Про московських губернаторів 3 страница

Актуально звучать і тепер заключні аксаковські слова:

«Неблагосклонно мирному искусству настоящее грозное время; мрачен наш небосклон; строго испытание… Но всегда время отдавать справедливость заслуге, благодарным быть всегда время. Если мы признаем за истину, что воспитание, усовершенствование в себе природного дара есть общественная заслуга, то не должны ли мы признать, что Щепкин оказал такую заслугу русскому обществу, преимущественно московскому?»

Незаперечні заслуги Щепкіна й перед Україною, бо саме він, говорячи словами того ж Аксакова, переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, а, головне, показав художню й літературну самостійність і повноцінність тогочасного українського театру.

«Итак, благодарность ему за доставление нам в продолжение стольких лет высоких наслаждений, сердечных и умственных! Благодарность за благотворные слезы и благодетельный смех!»

Додамо до цього нашу окрему й особливу вдячність Щепкіну за щасливі московські дні Тараса Шевченка, організовані й забезпечені великим артистом і добрим чудотворцем у березні 1858 року.

 

«У дворі церкви Спаса на Пісках»

 

У 30-40-х рр. ХІХ століття Михайло Щепкін жив у Великому Спаському провулку, названому на честь церкви Спаса Преображення на Пісках у Сретенській дільниці міста. Сам артист одного разу так назвав свою адресу: «Большой Спасский переулок, во дворе церкви Спаса на Песках». Дореволюційний дослідник історії московських церков М.Олександровський писав, що Щепкін спочатку навіть жив «у будиночках причету», тобто служителів культу. Він був страшенно радий, коли в 1830 р. вдалося нарешті купити власний дім. У найменуванні адреси з гордістю підкреслював це: «Адрес ко мне: в Москве, в Большом Каретном ряду, в приходе Спаса, что на Песках, в собственном доме». Поріг цього дому переступав Олександр Пушкін, у ньому Щепкін познайомився з Миколою Гоголем. Але радість не була повною, а з часом і зовсім затьмарилася тим, що борги, взяті для купівлі будинку не вдалося виплатити. Через 17 років його довелося продати, і Щепкін із гіркотою повідомляв Гоголя: «Я продал дом, расплатился с долгами, и у меня остаются за уплатою и с наёмом годовой квартиры 1500 р. — вот всё мое состояние!».

Досить глянути на карту Москви, щоб зрозуміти, що, буваючи в Щепкіна у Великому Спаському провулку, Микола Гоголь й Тарас Шевченко познайомилися з Садовим кільцем, принаймні, на відрізку Садово-Каретної, Садово-Самотєчної, Садово-Сухарєвської вулиць, з районом Сухарєвки і Трубної площі, Цвєтного бульвару, який виник у 1830 р.

Невістка артиста Олександра Щепкіна (Станкевич) згадувала: «Михаил Семёнович жил в то время в собственном доме, в Спасском переулке, на Садовой, недалеко от Цветного бульвара... Михаил Семёнович решился призанять денег и купить этот дом ещё в 1830 году и жил в нём до конца 40-х годов. При доме был большой сад с фруктовыми деревьями, с клумбами для цветов около небольшой террасы, на которую выходила дверь из гостиной дома. В доме и в жизни семьи Михаила Семёновича сохранился тот быт, к которому он привык исстари в провинции, когда живал в Курской и Полтавской губернии».

Доречно нагадати, що з приїздом у Москву за два десятиліття до знайомства з Шевченком артист спочатку поселився в тихій патріархальній частині міста — в Замоскворіччі, населеному в основному міщанами й купцями. Життя тут текло спокійно, замкнено в сімейному побуті. В довгих провулках не було жвавого руху і рідко коли гриміла по мостовій карета, на яку майже завжди висовувалися з вікон… Щепкін винайняв чималий будинок у купця Аралова поруч із церквою Миколи Чудотворця (Різдва Богородиці) в «Якимской части по Кисельному переулку». Благо Якиманка не вважалася центром, і ціни були помірними, разом з тим, якщо вийти з великого двору, то перед очима відкривалася велична й мальовнича панорама Кремля.

Цікаво, що майже поруч із першим помешканням Щепкіна знаходився двоповерховий будинок диякона Никифора Максимова, відданий в найм колезькому секретареві Миколі Федоровичу Островському. Якраз у рік приїзду Щепкіна в Москву — в 1823-му — у Миколи Островського народився син — майбутній видатний драматург Олександр Миколайович Островський, який заклав основи національного репертуару російського театру. Через три десятиліття Островський стане основним драматургом Малого театру, в якому Щепкін тоді був першим актором. За Малим театром, як відомо, згодом закріпилася назва «Дім Щепкіна».

До Щепкіна переїхали старші доньки Фекла й Олександра, вони швидко подружилися з донькою господаря будинку. Пізніше купець Аралов розорився, будинок пішов на сплату боргів, а Тетяна Аралова, коли Щепкін переїжджав на нове місце, з благословення батьків назавжди ввійшла в сім’ю Михайла Семеновича, вчилася разом з його доньками, допомагала по господарству, «з замечательным терпением и добротой ухаживала за больными… Многие из членов семьи Михаила Семёновича жили и умерли на руках её». Коли захворів старший син Щепкіна Дмитро Михайлович, і лікарі порадили йому лікування за кордоном, Тетяна Аралова поїхала з ним, і він справді помер у неї на руках. Усі в домі її любили і не уявляли життя без неї.

Домашній побут Щепкіних визначала велика й дружна сім’я, в ній, до речі, завжди жили люди, яким артист допомагав. Цікаві спогади про це залишила актриса Олександра Шуберт:

«В его дом я попала еще девочкой лет семи-восьми, в конце 30-х го-дов, и постоянно гостила в его семье. Из детских воспоминаний осталось у меня: его собственный дом у Спаса на Песках на Садовой, с большим двором и садом; огромная семья, состоявшая из старушки матери, жены, семерых детей, трех сестер (одна из них вдова с взрослой дочерью) и брата, недавно умершего. Кроме родни, у него жили: вдова актера Барсова (йшлося про одного з власників театру в Курську, в якому вперше виступав Щепкін, артиста Петра Єгоровича Барсова. — В.М.), которому Щепкин считал себя обязанным своей сценической карьерой, — пять человек детей Барсова (насправді дітей було шестеро. — В.М.), бедная девица Татьяна Михайловна Аралова, парикмахер Пантелей Иванович, вывезенный Михаилом Семеновичем с его стороны, и какой-то параличный старичок, который имел особую комнату и несколько лет не вставал с постели. Не помню по имени и кто он был такой. На мой детский вопрос, за что за ним так ухаживают, получила в ответ, что он всех детей грамоте даром учил… Дом был полон жизни. За стол садилось каждодневно не менее двадцати человек; постоянно были посторонние. Иногда по вечерам сам Михаил Семенович играл с детьми в бабки. В то время не принято было жить на даче; поэтому летом часто составлялись поездки с кушаньем и самоваром по окрестностям Москвы. Молодежь пешком, а старушки и мы, ребятки, в коляске. Больше одной коляски не помню: уж очень запечатлелось в памяти идущее пешком целое народонаселение. Хорошо было, весело, просто!»

За словами самого Щепкіна, в 1831 р. «семейство моё состояло… из двадцати четырёх человек», а в 40 рр. в сім’ї було чотирнадцять осіб, не рахуючи молодих і старих людей, які тимчасово, а то й постійно жили в домі артиста. Пам’ятаймо, що в нього в ті часи часто-густо було непереливки з грошима. Зберігся лист Щепкіна до Погодіна, написаний наприкінці 1830 року, в якому артист просив: «Не можете ли вы одолжить меня до жалованья тремястами рублями, чем бы весьма много одолжили вашего раз-все-препокорнейшего слугу Михайла Щепкина». У вересні 1834-го дякував того ж Погодіна: «Душевно благодарю, что не отказались пособить мне. Ежели можно, вручите сыну обещанную вами тысячу рублей…» Важливі й точні штрихи до сімейного життя Щепкіна знаходимо в спогадах Олександри Щепкіної (Станкевич):

«В 40-х годах, в Москве, его, известного уже артиста и всеми уважаемого человека, окружала большая семья: жена, отличавшаяся замечательной добротой, как и сам М.С. Щепкин, взрослые сыновья, дочери и воспитанники. Дом М.С. Щепкина часто наполнялся его старыми и молодыми знакомыми и друзьями; но он и всегда был полон его собственною семьей, его родными, живущими у него, и разными старушками, которым давал он у себя приют ради их старости. Это было что-то вроде домашней богадельни, порученной заботливости жены его и одной немолодой девушки, которая воспитывалась у них в доме. Таков был состав семьи М.С. Щепкина, и все в ней деятельно суетились, шумели и о ком-нибудь заботились, и все в ней было полно жизни в самых разнообразных проявлениях. По комнатам двигались дряхлые старушки в больших чепцах; тут же расхаживали между ними молодые студенты, сыновья М.С. Щепкина и их товарищи. Часто среди них появлялись молодые артистки, вместе с ними игравшие на московской сцене, и подходили к хозяину с поцелуями. Поцеловать М.С. Щепкина считалось необходимым. Его обыкновенно целовали все — молодые и пожилые дамы, и знакомые, и в первый раз его видевшие: это вошло в обычай. “Зато ведь, — говорил М.С. Щепкин, — я и старух целую!” Он пояснял этими словами, какую дань он платит за поцелуй молодых дам.

В центре этой разнообразной семьи и посетителей вы видели самого М.С. Щепкина, его полную, круглую фигуру небольшого роста и с добродушным лицом».

Щепкін любив свою сім’ю, робив для неї все можливе й, водночас, почувався боржником перед рідними. В травні 1847 року писав Миколі Гоголю у Франкфурт: «У меня было в жизни два владыки: сценическое искусство и семейство. Первому я отдал все, отдал добросовестно, безукоризненно; искусство на меня, собственно, не может жаловаться; я действовал неутомимо и по крайнему моему разумению, перед ним я прав. В отношении же последнего, положа руку на сердце, я не могу этого сказать. Стало быть, я должен стараться поправить то, что так долго было упускаемо».

До речі в згаданому листі Михайло Семенович пояснював Гоголю, чому він не міг приїхати до нього за кордон, хоч Микола Васильович обіцяв допомогти з грошима — тисячу, а то й півтори тисячі рублів: «Мне двинуться нельзя без верных пяти тысяч пятисот рублей. Вас это удивит, а я вам это объясню: у меня останется дома, кроме прислуги, семнадцать человек; им прожить нужно тысячу рублей в месяц. А как поездка моя никак не может быть меньше трех месяцев, следовательно, им нало три тысячи, а мне на вояж 2500 р. Видите ли, эта сумма необходима, нет ее, и я должен лишить себя всегдашней моей мечты. Мне нужно видеть заграничные театры, очень нужно, незнание языка меня не пугает, главное я пойму, и оно необходимо мне для моих записок, в конце которых хочу изложить свой взгляд на драматическое искусство вообще и в чем состоит особенность каждого театра в Европе в настоящее время. Это будет окончательным делом моей практической деятельности! Итак, вы сами видите, как бы это было мне полезно для будущего… Конечно, много выиграла бы мысль, что для меня и для моей цели очень было бы полезно; но 5500 р. ставят этому перепону. Я продал дом, расплатился с долгами, и у меня остаются за уплатою и с наемом годовой квартиры 1500 р. — вот все мое состояние! Да ежели бы его осталось и столько, сколько нужно для вояжа, то я и тогда не мог бы им пожертвовать. Это было бы поступлено мною бессовестно в отношении моего семейства». Коли в 1853 р. Щепкін побував у Парижі, то його дружина скаржилася сину Олександру Михайловичу, що «отец все охает, на что он ездил в чужие края, ибо денег много проездил…» У Михайла Семеновича був розкішний срібний гаманець з гравіруванням і позолоченням, на якому не випадково красувався напис: «Тот без нужды живёт, кто деньги бережёт». Цю дорогу річ Щепкін подарував онукові Вячеславу Миколайовичу. Втім, сам артист не вмів берегти гроші, бо постійно турбувався про велику сім’ю. В січні 1857 року після свого бенефісу в Малому театрі написав сину Миколі Михайловичу: «Сбор был 1200 р. серебром. Был бы больше, но в этот день был большой бал у Закревского. Ну, да больше или меньше для меня всё равно, потому что от неумения жить в годовом итоге все будет нуль».

Батьківське кредо вже немолодий Щепкін якось сформулював у листі до сина Олександра Михайловича: «Всегда помни, что наша жизнь уже кончена, мы уже живём в вас, мои милые».

 

«Шматок телятини замість букета квітів»

 

Михайло Семенович любив «нашу стареньку Москву», зокрема в районі Александрівського саду й Охотного ряду.

Александрівський сад створювався з 1819 по 1823 рр. під керівництвом Осипа Бове, і Михайло Щепкін ще застав завершальні роботи, коли приїхав у Москву. Раніше тут протікала річка Неглинка, вмурована в підземну трубу. Сад виник не від хорошого життя, з часом річка обміліла, зацвіла й стала заболочуватися, в неї почали викидати сміття, вода позеленіла й смерділа¹. З цим не стали миритися, і Бове розбив сад, який відразу полюбили москвичі.

Поруч Щепкінові подобалася інша вражаюча картина — понад столітній Охотний ряд з безліччю лавок, прилавків, торгових рядів, складів, лабазів, комор, льохів, харчевень, трактирів, з людським мурашником. Шевченків сучасник москвознавець Петро Вістенгоф писав: «Туда стекаются хозяйки, дворецкие, повара и кухарки. Кто бежит и несёт ногу копченой ветчины, кто тащится, едва передвигаясь под тяжестью нагруженных кульков, из которых торчит и нос испуганного петуха, и печальное рыло поросёнка…» А над усім цим вивищувалася церква Параскеви П’ятниці — покровительки торгівлі і торговців, та м’ясники набожно хрестилися на неї. В московському народі говорили: «Охотный ряд, кишки говорят, язык песни поёт, брюхо радуется» або: «Без ряда Охотного не съешь куска плотного».

Про Щепкіна розповідали анекдот, який записав Олександр Афанасьєв: «После долгого рассуждения вздумал он на именины своей невестке подарить букет свежих цветов и отправился покупать их, но идти случилось ему мимо Охотного ряда: как утерпеть, как не соблазниться и не зайти. Зашёл — и воротился к имениннице с четвертью отличной телятины взамен букета».

Щепкін добре знав, що харчування великого міста забезпечувалося завдяки власним городам і господарствам москвичів і через базари та магазини, лавки. Харчові лавки — м’ясні, овочеві, молочні з’явилися ще в старовину, а магазини — в ХVІІІ столітті, після петровських реформ.

______________________

¹ В офіційному тогочасному виданні читаємо: «На месте грязного оврага, куда сваливались все нечистоты, где протекала болотистая речка Неглинная, раскинут… прекрасно спланированный сад с чистыми дорожками, с липовыми аллеями, кустарниками и цветами, обращённый одною стороной к Кремлю, другою — к улице Неглинной и простирающийся до берега Москвы-реки».

 

Щепкін виявляв цікавість до того, що московські газети рясніли оголошеннями про продаж всього і вся: від різних сортів рослинного масла — макового, соняшникового, гірчичного — «на Тверской близ Охотного ряду в доме г-на Васильчикова, в овощной лавке Григория Семёнова» — до «хальвы (Константинопольское варенье для дессерта) и маслин»; від сушених фруктів у магазині на Нікольській вулиці і грибів в Охотному ряду до фортепіано та коней…

Серед відомих московських ринків — Смоленський, Хитровка, Сухарєвка. Існувало багато невеликих базарів, які жили яскравим і цікавим життям. На московських вулицях, особливо центральних, можна було зустріти чимало рознощиків, які відрізнялися кольором одягу. Петро Вістенгоф писав: «Бесчисленное множество разнощиков всякого рода наполняют московские улицы; одни из них, разодетые в синих халатах, продают дорогой товар; другие — в серых халатах, торгуют товаром средней сцены; наконец, мальчики и бабы — разносят самые дешёвые лакомства». Якраз ці останні користувалися популярністю, у них можна було придбати ласощі, морозиво, всілякі ягоди, в тому числі в чашечках з медом, пряники, медяники, патоку з імбирем, а ще — спаржу, огірки, редьку, горох, яблука та груші, в тому числі сушені на паличках, а ще — курей і курчат — живих і смажених, а ще — малосольну осетрину, свіжу ікру і т.д. і т.п. Продаж, як правило, супроводжувався голосним криком, адже рекламну вивіску рознощик не мав де повісити, не на лобі ж. Цей професійний «крик» став особливим жанром словесного мистецтва й без нього неможливо уявити тодішню Москву, так само, як і без церковного дзвону. Кажуть, що свого часу викрики рознощиків були зафіксовані й видані в нотному записі.

«Яблука квашені і сливи солоні!» — кричав один рознощик. «Кавуни моздокські, виноград астраханський!» — волав інший. «Апельсини, апельсини!» — лементував третій. «Лимони!» — надривався його конкурент. Цікавий штрих. 20 травня 1858 року Шевченко записав у щоденник пародійний вірш, який почув у Петербурзі в сім’ї своїх друзів Уварових:

Напрасно, разносчик, в окно ты глядишь

Под бременем тягостной ноши.

Напрасно ты голосом звонким кричишь:

«Лемоны, пельцины хороши!»

Такий інтерес до побутових подробиць лише підтверджує, що Тарас Григорович звертав увагу на вуличних рознощиків, особливо тих, які виконували свою роботу весело, мало не з піснею: «По ягоду, по клюкву, Володимирская клюква, приходила клюква издалека, просить меди пятака, а вы, детушки, поплакивайте, у матушки грошиков испрашивайте...» Або: «Яблочки ранет, у кого своих нет!»; «Кислых щей — в утробу влей!»; «Устал кричать, покупайте так!» і т.д. і т.п.

З пирогами і млинцями продавці частіше за все вишикувалися в одну шеренгу, торгівля також ішла з приспівками: «Кому пирожки, горячие пирожки? С пылу, с жару — пятачок за пару!»; «Вот блины-блиночки! Кушайте, сыночки и мои любимые дочки!»; «Пышки, пышки, подходите, ребятишки, подтяните штанишки!»

Московські старожили розповідали, що пироги були смачними й недорогими, проте нерідко самі рознощики відштовхували своєю неохайністю. Для історії залишилося чимало цікавих сценок. Скажімо, хлопчик їсть пиріг із варенням, у якому йому попався шматок брудної ганчірки. Він звертається до пирожника: «Дяденька, у тебя пироги-то с тряпкой…» Той у відповідь: «А тебе, каналья, что же за две копейки с бархатом что ли давать?»

Цікаві й точні рядки про рознощиків залишив московський купець Іван Слонов:

«Среди публики по рядам ходили многочисленные разносчики, носившие на головах в длинных лотках, покрытых тёплыми одеялами, жареную телятину, ветчину, сосиски, пироги, сайки и проч., при этом все разносчики на разные голоса громко выкрикивали названия своих товаров…

Затем ещё были интересные типы «рядских поваров». Они носили в одной руке большой глиняный горшок со щами, завернутый в тёплое одеяло, в другой руке корзину с мисками, деревянными ложками и чёрным хлебом. Миска горячих вкусных щей с мясом стоила 10 коп. После еды миски с остатками щей и хлеба торговцы ставили на пол в рядах, около своих лавок, где их доедали бегавшие по рядам бродячие собаки. Потом приходил повар, собирал миски, тут же вытирал их грязным и сальным полотенцем и снова наливал в них желающим горячих щей».

Не проходило дня, щоб на базарі не траплялися крадіжки. Ось хтось ніби ненароком випустив на волю кілька різнобарвних кульок, і публіка, задерши голови, витріщилася на них, та ще й жаліє незграбного покупця… Раптом у натовпі лунає крик: «Батюшки, обікрали!» За ним волає другий, третій… Це ватага карманників витратилася на привабливі кульки, щоб примусити всіх зазіватися…

Про живий Шевченків інтерес до міського базару свідчить його запис у щоденнику 9 серпня 1857 року, зроблений в Астрахані: «Публика рыночная, как и везде, перекупки, повара и кухарки, изредка попадается заплывшая жиром купчиха-гастрономка, да такого же содержания особа духовного чина, сугубо рачащая о плоти греховной».

Всі дари сільських та й місцевих городів моквичі могли просто купити, чимало з них мали власне домашнє господарство, в часи Шевченка по Москві ще розгулювали корови, які щодня давали москвичам тепле молоко. Та влітку більшість поміщиків із сім’ями відправлялися в свої села, заможні москвичі також мали підмосковні садиби. Далі ми згадаємо про те, як Сергій Аксаков запрошував Тараса Шевченка до себе «в деревню на лето».

Москвознавець Дмитро Никифоров у книзі «Старая Москва. Описание жизни в Москве со времён царей до ХХ века» (1903 рік) писав: «В пятидесятых годах прошедшего столетия (ХІХ століття — В.М.) Москва считалась да и была столицей русского дворянства. Помещичьи семьи поздней осенью, и никак не далее Рождественских праздников, наполняли Москву. В течение шести-семи зимних месяцев проживалось в Москве всё, что было выручено доходов с имений. Летние месяцы жизнь в деревне почти ничего не стоила. Усадьбы были полны всем, что требовалось для жизни: мясо, живность, молоко, мука, крупа — все было своё. Из Москвы привозили чай, сахар и некоторые бакалейные продукты».

Вже відомий нам Іван Слонов цікаво писав про переваги московського життя в другій половині ХІХ століття (пам’ятаймо, що він заглядав туди з початку ХХ століття): «…В прежнее время менее было опасности для жизни обывателя. Он не мог сгореть беспомощно в десятом этаже небоскрёба, куда не достает ни одна пожарная лестница; обывателя на улицах не давили трамваи и автомобили; лавочники не отравляли его фальсификацией различных жизненных продуктов, которые в прежнее время были баснословно дешевы и без фальсификации. Так, например: 1 фунт черного хлеба стоил 1 копейку, пара больших вкусных калачей 5 коп., фунт лучшего мяса 5 коп., десяток яиц 8 коп., фунт масла коровьего 15 коп., фунт лучшей паюсной икры 1 руб. 20 коп., фунт осетрины 15 коп., сажень крупных березовых дров 2 руб. 50 коп. и т.д. В центре города, хорошая квартира в 4-5 комнат стоила 25—30 руб. в месяц. В то время не знали ни дровяных, ни квартирных кризисов, все было дешево и всего было вдоволь».

 

«Ходить гарбуз по городу, питається свого роду»

 

Тепер заглянемо в сім’ю Щепкіна, яка на початку липня 1832 року сиділа з гостями за великим столом, а в дім несподівано зайшов незнайомець. Про це розповідали сини артиста. Петро Михайлович згадував:

«Как-то на обед к отцу собралось человек двадцать пять — у нас всегда много собиралось; стол, по обыкновению, накрыт был в зале; дверь в переднюю, для удобства прислуги, отворена настежь. В середине обеда вошел в переднюю новый гость, соверешенно нам незнакомый. Пока он медленно раздевался, все мы, в том числе и отец, оставались в недоумении. Гость остановился на пороге в залу и, окинув всех быстрым взглядом, проговорил слова всем известной малороссийской песни:

Ходить гарбуз по городу,

Пытается свого роду:

Ой, чи живы, чи здоровы,

Вси родичи гарбузовы?¹

 

Недоумение скоро разъяснилось — нашим гостем был Н.В. Гоголь, узнавший, что мой отец тоже, как и он, из малороссов… Для Щепкина, с детства слышавшего певучую украинскую речь, подолгу жившего в Харькове и Полтаве, шутливый куплет незнакомца прозвучал словно пароль. “Да это ж Гоголь… Николай Васильевич!” — воскликнул хозяин дома, заключив гостя в объятия…»

 

______________________

¹ Цікаво, що двома останніми рядками Гоголь починав свій лист до Максимовича від 22 березня 1835 року. — В.М.

 

Олексій Михайлович у свою чергу розповідав:

«Гоголь познакомился с Щепкиным в 1832 году. В то время Гоголь еще бывал шутливо весел, любил вкусно и плотно покушать, и нередко беседы его с Щепкиным склонялись на исчисление и разбор различных малороссийских кушаний. Винам он давал, по словам Щепкина, названия “квартального” или “городничего”, как добрых распорядителей, устрояющих и приводящих в набитом желудке все в должный порядок, а жженке, потому что зажженная горит голубым пламенем, давал имя Бенкендорфа (шеф Корпусу жандармів, які носили голубі мундири. — В.М.). “А что, — говорил он Щепкину после сытного обеда, — не отправить ли теперь Бенкендорфа?” — и они вместе приготовляли жженку». До речі, Гоголь був добрим фахівцем у цьому. Сергій Аксаков згадував, як 9 травня 1840 року, на день своїх іменин «Гоголь собственноручно, с особым старанием, приготовлял жжёнку». Її коштували Михайло Лермонтов, Петро Вяземський, Іван Тургенєв, Михайло Загоскін та ін. Наступного року — 9 травня 1841-го — все повторилося: «После обеда Гоголь в беседке сам приготовлял жжёнку, и, когда голубоватое пламя горящего рома и шампанского обхватило и растопляло куски сахара, лежавшего на решётке, Гоголь говорил, что “это Бенкендорф, который должен привесть в порядок самые желудки”. Разумеется, голубое пламя и голубой жандармский мундир своей аналогией подали повод к такой шутке, которая после обеда показалась всем очень забавною и возбудила общий громкий смех».

Втім, жарт був із бородою, й більшість гостей чула його не вперше, а дотепи Гоголя взагалі подобалися не всім. Скажімо, Афанасьєв писав: «Остроты Гоголя были своеобразны, неизысканы, но подчас не совсем опрятны».

Олександра Щепкіна (Станкевич) згадувала: «Прислушиваясь к из разговору, вы могли слышать под конец: вареники, голубцы, паляницы, — и лица их сияли улыбками». Олександр Афанасьєв також свідчив, що часом друзі проводили час у розповідях «о разного рода малороссийских кушаньях, причём у обоих глаза бывали масляные и на губах слюнки».

Кажуть, що в день знайомства Щепкін і Гоголь надовго всамітнилися в дальньому кутку саду й не могли наговоритися. Скоріше за все, цього разу Щепкін і розповів історію, відому зі спогадів Афанасьєва: «Случай, рассказанный в “Старосветских помещиках”, о том, как Пульхерия Ивановна появление одинокой кошки приняла за предвестие своей близкой кончины, взят из действительности. Подобное происшествие было с бабкою М.С-ча. Щепкин как-то рассказал о нём Гоголю, и тот мастерски воспользовался им в своей повести». Коли в 1835 р. «Старосвітські поміщики» побачили світ, то Щепкін нібито «при встрече с автором сказал ему шутя: “А кошка-то моя!” — “Зато коты мои!” — отвечал Гоголь…»

Після від’їзду Гоголя, в газеті «Москва» Надєждін помістив замітку: «Рудый пасочник [так!], которого прекрасные Малороссийские сказки приняты были с особенным удовольствием, недавно проехал чрез Москву на свою родину. Мы надеемся, что он соберёт там нового мёду для услаждения публики. Малороссияне, говорят, от него в восторге. Первое издание его сказок распродано было нарасхват, теперь готовится второе. Кроме повестей, у старика замышлено нечто важнейшее, но мы, опасаясь, чтоб он не обвинил москалей в нескромности, умалчиваем до времени». З цього випливає, що малоросіянин, який захопився Гоголем, був, очевидно, приятель Надєждіна Щепкін: йому Гоголь довірив інформацію про «новий мед» із Малоросії, певно, малася на увазі «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», що мала підзаголовок «Одна из неизданных былей Пасичника рудаго Панька». А «нечто важнейшее» — це комедія, яку замишляв Гоголь. Про неї він також зізнався Щепкіну.

З часу першої зустрічі Микола Васильович став частим гостем у домі Щепкіних, залишався тут ночувати, й не було кінця задушевним бесідам артиста й письменника. В чому секрет такого швидкого зближення? Найперше, українське походження: «Оба они знали и любили Малороссию и охотно толковали о ней, сидя в дальнем углу гостиной в доме Щепкина. Они перебирали и обычаи, и одежду малороссиян, и, наконец, их кухню». Тож, їх взаєморозуміння встановилося відразу й тривало роками. Щепкіну письменник довіряв свої творчі таємниці, передусім, в драматургії. Скажімо, найперше від Щепкіна стало відомо, що Гоголь писав комедію «Володимир третього ступеня», яку не закінчив, і навіть читав йому окремі сцени. Героєм її була людина, яка поставила собі за мету життя одержати хрест святого Володимира 3-го ступеня. Особливо схвально Щепкін говорив про сцену, в якій чиновник, сидячи перед дзеркалом, уявляє, що нагорода вже на ньому. Наприкінці п’єси герой втрачав розум і вважав самого себе Володимиром 3-го ступеня.

Наприкінці 1848 року Олександр Афанасьєв занотував: «Видел недавно у М.С. Щепкина Гоголя… Весь вечер говорил он тихо, вполголоса и преимущественно с стариком Щепкиным, других, кажется, не хотел удостаивать своим разговором». В радянські часи Абрам Дерман писав про цю всамітненість удвох так: «Обидва українці, які на все життя зберегли глибоку симпатію та прив’язаність до своєї батьківщини, обидва наділені від природи колосальними запасами гумору, обидва гаряче любили театр… вони ніби самою долею були призначені стати друзями».

Вкрай важливим став збіг їхніх поглядів у духовній сфері, в галузі літератури й мистецтва. Щепкін вважав: «Забава забавою, но развивалось бы искусство, которое так полезно для народа. Во все века искусство было впереди массы, а потому добросовестно занявшись оным, нечувствительно и масса подвинется вперёд». З свого боку Гоголь ніби вторив артистові: «Театр ничуть не безделица и вовсе не пустая вещь, если принять в соображение то, что в нём может поместиться вдруг толпа… и вся эта толпа, ни в чём не сходная между собою… может вдруг потрястись одним потрясением, зарыдать одними слезами и засмеяться одним всеобщим смехом».

Спільність поглядів на роль вітчизняної культури, зокрема, драматургії в розвитку театральної справи в Росії сприяли тому, що знайомство з Щепкіним підштовхнуло Гоголя до написання геніальних п’єс, а п’єси ці буквально вдихнули в артиста животворний струмінь, дали змогу йому піднести своє мистецтво на нову височину. Нагадаю, що Щепкін, задихаючись від пустих і безликих п’єс, скаржився артисту Івану Сосницькому: «Я приходил уже в какое-то не спящее, но дремлющее состояние». Це добре розумів Гоголь, який у замітці «Про Щепкіна» в записній книжці (1845-1846) писав: «Вмешали в грязь, заставляют играть мелкие, ничтожные роли, над которыми нечего делать. Заставляют то делать мастера, что делают ученики».

Гоголівська драматургія оживила й надовго зберегла сценічний геній Щепкіна. Майстер грав Городничого в «Ревізорі» Гоголя понад чверть століття, в гоголівському «Одруженні» Михайло Семенович грав Подкольосіна і Кочкарьова впродовж 15 років (з лютого 1843 року до червня 1858 року), а в «Гравцях» — Утішного 20 років (з лютого 1843 року до січня 1863 року).