Про московських губернаторів 4 страница

Можна з упевненістю сказати, що гоголівські комедії «Ревізор» і «Одруження» з геніальною участю Михайла Щепкіна, знаменували появу серйозного, самобутнього російського театру, що був визнаний в європейському масштабі.Таким чином, вклад України в створення такого театру в Росії важко переоцінити.

Про дружнє ставлення Щепкіна до Гоголя свідчать його проводи письменника з Москви. Коли в травні 1840 року Гоголь від’їжджав із Москви в Італію, Щепкін із сином Дмитром разом із Сергієм і Костянтином Аксаковими, Погодіним проводжали його далеко за місто. Сергій Тимофійович згадував: «…Мы стояли на улице до тех пор, пока экипаж не пропал из глаз. Погодин был исскренно расстроен, Щепкин заливался слезами». В травні1842 року Гоголь їхав з Москви до Петербурга, щоб надовго залишити країну. Сергій Аксаков розповідав: «Доехали мы до первой станции (Химки, в 13 верстах от Москвы). М.С. Щепкин, приехавши туда прежде нас с сыном пошёл к нам навстречу и точно встретил нас версты за две до Химок» (Виділено мною. — В.М.).

Артист охоче читав прозові твори Гоголя в колі друзів, у клубах, у гастрольних поїздках у провінції. Найулюбленішими були «Старосвітські поміщики», «Шинель», «Тарас Бульба». Величезним успіхом користувалося читання Щепкіним «Тараса Бульби». Наприклад, журнал «Москвитянин» (№ 8 за 1841 р.) писав: «Надобно слышать его, когда он примется за Тараса Бульбу; надобно вглядеться в выражение его лица; надобно ловить звуки его голоса. Как он забавен в первой главе повести, и между тем как непреклонный характер его уже предвещает грядущие бедствия! Описание степей Запорожья так живо, как будто слышишь шелест травы и видишь приседающих лыцарей. Но как ужасен он в сцене сыноубийства, как тяжело слышать из уст его это громовое: “Что, сынку?!” Как больно смотреть на этого старца, плачущего по своем милом Остапе! Когда он рассказывал нам словами Гоголя все ужасы казни Остапа в присутствии миллиона народа и на вопль сына: “Слышишь ли, батько?” — ответил за Бульбу: “Слышу, сынку”, я вздрогнул вместе с миллионом народа…Благодарю, благодарю тебя великий артист! Ты выяснил мне многие тайны твоего высокого искусства, и я жалею об одном, что не могу достойно описать тебя…»

Ось ще одне захоплене свідчення про читання Щепкіним іншого гоголівського твору, знайдене в «Московских ведомостях» (23 вересня 1852 року): «Недавно также мы имели случай присутствовать при чтении М.С. Щепкиным у одного из здешних литераторов неизданной пьесы Гоголя “Развязка “Ревизора”. В двух местах при чтении слёзы нашего гениального комика… прерывали чтение. В других местах всеобщий смех покрывал слова его не раз».

Михайло Щепкін обожнював свого друга, і Микола Гоголь відповідав йому сердечною взаємністю. Цікаво, як Гоголь відповідав у 1842 р. із Риму Щепкіну на його скарги про труднощі репертуару та й взагалі театрального життя, напучуючи свого набагато старшого друга:

«А на театральную дирекцию не сетуйте, она дело свое хорошо делает: Москву потчевали уже всяким добром, почему ж не попотчевать ее немецкими певцами? Что же до того, что вам-де нет работы, это стыдно вам говорить. Разве вы позабыли, что есть старые заигранные, заброшенные пиэсы? Разве вы позабыли, что для актера нет старой роли, что он нов вечно? Теперь-то именно, в минуту, когда горько душе, теперь-то вы должны показать в лицо свету, что такое актер. Переберите-ка в памяти вашей старый репертуар да взгляните свежими и нынешними очами, собравши в душу всю силу оскорбленного достоинства… Смешно думать, чтобы вы могли быть у кого-нибудь во власти. Дирекция все-таки правится публикою, а публикою правит актер. Вы помните, что публика почти то же, что застенчивая и неопытная кошка, которая до тех пор, пока ее, взявши за уши, не натолчешь мордою в соус и покамест этот соус не вымазал ей и носа и губ, она до тех пор не станет есть соуса, каких не читай ей наставлений. Смешно думать, чтоб нельзя было наконец заставить ее войти глубже в искусство комического актера, искусство, такое сильное и так ярко говорящее всем в очи. Вам предстоит долг заставить, чтоб не для автора пиэсы и не для пиэсы, а для актера-автора ездили в театр... Позаботьтесь больше всего о хорошей постановке “Ревизора”! Слышите ли? я говорю вам это очень сурьезно! У вас, с позволенья вашего, ни в ком ни на копейку нет чутья! Да если бы Живокини был крошку поумней, он бы у меня вымолил на бенефис себе “Ревизора“ и ничего бы другого вместе с ним не давал, а объявил бы только, что будет “Ревизор“ в новом виде, совершенно переделанный, с переменами, прибавленьями, новыми сценами, а роль Хлестаковабудет играть сам бенефициант — да у него битком бы набилось народу в театр. Вот же я вам говорю, и вы вспомните потом мое слово, что на возобновленного “Ревизора“ гораздо будут ездить больше, чем на прежнего. И зарубите еще одно мое слово, что в этом году, именно в нынешнюю зиму, гораздо более разнюхают и почувствуют значение истинного комического актера. Еще вот вам слово: вы напрасно говорите в письме, что стареетесь, ваш талант не такого рода, чтобы стареться. Напротив, зрелые лета ваши только что отняли часть того жару, которого у вас слишком очень много, который ослеплял ваши очи и мешал взглянуть вам ясно на вашу роль... Если вы этого не слышите и не замечаете сами, то поверьте же сколько-нибудь мне, согласясь, что я могу знать сколько-нибудь в этом толк. И еще вот вам слово: благодарите Бога за всякие препятствия. Они необыкновенному человеку необходимы: вот тебе бревно под ноги — прыгай! А не то подумают, что у тебя куриный шаг и не могут вовсе растопырить ноги! Увидите, что для вас настанет еще такое время, когда будут ездить в театр для того, чтобы не проронить ни одного слова, произнесенного вами, и когда будут взвешивать это слово. Итак, с Богом за дело!»

Дуже характерний лист із напучуванням й порадами молодого письменника набагато старшому артисту.

 

«От де люди, наша слава, слава України!»

 

Рік знайомства Щепкіна з Гоголем запам’ятався й молодому Шевченкові:

«В 1832 году мне исполнилось восемнадцать лет и, так как надежды моего помещика на мою лакейскую расторопность не оправдались, то он, вняв моей просьбе, законтрактовал меня на четыре года разных живописных дел цеховому мастеру, некоему Ширяеву, в Санкт-Петербург». В 1836 р. відбулося знайомство Тараса Шевченка з Іваном Сошенком — учнем Академії мистецтв, — яке визначило всю подальшу долю підмайстра ширяєвської артілі. Того дня в Малому театрі розпочалися гастролі петербурзького актора Миколи Дюра, який грав у «Ревізорі» Хлестакова, а Щепкін — Городничого. На початку наступного 1837 р. Сошенко представив Шевченка конференц-секретареві Академії мистецтв Василю Григоровичу, і той дозволив йому відвідувати пансіонерські учбові зали Товариства заохочування художників. Сошенко також познайомив Шевченка з Олексієм Венеціановим, Карлом Брюлловим та його учнем Аполлоном Мокрицьким.

1837 р. Росії втратила Пушкіна. За вірш «Смерть поета» було заарештовано улюбленого поета Шевченка Лермонтова. А для нас — українців — найголовніше, що цього року Шевченко розпочинає поетичну творчість. На допиті в III відділі у справі Кирило-Мефодіївського товариства в квітні 1841 року він засвідчив: «Стихи я любил с детства и начал писать в 1837 г.». Цим роком орієнтовно датується балада «Причинна», що починається геніальними рядками, закарбованими в генотипі кожного українця:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

 

В автобіографії (1860) Шевченко зазначив, що перші свої вірші склав у Петербурзі в Літньому саду: «В этом саду… начал он (Шевченко писав про себе в третій особі. — В.М.). делать этюды в стихотворном искусстве; из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу „Причинна”». До перших поетичних спроб міг належати і вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити?..»

 

Я в сірій свитині, ви пани багаті,

Не смійтеся ж з мене, що я сирота!

Прибуде година, коли не загину —

Меж вами, панами, недоля моя, —

Полину, побачу свою Україну:

То ненька рідненька, то сестри стоять —

В степу при дорозі — високі могили...

Отам моя доля, там світ Божий милий!

 

Письменник і публіцист, редактор журналу «Современник» Іван Панаєв пізніше згадував: «Я в первый раз увидел Шевченку двадцать четыре года назад тому (в 1837 г.) на вечере у Гребенки. В это время дело шло о выкупе поэта. Об этом хлопотали Жуковский, и Михаил Юр. Виельгорский. Шевченке было 23 года: жизнь кипела в нем, мысль о близкой свободе и надежда на лучшее будущее оживляла его. Он написал уже несколько стихотворений… Малороссийские друзья его уже и тогда отзывались о нем с увлечением и говорили, что Шевченко обещает обнаружить гениальный поэтический талант...»

Того — 1837 р. — розпочалася робота щодо викупу Шевченка з кріпацтва. Російський і український маляр Аполлон Мокрицький, який разом із Іваном Сошенком клопотався перед Карлом Брюлловим і Олексієм Венеціановим аби звільнити Шевченка від кріпосної залежності та влаштувати вчитися в Академію мистецтв, записав у щоденнику 18 березня 1837 року: «Говорил Брюллову насчет Шевченка, старался подвинуть его на доброе дело, и, кажется, это будет единственное средство — через Брюллова избавить его от тяжелых, ненавистных цепей рабства. И шутка ли! Человек с талантом страдает в неволе по прихоти грубого человека». Той же Мокрицький зафіксував у щоденнику 31 березня 1837 року: «Показал его (Т.Г. Шевченка. — В.М.) стихотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен, и, увидя из оного мысли и чувства молодого человека, решился извлечь его из податного состояния…». Тобто, саме поетичний талант молодого Шевченка спонукав Брюллова взятися за справу його звільнення з кріпацтва. Через день — 2 квітня — Мокрицький занотував: «После обеда призвал меня Брюллов. У него был Жуковский, он желал знать подробности насчет Шевченка. Слава Богу, дело наше, кажется, примет хороший ход… Брюллов начал сегодня портрет Жуковского и препохоже».

Та поки що двадцятитрирічний Шевченко був кріпаком і, якраз тоді, коли Щепкін улітку 1837 року з успіхом гастролював в Одесі, де в газетах прославляли «комічний геній улюбленця Московської сцени», дворецький Енгельгардта звелів відшмагати Тараса Григоровича на конюшні серед двірні поміщика за «вольные речи». Тільки втручання Сошенка врятувало Шевченка від принизливої екзекуції. Щодо Щепкіна, то він у 1837 р. вже «був всеросійською знаменитістю».

У квітні 1838 року, коли Тараса Шевченка було викуплено з кріпацтва, Щепкін якраз гастролював у Петербурзі, і Тарас Григорович міг бачити його в Александринському театрі. Григорій Аксаков писав у Москву Костянтину Аксакову: «„Ревизора” я ни разу прежде этого не видал на сцене, и мне... странно было вдруг увидеть Щепкина между петербургскими актерами. Щепкин играл превосходно… Петербург его славно принимает». Якраз у ці дні в Петербурзі цариця Олександра Федорівна сплатила 400 рублів за лотерейні квитки при розігруванні портрета Жуковського, роботи Брюллова, а майбутній цар Олександр II заплатив 300 рублів «за лотерейный билет портрет Жуковского живописца Брюллова» (ще 300 рублів внесла велика княжна Марія). Таким чином, гроші на викуп Шевченка було зібрано. 25 квітня 1838 року Мокрицький записав у щоденнику: «Часа в два пошел я к Брюллову… Скоро пришел Жуковский с Вильегорским. Пришел Шевченко, и Василий Андреевич вручил ему бумагу, заключавшую в себе его свободу и обеспечение прав гражданства. Приятно было видеть эту сцену».

Сошенко розповідав (у записі Михайла Чалого): «Я сидел в квартире и работал очень прилежно. Это было в последних числах апреля… В нашем морозном Петербурге запахло весною. Я открыл окно, которое было аккурат вровень с тротуаром (в будинку Мосягіна на 4 лінії. — В.М.). Вдруг в комнату мою через окно вскакивает Тарас,.. чуть и меня не сшиб с ног, бросается ко мне на шею и кричит: «Свобода! Свобода!!!» Понявши в чем дело, я уже со своей стороны стал душить его в объятиях и целовать. Сцена эта кончилась тем, что оба мы расплакались, как дети». 20 травня 1838 року, тобто невдовзі після повернення Щепкіна з гастролей у Москву, Шевченкові було видано відпускну, офіційно зареєстровану в 2-му департаменті Сенату, і в його житті відкрилися нові горизонти.

Наскільки відомо, Щепкін уперше познайомився з поезією Шевченка в «Кобзарі» 1840 р. Ось як писав про це Микола Стороженко: «Доки не з’явився р. 1840 в Петербурзі “Кобзар”, ледве чи знав що Щепкін про Шевченка. Але ж як тілько почув він голос кобзи Шевченкової, він зразу спостеріг, що автор “Кобзаря” поет великий. Глибина чуття та пречудесна мелодія Шевченкових творів так зразу причарували Щепкіна, що він навіки зробився поклонником його і глашатаєм слави його. Є переказ, що небавом після того, як надруковано “Кобзаря”, Щепкін зробив ім’я Шевченкове відомим в Москві, читаючи артистично його “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами”».

Тепер послухаємо, як розповідала про предтечу знайомства артиста з поетом російська письменниця, правнучка Щепкіна і донька відомого київського адвоката Льва Куперника Тетяна Щепкіна-Куперник, яка в свій час збирала відомості про їхню дружбу:

«Любимыми друзьями Щепкина были его земляки: сперва Гоголь, а потом Шевченко. Дружба его с Шевченко стоит того, чтобы отдельно рассказать о ней. К началу сороковых годов Щепкин переживал тяжелое время в смысле творческом. Он уже успел отпраздновать пышный пир на празднике искусства, сыграв “Горе от ума” и “Ревизора”. Как говорится, “отведав сладкого, не захочешь горького”, и тот ужасающий репертуар, который держался тогда в драматическом театре, удручал его...

Не лучше обстояло и со стихами. Щепкин любил стихи и читал их великолепно. В русской поэзии тогда уже был Пушкин, который озарил ее невиданным блеском, преобразил русское стихосложение, обогатил русский язык. Но вслед на ним появилось множество стихотворцев, принявших его урок чисто механически. Большинство из них теперь забыто всеми, кроме литературоведов... И вдруг Щепкин, в доме которого следили за всеми литературными новинками, получил маленькую, скромную на вид книжку: “Кобзарь” Т.Шевченко на украинском языке. Свежесть чувств, простота, музыкальность напева живо напомнила Щепкину песни милой ему Украины. Вместе с тем он почувствовал, что Шевченко не подражает народным песням, — наоборот, его стихи должны стать народными песнями. Стихи сразу очаровали Щепкина, и он один из первых угадал в Шевченко будущего великого поэта»¹.

…Щепкін відкрив Шевченків «Кобзар» без усяких особливих сподівань, але вже перші рядки пронизали його співчутливу душу:

Думи мої, думи мої,