І тихо, тихо упустила 5 страница

Наступного дня Шевченко відповів на згаданий вже лист Лазаревського: «Чорноморію оставив до другого разу, а вдарив просто через Астрахань Волгою до Нижнього, а потім через Москву і до тебе, мій друже милий, мій єдиний». 10 серпня 1857 року поет написав Залеському вже з Астрахані: «15 августа понесёт меня пароход из Астрахани до Нижнего Новгорода, а отттуда дилижанс в Москву, а из Москвы паровоз в Петербург. Весело, друже мой единый, невыразимо весело, когда наши волшебные воздушные замки начинают быть осязательными» (Виділено мною. — В.М.). Нарешті в листі до Кухаренка з Астрахані від 13—15 серпня читаємо: «І я тепер із Астрахані попростую на пароході аж до Нижнього Новгорода, а там через Москву в столицю» (Виділено мною. — В.М.).

Неважко переконатися, що Москва, яка вже почала приходити поетові в снах, розглядалася ним як важливий, обов’язковий пункт по дорозі до Петербурга. Проте, річ тут не лише в її географічному розташуванні, Шевченко сприймає Москву, сказати б, як надійне місто, в якому йому допоможуть друзі. Зустріч з друзями, передусім із Михайлом Щепкіним, важила для засланця надзвичайно багато, зокрема в психологічному плані. Шевченкові життєво потрібно було відчути справжнє людське тепло. До того ж Москва притягувала поета як інтелектуальний і культурний центр, де він міг відразу відчути творчий пульс живого світу.

Дуже важливо пам’ятати про внутрішній, духовний стан Шевченка наприкінці заслання, який він сам схарактеризував у щоденнику 20 червня 1857 року: «Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моём внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего Всемогущего Создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований».

Шевченка мучило те, що впродовж десяти років його намагалися «перетворити в ніщо», в «бездушну машину», щоденно тяжко принижували людську гідність. Але він ставився до своїх мучителів по-християнськи: «Я в глубине души прощаю моих гонителей и только молю Всемогущего Бога избавить скорее от этих получеловеков». Водночас, Шевченко виокремлював людей, чистих душею, й тягнувся до них. В останньому записі у щоденнику, зробленому в Новопетровському укріпленні, 29 липня поет занотував хвилюючу оцінку свого земляка з-під Лисянки, солдата Андрія Обеременка: «…Я полюбил его за то, что он в продолжение двадцатилетней солдатской пошлой, гнусной жизни не опошлил и не унизил своего национального и человеческого достоинства. Он остался верным во всех отношениях своей прекрасной национальности» (Виділено мною. — В.М.). Ці слова про національну й людську гідність представників прекрасної національності звучать нині як заповіт Кобзаря кожному з українців.

Сподіваючись на швидке звільнення, Шевченко запитував себе: «Дожду ли я тех блаженных дней, когда из памяти моей испарится это нравственное безобразие?» Поет розумів, наскільки глибоко врізалося в його пам’ять гірке й болюче неподобство заслання, але він інтуїтивно відчував, що на волі перші, справді блаженні, щасливі дні подарують йому друзі й знамомі, передусім у Москві. Шевченко не помилився.

 

«Написав листа М.С. Щепкіну»

 

20 вересня 1857 року Шевченко прибув пароплавом у Нижній Новгород, маючи намір відразу ж їхати далі через Москву до Петербурга. На нещастя, поетові оголосили, що його відпущено з Новопетровського укріплення без дотримання «потрібних» формальностей і насправді йому заборонено жити в Петербурзі та Москві. Ось як про це говорилося в невідомому досі офіційному документі Санкт-Петербурзького воєнного генерал-губернатора московському воєнному генерал-губернатору:

«По Высочайшему повелению, объявленному Военным министром Оренбургскому и Самарскому генерал-губернатору от 1^го Мая сего года, рядовой Оренбургского линейного № 1 батальона Шевченко (бывший художник Императорской Академии художеств, отданный в службу за политическое преступление), во внимание к ходатайству Президента Академии художеств ее Императорского высочества великой княгини Марии Николаевны уволен от службы с учреждением за ним надзора там, где он будет жить, и с воспрещением выезда в обе столицы.

По неосновательному распоряжению коменданта Ново-Петровского укрепления, где состоял на службе Шевченко, до увольнения его в отставку, выдан сему рядовому билет, в котором не обозначено воспрещения жительства в столицах, вследствие чего Шевченко и отправился в С.-Петербург¹.

По сему генерал-адъютант Катенин просит меня, если Шевченко находится в настоящее время в С.-Петербурге, сделать распоряжение к объявлению ему изложенной высочайшей воли и вытребовать от него сведение, где он пожелает иметь жительство, для сообщения подлежащему гражданскому начальству об учреждении за ним надзора.

Сделав распоряжение по вверенному мне управлению к удовлетворению изъясненного требования, я долгом считаю сообщить об оном Вашему сиятельству, на случай прибытия рядового Шевченко в Москву или Московскую губернию»² (Виділено мною. — В.М.).

 

 

___________________

¹ Комендант Новопетровського укріплення майор Іраклій Усков дістав за це від командира Окремого Оренбурзького корпусу генерал-ад’ютанта Олександра Катеніна суворе зауваження: «…Выдав рядовому Шевченке билет на свободный проезд в С.-Петербург без достаточных к тому оснований и вопреки распоряжения ближайшего начальства сего рядового… поступили весьма опрометчиво, и только в уважение долговременной, усердной и полезной службы вашей я ограничиваюсь на сей раз объявлением вам за это строгого замечания…»

² Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 4-5 зв.

 

Тільки за допомогою друзів і знайомих, Шевченкові вдалося залишитися в Нижньому Новгороді і чекати дальшого вирішення своєї долі. Ось як він сам записав про це у щоденнику 21 вересня: «Добрые мои новые друзья, Н.А. Брылкин¹ и П.Р. Овсянников², посоветовали мне прикинуться больным, во избежание путешествия, пожалуй, по этапам, в Оренбург, за получением указа об отставке. Я рассудил, что не грех подлость отвратить лицемерием, и притворился больным». Характерно, що 21 вересня, тобто наступного дня після прибуття в Нижній Новгород, Шевченко вже передав з оказією вітання Щепкіну: «Просил… целовать в Москве моего старого друга М.С. Щепкина…» (Виділено мною. — В.М.).

12 листопада 1857 року Тарас Григорович написав Щепкіну першого листа, який наведемо повністю:

«Друже мій давній, друже мій єдиний! Із далекої киргизької пустині, із тяжкої неволі вітав я тебе, мій голубе сизий, щирими сердечними поклонами³. Не знаю тілько, чи доходили вони до тебе, до твого щирого великого серця? Та що з того, хоч і доходили? Якби-то нам побачиться, якби-то нам хоть часиночку подивиться один на одного, хоть годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!

_______________________

¹ Брилкін Микола Олександрович — головний управитель нижньогородської кон-тори пароплавної компанії «Меркурій», з яким Шевченко познайомився в день приїзду в Нижній Новгород і підтримував дружні стосунки під час перебування в місті.

² Овсянников Павло Абрамович — помічник Брилкіна, архітектор за освітою. Шевченко заприятелював з Овсянниковим і кілька місяців жив у його домі. Після від’їзду Овсянникова до Петербурга на початку 1858 року Шевченко переселився до Костянтина Шрейдера — чиновника для особливих доручень при Нижньогородському генерал-губернаторі.

³ Йшлося про вже згадані нами Шевченкові листи до Якова Кухаренка від 22 квітня та 5 червня 1857 року, в яких поет розпитував про Щепкіна та просив передати йому свої поезії.

Тепер я в Нижнім Новігороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив'язі¹… Так щоб подивиться мені на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, от що видумав: чи не найдеться коло Москви якого-небудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком? Якщо єсть у тебе такий чолов'яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний! А я і приїду хоч на один день, хоч на одну годиночку. Зробімо так, мій славний друже! А якого б я тобі гостинця привіз ік празнику! уже так що гостинець! Порадься з своїм розумним серцем, мій друже єдиний! Та якщо можна буде побачиться нам і поколядувать на сих святках укупі, то поколядуєм. А до того року Бог знає, чи дождемося. Вибач мені, моє серце, за мою щирость, і як і що придумаєш, то напиши мені, а тим часом оставайся здоровий і веселий і не забувай искреннего твого друга й поклонника

Т. Шевченка.

Адрес: В Нижний Новгород. Его высокоблагородию Павлу Абрамовичу Овсянникову.

Чи не писав тобі чого-небудь про мене старий кошовий із Чорноморії — Яков Герасимович Кухаренко? Я йому ще з Новопетровського укрепления послав дещо і просив його, щоб він з тобою поділився², та й досі не маю од його ніякої чутки».

Цей лист ніби прорвав греблю з океаном щирих і гарячих Шевченкових почуттів, які накопичилися в засланні, коли Щепкін приходив до нього лише уві сні. В Нижньому Новгороді у поета було

_________________________

¹ Шевченко мав на увазі письмову заборону в’їзду в обидві столиці. 23 жовтня 1857 року він зробив запис у щоденнику: «Бумага гласит о том, что мне воспрещается въезд в обе столицы и что я обретаюсь под секретным надзором полиции. Хороша свобода. Собака на привязи».

² Йшлося про те, що разом з листом до Якова Кухаренка від 5 червня 1857 року Шевченко надіслав йому поеми «Москалева криниця» й «Чернець» та поезію «Садок вишневий коло хати…», а в листі попросив: «Та пошли старому Щепкіну».

 

немало друзів і приятелів, але його тягнуло до великого земляка й геніального артиста — постаті співставної з ним і духовно суголосної, він усім нутром відчував, що по-справжньому відродиться й оживе тільки після зустрічі з Щепкіним: «Я ожив би, напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!...» У щоденнику Шевченко занотував: «…Написал письмо М.С. Щепкину. Прошу свидания с ним где-нибудь на хуторе в окрестностях Москвы. Как бы я рад был [увидеть] этого славного артиста-ветерана».

 

«Щепкін обіцяє приїхати до мене в Нижній»

 

Прийнято вважати, що поет просив Щепкіна приїхати до Нижнього Новгорода, щоб зустрітися. Справді Шевченко виступив ініціатором зустрічі, проте він, мабуть, не наважився просити Щепкіна про приїзд у Нижній Новгород, а збирався приїхати до нього сам. Щепкін відповів одразу, на жаль, цей лист його невідомий. Зате зберігся лист від 27 листопада, в якому він пише таке:

«…Ежели тебе очень хочется увидеть мою старую фигуру, то можно приехать: у сына под Москвой у 40 верстах есть дача, Никольское¹, не доезжая Москвы за две станции, Богородского уезда, с Купавловской станции, версты три от дороги по Владимирскому тракту, – то ежели не раздумал, то все-таки прежде извести аккуратно, когда выедешь, потому что нужно приготовить комнату для жилья, то есть дня за два до приезда нужно протопить… Ежели все это будет очень затруднительно, то не приехать ли мне в Нижний? И это не для того только, чтобы повидаться, а поговорить бы многое нужно, может быть,

________________________

¹ Йшлося про дачу сина Щепкіна Миколи Михайловича.

 

моя старая голова навела и твою на добрую мысль; а для того, чтобы только повидаться, нам делать такие расходы жирно» (Виділено мною. – В.М.).

Таким чином, ідею приїзду до Нижнього Новгорода подав саме Щепкін. І схвильований Шевченко записав в щоденнику 1 грудня: «Получил письмо от М.С. Щепкина, в котором он предлагает мне свидание в селе Никольское (имение его сына) или же, если я не имею лишних денег на поездку… то он обещает сам приехать ко мне в Нижний. Как бы он возвеселил и меня, и своих нижегородских поклонников. Напишу ему, пускай едет сюда и пускай на здешней бедной сцене тряхнёт стариной» (Виділено мною. — В.М.).

4-5 грудня 1857 року Шевченко написав артисту великого листа, якого ми прочитаємо разом:

«Спасибі тобі, Богу милий мій друже, за твої сердечнії, ласкавії письма. Спасибі тобі за приглашение в село Никольское, а тричі разом спасибі тобі за те, що ти хочеш сам приїхать в Нижній. О, як би ти добре зробив, якби приїхав! Тут би тебе, преславного, на руках понесли твої безчисленнії поклонники. Щасливий ти, дуже щасливий, мій славний, мій великий друже! Всі тебе бачили, всі до єдиного руського чоловіка, всі тебе знають і з любов'ю повторяють “твоє обаятельное прославленное имя”.

Сьогодні був у мене Владимир Иванович Даль¹; я показав йому письмо твоє. Зрадів старий, як прочитав, що ти хочеш приїхать в Нижній. Низенько кланяється тобі Владимир Иванович і сердечно

______________________

¹ Даль Володимир Іванович (1801-1872) — російський та український письменник, лексикограф, етнограф і фольклорист, почесний академік Петербурзької Академії наук (1863). Підготував збірник «Пословицы русского народа» (1861-1862), створив «Толковый словарь живого великорусского языка» в 4-х томах (1863-1866). Шевченко познайомився з Далем в 30-х рр. у Петербурзі.

просить не перемінять доброго наміренія. На тім тижні почнуться тут дворянські вибори, уже почали збираться повітові пани, то може б ти здумав показать себе їм на тутешній сцені. Ото б порадував ти їх хуторянські душі, а мою щиру, любящую тебе душу переніс би на саме небо. На сей конець я бачився з директором Нижнегородського театра, з г. Варенцовим, питав його насчет условий, і він сказав мені, що “согласится на условие, какое ты ему предложишь”¹. Чудний би був, якби і не согласився.

Добрий мій друже! Питаєш ти, чи багато у мене грошей? Дуже, дуже небагато, мій друже єдиний: нема де взять. Заходився рисовать карандашем портрети, так що ж? Нарисовав три портрети² та й сижу склавши руки. Без столиці художник — риба без води. Погано, дуже мені погано у цім Нижнім. Граф Федор Петрович обіщає мені “выхлопотать позволение жить в столице”³. О, якби-то йому Бог поміг! “Ожила б тогда моя душа одинокая при виде великих произведений божественных искусств!” А тим часом, а тим часом... як ти приїдеш сюди та я подивлюся на тебе, подивлюся, неначе на всесвітнюю галерею, неначе на всесвітній театр, і забуду хоть на годину своє невсипуще горе.

Грошей у мене б стало, щоб доїхать до Никольского і назад вернуться, та не в тім річ. Не я один прошу тебе приїхать сюди, а всі

______________________

¹ Варенцов Олександр Петрович — директор Нижньогородського ярмаркового театру. Шевченко познайомився з ним восени 1857 року, часто бував у його домі, допомагав в оформленні благодійної вистави. 20 грудня 1857 року записав у щоденнику: «Г.Варенцов меня как живописца пригласил сегодня на репетицию, собственно, для живых картин, т.е. для освещения этих бестолковых картин».

² В записах у щоденнику від 23 вересня до 14 жовтня 1857 року йшлося про декілька портретів, зроблених Шевченком у цей проміжок часу, з них відомий лише портрет П.А. Овсянникова.

³ Поет очевидно мав на увазі запевнення дружини віце-президента Академії мистецтв Анастасії Толстої, висловлене в її листі від 2 листопада 1857 року: «Вы получите свободу жить в столице для Божественного искусства».

 

добрі і розумні люди просять тебе, а їх тут таки чимало. Старий Улыбышев, той самий, що написав біографію Бетговена¹, не пропускає ні одного спектакля: так щиро любить театр; а як тебе побачить, то він, старий, як мала дитина, заридає, та чи він один?

Рішися, друже мій великий, на мою просьбу і, рішившись, напиши мені гарненько, коли б тебе ждать до себе. Я сьогодні ж пишу і Кулішеві: може і він заїде за тобою, та разом і приїдете, мої гості дорогії. А як побачиш мого давнього друга, Варвару Николаевну Репнину, то привітай її од мене, мій друже єдиний, та в письмі своїм напиши її адрес. Прощай, моє серце! Нехай тебе Бог милує і стереже на славу великого святого искусства. Не отринь же просьби любящого тебе друга

Т. Шевченка.

Куліша не треба ждать: може, він і не поїде, а мені б з ним дуже-дуже треба було б побачиться. Напиши, будь ласкав, і ти йому: може, він тебе, батька нашого, лучче послухає. Посоромиться не послухать.

Ще, як приїдеш, то зараз пришли почталіона на квартиру Овсянникова, щоб тобі не турбуваться насчет поміщенія.

Чи не взяв би ти з собою рукопись “Москаля-Чарівника”? Тут єсть прехороша дівчина і талантлива артистка, Піунова². То може б, ви чи не вшкварили б сього “Чарівника” навдивовижу нижегородським людям?³

__________________________

¹ Улибишев Олександр Дмитрович (1794-1858) — російський літератор, драма-тург, публіцист, музичний критик, історик музики. Видав дослідження про Моцарта та Бетховена. З Шевченком познайомився 2 грудня 1857 року. Вони часто зустрічалися в театрі та на музичних вечорах, які проводилися в домі Улибишева.

² Піунова Катерина Борисівна (1841-1909) — російська провінційна актриса. Шевченко познайомився з нею наприкінці 1857 року.

³ Твердження Піунової, що на роль Тетяни в «Москалі-чарівнику» її «призначив» Щепкін, не відповідає дійсності.

Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє “Слово о полку Игореве”?¹

Ще одно Р.S. Поніс був уже я оце письмо на почту, та зострівся мені старий Улыбышев і просив написать од себе глубочайший поклон і просить тебе, щоб ти приїхав просто до його на квартиру.

“Москаль-чарівник” єсть тут печатний. І Піунова сьогодні вчиться по-нашому говорить заходилась. Зраділо дівча — аж заплакало».

З цього листа видно, що Шевченко почувався щасливим від передчуття зустрічі з Щепкіним у Нижньому Новгороді: «…Як ти приїдеш сюди та я подивлюся на тебе, подивлюся, неначе на всесвітню галерею, неначе на всесвітній театр, і забуду хоть на годину своє невсипуще горе». Більше того, поет загорівся ідеєю зібрати своїх друзів у Нижньому Новгороді. Ще тоді, коли йшлося про поїздку в підмосковне Никольське, Шевченко звернувся з листом до Михайла Лазаревського 29 листопада: «Пише мені старий Щепкін і просить, щоб я приїхав до нього на праздники в гости. В саму Москву мені їхать не можна; то він просить мене до свого сина на хутір, десь недалеко коло Москви... А що якби і ти, взявши Куліша та й Семена (С.С.Гулака-Артемовского – В.М.) з собою, та й ви приїхали на той благодатний хутір. А дуже добре б було».

Коли з’явилася можливість приїзду Щепкіна в Нижній Новгород, Шевченко 4 грудня 1857 року просить уже Куліша безпосередньо: «Старий Щепкін на тім тижні хоче до мене приїхать в гості; а що, якби і ти, молодий, забіг за ним в Москву та вкупочці і прилетіли б до мене. Дуже б, дуже б добре ви зробили, други мои искреннии!.. Я жду тебе, а

________________________

¹ Шевченко давно цікавився перекладом Михайла Максимовича («Песнь о полку Игореве», сложенная в конце ХІІ в. на древнем русском языке. — Киев, 1837). Ще в квітні 1854 року поет просив Андрія Козачковського надіслати йому це видання, але той прохання не виконав.

 

ти стань мені за рідного брата: поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе, та й гайда на залізний шлях».

Про це щире прохання Шевченко повідомив і Щепкіна у наведеному вище листі. Втім, відразу приписав: «Куліша не треба ждать: може, він і не поїде, а мені б з ним дуже-дуже треба було б побачитися». Про ці листи Шевченка занотовано й у його щоденнику 4 грудня: «Написал Щепкину и Кулишу. Прошу их, друзей моих великих, отложить всякое житейское или служебное попечение и приехать ко мне недели на две, а ещё совесть не зазрит, то и больше. Как бы я счастлив был, если б сбылось моё желание. Авось-либо и сбудется» (Виділено мною. — В.М.).

З великим другом Щепкіним збулося, з Кулішем — ні. Той не збирався до Шевченка і відповів йому в середині грудня: «Не подобає мені, друже мій Тарасе, їздить на розмову з тобою, бо про тебе побиваються, як би тебе залучить до столиці; як же пійде слава, що вже й тепер до тебе збираються земляки, як жиди до рабина, то гляди – й попсується твоє діло в великих панів! Я ж, собі на лихо, чоловік у громаді замітний, то зараз же й дізнаються, що поїхав за сім миль киселю їсти... Так не жди мене й не пеняй на мене. Мені сей з’їзд не зашкодив би, а тобі певно зашкодить». За словами біографа Шевченка Олександра Кониського, «на огонь щиросердних, радісних сподіванок поета Куліш линув цебром холодної води». Сучасний Кулішевий біограф Євген Нахлік навпаки вважає, що той «з обережности, а може, й через зайнятість, мотивовано відмовив…»¹.

 

______________________

¹ Нахлік Євген. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. Том перший. — К.: Український письменник, 2007. С. 172.

 

 

Як би там не було, сам Шевченко примирливо записав у щоденнику: «Получил письмо от П.Кулиша. Он отказывается от свидания со мною здесь, не по недостатку времени и желания, но во избежание толков, которые могут замедлить моё возвращение в столицу. Я с ним почти согласен».

Не приїхали в Нижній Новгород Михайло Лазаревський і Микола Костомаров. 5 листопада 1857 року Шевченко занотував: «Ученый чудак пишет, что напрасно прождал меня две недели в Петербурге и не хотел сделать ста верст кругу, чтобы посетить меня в Нижнем». Михайло Максимович перед виїздом Щепкіна в Нижній Новгород написав Шевченкові: «Полетів би і я отце із ним до Нижнього – да ба! Нужда не пуска з Москви... живи, небоже, роби, небоже, то й бог поможе!»

Слава Богу, на відміну від Куліша, Щепкін не сумнівався в тому, що Шевченка треба негайно підтримати, не займався хитромудрством. І поет був йому безмежно вдячний: «Спасибі тобі, Богу милий мій друже, за твої сердечнії, ласкавії письма. Спасибі тобі за приглашение в село Никольськое, а тричі разом спасибі тобі за те, що ти хочеш сам приїхать в Нижній. О, як би ти добре зробив, якби приїхав!» (Виділено мною. — В.М.).

Дізнавшись, що Щепкін виїджає з Москви, Шевченко занотував у щоденнику вдячно-вогняні слова: «Как я счастлив этой нелицемерной дружбой! Не многим из нас Бог посылает такую полную радость…» За день до приїзду Щепкіна Тарас Григорович захоплено писав академіку Петербурзької Академії мистецтв Миколі Осипову: «…Я же жду к себе из Москвы дорогого гостя на праздник… И кого бы вы думали я так трепетно дожидаю? 70-летного знаменитого старца и сердечного друга моего, Михаила Семеновича Щепкина. Не правда ли, дорогой гость у меня будет? Да еще какой дорогой, единственный!»

«Приїхав Михайло Семенович Щепкін»

 

І Щепкін, якому йшов сімдесятий рік, обтяжений хворобами Щепкін приїхав до свого друга! Захоплено-вдячний Шевченко потім написав: «…Сделал мне четырёхсотверстный визит о Рождественских святках». Далека поїздка кіньми в мороз і хуртовину була для старого подвигом. Олександр Афанасьєв написав у своїх спогадах: «С редким дружеским участием приветствовал Щепкин своего одноземца Шевченко, только что получившего свободу; нарочно ездил к нему в Новгород…»

Нагадаю, що невдовзі Шевченко подолав цю дорогу в зворотному напрямі з Нижнього Новгорода в Москву, спочатку на санях, а потім «на телізі»: з усіма шляховими незручностями, весняним бездоріжжям, тряскою і т.д. і т. п. вона тривала дві з четвертиною доби (56 годин). Тоді Шевченко заплатив випадковому жандармському унтер-офіцеру 10 рублів (і це недорого). Навіть у дорозі з Москви в Петербург, між якими в 40-х роках було прокладено шосе, казали, краще в Європі, отже незручностей було менше, пасажири тряслися в кареті дві з половиною доби.

Згадаємо, що в «Путешествии с удовольствием и не без морали» Шевченко описав чимало мальовничих історій, що трапилися під час подорожі на конях, зокрема, у бричці, в колясці та «на тройке добрых почтовых лошадей». Саме Тарас Григорович свідчив: «На каждом шагу или выбоина, наполненная жидкой грязью, или древесный корень, как бревно, растянулся поперек дороги и ждёт, как бы доброму человеку колесо сломать или иначе как-нибудь напакостить».

Михайло Щепкін безстрашно подолав усі ці дорожні перешкоди й пригоди заради свого друга. Він єдиний із Шевченкових друзів відвідав поета в Нижньому Новгороді. За чотири роки до цього Щепкін так само підтримав у Лондоні Олександра Герцена, який про це писав: «Я испугался от радости... Русские в это время всего меньше ездили за границу и все больше боялись меня... И первый русский, ехавший в Лондон, не побоявшийся протянуть мне руку, был Михаил Семёнович».

Дружина Щепкіна Олена Дмитрівна повідомляла їхнього сина Олександра Михайловича 18 грудня 1857 року: «Отец едет в Нижний к Шевченку на свой счёт, утешить его, ибо сказал, что в столицу не позволено въезжать». А 23 грудня додавала в черговому листі: «Отец уехал в Нижний к Шевченку-стихотворцу, которого вернули из ссылки и не велят в столицу въезжать». В цих рядках, призначених для сина, особливо добре видно безкорисливість, щирість і доброту вчинку, який Щепкін присвятив своєму другові.

Шевченко домовився про гастролі Щепкіна з директором місцевого театру Олександром Варенцовим¹. Дізнавшись про виїзд артиста з Москви, поет зробив 21 грудня захоплений запис у щоденнику: «Сегодня получил письмо от М.С. Щепкина². Он сегодня выехал из Москвы, и послезавтра я обниму моего старого, моего искреннего друга. Как я счастлив этой нелицемерной дружбой! Не многим из

_______________________

¹ Цікаво й характерно, що Щепкін у листі до Шевченка від 11 грудня 1857 року перелічив спектаклі, в яких готовий грати, але свій приїзд не пов’язував з ними: «Из этого, если пожелают, пусть выбирают сами, но чтобы было слажено, а коли що не так, то ми і без театра обійдемось!» (Виділено мною. — В.М.).

² Ось зміст цього листа:

«Писать мне некогда и потому скажу несколько слов. Я еду 21-го числа в Нижний Новгород, то есть в субботу. Ежели приеду днём, то прямо к тебе; а ежели ночью, то где-нибудь остановлюсь в гостинице, а там уже разберёмся, як чому буть. Прощай! До свидания. Бог даст, колядовать будем вкупи. Обнимаю тебя от души. Твой щирий друже, Михайло Щепкин».

нас Бог посылает такую полную радость, и, весьма, весьма немногие из людей, дожив до семидесяти лет, сохранили такую поэтическую свежесть сердца, как Михайло Семёнович». А 24 грудня з’явився новий радісний запис: «Праздникам праздник и торжество есть из торжеств! В три часа ночи приехал Михайло Семёнович Щепкин». Хоча це сталося так пізно, артист відразу зупинився у Павла Овсянникова, де мешкав і Шевченко. Щепкін потім просив його: «Поцелуй своего хозяина, а он пусть тебя и оба за меня».

Майже тиждень Щепкін був у Нижньому Новгороді, Тарас Григорович познайомив його зі своїми нижньогородськими приятелями Миколою Брилкіним, Павлом Овсянниковим і Миколою Олєйниковим (якраз вони разом із Шевченком проводжали через кілька днів артиста в Москву). Добрий Михайло Семенович навіть став хрещеним батьком у дочки Брилкіна, про що згадував у листі додому, написаному незадовго до смерті — 12 червня 1863 року з Нижнього Новгорода: «Сегодня я выезжаю в Казань. Здесь заработал 320 р. серебром, промотал не много, потому что жил у Николая Александровича Брылкина. Я когда-то у него крестил, когда приезжал к Шевченке…» Це — остання письмова згадка про Тараса Григоровича в паперах Михайла Семеновича.

Немає підстав не вірити Катерині Піуновій, яка згадувала, що «Щепкін під час своїх гастролей кожний вільний вечір проводив зі мною і з Тарасом Григоровичем». Піунова залишила цікаву розповідь про один із таких вечорів:

«Пригадуються мені наші дружні бесіди, коли за чашкою чаю біля самовара сиділа я, Михайло Семенович Щепкін і Тарас Григорович… Ось одного разу я й розповіла своїм друзям про те, як мене образили багаті люди під час мого передбенефісного об’їзду вельможної публіки для запрошення на мій бенефіс… В одному домі мене прийняли дуже люб’язно, купили квиток і “на додачу” подарували одягнений один раз на бал тарлатановий костюм. Ця подачка мене страшенно образила, але не взяти було не можна.

Щепкін разповів інший факт з його бенефісних об’їздів високого панства. В одному домі “вельможний пан” прийняв його в залі і, не кажучи й слова, подзвонив лакея і наказав провести Щепкіна до їдальні, щоб економка напоїла його кавою. Пішов він з лакеєм до їдальні, і економка Горпипа Яківна, яка була сама в кімнаті, оскільки пани щойно пообідали, напоїла його кавою.

— Я,— казав Щепкін,— випив чашку кави, ледве тамуючи своє обурення. А коли заспокоївся, то зрозумів, що мене не хотіли образити, а навпаки... Але спосіб виявити увагу до людини був грубий, оскільки в цей дім не проникло ще почуття поваги до актора як рівноправної людини. Ну, все-таки мені було боляче й образливо, адже я тоді був уже визнаним артистом і вже немолодою людиною, а ти ще таке “порося”,якому “будь-яка подачка благо”. З цього фіналу розповіді до сліз сміявся Тарас Григорович, примовляючи: “Оце-то пригостили — тебе (тобто Михайла Семеновича) кавою, а ти Катрусю — поросятком».