Петр Михайлович, старший сын моего великого друга, подарил мне два экземпляра — фотографические портреты апостола Александра Ивановича Герцена».

Насправді, Щепкін Петро Михайлович (1821-1877) був не старшим, а третім за віком сином Щепкіних; після смерті старшого — сорокарічного — сина Дмитра Михайловича наприкінці 1857 року, старшим залишився Микола Щепкін. Але тут особливо важливо відзначити, що Петро Щепкін (жив у Міщанській дільниці), який закінчив правничий факультет Московського університету і працював

______________________

¹ Цікаво, що Віссаріон Бєлінський, який у травні-вересні 1846 року лікувався на півдні в товаристві Щепкіна, писав дружині: «М.С. смотрит за мной, словно дядька за недорослем».

² Грекова Ірина Опанасівна (1823-1870) — дружина московського юриста П.М. Грекова, родичка Станкевичів, близький друг Огарьових і Щепкіних. Н.Огарьова писала: «У неё был замечательный музыкальный талант: редко чистый, мелодичный, сильный голос, контральто, что для меня и всех понимающих музыку — выше лучшего исполнения на любом инструменте. Я любила слушать её, особенно, когда она пела страстные и грустные малороссийские песни...»

³ В цих словах вихлюпнулася поетова туга за українською піснею, що назбиралася впродовж заслання. У спогадах доньки коменданта Новопетровського укріплення Є.Літвінової є такі слова про Шевченка: «Він з якоюсь пристрастю любив свою Україну й не міг спокійно слухати її пісень, її мови. Усе обличчя йому змінялося, серце билося, як пташка в клітці, він готовий був зараз же, як брата, обняти й притиснути українця до своїх грудей». Друг поета Андрій Козачковський розповідав, що в Шевченкові бачили живе уособлення народної пісні. Якось на дружньому вечорі 19 серпня 1845 року молоде товариство з участю поета гучно бенкетувало, співало пісні: «Шевченко був у справжньому натхненні, напроти нього, на протилежному кінці столу, стояв, не спускаючи очей з поета, з келихом у руці пан поважного віку, з походження — німець, віросповіданням — протестант. “Оце — батько! Їй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку! ”— високо піднімаючи келих, проголосив німець, потім ми всі називали його “батьком”».

обер-секретарем у московському Сенаті¹, виявив увагу до хворого поета, тим більше, нагадавши йому про «апостола» Герцена.

Ще в листопаді 1857 року Шевченко познайомився з брошурою Герцена «Крещёная собственность» і записав у щоденнику: «Сердечное, задушевное, человеческое слово! Да осенит тебя свет истины и сила истинного Бога, апостол наш, наш одинокий изгнанник». В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко виводить образ поміщика, про якого сказано: «Его можно было бы назвать ничем, если бы он не был помещиком нескольких сот душ крещеной собственности». 10 грудня 1857 року поет перемалював у свій щоденник портрет Герцена: «…Я всё-таки скопирую для имени этого святого человека». 6 лютого 1858 року Шевченко взяв у руки герценівський «Колокол»: «Я в первый раз сегодня увидел газету и с благоговением облобызал».

Того року Герцен, в черговий раз назвавши Миколу І «страшным тормозом», порівнював його з іудейським царем Саулом, а через два роки Шевченко написав поему «Саул», у якій під іменем Саула показав царя. В щоденнику поет неодноразово називав його «Тормозом». В квітні 1860 року Шевченко передав Герцену щойно виданого «Кобзаря», як він писав, «с моим благоговейным поклоном». Цей примірник зберігся в бібліотеці Герцена.

Донька віце-президента Академії мистецтв Федора Толстого Катерина Юнге згадувала, що в 1861 р. Герцен у бесіді з її батьком сказав про Шевченка: «Он тем велик, что он совершенно народный писатель, как наш Кольцов; но он имеет гораздо большее значение, чем

_____________________

¹ В Росії Сенатом називалася урядова установа, члени якої мали право судити й наглядати за виконанням урядових указів. Будинок Сенату було побудовано в Кремлі знаменитим архітектором Матвієм Казаковим у 1776 р. В ХІХ столітті Сенат у Москві перетворився на суто судовий заклад, який складався з 12 напівсамостійних департаментів. До кожного з них входили кілька сенаторів, призначених царем, на чолі з обер-прокурором.

Кольцов, так как Шевченко также политический деятель и явился борцом за свободу». В статті «1831-1833», говорячи про розвиток революційно-демократичних сил в Росії, Герцен в журналістиці назвав ім’я Бєлінського, а в поезії — Шевченка. У спогадах відомого художника Миколи Ге згадується, з яким захопленням Герцен читав твори Шевченка в перекладах М.Гербеля: «Боже, что за прелесть, так и повеяло чистой нетронутой степью, это ширь, это свобода».

Життєві шляхи Шевченка й Герцена не перетнулися, проте їхня зустріч була цілком можливою в Москві в 1844 чи 1845 рр. Якби Шевченко залишався тоді в місті довше, Щепкін врешті-решт привів би його до Герцена.

16 березня Дмитро Мін знову побував у Шевченка, проте, крім дієти і пільнавської води, нічого не додав до лікування: «Дня через три обещает выпустить на улицу. Ах, как бы было хорошо!»

 

«Намалював портрет Михайла Семеновича»

 

Проте, записавши це, Шевченко вже працює — малює портрет свого друга Михайла Щепкіна¹. Роботою захопився настільки, що був незадоволений несподіваним приходом гостей — Михайла Максимовича, потім Андрія Маркевича: «Пренаивные посетители. Им и в голову не пришла поговорка, что не вовремя гость — хуже татарина². А, кажется, люди умные, а простой вещи не понимают». Близько двадцяти років тому в шевченкознавчій літературі було вислов-

________________________

¹ За два місяці до цього в листі до Щепкіна Шевченко писав про майбутній портрет артиста: «А я для себя сам колись нарисую». І нарисував. Але не для себе — для друга. Нині портрет зберігається в Національному музеї Тарас Шевченка.

² Це прислів’я Шевченко застосував якось і до самого себе. 14 липня 1857 року записав у щоденнику з приводу того, що, здається, невчасно зайшов у гості: «Я вспомнил пословицу: “Не вовремя гость — хуже татарина” и взялся за фуражку».

 

 

лено думку про те, що цей запис зумовлений негативним ставленням поета до Максимовича, проте вона безпідставна. Маємо справу з роздратуванням художника, увагу якого відвернули від творчого процесу¹. Не випадково Шевченко переклав на непроханих гостей і своє невдоволення портретом Щепкіна: «Нарисовал портрет не совсем удачно Михайла Семёновича. Причиной неудачи были сначала Максимович, а потом Маркович».

Втім, цій самокритиці далеко до тієї, яку Шевченко залишив у своєму щоденнику 26 червня 1857 року: «О живописи мне теперь и думать нечего. Я и прежде не был даже и посредственным живописцем. А теперь и подавно. Десять лет неупражнения в состоянии сделать и из великого виртуоза самого обыкновенного кабашного балалаешника. Следовательно, о живописи мне и думать нечего».

У світовому малярстві, мабуть, не знайдеться більше такого самокатування й самозречення. Проте й після десяти страшних років царської заборони писати й малювати Бог залишив Шевченкові геній поета й художника. Портрет Щепкіна, виконаний на тонованому папері італійським і білим олівцями, — неперевершений! Директор Будинку-музею М.С. Щепкіна в Москві Антоніна Кучина говорила мені, що це кращий портрет артиста. Так само вважав найвідоміший дослідник прижиттєвої іконографії Щепкіна Микола Пахомов: «Найвдалішим, найпроникливішим слід визнати портрет, зроблений Тарасом Шевченком…» Щепкінознавець Борис Земенков писав, що портрет «належить до кращих зображень великого актора». Сучасний біограф

__________________________

¹ 15 червня 1857 року Шевченко занотував у щоденнику, що почав малювати портрет підпоручика Миколи Бажанова в киргизькій кибитці: «Прекрасное освещение. И я с охотой принялся за работу. Черт принес приятельницу (особа не встановлена. — В.М.). Я закрыл портфель и вышел из кибитки».

 

 

Щепкіна Віталій Івашнєв захоплюється: «...Один із кращих портретів Мхайла Семеновича — на ньому зображено людину похилих років, але вона зберегла проникливий розум, живість погляду, шляхетність і поетичність натури… По одному цьому портрету неважко уявити, яке розмаїття відтінків почуттів, настроїв, поривів душі могли спостерігати сучасники Щепкіна в спілкуванні з ним в ролях, зіграних на сцені».

Перед нами вишукано елегантний, статечний й натхненний Щепкін, який, зацікавлено припіднявши брови, що, здається, ще й збільшує його високочолість, дивиться на нас ясними, відкритими і вдумливими очима. Ліве око прикрито повіком трохи більше, і цей штрих, який, очевидно, взятий із життя, зворушує своєю живою точністю. Повні губи, що видають людину добру й чуйну, помітно зачеплені гіркотою прожитих літ. Обличчя великого артиста випромінює вистраждану мудрість, і можна лише дивуватися й захоплюватися психологічно тонкою, виразною й точною характеристикою портретиста Шевченка.

В той же час, акумульовані в портреті життєві простота і доброта Щепкіна, роблять його образ, сказати б, артистично піднесеним і величним у розумінні, сформульованому Львом Толстим: «Нет величия там, где нет простоты, добра и правды».

Добре видно, що художник вклав у портрет всю глибоку повагу й щиру любов до Щепкіна.

Щоб переконатися в цьому варто порівняти Шевченкову роботу з портретом Щепкіна пензля талановитого художника Василя Пукірєва, виконаного рівно за рік до Шевченка — в березні 1857 року. 20 березня Олена Дмитрівна писала сину Олександру Михайловичу про чоловіка:

 

 

«Он сидит теперь дома¹, и с него какой-то молодой человек² снимает портрет. Теперь очень похож, что-то будет в отделке?» Михайло Семенович «дуже схожий» і на літографії, зробленій того ж року за малюнком Пукірєва. Проте майстерна фотографічна точність не йде в порівняння з одухотвореністю, залюбленістю Шевченкового сприйняття старшого друга.

До портрета, створеного Шевченком, можна застосувати слова Бєлінського в листі до Герцена, написані ще в 1846 р. про інше зображення артиста: «…Как хорош портрет Щепкина! Слеза, братец мой, чуть не прошибла меня, когда я увидел эти старые, но прекрасные в их старости черты; мне показалось, будто он, друзьяка, сам вошёл ко мне. Кто хочет убедиться, что старость имеет свою красоту, пусть посмотрит на этот портрет…»

Поетові друзі в Петербурзі хвилювалися, нетерпляче чекали на нього. 16 березня Михайло Лазаревський відправив у Москву листа, в якому сповістив, що графиня Анастасія Толстая просила його поквапити Шевченка приїхати до столиці. Це було відгуком на згаданого вже листа Шевченка до Лазаревського, написаного 12 березня, де йшлося й про Толстую: «Прошу тебе, зайди до графині Настасії Іванівни і розкажи їм про моє лихо». Тарас Григорович високо цінив підтримку Толстих. Ще 22 липня 1857 року, перебуваючи в Новопетровському укріпленні, мріяв про ту хвилину, коли зустрінеться з ними: «Минуту, в которую я сердечною слезою благодарности омочу руку моей благороднейшей заступницы графини Настасии Ивановны и её великодушного супруга

 

_________________________

¹ У зв’язку з Великим постом театри були закриті, і Щепкін більше знаходився вдома.

² Василю Пукірєву було тоді 25 років.

 

графа Федора Петровича¹. О мои незабвенные благодетели! Без вашего человеколюбивого заступничества, без вашего теплого, родственного участия в моей печальной судьбе меня бы задушил всемогущий сатрап в этом безотрадном заточении». Ці почуття вдячності до Толстої не гасли в душі поета. 2 березня він записав у щоденнику: «Доброе, благородное создание! Чем я воздам тебе за добро, которое ты для [меня] сделала? Молитвою, бесконечною молитвою!» Сергій Єфремов, який досліджував характер Шевченкового письма в щоденнику, звернув увагу на разючу деталь: скрізь, де поет вживає слово «графиня» стосовно до Толстої, то воно «написано аж надто виразно, конче виписано немов одпечатано літеру за літерою, конче каліграфічно і конче з великої літери. Вже в самій формі написання... виливалася величезна... пошана того, хто писав». В короткій, скупій і не закінченій автобіографії (1860) Шевченко не забув про графиню: «…По ходатайству графини Анастасии Ивановны Толстой освободили его из Новопетровского укрепления. И по её же ходатайству всемилостивейше повелено быть ему под надзором полиции

_____________________________

¹ Толстая Анастасія (Настасія) Іванівна (1817-1889) — дружина Толстого Федора Петровича (1783-1873), який у 1828-1859 рр. був віце-президентом Академії мистецтв. Починаючи з 1855 р. подружжя клопоталося про звільнення Шевченка з заслання.

В жовтні 1854 року відзначалося 50-річчя мистецької діяльності Федора Толстого, і Тарас Шевченко, дізнавшись про це, написав йому в квітні 1855 р.:

«Ваше сиятельство!

Только прошедшего марта дошло в нашу пустыню сведение о торжественном прекрасном празднике вашего ю б и л е я. Позвольте же и мне, почитающему вас как великого художника и покровителя прекрасных искусств, от полноты сердца поздравить вас с вашим великим и вполне заслуженным праздником».

В списку «Фотографій з натури», зробленому Григорієм Честахівським піся поетової смерті, знаходимо такий запис: «Портрет графа Федора Толстого, віце-президента С.-Петербурзької Академії художеств і найвідданішого друга Кобзаря Шевченка».

Про Федора Толстого та про те, як він добивався звільнення Тараса Шевченка докладніше див.: Э.В. Кузнецова. Фёдор Петрович Толстой. 1783-1873. — М., 1977; Записки графа Фёдора Петровича Толстого. — М., 2001. В оформленні цієї книги використано Шевченків портрет Ф.П. Толстого (1860), який найкраще передав благородну вдачу відомого російського медальєра, скульптора, маляра.

 

в столице и заниматься своим художеством». Лазаревський повідомляв хворого поета: «Сегодня я был опять у неё с твоим письмом из Москвы: она чрезвычайно жалеет о твоей болезни и боится, чтобы Михайло Семёнович не удержал тебя в Москве и на пасху; она даже сомневается в твоей болезни и думает, что ты остался там для Михаила Семеновича». Втім, ще в лютому Лазаревський повідомив Шевченкові найвагомішу причину побоювань петербурзьких друзів стосовно неприбуття поета в Петербург: «В случае бы тебе не объявили ещё об этом официально (про дозвіл приїхати в Петербург. — В.М.), то ты держи это в секрете и никому не розказуй; так просила и графиня; она боится, чтоб не выдумали чего».

 

«Скінчив переписування чи проціджування своєї поезії»

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Ці рядки згадалися, коли читав запис у щоденнику 18 березня:

Кончил переписывание или процеживание своей поэзии за 1847 год. Жаль, что не с кем толково прочитать. Михайло Семёнович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже. Нужно будет подождать Кулиша. Он хотя и жестко, но иногда скажет правду; зато ему не говори правды, если хочешь сохранить с ним добрые отношения».

Тарас Григорович добре знав, що Бодянський, Максимович і Щепкін захоплено і беззастережно сприймають його поезію. Щодо Щепкіна, то нове підтвердження його захоплення Шевченковою поезією, Тарас Григорович отримав уже в оселі артиста. Хотілося почути критичне слово Пантелеймона Куліша, з яким познайомився ще в 1843 р. та разом брав участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Куліш уже з появи «Кобзаря» і «Гайдамаків» почав висловлювати Шевченкові поради щодо виправлення в тексті творів «Катерина», «Іван Підкова», «До Основ’яненка». В листі до поета від 25 липня 1846 року він писав з приводу «Кобзаря» і «Гайдамаків»:

«... Я от души восхищался ими и многие места заучил наизусть; но в то же время заметил осязательнее, нежели прежде, и их недостатки. Одни из этих недостатков происходят от Вашей беспечности, небрежности, лени или чего-нибудь-подобного; другие от того, что Вы слишком много полагались на врождённые Ваши силы и мало старались согласить их с искусством, которое само по себе ничтожно, но в соединении с таким талантом, каким Бог одарил Вас, могло бы творить чудеса еще поразительнее тех, какие оно творило в соединении с талантом Пушкина. Ваши создания принадлежат не одним Вам и не одному Вашему времени; они принадлежат всей Украине и будут говорить за неё вечно».

В цій амальгамі повчальної дидактичності і глибокого розуміння геніальності та історичної місії Шевченка — весь Пантелеймон Куліш. Поет добре знав його непростий характер, але цінував гострий і прискіпливий розум. Шевченко частенько відхиляв віршознавчі поради Куліша та й про його перо, траплялося, висловлювався не кращим чином. Скажімо, на початку 1858 року, коли Куліш послав Шевченкові твори Марко Вовчок¹. За свідченням Феофана Лебединцева², Шевченко не від-

______________________

¹ Вілінська Марія Олександрівна, по чоловікові — Маркович (1833-1907) — українська письменниця.

² Лебединцев Феофан Гаврилович (1828-1888) — український історик, перший видавець і редактор журналу «Киевская старина». Шевченко познайомився з Лебединцевим у 1859 р. в Києві.

 

разу відгукнувся про цю книжку, бо йому не сподобалася Кулішева передмова: «Тарас Григорьевич рассказывал мне, в какое недоумение привели его присланные ему П.А. Кулишом в Нижний Новгород известные «Оповідання Марка Вовчка», снабженные его предисловием. «Сиджу я, бачите, в Нижньому та виглядаю того розрішенія (ехать в Москву), як стара баба літа. Коли це присилає Пантелимон оті оповідання і так уже їх захвалює та просить щоб я їх прочитав і сказав своє слово. Я, звичайно, починаю спершу з передмови. І двох страничок не перечитав, згорнув та й кинув за лаву. «Птьфу, кажу, хіба не видно Кулішевої роботи». Лежали вони там кілька неділь. Коли знов пише до мене Куліш, нагадує та просить, щоб скоріше перечитав або хоть так звернув. Тоді я розкрив посередині і читаю: «Е, кажу собі, це вже не Кулішева мова», і, перечитавши до остатку, благословив обома руками».

В контексті цієї книги наведені факти ніякою мірою не стосуються звичного для радянського літературознавства протиставлення Куліша Шевченкові як «родоначальника українського буржуазного націоналізму» з одного боку і «революційного демократа» — з іншого. Насправді Куліш чудово розумів і цінував геній Шевченка, намагався сприяти йому в публікаціях, а його поради поет нерідко визнавав слушними.

Інша річ, пам’ятатимемо слова Сергія Єфремова про те, що Куліш дивився на Шевченка згори, з висоти свого рафінованого аристократизму¹: «Куліш завжди пробував його “опікати”, неприємний менторський тон часто вчувається в тих напучуваннях, з якими він звертається до свого без міри талановитішого товариша»². В наш час Іван

_________________________

¹ Сам Куліш в автобіографії «Жизнь Кулиша» зізнавався, що Шевченкові «не здалась до смаку… аристократичність Куліша…»

² Повне зібрання творів Шевченка. Том четвертий. С. 281.

 

Дзюба так само жорстко пише про те, що Куліш у пошуках адекватної відповіді на складну історичну реальність не відзначався послідовністю, його погляди драматично змінювалися (хоч було в нього й стале: насамперед, «хутірний» аристократизм), а на схилі свого віку він припускався несправедливих суджень про колишнього побратима, наскільки слово «побратим» може пасувати до цього «гоноровитого інтелектуала»¹. Як слушно відзначив Юрій Барабаш, у Куліша «схиляння перед Шевченковим генієм, щире бажання допомогти, прислужитися розумною порадою химерно перепліталися з переконаністю у своїй культурній зверхності, з лідерськими амбіціями та зі складним психічним комплексом... утримаюсь від слова «заздрість», скажу про творчу змагальність, — усе це може і повинно бути предметом уважного дослідження»².

Втім, у наше завдання це не входить, маємо лише наголосити, що в Москві поет, як видно з щоденника, хотів почути саме Кулішеву оцінку переписаних ним з «Малої книжки» в «Більшу книжку» поезій³ за 1847 рік.

 

«Свою Україну любіть»

 

Редагування й переробку віршів, написаних у роки заслання і зібраних у «Малій книжці», Шевченко почав ще до приїзду в Москву. 21 лютого

 

________________________

¹ Дзюба Іван. Тарас Шевченко. С. 187.

² Барабаш Юрій. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо-й націософська пара-дигма. С. 173.

³ Про ці два автографи Шевченкових поезій, що маємо в так званих «Малій» та «Більшій» книжечках, як їх охрестив Василь Доманицький, Сергій Єфремов зазначав: «Мала — писана в неволі, на засланні — на мініатюрному форматі ліпить рядок на рядок і літеру на літеру: дрібніше написано — менше паперу; менше паперу — легше сховати... Велика — писана вже на повороті і в Петербурзі — не знає цих утискливих умов поневільного існування і на обсяг не зважає».

записав у щоденнику: «Начал переписывать свою поэзию для печати, писанную с 1847 года по 1858 год. Не знаю, много ли выберется из этой половы доброго зерна».

Того дня Шевченко переписав з незначними виправленнями з «Малої книжки» на першу сторінку «Більшої книжки» вірш «Думи мої, думи мої...»

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

 

4 березня поет зафіксував початок переписування поеми «Відьма», а 6 березня відзначив: «Переписал и слегка поправил «Лилею» и «Русалку».

Как-то примут земляки мои мою невольническую музу?»

14 березня, вже в Москві, незважаючи на недугу, Шевченко переписав у «Більшу книжку» вірш «Іржавець» з багатьма виправленнями, деякими переробками. Більше того, він докорінно змінив текст (рядки 60-64), який у «Малій книжці» містив пропуски, позначені крапками. Йшлося про лютії кари, які завдавала Україні петровська Росія «по шведчині»:

...Отак її воєводи

Петрові собаки

Рвали, гризли... І здалека

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будовати.

 

До «Більшої книжки» Шевченко переписав також вірш «Полякам» («Ще як були ми козаками»). Поставив дату: «14 марта».

 

Отак-то, ляше, друже-брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

 

Після цього Шевченко створив нову редакцію поеми «Чернець», знявши присвяту «П.Кулішу». 15 березня поет переписав вірші «Ой стрічечка до стрічечки...», «Один у другого питаєм...» та «Самому чудно. А де ж дітись?..», а 16 березня — вірш «А.О. Козачковському»:

А іноді так буває,

Що й сльози не стане;

І благав би я о смерті...

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не даєте мені Бога

О смерті благати.

 

Неважко уявити, якими болісними були ці рядки для поета в Москві, з якої він мав поїхати не в сонячну Україну, а в холодний Петербург...

Болючими були й пронизливі рядки вірша «Понад полем іде...» з циклу «В казематі», названого пізніше «Косар» (датований 19-30 травня 1847 року), який Шевченко переписав із виправленнями 18 березня.

Цікаво, що, переписуючи вірш, поет поміняв його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Чи ми ще зійдемося знову?..»: передостаннім записано вірш «Понад полем іде...» («Косар»), а останнім — «Чи ми ще зійдемося знову?..» Тепер перед «Косарем» стояв вірш «В неволі тяжко, хоча й волі...», що закінчувався так: