Розділ 1. З України в Москву

Михайло Максимович: «Безкінечно мила Москва»

«Стати московським професором ботаніки»

 

Найпершим із чотирьох до Москви прибув із Полтавської губернії Михайло Максимович — у вересні 1819 року, тобто йому ледь виповнилося п’ятнадцять років. Малий Тарас Шевченко в ту пору, вийшовши на околицю рідного села, намагався довідатися, «що ж там за горою», де там ті «залізні стовпи, що підпирають небо!» Він ледве не заблукав і був привезений у Кирилівку зустрінутими за околицею чумаками, про що згадував у ліричному зачині повісті «Княгиня». Одинадцятирічний Осип Бодянський у далекій від Москви Варві Лохвицького повіту Полтавської губернії поки-що набирався розуму у свого батька — священика Максима Бодянського, а Микола Гоголь, якому йшов одинадцятий рік, готувався до вступу в Полтавську гімназію. Найстарший з поміж них — тридцятиоднорічний кріпосний артист Полтавського театру Михайло Щепкін тільки-но повернувся з гастролей в Кременчузі на Семеновському ярмарку.

Всі четверо — з Полтавщини!¹. Тамтешня земля щедро дарувала Москві талановитих українців!

Тож почнемо цей розділ із дороги в Москву Михайла Максимовича. Важливим джерелом його біографії є «Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского Московского универси-

 

 

________________________

¹ Нині — територія Черкаської, Чернігівської та Полтавської областей.

 

 

тета»¹, а також автобіографія Максимовича, написана за проханням Степана Шевирьова, який вимагав у професора в листі від 22 лютого 1854 року: «На этот раз отложите всякую малорусскую лень… напишите поскорее, живее — и доставьте мне»². Справді, Максимович вже 2 квітня 1854 року відповів: «Любезнейший Степан Петрович! Спеша исполнить Ваше поручение мне для “Словаря”, принимаюсь за перо, чтобы написать биографическое известие о себе самом».

Коли восени 1904 року цю автобіографію опублікувала «Киевская старина», то в передмові було зауважено: «Сличение печатаемой автобиографии с текстом “Словаря” показывает, что многие интересные строки в автобиографии были тогда опущены для “Словаря”, а между тем они иногда характерны для выяснения личности М.А. Максимовича». Це стосується, наприклад, непростих стосунків гордого і впертого українця з ректором Московського університету і одночасно керівником кафедри ботаніки Іваном Двигубським, який заступав шлях Максимовичу «китайською стіною». Та хіба ж і можна було б оприлюднити в університетському словнику слова Максимовича про те, що Двигубський «читав ботаніку не читаючи», або про те, що його, Максимовича, учні з студентів «знали ботаніку краще від Двигубського». Так само не ввійшла до офіційного словника розповідь Максимовича про те, як йому не дали слово на засіданні московських природознавців, і молодий вчений привселюдно заявив відомому професору, секретарю Московського товариства дослідників природи Олександру Фішеру фон

________________________

¹ Повна назва цього видання, до якого ще звертатимемося, така: «Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского Московского университета, за истекающее столетие, со дня учреждения января 12-го 1755 года по день столетнего юбилея января 12-го 1855 года, составленный трудами профессоров и преподавателей, занимавших кафедры в 1854 году, и расположенный по азбучному порядку» (Москва. В Университетской типографии. 1855).

² РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 46, арк. 2.

 

Вальдгейму: «Я знаю причину!» — «Яку ж?» — «Причина в тому, що я руський!» Максимович писав: «Это была сущая правда: естествоиспытательные науки в России словно на откупу были у немцев ещё в ту пору; русскому человеку вельми трудно ещё было тогда на этом поприще». Пропущено було також згадку про те, що в 1829 р. Максимович отримав звання ад’юнкта «без жалування». Зате ретельно перелічено його наукові праці, що зайняло дві третини тексту. Врешті-решт, обидва названі мною документи, це, говорячи словами Максимовича, «полвека жизни моей, сжаты в одну горсть». До того ж ми маємо можливість доповнити їх іншими важливими, в тому числі, архівними документами.

Михайло Максимович народився 3 вересня 1804 року в українському степу на схід від Золотоноші, у Згарському хуторі Тимківщині, в домі бабки своєї Анни Савівни Тимківської. У московському біографічному словнику скоротили емоційні рядки Максимовича про те, що то була «прекрасна смуга» українського степу, що простирався від Золотоноші до річки Сули з її «срібними хвилями». Та це дрібниці порівняно з тим, що в «Биографическом словаре профессоров и преподавателей Императорского университета Св. Владимира» (1884) про українське коріння Максимовича ледь згадувалося. На хуторі мешкав Іван Назарович Тимківський, який виховав і «передав Москві» п'ятьох своїх небожів, котрі всі були письменниками, а два з них — професорами. Їхня молодша сестра, Гликерія Федорівна, 1788 р. народження, була матір'ю Максимовича. Сім'я проживала біля Переяслава, на хуторі Старосілля, де Максимович і перебував до трьохрічного віку. Пізніше вони перебралися в село Прохорове Золотоніського повіту. Потім, з п'ятирічного віку, Михайло знову ріс у Тимківщині. Звідси його віддали до Благовіщенського жіночого монастиря в Золотоноші¹. Там у черниці Варсонофії хлопчик пройшов граматику і псалтир. Тим часом батько його переїхав до Чернігівської губернії, а старший дядько, Ілля Федорович Тимківський, професор Харківського університету, доктор права й філософії оселився в Туранівці, неподалік Глухова. Він і взяв до себе Максимовича у 1811 р., навчав його основ наук і латини. Наприкінці 1812 р. Максимовича віддали до Новгород-Сіверської гімназії, яку пізніше — з 1825 р. очолював Ілля Тимківський. У жовтні 1834 року ректор Університету святого Володимира Михайло Максимович писав йому: «…Имею честь известить Вас, что Университет Св. Владимира, уже благодаривший Вас за усердное внимание Ваше к нему, лучшими студентами своими обязан Вам вверенной гимназии…»

Сім років у гімназії промайнули для Максимовича як сім місяців. Мальовниче розташування Новгорода-Сіверського понад Десною, з його старовинним Спаським монастирем на кам'янистій горі, надавали душі поетичного настрою. Тут він захопився ботанікою і полюбляв блукати Троїцьким монастирським садом або околицею. Тут прийшло і розуміння того, що справжнім вченим його зробить лише Московський університет. Поділився цим із молодим учителем Затеплинським, який викладав у гімназії фізику, але після уроків декламував гімназистам балади та вірші Василя Жуковського, пронизані меланхолічними мріяннями. Той зрозумів і підтримав юнака.

У червні 1819 року Михайло Максимович отримав атестат, і учитель

__________________________________

¹ Одного разу Бодянський зустрів помилку в якійсь публікації про Тимківських і опублікував у «Чтениях» свої поправки, в яких, зокрема, зазначалося: «Родина всех братьев Тимковских: Романа, Ивана, Ильи, Егора, Василия был и есть точно Золотоношский уезд… именно хутор (деревня) Згар упомянутого уезда, прозванный Згарской Тимковкой или Тимковщиной…» Бодянський також підкреслював щодо Максимовича: «Как все дяди его, так и мать, сестра Тимковских, а равно и он сам, учились грамоте в женском Благовещенском монастыре Золотоноши...»

Затеплинський побажав йому здійснення гімназичної мрії: «стати московським професором ботаніки». Про наступні події перед Москвою Максимович розповідав в автобіографії. У серпні він поїхав за дворянським свідоцтвом до маршала Булюбаша, який вразив його своєю гоголівською оригінальністью. На початку вересня, одержавши від діда благословіння і 115 рублів асигнаціями, Михайло їде ненадовго до батька на Шостенський пороховий завод, а звідти — в Турановку і, нарешті, — в Москву. Близько 25 вересня він «із сердечним трепетом побачив Білокам’яну»¹. Недвечір знайшов свого дядька Романа Федоровича Тимківського — професора грецької та римської літератури Московського університету, директора педагогічного інституту. Той записав юнака в студенти словесного відділення Московського університету, тим самим фактично визначивши розмаїтість подальшої наукової долі претендента на кар’єру ботаніка. Тут і дивуватися не треба: Роман Тимківський був одним із найдіяльніших членів Товариства аматорів російської словесності при Московському університеті, створеному в 1811 р. і в цій іпостасі згаданий навіть у сучасній «Истории Москвы». Може Роман Федорович просто хотів бачити в племінникові свого наступника в літературній царині, або він одразу відчув у ньому хист до пера. Важливо також зазначити, що дядько поселив Михайла Максимовича в університетському номері, призначеному для випускників, і заплатив за його навчання.

Отже, студентське життя почалося легко й без перешкод. Але Роман Тимківський помер через чотири місяці, на початку 1820 року, і Максимовича тоді врятував молодший дядько Єгор Тимківський — відомий дипломат, учасник російської місії до Китаю, який якраз прибув

________________________

¹ Автобіографія Мих. Алек. Максимовича // Русская старина. 1904, сентябрь. С. 326.

 

у Москву проїздом у Китай. Він влаштував переведення юнака до казеннокоштних студентів, які знаходилися на державному утриманні. Єгор Тимківський — автор книги «Путешествие в Китай чрез Монголию в 1820 и 1821 годах», у передмові до якої писав: «Судьба украсила мою жизнь событием редким: я видел Китай». Через півстоліття у листі до Михайла Погодіна Максимович тепло згадав, як Єгор Тимківський заїхав до нього у Київ у 1834 р.: «На осень меня порадовал мой родной Егор Федорович Тимковский, известный своим путешествием в Китай, изданным 1821 года. Докончив свое консульство в Молдавии, он возвращался на отдых в осиротелую свою Тимковщину, и на перепутьи прогостил у меня в Киеве первую половину октября». Коли навесні 1872 року Максимович востаннє відвідав Москву, він радів з того, що застав живим престарілого Єгора Тимківського.

Чималий вплив на Максимовича мав і дядько Василь Тимківський, який, за словами Миколи Шугурова¹, «позначений геніальною силою

_________________________________

¹ У цій книзі йдеться не лише про великих українців першого ряду — Максимовича, Щепкіна, Бодянського, Гоголя, але й про їх менш відомих земляків, які робили багато добра в Москві на славу України. Один із них — Шугуров Микола Васильович (1843-1901) — юрист і літератор, збирач української старовини. У Московському університеті входив до Української студентської громади, до 1866 р. був її бібліотекарем. Після закінчення університету, де слухав і лекції Бодянського, працював у Московському окружному суді. Після цього — товариш прокурора у Симбірську, де прокурором був Валеріян Родзянко, колега Шугурова по Українській студентській громаді. Пізніше Шугуров переїхав в Україну, він був призначений товаришем голови Одеського окружного суду, потім переведений у Стародуб на Чернігівщину, де працював товаришем голови суду.

Наприкінці 1874 року Шугурова було прийнято в дійсні члени південно-західного відділу Географічного товариства (в Києві), зорганізованого відомими українськими діячами з метою наукового дослідження історії України, був активним членом відділу до його закриття в 1876 р. У 1887 р. за підтримки Олександра Лазаревського Шугурова обрано до Київської судової палати, ревізором судових установ, а в останні роки життя — головою окружного суду в Ніжині.

З 1888 р. увійшов до редакційного кола «Киевской старины», в якому залишився до смерті. Вмістив у журналі ряд статей, заміток і рецензій з української історії, етнографії, літературознавства. Миколі Шугурову належить низка відгуків на статті про життя і творчість Кобзаря, де він виявив окремі суттєві помилки, що їх припустилися автори надрукованих матеріалів. У 1899 р. Шугуров опублікував спогади Федора Лазаревського про зустрічі з Шевченком. Того ж року він пере-

розуму і слова». У 1826—1828 рр. він був губернатором Бесарабії. Максимович свідчив: «Его проезды через Москву из Оренбурга, в Грузию и обратно, воодушевили меня новою силою. Я строго следовал совету его не пускаться в ремесло уроков и не тратить на то золотого времени студентства. Весь досуг мой от лекций я посвящал любимой своей науке. Неутомимо обходил я Воробьевы горы и другие окрестности Москвы, собирая себе московскую флору». Максимович називав «солодким відпочинком» і канікули, проведені в Ботанічному саду за Сухарєвою вежею, у відомого професора Георга Франца Гофмана (1761-1826).

Бачимо, що потяг до ботаніки не зник у студента-словесника, який уже прислухався до пульсу московського життя і перебував під впливом професора Олексія Мерзлякова — той понад дванадцять років очолював кафедру словесності й славився блискучими лекціями-імпровізаціями. Цього професора російської красномовності Максимович називав «солов’єм старого часу». Мерзляков був відомим поетом (йому належали

________________________________

друкував з «Русского архива» спогади Михайла Лазаревського про Шевченка, вмістивши їх у своєму викладі в часописі «Киевская старина», а також у перекладі українською мовою — в «Літературно-науковому вістнику». У 1900 р. Шугуров уперше опублікував в «Киевской старине» невеличкі спогади знайомої поета Варвари Карташевської про сватання Шевченка до Ликерії Полусмакової. До цього часу не втратили наукового значення публікації Шугурова про деяких маловідомих сьогодні українських діячів ХІХ століття. Скажімо, статті Шугурова у «Киевской старине» про Іллю Тимківського — доктора права і філософії, професора Харківського університету, засновника престижної Новгород-Сіверської гімназії, старшого дядька Михайла Максимовича — цитуються нині в новітніх дослідженнях.

27 квітня 1861 року Микола Шугуров брав участь у перевезенні домовини з тілом Шевченка з вокзалу до церкви Тихона Амафунтського на Старому Арбаті. До речі, цей факт не знайшов відображення в академічному «Шевченківському словнику», в якому йдеться про Шугурова, а в «Трудах і днях Кобзаря» Петра Жура його ім’я навіть не згадується.

Микола Шугуров був знайомий з Осипом Бодянським, як бібліотекар Української громади він неодноразово перетинався з професором із Варви. У своїх спогадах Шугуров зокрема розповідав про студента Московського університету з Чернігівщини Василя Гука, який «постачив кільканадцять зібраних ним українських пісень до багатої збірки О.М. Бодянського».

слова пісні «Среди долины ровная…»), теоретиком мистецтва, знавцем стародавніх мов, перекладачем античних авторів, а також Шіллера, Гете. Мерзляков був досвідченим музичним критиком. У 1830 р. у Москві були видані «Песни и романсы А.Мерзлякова», а Тарас Шевченко в листі до Бодянського від 15 листопада 1852 року цитував рядки з популярної пісні Мерзлякова: «Все други, все приятели до чёрного лишь дня». Симпатії Максимовича професор викликав і тим, що утримував пансіон для студентів, які поступали до університету.

Втім, на словесному відділенні Московського університету Максимович провчився два роки, а в серпні 1821 року перейшов на фізико-математичне відділення, остаточно визначившись з фахом — ботаніка. Ще через два роки — 30 червня 1823 року — його було удостоєно ступеня кандидата «за відмінні успіхи і зразкову поведінку». У серпні того ж року Максимович «для повноти природознавства» записався ще й на медичне відділення університету: «Было у меня в предмете и то, чтобы учёную степень доктора получить по отделению медицинскому…»

Він відвідує лекції професорів Є.Мухіна та Х.Лодера. Між іншим, Лодер був одним із перших пропагандистів лікування штучними мінеральними водами. Він заснував у Москві, на Остоженці, в Хілковому провулку, що зеленим парком спускався до Москва-ріки, модний курорт «штучних мінеральних вод», в якому пацієнтів лікували за великі гроші водами та моціоном. Багатіїв, які нагулювали собі здоров’я на садових доріжках курорту, московські дотепники прозвали «лодирями». Мабуть, з того часу Максимович звернув увагу на методи Лодера, згодом він і сам лікувався московськими водами. До речі, цим жваво зацікавився Микола Гоголь, який 2 липня 1833 року просив у листі: «Уведомите, пожалуйста, какую пользу принесёт вам московский водопой и каким образом вы проводите на нем день свой». Максимович покращував стан здоров’я з допомогою штучних мінеральних вод і в Києві, у 1845 р.

Водночас із студіюванням природничих наук дев’ятнадцятирічний Михайло Максимович відвідує лекції «оракула у відділенні словесному» — професора латинської філології та філософії, шеллінгознавця Івана Давидова, просякнутого офіційною ідеологією й імперським консерватизмом. На цих лекціях він познайомився зі Степаном Шевирьовим, який був на два роки молодшим за Максимовича.

У фаховій сфері науковим авторитетом для Максимовича став тоді професор М.Павлов, який очолював з 1822 р. Землеробську школу Московського товариства сільського господарства. Більшість її учнів були кріпосними, а сам Павлов також утримував пансіон для студентів, які поступали до університету. Він був автором цікавої статті «Про способи дослідження природи». У 1828-1830 рр. Павлов видавав популярний у Москві журнал «Атеней».

Університетська служба Максимовича йшла своєю чергою. Спочатку він був призначений у бібліотеку, а через рік йому було доручено займатися впорядкуванням університетських гербаріїв у професора Георга Франца Гофмана, який був першим директором Ботанічного саду Московського університету¹. У травні 1824 року Мак-

__________________________________

¹ Ботанічний сад Московського університету виник на базі «Московського аптекарського городу», закладеного у 1706 р. За указом Петра І Аптекарський город, який знаходився за Сухарєвою вежею, у 1805 р. придбав Московський університет. У доповіді міністра народної освіти «Про заведения Ботанічного саду при Московському університеті» від 1 квітня 1805 року читаємо: «Московский университет, имея необходимую надобность в устроении для себя Ботанического сада, нашёл к сему удобным таковой сад прежде бывшей в Москве хирургической Академии, который со всеми его строениями оценён в 11000 рублей. Но как Университет, имея кроме того много других потребностей, не может уплатить означенные деньги из ежегодной суммы, по штату ему отпускаемой, то дабы оный без продолжения времени мог воспользоваться сим, столько нужным для него заведением, я беру смелость испрашивать Высочайшего повеления о заплате упомянутых денег из капитала, на учебную часть определённого». Цар підтримав університет, наклавши резолюцію: «Быть по сему».

симович надрукував свою працю з основ зоології. Захоплення зоологією було настільки серйозним і результативним, що знаменитий професор Г.Фішер запропонував двадцятирічному Максимовичу стати у нього ад’юнктом на кафедрі зоології: «Мне бы следовало принять это предложение. Зоология у меня шла постоянной спутницею ботаники, и я скорее стал бы профессором… но не профессором ботаники». Михайло Олександрович не міг зрадити науці, заради якої приїхав у Москву. Влітку 1824-го Максимович відправився вивчати флору Московської губернії; зібрані ним рослини і досі зберігаються у Гербарії Московського університету.

У листопаді 1825 року М.Павлов запросив Максимовича викладати господарську ботаніку і садівництво в Землеробській школі, а в лютому наступного року Михайло Олександрович почав читати курс природничої

історії в Університетському благородному пансіоні, який вирізнявся серед навчальних закладів Москви як високим рівнем викладання, так і гуманними методами виховання. Російську словесність викладав тут Олексій Мерзляков, а інспектором пансіону в свій час був Іван Давидов. У березні 1826 року помер професор Гофман, і Максимович став директором Ботанічного саду — першим вітчизняним його керівником. Якщо врахувати, що Гофмана було запрошено до університету із Німеччини, Максимович нарешті повноцінно заступив іноземного вченого. До речі, після Максимовича, який обіймав посаду директора до 1834 р., Ботанічним садом знову керували більш, як три десятиліття вихідці з німців. Максимович відстоював необхідність Ботанічного саду перед ректором університету і водночас керівником кафедри ботаніки Іваном Двигубським: «Ему и не говори, что сад нужен для науки и для профессора, который должен непрестанно уравнивать с современным состоянием науки!» Двигубський зневажливо поставився до виходу в світ першої частини книги «Основи ботаніки», автору якої йшов двадцять четвертий рік: «Рано вам ще писати ботаніки». — «Час усьому і всякій речі під небесами, Іване Олексійовичу», — вишукано-зухвало відповів Максимович і пішов у свій Ботанічний сад, в якому мав помешкання.

Щодня виходячи з дому, Максимович любувався своїм садом, а затим Сухарєвою вежею¹, історію якої добре знав. Нарівні з дзвіницею Івана Великого у Кремлі Сухарєва вежа була символом міста². За своєю композицією вона була результатом розвитку архітектурних тенденцій ХVІ — початку ХVІІ століть, які спочатку виявилися у будівництві цегляних храмів, наприклад у центральному шатрі храма Василя Блаженного, та в будівництві кремлівських веж. Сухарєва вежа відразу опинилася поза конкуренцією, бо існуючі вежі над воротами Китай-міста

______________________

¹ 13 вересня 1857 року Шевченко, який плив на пароплаві з Астрахані в Нижній Новгород, свій спогад про Москву в щоденнику починає давно почутою приказкою:

«Казань — городок —

Москвы уголок…

Сегодня поутру увидел я издали Казань, и давно слышанная поговорка сама собою вспомнилась и невольно проговорилась… Как издали, так и вблизи, так и внутри Казань чрезвычайно живо напоминает собою уголок Москвы: начиная с церквей, колоколов до саек и калачей, — везде, на каждом шагу, видишь влияние белокаменной Москвы. Даже башня Сумбеки, несомненный памятник времён татарских, показалась мне единоутробною сестрою Сухаревой башни».

Можна лише дивуватися асоціативній точності й естетичній довершеності Шевченкового порівняння двох веж. Обидві вони родом із кінця ХVІІ століття й зовнішнім абрисом справді схожі. Поет відчув і те, що вежа Сююмбекі така ж знакова споруда для Казані, як і Сухарєва вежа для Москви.

Шевченко запам’ятав яскраву архітектурну споруду і багатий цегляний декор у стилі московського барокко з готичною вежею, що приваблювала око червоним кольором із білокам’яними деталями.

² Москвознавець Іван Кондратьєв писав у книзі «Седая старина Москвы»: «Кому из русских, даже не бывших в Москве, неизвестно название Сухаревой башни? Надо при этом заметить, что во внутренних, особенно же отдалённых, губерниях России Сухарева башня вместе с Иваном Великим пользуются какою-то особенною славою... Поэтому-то почти всякий приезжающий в Москву считает непременным долгом... хоть проехать возле Сухаревой башни».

і Білого міста не здобули такої великої популярності. Сухарєва вежа на Сретенському пагорбі служила прекрасною вертикальною домінантою для тих, хто під’їжджав до Москви. Вона була повноважною представницею стародавнього серця столиці — Кремля.

Вежу було побудовано по лінії оборонного Земляного валу, проте він уже втратив на той час колишнє призначення, тому архітектура Сухарєвки не мала жодного фортечного елемента. Раніше тут була стрілецька слобода, де полк Лаврентія Сухарєва охороняв міські ворота. У народі вежу відразу полюбили, про неї говорили: «Иван Великий женится, Сухареву башню замуж берёт». Поет Є.Мількєєв писав у вірші «Сухарева башня»: