ЧИГИРИНСКІЙ КОБЗАРЬ. 3 страница

 

і підборіддя. Великі й добре накрохмалені комірці підсилювали щось неприємно франтівське в його одязі. Та ще й строкатий жилет з великим ланцюжком.

Озирнувшись на нову для нього компанію, Гоголь невлад сказав, що колись був товстуном, а зараз хворіє. Втім, у той приїзд він дійсно був у полоні нав’язливих роздумів про свої хвороби, що для всіх було повною несподіванкою. Складалося враження, що Гоголь тримався неприязно і згорда. Костянтину та й гостям не сподобалися його манери, взагалі гість справив невигідне, неприємне враження. Годину по тому гість пішов, пообіцявши побувати в Аксакових якось зранку, щоб відвідати Загоскіна, з яким йому дуже хотілося познайомитися. Нанести візит-відповідь до Гоголя не було можливості, бо не знали, де він зупинився. Гоголь зволив про це мовчати.

Через кілька днів, протягом яких Аксаков уже попередив Загоскіна, що Гоголь хоче з ним познайомитися, Микола Васильович справді завітав, як і обіцяв, до нього зранку. Цього разу Сергій Тимофійович почав хвалити «Вечори на хуторі біля Диканьки» та компліменти Гоголь вислухав досить сухо. І знову Аксакову здалося, що було в ньому щось відштовхуюче, і саме це боронило й надалі щиро висловлювати свої почуття захоплення, на які він здатний був до нáдміру.

Незабаром обоє пішли до Загоскіна. Той мав особняк у Дєнєжному провулку, і вони пройшлися Арбатською вулицею. Дорогою Микола Васильович почав знову скаржитися на свої хвороби і таки здивував Аксакова заявою про те, що він невиліковно хворий. Позаяк він виглядав здоровим, Аксаков запитав у нього: «Та чим же ви хворі?» Гоголь відпо-

 

вів непевно і сказав, що причина його недуги — у кишках¹. Далі мова зайшла про Загоскіна, і Гоголь, який читав його ще в Ніжині, сказав, що він пише не те, що слід, особливо для театру. Сергій Тимофійович трохи легковажно заперечив, що взагалі нема про що писати, адже в світі все таке одноманітне, гладеньке, пристойне і порожнє: «даже глупости смешной в тебе не встретишь, свет пустой!» Але Гоголь здивовано подивився на нього значуще і сказав: «Це неправда, комізм прихований всюди, і живучи посеред нього, ми його не зауважуємо; але якщо художник перенесе його в мистецтво, на сцену, то ми ж самі животи надриватимемо зі сміху і дивуватимемося, що попервах недобачали його». Сергій Тимофійович аж зупинився, для нього Гоголь ніяк не був пов’язаний з театром і він не сподівався на таку блискавичну й мудру реакцію. З подальшої розмови стало зрозуміло, що російська комедія Гоголя дуже захоплювала і що у нього є свій самобутній погляд на неї.

Очевидно, Микола Васильович уже розмірковував над новим поворотом у своїй творчості, про що свідчить його зізнання в листі до Погодіна у лютому 1833 року: «…Я помешался на комедии. Она, когда я был в Москве, не выходила из головы моей…» Тож і візит до Загоскіна, який був не лише комедіографом, але й впливовою людиною на російському театрі (директор імператорських московських театрів!), передбачав і практичний інтерес.

Справді, з часом Загоскін допоміг у постановці в Москві гоголівського «Ревізора», толерантно і красиво відмовивши у листопаді 1836 р. видатному українському письменнику і драматургу Григорію Квітці-Основ’яненку (1778-1843) в постановці його п’єси: «Я прочёл с

______________________

¹ Тема власного здоров’я була звичною для Гоголя. Павло Аннєнков згадував: «Я относился тогда несколько скептически к его жалобам на свои немощи, и помню, что Гоголь возражал мне с досадой и настойчиво: “Вы этого не можете понять, говорил он, это так: я себя знаю”».

 

удовольствием комедию “Приезжий из столицы”, которую вам угодно было, при вашем письме, доставить ко мне; в ней есть сцены истинно комические, и если б я получил её прежде, чем “Ревизор” был дан на здешней сцене, то она была бы непременно принята; но так как главная идея этой пьесы совершенно одна и та же, как и в “Ревизоре” г. Гоголя, то я почти уверен вперёд, что эта пьеса не может иметь успеха...»

До речі, комедія «Приезжий из столицы, или суматоха в уездном городе» Г.Квітки-Основ’яненка написана в 1827 р., опублікована в 1840 р. Біограф Гоголя Ігор Золотуський вважає, що «Гоголь міг прочитати в рукопису комедію Квітки»¹. Комедію Гоголя «Ревизор» було завершено наприкінці 1835 року, і вже 6 грудня Гоголь писав Михайлу Погодіну: «Скажи Загоскину, что я буду писать к нему об этом и убедительно просить о всяком с его стороны вспомоществовании...» У Москві «Ревизор» було уперше поставлено на сцені Малого театру 25 травня 1836 року.

Загоскін прийняв Гоголя з розпростертими обіймами, з вигуками схвалення², кілька разів поривався його цілувати, потім кинувся обнімати Аксакова, бив кулаком у спину, називав хом’яком, ховрахом, словом, був по-своєму люб’язним. Людина добродушна, але й гоноровита, Загоскін щиро тішився, що знаменитий Гоголь поспішив пошанувати його візитом³. Та говорив Загоскін лише про себе: про силу-силенну своїх

________________________

¹ Золотусский И. Гоголь. — М.: Молодая гвардия, 2009. С. 173.

² Сергій Аксаков з цього приводу писав таке: «Надобно сказать, что Загоскин, также давно прочитавший “Диканьку” и хваливший ее, в то же время не оценил вполне; а в описаниях украинской природы находил неестественность, напыщенность, восторженность молодого писателя; он находил везде неправильность языка, даже безграмотность. Последнее очень было забавно, потому что Загоскина нельзя было обвинить в большой грамотности. Он даже оскорблялся излишними, преувеличенными, по его мнению, нашими похвалами».

³ Загоскін помер в один рік із Гоголем — у червні 1852 року. Бодянський записав у щоденнику таке: «Это третья знаменитая смерть в первое полугодие этого года в области нашей словесности: Гоголь, Жуковский и Загоскин».

 

занять та безліч прочитаних ним книг, про свої археологічні праці та часте перебування на чужині, хоча, здається, не бував дальше від Данцига, про те, що він об’їхав уздовж і поперек усю Русь... Аксаков знав, що все це перебільшення, але Гоголь прийняв розповідь господаря відразу і розмовляв з ним, ніби вони разом вік вікували. Потім його зацікавили шафи з книгами. Загоскін почав їх діставати, показувати, затим хвастав табакерками і шкатулками. Звиклий до цього, Сергій Тимофійович сидів незворушно й мовчки. Та й Гоголю розмова надокучила досить швидко: він раптом вийняв годинник і сказав, що йому час іти, обіцяв ще забігти якось і пішов.

Особливо люб’язно прийняв Гоголя в Москві поет, байкар, колишній міністр юстиції Іван Дмитрієв, який мешкав у власному будинку на Спиридонівці. На сімдесятидворічного вельможу Гоголь справив сильне враження, що залишилося в ньому назавжди. Мабуть, мало значення й особливо поштиве ставлення молодого генія до старого поета. У липні 1832 року Гоголь писав Дмитрієву з Василівки про себе: «…Ещё не видавши вас лично, питал к вам благоговейное уважение и привязался к вам всею душою…»¹. Певно, що в такому дусі говорив Гоголь з Дмитрієвим і під час зустрічі. Йшлося також, очевидно, про здоров’я Миколи Васильовича, бо він повідомляв нового приятеля: «…Здоровье моё поправляется и, кажется, в лучшем состоянии, нежели в Москве. Совершенного же здоровья не надеюсь скоро дождаться».

Дмитрієв і пізніше з радістю прийняв Гоголя. У серпні 1835 року він читав у нього п’єсу «Одруження». Присутній тоді Тимофій Пащенко згадував: «Восторженный Щепкин сказал так: “Подобного комика не

______________________

¹ Стосовно цього Олександр Воронський писав: «Дуже спритно й уміло зав’язував Гоголь нові знайомства з вельможними й корисними йому людьми, не гребуючи найвідвертішими лестощами» (Воронский А. Гоголь. — М.: Молодая гвардия, 2009. С. 101).

 

видал в жизни и не увижу!” Потом, обращаясь к дочерям, которые готовились поступить на сцену: “Вот для нас высокий образец художника, вот у кого учитесь!”…» Красномовну замальовку про зустріч Дмитрієва з Гоголем залишив Петро Вяземський: «О-о! Да он таки смотрит Гоголем, — сказал он, проводивши почти до дверей автора “Мёртвых душ”, проездом в свою Украину обедавшего у него. — Завтра же пошлю за его сочинениями и перечту их снова… Я очень доволен, что его узнал: в нём будет прок» (Виділено мною. — В.М.).

Підсумовуючи свій перший приїзд у Москву, Гоголь писав своєму гімназичному приятелеві Миколі Прокоповичу 8 липня 1832 року, тобто під свіжими враженнями: «В Москве я заболел и остался, и пробыл полторы недели, в чем, впрочем, и не раскаиваюсь. За всё я был награждён». Це дуже схоже на те, що записав у своєму щоденнику Тарас Шевченко, який затримався в Москві через хворобу в березні 1858 року: «Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться. Итак, нет худа без добра».

Цікаво, що в біографії Гоголя А.Кирпичникова (1909) перший приїзд до Москви знайшов гідну оцінку: «В 1832 г. проездом на родину (куда он поехал отдохнуть на лето) он остановился в Москве, где сошелся с профессорами Погодиным, Максимовичем¹, актером Щепкиным, Сергеем Аксаковым, которые сразу сделались его близкими друзьями и поклонниками, более горячими и искренними, чем большинство петербуржцев. Да и сам Гоголь теплее и проще относился к москвичам, чем к петербуржцам, за исключением, впрочем, Пушкина, на которого он смотрел с благоговением, как на великого учителя. Новые

________________________________________________

¹ З Максимовичем Гоголь зустрівся вже на зворотній дорозі восени 1832 року.

 

приятели так понравились Гоголю, что он заехал в Москву и на обратном пути из Васильевки, хотя он ехал не один, а с двумя маленькими сестрами, которых он вез в Петербург для помещения в Патриотический институт»¹.

Як бачимо, звернуто увагу на виняткову теплоту Гоголевих стосунків із новими московськими друзями і названо двох його найближчих московських земляків — Щепкіна та Максимовича.

На зворотній дорозі з Василівки до Петербурга через Москву (тепер уже Гоголь не збирався минати місто!) в жовтні 1832 року трапилася дорожня пригода: поламався екіпаж, і Миколі Васильовичу довелося на цілий тиждень затриматися в Курську. Петру Плетньову скаржився: «Оборони вас испытать что значит дальняя дорога! А еще хуже браниться с этими бестиями, станционными смотрителями, которые если путешественник не генерал, а наш брат мастеровой, то всеми силами стараются делать более прижимок й берут с нас, бедняков, немилосердно штраф за оплеухи, которые навешает им генеральская рука». Не випадково в 1835 р. по дорозі з Києва до Москви, яку Гоголь долав разом із ніжинськими товаришами-лицеїстами Олександром Данилевським та Іваном Пащенком, Микола Васильович провів своєрідну репетицію «Ревізора». Данилевський розповідав: «Для этой цели он просил Пащенка выезжать вперед й распространять везде, что следом за ним едет ревизор, тщательно скрывающий настоящую цель своей поездки... Когда Гоголь с Данилевским появлялись на станциях, их принимали

________________________

¹ Полное собрание художественных произведений Н.В. Гоголя с биографией, написанной проф А.И. Кирпичниковым. — М.: Типография т-ва И.Д, Сытина, 1909. С. ХІІІ-ХІV.

Про роботу Гоголя в Патріотичному інституті див. Белозерская Н.А. Николай Васильевич Гоголь, служба его в Патриотическом институте 1831-1835 // Русская старина, 1887, декабрь. С. 741-755.

 

всюду с необычайной любезностью и преупредительностью».

Михайло Вайскопф не виключає, що ця дорожно-транспортна містифікація через кілька років відгукнулася в одній примітній варіації на теми гоголівської комедії. Йдеться про те, що на початку 1841 року в петербурзькому журналі «Пантеон русского и всех европейских театров» з’явилася повість якогось Ковалевського «Гоголь в Малоросії», яка нібито «закріпляла за Гоголем ту споконвічну й осоружну територію “жарту”, на яку виштовхували його поблажливі критики на кшталт Миколи Польового». У згаданій повісті автор «Ревізора» ніби сам став його персонажем і побачив себе очима своїх читачів¹.

Але нам треба повернутися до Гоголя, який залишився задоволений прийомом у Москві у жовтні 1832 року: «Москва так же радушно меня приняла, как и прежде…» Гоголь знову побував із Сергієм Аксаковим у Михайла Загоскіна, який прийняв їх так само гостинно. Під час зустрічі Гоголь говорив про якісь дрібниці й жодного слова — про літературу, хоча господар заговорював про неї декілька разів. Утративши надію, Загоскін став показувати гостям розкладні крісла з пружинами й прищемив Аксакову руки так, що той закричав від болю. Гоголь ніяк не відреагував, але пізніше в різних компаніях він іноді згадував цей випадок і, жартома, так майстерно розповідав про нього, що всі реготали до сліз. У зв’язку з цим Аксаков писав про Гоголя: «Вообще в его шутках было много оригинальных приемов, выражений, складу и того особенного юмора, который составляет исключительно собственность малороссов; передать их невозможно. Впоследствии бесчисленными опытами убедился я, что повторение Гоголевых слов, от которых слушатели валились со смеху, когда он сам их произносил, не произво-

_________________________

¹ Див. Вайскопф М. Мнимый Гоголь в роли Ревизора // Н.В. Гоголь: Материалы и исследования. Вып. 2. — М.: ИМЛИ РАН, 2009. С. 346-356.

 

дило ни малейшего эффекта, когда говорил их я или кто-нибудь другой».

Зустрівся Гоголь і з Іваном Киреєвським, якого знав заочно. Юрій Манн пише, що серед нових московських друзів «Іван Киреєвський посів одне з перших місць — слідом за Погодіним». Справді, в листі до Погодіна у вересні 1833 року Гоголь писав: «Кланяйся особенно Киреевскому, вспоминает ли он обо мне? Скажи ему, что я очень часто об нём думаю, и эти мысли мне почти так же приятны, как о тебе и о родине». Нітрохи не применшуючи важливість зустрічі Гоголя з Киреєвським, приверну особливу увагу читача до знайомства Миколи Васильовича з Михайлом Максимовичем, яке зайняло значно помітніше місце в житті письменника.

До речі, у згаданому листі до Погодіна Гоголь двічі згадував Максимовича. Відразу після привітання Киреєвському він написав: «Любезному земляку Максимовичу поклон». А ще Гоголь, як ми знаємо, вибачився через Погодіна, що нічого не може дати для його альманаху. Через місяць Гоголь писав самому Максимовичу: «Прощайте, милый, дышащий прежним временем земляк, не забывайте меня, как я не забываю вас».

Важливо зазначити, що Гоголь сам відшукав помешкання Максимовича, з яким познайомився в Петербурзі в 1829-му. Тоді Михайло Олександрович зустрівся з Гоголем за чаєм у когось із земляків, і московський професор не втримав у пам’яті навіть його зовнішності. Проте Максимович, якого Гоголь не застав удома, навідав автора «Вечорів на хуторі» в готелі, а той зустрів його як старого знайомого. Пантелеймон Куліш писав: «Оба они заняти были в то время Малороссией: Гоголь готовился писать историю этой страны, а Максимович собирался печатать свои “Украинские народные песни”, и потому они нашли друг друга очень интересными людьми». Нам уже відомо, що саме з Максимовичем Гоголь збирався круто поміняти лінію своєї долі, переїхавши до Києва, а його листи до професора вражають щирістю й довірливістю.

У Максимовича молодий письменник познайомився ще з одним земляком — студентом Московського університету Бодянським, якому професор дав притулок у своєму домі. Певно, що Гоголь, не заставши Максимовича, розговорився з його жильцем, тим більше, що Бодянський був усього на півроку старший за Миколу Васильовича, збирав українські народні пісні, цікавився історією України. Ця зустріч запам’яталася Гоголю, і, повернувшись до Петербурга, він писав Максимовичу: «Посылаю поклон также земляку, живущему с вами, и желаю ему успехов в трудах, так интересных для нас».

Таким чином, у 1832 р. московські герої нашої книги — Щепкін, Максимович і Бодянський — познайомилися з Гоголем. Якщо виокремити й укрупнити цей історичний факт із біографії Гоголя, то зрозуміємо, що він явно недооцінювався. Тоді як Микола Васильович якраз у Москві, може й несподівано для себе, одержав особливо сильний заряд української енергетики від своїх земляків. У Михайла Щепкіна, який вже майже десять років панував у театральній Москві, можна було безкінечно черпати полтавські спогади, розповіді та малоросійські анекдоти. Видно було, що його талант виростав із українського коріння. Зустріч із московським ад’юнктом кафедри ботаніки Михайлом Максимовичем перевершила всі сподівання Гоголя. Сам по собі молодий автор двотомних «Основ ботаніки» і книги «Роздумів про природу» привертав увагу та викликав повагу. Пізніше Гоголь написав Пушкіну про Максимовича: «Я его люблю. У него в “Естественной истории” есть много хорошего, по крайней мере, ничего похожего на галиматью На-

 

деждина»¹. Та, найголовніше, Гоголь особисто переконався, наскільки глибоко й докладно знає Максимович — автор збірника «Малороссийских песен» — дорогі серцю Миколи Васильовича рідні пісні. Це йому — Максимовичу — Гоголь невдовзі писав: «Я очень порадовался, услышав от вас о богатом присовокуплении песен… Как бы я желал теперь быть с вами и пересмотреть их вместе, при трепетной свече, между стенами, убитыми книгами и книжной пылью, с радостью жида, считающего червонцы. Моя радость, жизнь моя! песни! Как я вас люблю!»². Погодьтеся, що таке безпосереднє гаряче звернення Гоголя до Максимовича вартує більшого, ніж палке вітання Киреєвському, передане ним через Погодіна. Бодянський також одразу привернув увагу Гоголя саме збиранням пісень.

Любов до національної пісні було ввібрано Гоголем із молоком матері. Тим більше, йому було справді радісно зустріти в Москві людей однієї крові, переконатися в активній, дійовій позиції своїх земляків — Максимовича й Бодянського, які присвятили себе збиранню та публікації малоросійських пісень. Звичайно, ця зустріч вплинула на написання Гоголем статті «О малороссийских песнях», що побачила світ у 1833 р.

 

«Звуки її живуть, печуть, роздирають душу…»

 

Так писав Гоголь про «музику суму» української народної пісні у статті «О малороссийских песнях». І тут же звертався до авторитету свого земляка: «Русская заунывная музыка выражает, как справедливо заметил М.Максимович, забвение жизни: она стремится уйти от неё и

____________________

¹ Йшлося про природознавчі статті Миколи Надєждіна в журналі «Телескоп».

² Зі свого боку, Максимович писав: «Если бы всех украинских певцов прошедшего и нынешнего столетия сложить в одного человека, и тот не знал бы… больше Гоголя народных песен».

 

заглушить вседневные нужды и заботы; но в малороссийских песнях она слилась с жизнью: звуки её так живы, что, кажется, не звучат, а говорят, — говорят словами, выговаривают речи, и каждое слово этой яркой речи проходит через душу».

Микола Васильович згадав про Максимовича, написавши перші рядки своєї статті, в яких акцентував, що тільки в останні роки малоросійські пісні привернули увагу освіченого суспільства: «До того времени одна только очаровательная музыка их изредка заносилась в высший круг, слова же оставались без внимания и почти ни в ком не возбуждали любопытства. Даже музыка их не появлялась никогда вполне. Бездарный композитор безжалостно разрывал её и клеил в своё бесчувственное, деревянное создание». Саме до цих слів Гоголь зробив єдину в статті, але характерну примітку: «Впрочем, любители музыки, поэзии могут несколько утешиться; недавно издано прекрасное собрание песен Максимовичем, и при нём голоса, переложенные Алябьевым». Ми знаємо, що насправді це видання побачило світ у 1834 р., отже Гоголь напевне знав про його завершення Максимовичем і фактично першим анонсував збірку.

Гоголь анітрохи не сумнівався, що в Москві Максимович, як і Бодянський, прочитають його статтю. Зробимо це й ми з найменшими коментарями, передавши слово Гоголю. Передусім, він акцентував «важливість народних пісень»: «Это народная история, живая, яркая, исполненная красок, истины, обнажающая всю жизнь народа… Песни для Малороссии — все: и поэзия, и история, и отцовская могила. Кто не проникнул в них глубоко, тот ничего не узнает о протекшем быте этой цветущей части России». Отже, на думку Гоголя, малоросійські пісні цілком можуть називатися історичними. Чому? «…Потому что они не отрываются ни на миг от жизни и всегда верны тогдашней минуте и тогдашнему состоянию чувств. Везде проникает их, везде в них дышит эта широкая воля козацкой жизни. Везде видна та сила, радость, могущество, с какою козак бросает тишину и беспечность жизни домовитой, чтобы вдаться во всю поэзию битв, опасностей и разгульного пиршества с товарищами».

Інша частина малоросійських пісень зображала другу половину народного життя — з домашнім побутом і жіночими пристрастями: «Там одни козаки, одна военная, бивачная и суровая жизнь; здесь, напротив, один женский мир, нежный, тоскливый, дышащий любовию. Эти два пола виделись между собою самое короткое время и потом разлучались на целые годы. Годы эти были проводимы женщинами в тоске, в ожидании своих мужей, любовников, мелькнувших перед ними в своем пышном военном убранстве, как сновидение, как мечта. Оттого любовь их делается чрезвычайно поэтическою». Дуже тонко й чутливо Гоголь передав релігійні мотиви в народних піснях: «Они не изумляются колоссальным созданиям вечного творца: это изумление принадлежит уже ступившему на высшую ступень самопознания; но их вера так невинна, так трогательна, так непорочна, как непорочна душа младенца. Они обращаются к Богу, как дети к отцу; они вводят его часто в быт своей жизни с такою невинною простотою, что безыскусственное его изображение становится у них величественным в самой простоте своей».

Романтичний Микола Васильович, здавалося, розчинявся в рідкісній, унікальній поезії народних пісень: «На всем печать чистого первоначального младенчества, стало быть и высокой поэзии. Изложение песней их, как женских так и козацких, почти всегда драматическое — признак развития народного духа и деятельной, беспокойной жизни, долго обнимавшей народ».

Гоголь проникнув у саму, так би мовити, лабораторію народження народної пісні: «Во многих песнях нет одной общей мысли, так что они походят на ряд куплетов, из которых каждый заключает в себе отдельную мысль. Иногда они кажутся совершенно беспорядочными, потому что сочиняются мгновенно; и так как взгляд народа жив, то обыкновенно те предметы, которые первые бросаются на глаза, первые помещаются и в песни; но зато из этой пестрой кучи вышибаются такие куплеты, которые поражают самою очаровательною безотчетностью поэзии. Самая яркая и верная живопись и самая звонкая звучность слов разом соединяются в них». Дуже цікаво, що Гоголь здійснив аналіз «віршування» народних пісень: «Стихосложение малороссийское самое выгодное для песен: в нем соединяются вместе и размер, и тоника, и рифма. Падение звуков в них скоро, быстро; оттого строка никогда почти не бывает слишком длинна; если же это и случается, то цезура посередине, с звонкою рифмою, перерезывает ее. Чистые, протяжные ямбы редко попадаются; большею частию быстрые хореи, дактили, амфибрахии летят шибко один за другим, прихотливо и вольно мешаются между собою, производят новые размеры и разнообразят их до чрезвычайности. Рифмы звучат и сшибаются одна с другою, как серебряные подковы танцующих. Верность и музыкальность уха — общая принадлежность их».

Завершальні рядки статті «О малороссийских песнях» звучать справжнім гімном народній творчості:

«Ничто не может быть сильнее народной музыки, если только народ имел поэтическое расположение, разнообразие и деятельность жизни; если натиски насилий и непреодолимых вечных препятствий не давали ему ни на минуту уснуть и вынуждали из него жалобы, и если эти жалобы не могли иначе и нигде выразиться, как только в его песнях. Такова была беззащитная Малороссия в ту годину, когда хищно ворвалась в нее уния. По ним, по этим звукам, можно догадываться о ее минувших страданиях, так точно, как о бывшей буре с градом и проливным дождем можно узнать по бриллиантовым слезам, унизывающим с низу до вершины освеженные деревья, когда солнце мечет вечерний луч, разреженный воздух чист, вдали звонко дребезжит мычание стад, голубоватый дым — вестник деревенского ужина и довольства — несется светлыми кольцами к небу, и вечер, тихий, ясный вечер обнимает успокоенную землю».

Вдався до широкого цитування гоголівської статті не тільки тому, що краще за генія не скажеш, але й тому, що в більшості своїй ми не знаємо цього знакового публіцистичного твору. Тому наголошую його безперечну історичну важливість, бо у статті «О малороссийских песнях» втілено українську душу Гоголя. За словами Максимовича, Гоголеве поетичне обдарування випещено звуками українських пісень. Вже після смерті Гоголя, в полеміці з Кулішем на початку 1860-х рр. Максимович написав: «Украинские народные песни, которые так любил Гоголь, и показали ему всего яснее, как смотрит украинский народ сам на себя, в минуты своего поэтического одушевления и творчества, они-то и не дали нашему поэту-украинцу смотреть на простонародную Украину, как на луну, которая видна на земле всегда только с одной стороны своей».

В останні роки перебування Гоголя в Москві рідна пісня була й найбільшим святом його душі. Запрошуючи Бодянського на вечори до сім’ї Аксакових, які він відвідував частіше, ніж інші вечори у Москві, Гоголь говорив: «Упьёмся песнями нашей Малороссии». Справді, він впивався ними так, що певний куплет повторював у поетичному забутті багато разів, аж поки не набридав усім любителям українських пісень, і земляки зупиняли його: «Годі, Миколо, годі!» Бодянський згадував, що за місяць до своєї смерті Гоголь запрошував його послухати малоросійські пісні, записані з його голосу!

Та про це — пізніше.

 

«В Київ! В древній, прекрасний Київ!»

 

У біографії Миколи Гоголя є період, саме період, а не «коротка мить», як дехто вважає, бо тривав він близько року, відомий усім гоголезнавцям. Але ми простежимо його з особливою ретельністю й відтворимо з належною повнотою. Йдеться про палке прагнення письменника перебратися з Петербурга до Києва, яке з’явилося в 1833 р. у зв’язку з підготовкою до відкриття в місті Університету святого Володимира. Торкаючись цього сюжету, відомий московський гоголезнавець Юрій Манн особливо застерігає: «Українофільство Гоголя не має сепаратистського характеру… Він, як і раніше, бачить перед собою поприще широкої, загальноросійської діяльності — хай ця діяльність буде не чиновною і державною, а науковою і літературною»¹. Мені відразу згадалися слова з неопублікованого листа учня Осипа Бодянського філолога Олександра Котляревського до свого старшого приятеля й наставника Михайла Максимовича з приводу підготовленої Котляревським збірки малоросійських дум: «Я приготовил её к печати, но цензура посоветовала мне остановиться, чтобы не навлечь упрёков в сепаратизме. Пусть лежит до радостного утра»². Дивно, що й сьогодні московські вчені «рятують» видатних українців від найменшого натяку на сепаратизм у ХІХ столітті.

 

_______________________

¹ Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809-1845. С. 283.

² Відділ Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадсько-го, ф. 314, оп. 1, од. зб. 28, арк. 7 зв.

Утім, втішає вже саме визнання Манном українофільства Гоголя, тобто його прихильності до України, українців і всього українського. Що ж до неминуче «загальноросійського» поприща Гоголя, то він якраз і хотів, так би мовити, внести корективи до нього шляхом переїзду з імперсько-чиновничого Петербурга до духовно близького Києва. Важко погодитися з тим, що наукова й літературна діяльність, якою Гоголь збирався займатися в Києві, так само приречена була на «загальноросійськість», як і чиновно-державна служба. В останньому випадку виходу справді не було: державний чиновник змушений вірою й правдою служити імперії¹. Значно вільніше почував себе, скажімо, про-

_________________________

¹ Гоголь почав свою службу в чині колезького реєстратора (Х клас) і дослужився лише до чину колезького асесора (VІІІ клас), в якому й перебував офіційно до самої смерті. Втім, у випадку з Гоголем не могло не залишатися загадки. Відомим є факт, опублікований, до речі, в «Киевской газете» (21 жовтня 1901 року), в замітці без припису. У ній говорилося, що Володимир Гіляровський привіз із Яновщини диплом про обрання Гоголя почесним членом Московського університету. Нібито цей диплом передав Гіляровському племінник Гоголя Микола Биков. Особисто у мене немає жодних підстав сумніватися в такому обранні. До речі, це підтвердив і військовий губернатор Москви Арсеній Закревський, який після смерті Гоголя доповідав шефу жандармів Олексію Орлову, що «приказал Гоголя, как почётного члена здешнего университета, непременно отпевать в университетской церкви…» Проте, вчитаємося в текст диплома:

«Состоящий под высочайшим покровительством государя императора Николая Павловича императорский Московский университет, уважив отличные в ученом свете заслуги и литературные труды по части русской словесности господина коллежского советника Николая Васильевича Гоголя, признает его почетным своим членом, с полной уверенностью в его содействии Московскому университету во всем, что к успехам наук способствовать может. Дан в Москве июня 16 дня 1845 года».

З цього випливає, що Московський університет, обравши Гоголя своїм почесним членом, підвищив його з VIII класу (колезький асесор) аж до чину VI класу — колезького радника. Це — неможливо. Та з Гоголем… Але в Києві було чимало реалістів, скажімо, міський цивільний генерал-губернатор, дійсний статський радник І.Фундуклей, який у жовтні 1850 року підписав подорожню Гоголеві правильно, як колезькому асесорові. Киянам Московський університет — не указ...