Перед ними

Уж белокаменной Москвы,

Как жар, крестами золотыми

Горят старинные главы.

 

Як бачимо, образ «белокаменной Москвы» у Пушкіна, Шевченка й Максимовича буквально збігаються.

На час приїзду Максимовича Москва ще не встигла повною мірою відновити свою білокам’яність після пожежі 1812 р. Вихідець з України Григорій Данилевський розповів в історичному романі «Сожжённая Москва», що побачив світ у 1886 році: «С разных сторон поднимались густые облака дыма с пламенем. Горели соседние Тверская, Никитская и Арбат». Михайло Загоскін писав у книзі «Москва и москвичи» про повернення свого героя до Москви: «Вот уж я проехал Никитские ворота — вот мой приход... Церковь цела, быть может, и мой дом... Нет! Вот он, голубчик, без кровли!.. Подъезжаю поближе... Гляжу — и что ж? Господи боже мой!.. Передняя стена дома в развалинах, почти все комнаты нижнего этажа раскрыты, как напоказ!»

У першому опублікованому вірші очевидця спаленої Москви Олександра Пушкіна «Воспоминания в Царском Селе» (1815) читаємо:

Где ты, краса Москвы стоглавой,

Родимой прелесть стороны?

Где прежде взору град являлся величавый,

Развалины теперь одни...

 

И там, где роскошь обитала

В сенистых рощах и садах,

Где мирт благоухал и липа трепетала,

Там ныне угли, пепел, прах.

 

Ці рядки стосувалися центра міста, бо підлітка водили в Кремль чи в сад Пашкового дому через Воздвиженку або Знаменку. Є свідчення, що з 427 будинків, які стояли між Арбатом і Москвою-рікою, не згоріли лише 8! У цілому внаслідок жахливої пожежі згоріло більш як дві третини міста: з 9158 будинків уціліло 2626 (29 проц.) із 8520 магазинів — 1368 (16 проц.), із 290 храмів — 123 (42 проц.). Згорів Московський університет, картинні галереї та бібліотеки вельмож. Спопелилися безцінні рукописи й книги, загинув оригінал «Слова о полку Ігоревім».

Проте Москва відбудовувалася швидко. Той же Данилевський писав в історичному романі «Сожжённая Москва», що побачив світ у 1886 р.:

«Молва об освобождении Москвы быстро облетела окрестности. В город хлынули всякого рода рабочие, плотники, каменщики, штукатуры и маляры; за ними явились мелкие, а потом и крупные торговцы... Из подгородных деревень стали подвозить лес для построек, припрятанные съестные припасы и всякий, из Москвы же увезённый товар. Хозяева сожжённых, разрушенных и ограбленных домов занялись возобновлением и поправкой истреблённых и попорченных зданий. Застучал среди пустынных ещё улиц топор, зазвенела пила...»

Вся ця велетенська робота з відбудови Москви була підпорядкована спеціальній комісії, створеній у 1813 р. Олександром І. Перед нею було поставлено також завдання будівництва нового громадсько-адміністративного центру міста з напівкільцем парадних площ. Передбачалося регулювання вулиць новими червоними лініями з відповідним розширенням всередині Садового кільця та винесення нової забудови фасадами на червону лінію (тобто лінію забудови) вулиць і провулків. Крім того, було поставлено вимогу створення певної стильової єдності міста через переважання ампірного стилю.

Протягом двох десятиліть Москва стрімко й невпізнанно змінилася завдяки проведенню єдиної містобудівної політики, уніфікації фасадів, архітектурних деталей і декору, прикрасилася новими будинками й громадськими спорудами. Міська площа протягом ампірного періода набуває важливого містобудівного значення (прикладом може бути Театральна площа). Було відроджено архітектурний ансамбль Кремля, відбудовано Московський університет на Моховій, зведено Манеж, сховано під землю річку Неглинну, а біля Кремля на її місці розбито Олександрівський сад площею 10 гектарів. У 1824 р. було завершено будівництво Великого і Малого театрів.

Наприкінці 20-х — у першій половині 30-х рр. ХІХ століття, тобто вже на очах Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна та Осипа Бодянського, який прибув до міста в 1831-му, відбудову післяпожежної Москви було завершено, і в ній почали реконструкцію та розширення центру і вулиць, що прилягали. Зводилися торгові споруди нового типу: Купецька біржа на Ільїнці, перший у Росії Пасаж між Великим і Малим театрами та Кузнецьким мостом. Крім того, в Москві відкрилися: 1-а дитяча лікарня, 1-а Градська, Новокатерининська та Очна лікарні, Набілковська і Маросєйська богадільні, міський сирітський притулок, Міщанське училище, навчально-виховні заклади — Олександрівський інститут і Миколаївський сирітський інститут. Виникали нові вищі навчальні заклади: Вище технічне училище (1830), Межовий інститут (1835), Петровська академія (1865). Відновлювалися старі й будувалися нові храми.

Біля Кремля було знято бастіони Петра І, а на їх місці утворено проїзди біля стіни Китай-города — сучасні Театральний і Китайський проїзди. Тоді ж було відкрито Воскресенську площу. З’явилися Гоголівський, Нікітський, Страсний, Петровський, Рождественський, Сретенський, Чистопрудний, Покровський та Яузський бульвари. Починаючи з 20-х рр., коли було остаточно знесено Земляний вал і навколо міста утворилася вулиця Садова довжиною 17 кілометрів, ішла забудова так званого Садового кільця, що існує до сих пір.

Храм Христа Спасителя, Кремль з новим комплексом Великого Кремлівського палацу та дзвіницею Івана Великого увінчували концепцію центру Москви, втілену в 1830-1850-х рр. Вони панували над Першопрестольною.

Середнім типом звичайного московського будинку став невеликий одно або двоповерховий особняк із класичним фронтоном, за яким знаходився привільний двір із господарськими службами; три і чотири поверхи тоді зустрічалися в Москві рідко.

Цікавий побутописець Москви Петро Вістенгоф (1811-1855) розповідав у книзі «Очерки московской жизни», що вийшла в світ 1842 р.: «С каждым годом наружный вид Москвы украшается быстрою постройкою огромных красивых домов, принадлежащих казне и частным лицам»¹. Втім, казенні будинки часто нагадували казарми з колонадами та царськими орлами на фронтонах, говорячи словами Шевченка, були «казармовидними».

Тодішній поет писав:

В мои года хорошим было тоном

Казарменному типу подражать,

И четырем или шести колоннам

Вменялось в долг шеренгою торчать

Под неизменным греческим фронтоном.

 

Будинки у Москві то «вибігали» на вулицю, то подавалися назад, углиб дворів. Спроби вирівняти традиційні звивини вулиць зустрічали, особливо в центрі, жорсткий опір власників будинків. Ще однією характерною особливістю Москви було те, що великі будинки були «перемішані» з маленькими будиночками: «Вы видите палаты вельмож

__________________________________

¹ Пётр Федорович Вистенгоф. Очерки московской жизни. — М.: Издательский Дом ТОНЧУ, 2007. С. 14.

подле мирной хижины ремесленника, которые не мешают друг другу, у каждого своя архитектура, свой масштаб жизни; ходя по Москве, вы не идёте между двумя рядами каменных стен, где затворены одни расчёты и страсти, но встречаете жизнь в каждом домике отдельно» (Петро Вістенгоф).

Щоб органічно продовжити цю важливу думку, звернемося до москвича Віссаріона Бєлінського, який у статті «Петербург и Москва» в 1845 р. писав: «Стоит час походить по кривым и косым улицам Москвы, и вы тотчас заметите, что это город патриархальной семейственности: дома стоят особняком, почти при каждом есть довольно обширный двор, поросший травой и окружённый службами. Самый бедный москвич, если он женат, не может обойтись без погреба... Нередко у самого бедного москвича, если он женат, любимейшая мечта целой его жизни — когда-нибудь перестать шататься по квартирам и зажить своим домиком...

Таких домишек в Москве неисчислимое множество, и они-то способствуют её обширности, если не её великолепию. Эти домишки попадаются даже на лучших улицах Москвы, между лучшими домами, так же как хорошие (т. е. каменные в два или три этажа) попадаются в самых отдалённых и плохих улицах между такими домишками...»

Перед нашестям Наполеона в Москві було 183 вулиці, 401 провулок, 25 площ, у ній проживало 240 тис. чоловік. У 40-х рр. ХІХ століття, коли Шевченко вперше приїздив до міста, в ньому нараховувалося понад 350 тис. жителів. З цього часу й до смерті поета чисельність населення в Москві виросла приблизно на 100 тис. чоловік. Є дані на початок 1850 рр. — 356,5 тис. чоловік, у 1856 р. — 368,8 тис. і в 1862 р. — 448 тис. чоловік. Смертність у Москві перевищувала народжуваність. Скажімо, у 1832—1842 рр. щорічно народжувалося в середньому 8800 осіб, а помирало 9800 осіб. Приріст населення відбувався головним чином за рахунок притоку ззовні. Особливо швидко росла чисельність робітників, на середину ХІХ століття вона майже подвоїлася.

Шевченковий сучасник Петро Вістенгоф (1811-1855) залишив цікаві цифри стосовно Москви 1840-х рр.: «В числе 350 000 жителей, составляющих народонаселение Москвы и состоящих преимущественно из природных москвичей, помещиков и купцов других губерний, приезжающих в Москву для временного пребывания по делам своим, находятся иностранцы разных наций, а именно: немцы, французы, англичане, итальянцы, шведы, греки, армяне, турки, персияне, татары, бухарцы и жиды… Всех иностранцев обоего пола проживает: исповедующих римско-католическую веру 1500 человек, евангелико-лютеранскую 2000, реформатскую 500, армяно-грегорианскую 610, магометанскую 390. Все они согласно с законом Российского государства пользуются правами природных жителей в отношении личности и собственности, имея полную свободу в отправлении богослужения…»

У Москві діяло близько 400 церков (для порівняння: у Петербурзі на той час було 169 храмів, у Казані — 74, в Ярославлі — 66, у Нижньому Новгороді — 52) і понад 20 монастирів. У місті нараховувалося 12 тис. будинків, 360 поліцейських будок.

 

«Москва процвітає»

У 1830-1840-х рр. Москва, зберігаючи риси дворянського міста, дедалі більше перетворювалася на промисловий і торговий центр усієї Росії. Відбувався промисловий переворот, основним змістом якого був перехід від мануфактури до фабрики. Цей процес завершився в другій половині ХІХ століття після відміни кріпосного права.

У 1837 р. було засновано Московську фондову біржу, вже у 30-х рр. у місті влаштовувалися виставки мануфактурних та фабричних виробів. У Москві тоді переважала текстильна промисловість, її продукція користувалася світовою популярністю. Спостережливий француз Астольф де Кюстін, який відвідав Москву в 1839 р., записав: «Її шовки з честю суперничають на російському ринку з тканинами Сходу та Заходу». Питома вага металообробної та харчової продукції сильно зросла лише наприкінці ХІХ століття. Якщо у 1814 р. у Москві нараховувалося 253 підприємства, де працювало 27,3 тис. робітників, то в 1853 р. їх було 443, а робітників — 46 тис.

Економічному розвитку Москви, та що там — усієї країни, сприяло безпрецедентне будівництво першої в Росії залізничної магістралі Петербург-Москва, що розпочалося у 1843 р., а в рік першого приїзду Шевченка в Москву, в 1844-му, на великому пустирі біля Каланчовського поля неподалік від Красних воріт розгорнулося зведення залізничного вокзалу, який, як і вся залізниця, було введено у дію у 1851 р. Шевченко вперше проїхався по «чугунці» через сім років. Наступного року після його смерті на Каланчовському полі було завершено будівництво ще двох вокзалів — Ярославського й Казанського.

У доповіді імператору Олександру ІІ, який назвав першу залізницю Миколаївською, повідомлялося:

«Новизна дела и особенно местность дороги, проходящей в северном климате, по топким болотам и пустынным местам, прорезывающей Валдайские горы, обойти которые было нельзя, представляли чрезвычайные затруднения не только при производстве работ, но и в самом проектировании дороги и всех её сооружений. Препятствия эти преодолены, дорога сооружена и сооружена русскими инженерами. Только один был иностранец и то не строитель, а совещательный инженер.

Сооружением дороги не оканчивался труд: нужно было иметь локомотивы и вагоны. Все это сделано здесь; на дороге имеется: 163 локомотива, 2078 вагонов и 580 платформ… Николаевская дорога имеет в своём управлении составы: дорожный, станционный и подвижной. Служба их свидетельствуется исправностью поездов».

Протягом перших чотирьох років «чугунка» перевезла понад 3 млн. пасажирів, 500 тис. солдатів і майже 50 млн пудів багажу. Залізниця, що створювалася руками сотень тисяч кріпосних селян, робітних людей і була, тим самим, своєрідним уособленням відсталості суспільного устрою Росії (недарма Шевченко вважав, що саме технічний прогрес покінчить з «поміщиками-інквізиторами») швидко стала могутнім важелем розвитку промисловості й сільського господарства, заводського виробництва, влаштування у 1854 р. вздовж дороги електромагнітного телеграфу тощо. Газета «Северная пчела» справедливо писала з приводу нового чуда: «Железная дорога, теперь оконченная, свяжет воедино две столицы русского царства и откроет для нашего быта и промышленности новую эпоху».

Важливим фактором капіталізації став інтенсивний приплив іноземних інвестицій, які сприяли швидкому подоланню прірви між напівфеодальною Росією і передовими, розвинутими країнами Заходу.

З середини ХІХ століття у Москві нестримно зводилися фабричні корпуси, вокзали, банки, торгові пасажі та універсальні магазини, великі доходні будинки, що значною мірою визначало формування основних магістралей міста. Перші ознаки переходу Москви від дворянського міста до капіталістичного зауважив ще Пушкін майже за три десятиліття до реформи 1861 р.: «...Москва, утратившая свой блеск аристократический, процветает в других отношениях: промышленность сильно покровительствуемая, в ней оживилась и развилась с необыкновенною силою. Купечество богатеет и начинает селиться в палатах, покидаемых дворянством». Ці процеси бачили неозброєним оком і менше відомі сучасники. Один із них писав у сорокових роках ХІХ століття: «Москва сделалась в настоящее время столицей промышленности, куда стекаются все богатства внутреннего трудолюбия и торговой мены России с другими государствами. Москву снабжают все порты Балтийского, Черного и Азовского морей колониальными товарами; южная Россия — шерстью, хлебородные губернии — жизненными припасами». Зі свого боку, Москва доставляла свої мануфактурні вироби на всі ринки Росії, зокрема, на українські ярмарки, до Сибіру, Середньої Азії і, навіть, до Китаю. Московська губернія виробляла половину всіх бавовняних товарів Росії.

Господарем Москви стає купець, фабрикант, промисловець. Він скуповував дворянські особняки, знімав із їхніх фронтонів герби старих господарів Москви — князів Голіциних, Долгоруких, Шаховських, Щербатових — і вивішував незграбні вивіски купців Солодовникових, Шелапутіних, Хлудових, Обідіних тощо.

У середині 40-х рр. ХІХ століття Бєлінський вже зафіксував: «В Москве повсюду встречаете вы купцов и всё показывает вам, что Москва по преимуществу город купеческого сословия. Ими населён Китай-город; они исключительно завладели Замоскворечьем, и ими же кишат даже самые аристократические улицы и места в Москве, каковы Тверская, Тверской бульвар, Пречистенка, Остоженка, Арбатская, Поварская, Мясницкая и другие улицы». Справді, у часи перших приїздів Шевченка до Москви купці ще не заволоділи Арбатом, але вже «кишіли» на ньому. З 60-х рр., тобто після смерті Шевченка, на Арбаті все впевненіше оселяються торговельні підприємства. Москва все більше ставала інтегральною моделлю всеросійського підприємництва.

Протягом другої половини ХІХ століття населення Москви збільшилося майже втричі: у 1880-х рр. наблизилося до 800 тис., а пізніше перевищило 1 млн чоловік. Таке зростання було викликано промисловим і торговельним розвитком, який відбувався за рахунок притоку із сіл корінних російських губерній, що оточували Москву в радіусі 300-350 кілометрів. Цим пояснювалася тодішня однорідність національного складу московського населення.

Цікаво, що вже тоді число уродженців України в Москві було більшим, ніж вихідців із Орловської, Тамбовської, Курської, Воронезької губерній.