Про московських пожежників і візників

 

Опалювалася Москва печами, тому вози, які розвозили дрова по садибах, були найпершою ознакою ранкового міста разом з димами над димарями будинків. Улітку для безпеки від пожеж усім жителям, які мали у дворах дерев’яні будівлі, заборонялося топити, більше того, на устя печі привішували воскову печатку, наявність якої час від часу перевіряли. Дерев’яна Москва споконвіку горіла часто й страшно. З початку ХІХ століття у місті діяли професійні пожежні команди, які володіли кращими кіньми. Центральне пожежне депо знаходилося на Пречистенці, у кожній дільниці міста за безпекою стежили брандмейстери (начальники пожежних команд).

Ще раз звернемося до Петра Вістенгофа: «Во время пожара пожарная команда, находящаяся в Москве в удивительном устройстве, поражает вас быстротою своих действий и тем самоотвержением, какое показывают заслуженный начальник и простой солдат. Пожарный с удивительным, свойственным русскому бескорыстием, воспламеняемый примером своих старших, спасает ваше имущество и лезет за вас в огонь, не требуя никакой благодарности; ему одобрительный привет начальника: спасибо, братцы! вознаграждает все опасности. Несмотря на огромное пространство столицы, с первым появлением пожарного сигнала на Московском депо несколько частей, сообразно сделанным распоряжениям, уже находятся на пожаре, как будто они его предвидели. При звоне колокола, употребляемом только в случае тревоги, днем ли то или в глубокую полночь, пожарные в совершенной тишине бегут, сохраняя перенумерованный между собою порядок, отворяют конюшни, запрягают не более как в 3 минуты тем же затверженным порядком лошадей и вихрем несутся на пожар».

У цьому випадку маємо змогу поглянути на дії пожежників з опису самого Бодянського, який залишив розповідь про відому пожежу у Великому театрі в березні 1853 року, що виявила чимало прорахунків в організації пожежної безпеки у Москві:

«Замечательно, что после перестройки в 1843 году доносили Государю, что театр снабжен тысячами ведер воды в водоеме, проведенной из Сухаревой башни, так что стоит только открыть краны, и все было бы покрыто водою. Но теперь в водоеме с незапамятного времени не было ни капли воды, краны заржавели, а стольная занавесь, которая могла быть спущена сверху и отделить на время пожара партер от сцены, тоже никуда не годилась. Говорили также, что и профессор химии тогда доказывал невозможность сгореть театру, уверяя, что его скорее можно потопить, чем сжечь. “Что ж, — сказал я, узнав об этом, пришедши в профессорскую, от товарищей (в среду, когда горел еще театр). — Ведь вышло-то одно и то же: не удалось потопить, как привел Бог затопить”». Бодянський відзначив також, що пожежної драбини не вистачало для висоти Великого театру. Іншого разу, 19 лютого 1855 року, Бодянський розповів про швидко погашену пожежу в університеті, свідком якої був сам: «…Заметили сильный дым из трубы… и, сказав о пожаре,.. побежали кругом на двор, куда уже прискакала одна часть (Тверская)… Труба пожарная уже действовала… вскоре всё потушено».

На московських вулицях панували візники, які славилися своєю розгнузданою лайкою¹, їх можна було зустріти на кожному кроці. Відомо, що на початку 40-х рр. ХІХ століття взимку в місті нараховувалося майже 12 тис. візників². На всіх площах і майже на кожному великому перехресті, на вокзалах і біля готелей знаходилися біржі (стоянки) візників. Стоянка на біржі була платною, тому на ній зазвичай стояли візники з добрими кіньми й пристойними екіпажами. На біржі можна було взяти кабріолети, ресорні дрожки та прольотки, запряжені одним конем. Бідні візники в пошуках клієнтів їздили містом. Нічного, бідного візника називали «ванькою», йшлося про «поганий виїзд». Москвознавець Іван Кокорєв писав: «Назвать простого живейного извозчика-москвича ванькою — значит нанести страшную обиду его амбиции и задеть его репутацию». Найчастіше ваньки — це селяни, які підробляли візництвом у Москві взимку: «…Франт садился в его сани с видимым презрением, которое ванька давно привык сносить от чужих и от своего брата извозчика. Бывало, наскочит лихач, да отломает своею здоровою оглоблею некрепкий задок его саней и еще ругается, как обыкновенно ругаются извозчики; бывало, лошаденка его, ни с того ни с другого, начнет дурить и загородит дорогу в каком-нибудь тесном месте, а тут несется карета, которая того и гляди уничтожит и бедного ивана и его родимого коня; или нападет будочник, да начнет

_____________________

¹ Сучасник писав: «Извозничья ругань славилась в Москве, и существовало даже выражение: “ругаться по-извозчичьи”».

² Володимир Єлістратов зазначає: «В Москві існувала, можна сказати, ціла грандіозна візницька культура з її багатющим лексиконом...»

 

тузить за то, что стал неловко — видишь, очень близко к тротуару, также случалось, что наймет его какой-нибудь негодяй, гоняет целый день по городу и, приехав в Ряды или в какой-нибудь казенный дом с сквозными воротами, оставлет, не заплатив денег. Словом, много горя в жизни надобно перенести ваньке-извозчику!» Перевага «ваньок» у тому, що вони за дешеву плату готові були везти сідока, куди завгодно!

Зовсім інший статус у «лихачів», яких Михайло Загоскін називав «візниками-аристократами». Вони мали прекрасних коней, зручні, багато вбрані ресорні дрожки та прольотки. Вигляд вони мали поважний: широка борода, бархатна малинова або блакитна шапка, сіряк, перетягнутий ошатним поясом. Послугами «лихачів» користувалися московські франти, офіцери, купецькі синки, чиновники й дворяни.

Середня ціна візника на день складала: прості дрожки — 5 крб., прольотки — 10 крб., фаетон з парою коней — 10 крб., коляска і карета з четвіркою коней — 15 крб. асигнаціями. У спогадах Олександра Кочубинського є місце, де він зазначав, що Бодянський приїжджав доуніверситету не на «ваньці», а на ресорних дрожках… У щоденнику Шевченка занотовано, що в березні 1858 року вони зі Щепкіним брали прольотку для поїздок Москвою. Читаючи розповідь Григорія Данилевського про те, як Бодянський знайомив його з Гоголем, звертаєш увагу, що вони взяли дрожки, хоча від помешкання Бодянського до будинку, в якому жив Гоголь, було всього півтисячі кроків: «Мы сели на извозчичьи дрожки и поехали по соседству на Никитский бульвар, к дому Талызина, где в квартире графа А.П. Толстого в то время жил Гоголь». Всередині 1840-х рр., тобто за Шевченкових часів, у місті з’явився перший громадський транспорт — незручні й повільні диліжанси, довгі відкриті екіпажі з поздовжною перегородкою, запряжені парою коней, на півтора десятка пасажирів, які сиділи на лавках. У народі їх називали «лінійками». Французький маркіз Астольф де Кюстін, який відвідав Москву у 1839 р., писав: «Лінійки — дроги з подвійними сидіннями на вісім чоловік, які розміщуються спиною один до одного».

У 50-х рр. ХІХ століття в Москві нараховувалося вісім закладів, які відправляли диліжанси до Петербурга, Володимира, Нижнього Новгорода, Тули, Риги, а також до Харкова. До Києва з Москви відправлялися тарантаси, про які у Володимира Даля читаємо: «Дорожная повозка на долгих, зыбучих (Пружних. — В.М.) дрогах». Їх часто робили з дуба. Пізніше москвичі користувалися ще й омнібусами — багатомісними екіпажами на кінній тязі з кондуктором і регулярним маршрутом.

До речі, за часів Шевченка в Москві лише центральні вулиці мали бруківку — тверде камінне покриття. Мостові були, як правило, дерев’яними, а по тротуарах прокладалися дерев’яні містки. У негоду вони доставляли москвичам чимало неприємностей, навіть і в післяшевченкові часи. А ще дерев’яні мостові під час пожеж самі спалахували й переносили вогонь на протилежний бік вулиці та вздовж неї. Іван Слонов писав: «Но самым главным московским отпечатком¹ были московские мостовые. Это было нечто невозможное. Вымощенные крупным булыжником, всегда грязные и пыльные, с большими ямами, а зимой глубокими ухабами, они всегда были египетской казнью москвичей. На них часто происходили аварии, калечились лошади, ломались экипажи… Часто страдали и седоки, ломая себе руки и ноги…»

Шевченковий сучасник російський письменник, князь Володимир Одоєвський залишив і таку характеристику московських тротуарів, з якими зіткнувся й український поет: «…Лавочники… считают не только

_________________

¹ Так Слонов називав недоліки московського життя.

улицу, но и тротуар принадлежностью своих лавок… Вы найдете на тротуарах не только вёдра, мешки и прочий товар, но и корыта для корма лошадей, или решета и прочую тому подобную посуду, живописно поставленную рядком… Такого отсутствия всякого порядка не встретишь ни в одном городе в мире». Всемосковським атрибутом були калюжі й баюри, які регулярно засипали, але вони залишалися неподоланими. У свята теслі навіть споруджували над ними дерев’яні помости.

Москва не знала тоді каналізації, робота в цьому напрямку почалася лише наприкінці ХІХ століття, коли від забруднення міста смертність досягла 33 людини на 1 тис. мешканців. Перший московський водогін було відкрито у 1804 р., але на середину ХІХ століття в Москві всерйоз не вистачало води. Скажімо, взимку 1847-1848 рр. замість потрібних 330 тис. відер у день Москва отримувала менше 100 тис. Тому вже на час повернення Шевченка із заслання, у 1858 р. за проектом інженера Андрія Дельвіга було закінчено реконструкцію старого водогону, влаштовано водозбірні басейни (на Арбатській, Тверській, Калузькій, Серпуховській площах, біля будинку Пашкової та на Зацепі), а у Великих Митищах побудували помпову станцію. Довжина водогону становила 45 км., але охоплювала невелику територію. До будинків вода, як правило, не подавалася. На трасі водогону стояли чавунні водорозбірні колонки, а пізніше воду розвозили й у бочках. Сучасник писав: «В местностях, где не было бассейна, водовозы возили воду из Москвы-реки, а иногда и из других совсем уже негигиенических источников — небольших московских речек, прудов и т.д.» За цих умов у москвичів особливо високо цінувалася митищинська джерельна вода. В їх свідомості вона часто асоціювалася з чистою водою, з чаєм (згадаємо, наприклад, картину Василя Перова «Чаювання в Митищах»).

У Москві діяли також кілька колодязів. Наявність колодязя біля будинку була престижним фактором і навіть іноді зазначалася в адресах нарівні з церквами. Записуючи свою адресу в Газетному провулку всередині 1853 року, Бодянський зазначив, що будинок Ігнатьєва знаходиться поруч із Нікітським монастирем в «здании прямо против колодца».

До речі, будинки в Москві називалися за прізвищами їх домовласників. Ураховуючи те, що попереду нас чекає чимала робота з встановлення сучасних адрес тодішніх будинків, слід познайомитися з цим історичним феноменом ближче. Найкраще послухати пояснення москвича-очевидця:

«Дома так и назывались по их домовладельцам... Обозначение домов по фамилии их владельцев создавало разного рода трудности при отыскании дома. Когда приходилось, например, отыскать дом Петрова на какой-либо длинной улице, на Пятницкой или на Якиманке, иногда надо было промаршировать ее всю по одной стороне, а потом проделать то же по другой, если не было указано, к какому концу улицы дом расположен ближе. Полезно было в таких случаях для справки заходить в какую-либо, особенно в полотняную лавочку: там можно было получить указания, касавшиеся, впрочем, не только адресов, но и всего образа жизни обывателей обслуживаемого лавочкой района...

Бывали затруднения и в тех случаях, когда по одной улице домами

владели однофамильцы, и при указании адреса надо было обозначать, что адресат живет не только в доме Иванова, но «в доме Иванова, бывшем Брабец». Вообще, впрочем, надо сказать, что не было еще общепринятого порядка в обозначении адресов и их обозначали то по полицейским частям и кварталам, например Хамовнической части 2-го квартала на углу Неопалимовского и Малого Трубного переулка дом такого-то, то по церковным приходам, например «у Мартына Исповедника», «у Успенья на-Могильцах», «в приходе церкви Неопалимыя Купины». Иногда же прибегали к различным совершенно случайным обозначениям: против такой-то церкви, против вдовьего дома, против пожарного депо и т.д. Нумерация домов начала заводиться, помнится, с 90-х годов (ХІХ століття. — В.М.), но этот общеевропейский порядок, уже давно усвоенный в Петербурге, в Москве прививался очень туго».

Втім, у ті часи домовласників успішно розшукували за їх прізвищами. Пам’ятаймо про це, бо номери будинків, які тепер екстраполюють на той час, коли їх насправді не вивішували, невиправдані в науковому дослідженні. Інша річ, коли вони називаються стосовно ХХ століття чи сьогодення, щоб уявити місце тодішнього розташування московських будинків.

Міську пошту в Москві було відкрито якраз у рік відвідин її Шевченком — у 1845-му. Раніше листи своїх панів розносили по місту лакеї та прислуга, які у святкові дні збивалися з ніг. З цією метою використовував свого слугу Андрія й Бодянський, коли відправляв записки й листи Михайлу Погодіну, Степану Шевирьову та ін. Користувався поштою і Максимович. Москвичі відразу оцінили нововведення. У перший рік роботи московської пошти до неї поступило понад 160 тис. листів, а наступного року — понад 200 тисяч. Листи приймалися в усіх куточках міста у 120 невеликих лавках. Восени 1848 року вперше з’явилися скриньки, збиті з тонких дошок, оббиті жерстю й пофарбовані в яскраво-зелений колір, вони були встановлені в десяти кондитерських магазинах. Наприкінці 50-х років з’явилися марки, а в шістдесятих Москву було розділено на 23 поштових округи. Перше відділення міської пошти розташовувалося на поштамті, друге — на Арбаті. Імператорський Московський поштамт, що наприкінці п’ятдесятих років знаходився на Театральній площі, складався з цілого ряду експедицій: прийому кореспонденції і посилок та відправлення пошти; прийому грошей; іноземної кореспонденції; розбору і видачі грошей; газетної експедиції тощо. Існувало також відділення поштових карет. Рознесенням листів по місту й у дачні місцевості займалися понад 80 листонош. Лист, відправлений о 9-й ранку, опівдні доставлявся в найвіддаленіший куточок міста.

Периметр території Москви дорівнював тоді 40 верстам¹. Довжина її від південного заходу (з Воробйових гір) на північний схід (до Преображенської застави) складала 13 верст, а ширина від сходу до заходу — 8 ½ версти. Клімат у Москві помірний. Середня річна температура за шкалою Реомюра + 3,58°, найхолодніша пора року випадала на січень — -8°, найтепліша у червні — + 15, 4°². Панівні вітри — південно-західний і південний, часом дули північно-західний (як у холеру 1848 року) і північно-східний. Бурі в Москві бували дуже рідко, землетрус — один раз 1 жовтня 1446 року.

Довжина річки Москви від витоків до гирла — 420 верст, із яких 400 припадало на Московську губернію; ширина від 7 до 60 сажень³; глибина від піваршина до 6 сажень. Москва-ріка замерзала близько 1 листопада і розкривалася близько 1 квітня, таким чином для судноплавства була відкрита майже 200 днів на рік. У місті нарахову-

_____________________

¹ Верста — 1,0668 км.

² У Петра Вістенгофа знаходимо інші цифри (за шкалою Цельсія): «Климат в Москве умеренный. Зимние морозы достигают до 30°, но продолжаются не долго; редкие жары редко превышают 28°, осень преимущественно бывает сухая и здоровая, весна — почти всегда непостоянная, но редко сопряжена с какими-нибудь поветриями и болезнями. Грозы в течение лета не свирепствуют, среднее число их в году 11. Почти всегда благорастворенный воздух, исключая нескольких удушливых дней во время лета, причиною весьма малой смертности в Москве…»

³ Сажень дорівнював 3 аршинам і 2,1336 м.

 

валося до 200 ставків, найбільші з них — Патріарший, Чисті пруди, Самотьока.

Москва поділялася в історичному плані на Кремль, Китай-місто, Біле місто, Земляне місто і передмістя (околиці); в адміністративному плані була розділена на 17 дільниць, які в свою чергу складалися з 90 кварталів і близько 600 поліцейських дільниць. У місті стояло понад 1200 поліцейських будок.