим конем, який старанно служив йому впродовж багатьох років. І він забрав його з Москви в Україну! Куліш зі слів Максимовича розповідав про це так: «Конь этот шёл сзади телеги и был во всю дорогу предметом наблюдений Гоголя. “Да твой старик просто жуирует”, — говорил он, заметив, что сзади повозки приделан был для него рептух с овсом и сеном. Потом он дивился, что, лишь только извозчик двигался в путь, ветеран Максимовича покидал своё стойло или зелёную лужайку и следовал за кибиткою всегда в одном и том же расстоянии от неё, как будто привязанный к ней. Гоголь подмечал, не увлечёт ли его какая-нибудь конская страстишка с прямого пути его обязанностей: нет, конь был истинный стоик и оставался верен своим правилам до конца путешествия».

Ця дорога двох приятелів в Україну не приваблювала гоголезнавців. Скажімо, Ігор Золотуський обмежився словами про те, що «він їде з Максимовичем на батьківщину, щоб звідти майнути в Одесу…» Поїздка у Василівку виходить за рамки й нашої книги, виходить за рамки нашої книги, проте не можу не згадати, що Гоголь і Максимович заїхали в Оптину пустинь, яка через рік стане неподоланною перепоною на шляху Миколи Васильовича з Москви в Україну. Про відвідини Оптиної пустині влітку 1850 року Максимович згадував так:

«По дороге Гоголь любил заезжать в монастыри и молиться в них Богу. Особенно понравилась ему Оптина пустынь, на реке Жиздре, за Калугою. Гоголь, приближаясь к ней, прошел с своим спутником до самой обители, версты две, пешком. На дороге встретили они девочку с мисочкой земляники и хотели купить у нее землянику; но девочка, видя, что они люди дорожные, не захотела взять от них денег и отдала им свои ягоды даром, отговариваясь тем, что “как можно брать с странних людей деньги?” “Пустынь эта распространяет благочестие в народе, — заметил Гоголь, умиленный этим, конечно, редким явлением. — И я не раз замечал подобное влияние таких обителей”».

10 липня 1850 року Гоголь писав Олександру Толстому: «Я заезжал на дороге в Оптинскую пустынь и навсегда унес о ней воспоминание. Благодать видимо там присутствует. Это слышится в самом наружном служении, хотя и не можем объяснить себе, почему. Нигде я не видал таких монахов. С каждым из них, мне казалось, беседует все небесное»¹.

25 червня 1850 року в Глухові Гоголь розстався з Максимовичем, а в серпні вони зустрілися в Сорочинцях і вночі при світлі повного місяця поїхали у Василівку. Максимович писав: «Наслаждением для меня было промчаться вместе с Гоголем по степям, лелеявшим его с детства. И никогда я не видел его таким одушевлённым, как в эту украинскую ночь».

Тут, у Василівці, Максимович і Гоголь бачилися востаннє. Молодша сестра письменника Ольга Гоголь-Головня згадувала: «Приезжал Максимович к нам, привез книги и стал нам всякие травы показывать и объяснять. И по книгам, и в лесу травы искали, и в степь ходили. Мы с братом слушаем, смотрим. Вижу, что мне и в несколько лет всего не усвоить, и говорю профессору Максимовичу: “Вы уж мне только одни

________________________

¹ Гоголь відправив листа ієромонаху Оптиної пустині Філарету, в якому просив:

«Ради самого Христа, молитесь обо мне, отец Филарет. Просите вашего достойного настоятеля, просите всю братию, просите всех, кто у вас усерднее молится. Путь мой труден; дело мое такого рода, что без ежеминутной, ежечасной и без явной помощи Божией не может двинуться мое перо, и силы мои не только ничтожны, но их нет без освежения свыше. Говорю вам об этом неложно. Покажите эту записку мою отцу игумену и умолите его вознести свою мольбу обо мне, грешном, чтобы удостоил Бог меня, недостойного, поведать славу имени Его. Мне нужно ежеминутно, говорю вам, быть мыслями выше житейского дрязгу и на всяком месте своего странствования быть в Оптиной пустыни».

полезны, для лекарств, целебные травы показывайте”. Стал он только один целебные травы показывать. И все-таки не очень-то многому научились мы в две недели, пока гостил у нас профессор Максимович. Однако, чему научились, тем стали пользоваться: лечить крестьян».

Гоголь у ці корисні турботи глибоко не вникав. Зате, кажуть, у вересні намагався посадити дубовий лісок у Василівці. Та думав уже про від’їзд…

З 24 жовтня 1850 року до 28 березня 1851 року Гоголь жив в Одесі. Одеський актор Олександр Толченов згадував, що від’їжджаючи, Гоголь обіцяв наступної зими приїхати знову: «Здесь я могу дышать. Осенью поеду в Полтаву, а к зиме и сюда… Не могу переносить северных морозов… весь замерзаю и физически и нравственно!!»

Після Одеси Гоголь відвідав рідну домівку. Володимир Шенрок писав зі слів Олександра Данилевського: «В 1851 году, когда Гоголь в последний раз виделся с матерью, она, как всегда, просила его не торопиться с отъездом и говорила ему: “Останься еще! Бог знает, когда увидимся!” И Гоголь несколько раз оставался и снова собирался в дорогу, и, наконец, отслужив молебен с коленопреклонением, причем он весьма горячо и усердно молился, расстался с ней навсегда…»

 

«Мабуть, Божа воля, щоб на цю зиму залишився я в Москві»

Гоголь повернувся до Москви через рік після першого відвідання Оптиної пустині — 5 червня 1851 року. 15 липня в листі до Плетньова зізнався: «Пишу тебе из Москвы, усталый, изнемогший от жары и пыли. Поспешил сюда с тем, чтобы заняться делами по части приготовления к печати “Мертвых душ”, второго тома, и до того изнемог, что едва в силах водить пером. Гораздо лучше просидеть было лето дома и не торопиться…» Микола Васильович жив на дачі у Шевирьова, відвідав і Щепкіна на його дачі, про що ми вже розповідали…

Не можу не торкнутися дивного й знакового епізоду з поїздкою Гоголя з Москви в рідну Василівку, точніше, з останнім неприїздом його в Україну. 22 вересня 1851 року Гоголь виїхав із міста: він нібито збирався відвідати хвору матір на день її народження — 1 жовтня — і бути присутнім на весіллі сестри Єлизавети. Але в той день матері написав:

«Я решился ехать: но вы никак не останаваливайтесь с днем свадьбы и меня не ждите. Мне нельзя скоро ехать. Нервы мои так расколебались, от нерешительности, ехать или не ехать, что езда моя будет нескорая: даже опасаюсь, чтобы она не расстроила меня еще более. Притом я на вас только взгляну, и поскорее в Крым, а потому вы, пожалуйста, меня не удерживайте».

У цьому «и меня не ждите» вже було закладено неприїзд Гоголя додому. 23 вересня він добрався до Калуги, а наступного дня — до Оптиної пустині. Відвідав у скиту пустельника Макарія і, як писала Олександра Смирнова, «так измучил своею нерешительностью, что старец грозил ему отказать его принимать». Йшлося про те, їхати чи не їхати далі — в Україну. Юрій Манн уточнює, що Макарій не міг відмовити йому в прийомі, але він ухилився від відповіді на важливе для Гоголя питання: «Отчего вы, прощаясь со мной, сказали: “В последний раз?” Втім, прочитаємо документи, що залишилися.

24 вересня Гоголь написав листа Макарію:

«Еще одно слово, душе и сердцу близкий отец Макарий. После первого решения, которое имел я в душе, подъезжая к обители, было на сердце спокойно и тишина. После второго как-то неловко, и смутно, и душа неспокойна. Отчего вы, прощаясь со мной, сказали: “В последний раз”? Может быть, все это происходит от того, что нервы мои взволнованы; в таком случае боюсь сильно, чтобы дорога меня не расколебала. Очутиться больным посреди далекой дороги — меня несколько страшит. Особенно когда будет съедать мысль, что оставил Москву, где бы меня не оставили в хандре. Ваш весь».

На звороті гоголівського листа ієромонах Макарій написав:

«Мне очень жаль вас, что вы находитесь в такой нерешимости и волнении. Конечно, когда бы знать это, то лучше бы не выезжать из Москвы. Вчерашнее слово о мире при взгляде на Москву было мне по сердцу, и я мирно вам сказал о обращении туда, но как вы паки волновались, то уж и недоумевал о сем. Теперь вы должны сами решить свой вояж, при мысли о возвращении в Москву, когда ощутите спокойствие, то будет знаком воли божией на сие. Примите от меня образок ныне празднуемого угодника божия Сергия; молитвами его да подаст Господь вам здравие и мир. Многогрешный иеромонах Макарий. 25 сент. 1851 г.»

У той же день Гоголь повернувся в Москву і відразу поспішив до свого земляка Бодянського. На його щире здивування з приводу причини повернення відповів непевно: «Так: мне сделалось как-то грустно». Й більше — ні слова. Сергій Аксаков, який 30 вересня забрав Гоголя з Москви в Абрамцеве, писав: «Заметно было, что Гоголь смущался своим возвращением без достаточной причины, по-видимому, и ещё более тем, что мать и сёстры будут огорчены, обманувшись в надежде его увидеть. 1 октября, день рождения своей матери и день назначенной свадьбы сестры, поутру Гоголь был невесел. Он поехал к обедне в Троицко-Сергиевскую лавру».

Напередодні, 30 вересня, Гоголь написав у листі до Шевирьова рядки, які наводить Вересаєв, але обходять інші гоголезнавці: «Я еду к Троице с тем, чтобы там помолиться о здоровье моей матушки, которая завтра именинница. Дух мой крайне изнемог; нервы расколеблены сильно. Чувствую, что нужно развлечение, а какое, — не найду сил придумать»¹. Така «розвага», точніше духовний перепочинок, знайшовся вже наступного дня. Читаємо у Сергія Аксакова: «На обратном пути из Троицкой лавры Гоголь заехал за Ольгой Семёновной» (Дружина Аксакова. — В.М.) в Хотьковский монастырь и сам заходил за ней к игуменье. За обедом (в Абрамцеве) мы пили за здоровье его матери и молодых; Гоголь поразвеселился, а вечером сделался очень весел. Наденька (Донька Аксакова. — В.М.) пела малороссийские песни, и он сам пел с живостью и очень забавно» (Виділено мною. — В.М.). Віра Аксакова теж відзначала: «У нас он порассеялся и праздновал день именин своей матери, которую он очень любил».

Отже, Гоголева душа ненадовго відтанула, занурившись в українські пісні, і 3 жовтня він зміг хоч і вельми непевно, але все-таки пояснити матері неприїзд у Василівку:

«Не удалось мне с вами повидаться, добрейшая моя матушка и мои милые сестры, нынешней осенью. Уже было выехал из Москвы, но, добравшись до Калуги, заболел и должен был возвратиться. Нервы мои от всяких тревог и колебаний дошли до такой раздражительности, что дорога, которая всегда для меня полезна, теперь стала даже вредоносна. Видно, уж так следует и угодно Богу, чтобы эту зиму остался я в Москве».

Ось так Гоголь назавжди залишився у Москві.

У цьому епізоді відображено духовні незлагоди Гоголя, пов’язані з роздвоєністю його душі між Україною і Росією.

_________________________

¹ Вересаев В. Гоголь в жизни. Систематический свод подлинных свидетельств современников. — М., 1990. С. 518.

 

«А Шевченко? Як він вам? — запитав у Гоголя Бодянський»

Восени 1851 року, тобто за кілька місяців до смерті Гоголя, молодий чиновник Міністерства народної освіти, майбутній російський письменник Григорій Данилевський¹ приїхав із Петербурга в Москву зі

_________________________

¹ Данилевський Григорій Петрович (1829 – 1890) — російський і український письменник. Народився в селі Данилівка Ізюмського повіту на Харківщині. Походив з козацько-старшинського роду, син українського поміщика П.Данилевського і випускниці Харківського інституту шляхетних панянок К.Купчинової. З 1841 р. навчався в Московському дворянському інституті, з 1846 — студент юридичного факультету Петербурзького університету. У квітні 1849 року був арештований у справі петрашевців і замкнений до Петропавловської фортеці, проте через два місяці звільнений через недоведеність звинувачень.

Після закінчення університету в 1850 р. за рекомендацією Петра Плетньова поступив на службу до Міністерства народної освіти чиновником з особливих доручень при товаришеві міністра Авраамі Норові. Восени 1851 року через Бодянського познайомився з Миколою Гоголем, що сприяло становленню Данилевського як письменника.

У 1850 – 1852 і 1854 – 1856 рр. відвідував Україну, записував народні пісні. Наслідком поїздки у складі археологічної експедиції до Курської, Харківської та Полтавської губерній стала публікація «Частные и общественные собрания старинних актов и исторических документов в Харьковской губернии» (1856). Перу Данилевського належать розвідки «Полтавская старина в отношении ко времени Петра Великого», «Чумаки: из путевых заметок 1856 г. о нравах и обычаях украинских чумаков» та ін. Він склав віршовані «Украинские сказки», котрi витримали кілька видань.

У 1857 р., вийшовши у відставку, Данилевський переїхав до родового маєтку батька — в село Петровське Харківської губернії, де задовго до реформи 1861 р. відпустив на волю частину своїх кріпаків. У 1858 р. Данилевського було обрано представником дворянства Зміївського повіту до Харківського губернського комітету, затим він був губернським гласним, почесним мировим суддею. З 1868 р. — присяжний повірений Харківського судового округу. Один із ініціаторів будівництва Курсько-Харківсько-Азовської залізниці.

У 1869 р. Данилевський переїхав до Петербурга, де поступив на службу в Міністерство внутрішніх справ чиновником із особливих доручень. З 1879 р. працював помічником редактора газети «Правительственный вестник», з 1881 р. і до кінця життя — редактор цієї газети. З 1886 р. мав чин таємного радника.

Данилевський писав свої твори російською мовою, але багато зробив задля пропаганди української культури і літератури. Його праці «Основьяненко» (1855), «В.Н. Каразин. Материалы для биографии» (1860) і «Сковорода» (1862) увійшли до збірника «Украинская старина» (1862) і були удостоєні Уваровської малої премії. За мотивами оповідання письменника «За стеной» А.Бучма в 1928 р. створив однойменний фільм. Данилевський був одним із фундаторів Харківського художньо-промислового музею.

 

службовим дорученням. Бодянський, який покровительствував у Москві багатьом вихідцям із України, запропонував Данилевському поїхати до Гоголя, щоб у нього вдома послухати малоросійські пісні у виконанні якогось заїжджого співака-земляка. Данилевський згадував, що несподівана можливість зустрічі з великим письменником вельми його порадувала. Отже, якщо вірити запевненню Данилевського, він написав про зустріч з Гоголем відразу після неї. Втім, як відомо, спогади було опубліковано через… три з половиною десятиліття. З огляду на сенсаційні подробиці публікації, цей величезний інтервал між подією та її описом, неодноразово бентежив гоголезнавців різних поколінь, але з того часу вони завжди посилались на Данилевського. Та про все по чину.

У призначений час Данилевський прийшов до Бодянського, який жив тоді в Арбатській дільниці в будинку Надії Мещеринової, що біля церкви Старого Вознесіння, на розі Великої Нікітської вулиці й Мерзляківського провулку. Звідси до будинку, де жив Гоголь, кілька сотень кроків, але Бодянський, у якого боліли ноги, взяв візника з дрогами й вони швидко спустилися до Арбатської площі Нікітським бульваром. Десь опівдні гості в’їхали в кам’яні ворота високої огорожі, повернули до балконної галереї дому Тализіна. У передпокої нижнього поверху літній слуга графа Толстого привітно вказав їм на двері праворуч. «Не спізнилися?» — запитав Бодянський, з притаманною йому кульгавістю проходячи в двері. «Пожалуйте, ждут-с!» — відповів слуга. Бодянський, минувши передпокій, зупинився перед наступними, зачине-

_______________________

Помер у Петербурзі. Похований в селі Пришиб Зміївського повіту Харківської губернії (нині село Балаклійського району Харківської області). У 1962 р. в селі Данилівка споруджено пам’ятник Данилевському.

Письменник є автором відомих творів: «Слобожане» (1854), «Беглые в Новороссии» (1862), «Беглые воротились» (1863), «Воля» (1864), «Новые места» (1867), «Девятый вал» (1874), «Мирович» (1879), «Последние запорожцы» (1879), «Княжна Тараканова» (1883), «Сожженная Москва» (1886), «Черный год» (1888) та ін. Вони ввійшли до повного зібрання творів Данилевського в 24 томах (1902).

ними дверима в кутову кімнату, два вікна якої виходили у двір і два — на бульвар. Там — робочий кабінет Гоголя. Бодянський постукав у двері цієї кімнати. «Чи дома, брате Миколо?» — запитав рідною мовою. «А дома ж, дома!» — так само українською відповів Гоголь. Двері прочинилися. На порозі стояв господар. Гості ввійшли до кабінету.

Данилевський писав, що Бодянський відрекомендував його Гоголю, сказавши, що той служить чиновником з особливих доручень при товаришеві міністра народної освіти Авраамі Норові. Та відразу запитав, озираючись: «А де ж наш співак?» Гоголь відповів з неприхованим невдоволенням: «Підманув, поїхав до Щепкіна на вареники! Щойно прислав цидулку з вибаченнями, начебто забув, що спершу пообіцяв туди». — «А може, й так, — сказав Бодянський, — вареники не свій брат».

Розмовляючи з Осипом Максимовичем, Гоголь то плавко походжав кімнатою, то сідав у крісло до столу, за яким Бодянський і Данилевський розмістилися на дивані, й час від часу позирав на них. Середнього зросту, міцний і, як здалося гостям, із цілком здоровим кольором обличчя, він був одягнутий в темно-коричневе, довге пальто і темно-зелений оксамитовий жилет, щільно застібнутий до шиї, в якому, поверх атласного чорного галстука, видніли білі, м’які комірчики сорочки. Його довге, каштанове волосся прямими пасмами спадало нижче вух, ледь-ледь загинаючись над ними. Тонкі, темні, шовковисті вусики заледве прикривали повні, красиві губи, під якими була крихітна еспаньйолка. Невеликі карі очі дивилися ласкаво та обережно, здавалося, вони не усміхалися навіть тоді, коли Гоголь говорив щось веселе і смішне. Довгий, кістлявий ніс надавав цьому обличчю і цим обережним очам щось пташине, вивчаюче і водночас доброзично-гордовите. Так дивляться з дахівок українських хуторів, стоячи на одній нозі, уважно-задумливі бусли. Гоголь в цей час був дуже подібним на свій портрет, писаний з нього в Римі, у 1841 р., знаменитим Олександром Івановим. Цьому портрету він, як відомо, віддавав перевагу перед іншими. Вгамувавши мимовільне збентеження, Данилевський почав поволі прислухатися до розмови Гоголя з Бодянським, що й дає змогу тепер відтворити її.

«Варто було б, одначе, все-таки викликати нашого співака, — сказав Гоголь, підсідаючи до столу, — не тільки я, і Аксакови хотіли б його послухати… Особливо Надія Сергіївна». — «Влаштую, беруся, — відповів Бодянський, — якщо лише тут не інша причина і якщо наш земляк від тутешніх частувань не позбувся голосу…»

Явно було видно, що співак Осипа Максимовича цікавить стократ менше, ніж робота самого Гоголя, і він уміло перевів розмову в інше русло: «А що це у вас за рукописи?» Професор абсолютно чітко вказав на робочу червоного дерева конторку, що стояла ліворуч від вхідних дверей, за якою Гоголь до приходу гостей, мабуть, працював навстоячки. «Так собі, мажу часами!» — недбало відповів письменник. На верхній частині конторки були покладені книги і зошити; на її похилій поверхні, оббитій зеленим сукном, лежали відкриті, дрібно написані і покреслені аркуші. — «Чи не другий том "Мертвих душ"? — запитав, підморгуючи, Бодянський. «Так… іноді беруся, — неохоче промовив Гоголь, — але робота не посувається; буває слово витягуєш лещатами…» — «Що ж перешкоджає? У вас тут так зручно, тихо». — «Погода, нестерпний клімат. Мимоволі згадуєш Італію, Рим, де писалося краще і так легко. Хотів було на зиму поїхати в Крим, до Княжевича¹, там писати; думав

 

_______________________

¹ Княжевич Дмитро Максимович (1788 - 1844) — попечитель Одеського навчально-го округу, друг сім’ї Аксакових.

 

завернути і на батьківщину, до своїх — туди кликали на весілля сестри Єлизавети Василівни…» «Що ж перешкоджає?» — знову запитав Бодянський. «Ледь дістався до Калуги і повернув. Дороги неможливі, простудився, та й часу довелося б стільки змарнувати лише на переїзди. А тут ще затіяв нове, повне видання своїх творів». — «Чи скоро воно вийде?» — «У трьох типографіях почав друкувати, — відповів Гоголь. — Буде чотири великих томи. Сюди ввійдуть усі повісті, драматичні речі й обидві частини "Мертвих душ". П’ятий том я надрукую пізніше, під заголовком "Юнацькі досліди". Сюди ввійдуть і деякі журнальні статті, статті з "Арабесок" та інше». — «А "Переписка"?» — запитав Бодянський. «Вона ввійде до шостого тому; там будуть вміщені листи до близьких і рідних, видані й невидані. Та це вже, зрозуміло, з’явиться… після моєї смерті». Слово «смерть» Гоголь промовив цілком спокійно, і воно не прозвучало тоді нічим особливим, з огляду на видимість його сили і здоров’я. Бодянський заговорив про типографії і почав хвалити котрусь ыз них. Мова зайшла і про Петербург. «Що нового і хорошого у вас, в петербурзькій літературі?» — запитав Гоголь, звертаючись до Данилевського. Той назвав поему «Савонарола» та ліричну драму «Три смерті» тоді ще молодого, але вже відомого поета Аполлона Майкова¹. Гоголь попросив розповісти їх зміст. Данилевський прочитав напам’ять уривки з цих творів, які