Клеймо домашнего позора

Мы носим, славные извне:

В могучем крае нет отпора,

В пространном царстве нет простора,

В родимой душно стороне.

 

У 1848 р. Аксакова було арештовано на кілька днів у зв’язку з його необережними висловлюваннями в листах до батьків, виявлених поліцією. В ІІІ відділенні він письмово відповів тоді на чимало питань, а цар Микола ІІ уважно прочитав цей документ. Було й таке питання: «Не питаете ли Вы и родственники Ваши славянофильских понятий и в чём они состоят?» Аксаков відповів: «Что касается до моих славянофильских идей, то ни я, ни родственники мои не славянофилы, в том смысле, в каком предложен этот вопрос». Молодший брат явно відводив небезпеку від старшого, але сам він чистокровним слов’янофілом на той час таки не був. Разом з тим уже тоді писав: «Все отдельные элементы славянских народностей могли бы раствориться и слиться в целое только в другом, крепчайшем, цельном, могучем элементе, т.е. в русском»¹. Утім, глава сім’ї — Сергій Аксаков — в середині 50-х рр. тверезо дивився на слов’янофілів: «Положение славянофилов самое незавидное. Их считают старой партией, остатком бояр, которые хотят прежнего невежества и власти. Иван ещё более отчаивается, чем я». Втім, якраз після смерті старшого брата Костянтина в 1860 р. Іван Аксаков бере на себе обов’язки пропаганди слов’янофільських ідей, фактично на кінці злету їхньої популярності. Тоді харківська газета «Южный край», назвала його одним із «кращих представників слов’янофільства».

Між іншим, якраз у 1858 р., коли Шевченко був у Москві, молодший Аксаков опублікував «Исследование о торговле на украинских ярмарках», удостоєне Великої Костянтинівської медалі Імпе-

____________________

¹ И.С. Аксаков. Письма к родным. 1844-1849. — М.: Наука, 1988. С. 505, 506.

раторського Географічного товариства та Державної премії Російської Академії наук. Ми не можемо дозволити собі грунтовний аналіз цього дослідження, обмежимося згадкою про те, що через півстоліття після публікації історики Д.Багалій і Д.Міллер назвали його «класичною працею», а в другій половині ХХ століття І.Гуржій зауважив, що жоден із дослідників соціально-економічної історії України 30-50 рр. ХІХ століття не може обійтися без праці Івана Аксакова. Це дослідження цікаве ще й глибоким інтересом автора до історії України, який нерідко виявлявся і в листах до батьків з України, скажімо, восени 1855 року: «Эта сторона — чудная, богатая всеми дарами природы, колыбель Руси, сторона её первой, девственной молодости, до татар и до царей была также театром всех отчаянных сеч казаков с ляхами за веру и за свободу, всех страшных козней и угнетений, испытанных козаками от поляков… После Хмельницкого, — она была раздираема внутренними смутами, разоряема и своими, и турками, и татарами, и московской ратью, и поляками».

Молодший Аксаков добре розумів осібність української історії від російської, в тому числі в пізніші часи, що трактував по-своєму, по-слов’янофільськи. З його судженнями не завжди погоджувалися й у сім’ї. Скажімо, старша сестра Віра Аксакова записала в щоденнику 19 листопада 1854 року: «За чаем и после него долго разговаривали мы с Иваном, или — лучше — он нам рассказывал о Малороссии. Много интересного, умных замечаний, но, между тем, часто, что за поверхностный взгляд, что за неосновательные суждения!»¹. Іван Сергійович вважав, що, якби Росія після смерті Петра І пішла шляхом самобутнього розвитку, то Малоросія, напевне, приєдналася б до загаль-

___________________________________________________

¹ Аксакова В.С. Дневник. — М.: Московские учебники и Картолитография, 2004. С. 14.

 

норосійської справи; але важко їй було взяти участь у неправильному шляху розвитку. Разом з тим, Іван Аксаков упевнено заявляв: «Никакие усилия Мазепы и ему подобных мечтателей не восторжествовали, да никогда бы и не могли восторжествовать над разумом народным, который, признавши однажды необходимость воссоединения всей православной Руси, решился терпеть и ждать, пока минуют незгоды».

Звичайно, що Тарас Шевченко не мав змоги тоді, в березні 1858-го, вникати в нюанси історичних поглядів Івана Аксакова. В абсолютно доброзичливій атмосфері між ними йшлося переважно про літературні події та імена, і через чверть століття Іван Аксаков згадував: «Мы можем свидетельствовать, что ни малейшего озлобления на нас, “москалей”, Тарас Шевченко в то время не питал, восхищался, как и все мы, и притом как своими родными, мастерскими созданиями русского литературного языка…»¹. Можна не сумніватися в щирості цього свідчення, бо навіть піз ніше неприйняття Шевченком російського слов’янофільства не відбилося на поетовому ставленні до російської літератури і в цьому сенсі в нього ніколи не було ніякої ворожості до «москалів». До того ж, досить згадати, що Шевченко у той час так записав у щоденнику про численні знайомства з московськими інтелектуалами: «Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми».

Проте було б наївно думати, що йшлося про інтелектуальну та духовну ідентичність Шевченка з московськими знайомими. Великий українець чуйно й щиро реагував на доброзичливе, помірковане ставлення до українського народу, добре розуміючи: ніхто з них не здатен піднятися до його розуміння соборності й самодостатності України. Що й говорити, в Росії цього не збагнули й досі, а ми й досі не

__________________________

¹ Ці слова Іван Аксаков не досить толерантно використав у полеміці з українською газетою «Діло» (Львів), виступаючи проти українства, зокрема, проти перекладу творів Пушкіна, Гоголя та інших письменників українською мовою.

досягли Шевченкової мудрості в спілкуванні з російськими доброзичливцями, подібними до Івана Аксакова, який щиро полюбив Україну, хоч не виходив за межі самарінського розуміння її місця в імперії. Він особливо захоплювався поезією «сел с белыми хатами, живописно расбросанными по холмам и долинам, с плетнями, сдерживающими густую зелень; и тянущимися по дороге возами с волами, рядом с которыми тяжелой, медленно ленивой поступью бредут чумаки; и южными ночами, в особенности безлунными, когда не спится и не знаешь, как бы полнее вместить в себя эту волнующую красоту, эту роскошь темного неба с ярко горящими звездами; и живыми, милыми лицами хохлушек; и очаровательными песнями, которые показывают высокое душевное образование в народе»¹. Та ще в цих краях «везде так и торчит Гоголь со своими “Вечерами на хуторе близ Диканьки”». Іван Аксаков побував у гоголівській Василівці, зустрічався з матір’ю письменника і потім у сім’ї розповідав про незабутні враження від української природи і щирих, усміхнених, добрих українців.

Іван Аксаков був постаттю, яку Шевченко в березні 1858 року не міг «не помітити» чи зігнорувати. Більше того, маємо пересвідчитися, що в поета було тонке відчуття масштабних людей, адже без Івана Аксакова картина російського духовного життя в другій половині ХІХ століття була б неповною. Нагадаю лише, що на відкритті пам’ятника Пушкіну в Москві він, разом із Тургенєвим і Достоєвським, виступав з промовою, а на похорон самого Аксакова зібралося понад 100 тис. осіб.

 

 

________________________

¹ До речі, з цього приводу Куліш їдко писав про Івана Аксакова: «Это говорит москвич, это говорит северно-русский барин, сошедший, по духу века, ниже помещичьего крыльца, вышедший из коляски для того, чтобы вмешаться в инообычный и иноязычный ему народ и внушать этому народу дружелюбие к себе».

 

Тарас Григорович познайомився також з доньками Сергія Аксакова — Вірою та Надією. Про останню записав у щоденнику: «...С наслаждением слушал мои родные песни, петые Надеждой Сергеевной». В сім’ї Аксакових Шевченко почував себе розкуто, сам співав українські й російські пісні, зокрема, волзьку бурлацьку пісню, почуту, певне, під час подорожі Волгою, що дуже сподобалося присутнім. У Аксакових була саме та атмосфера, про яку розповідав у своїх спогадах Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «... Любив він простоту сімейного побуту, і де приймали його не пишно, але щиро, там він був надзвичайно балакучий, любив розповідати смішні пригоди...» Сам Шевченко так пояснив у щоденнику 25 березня комфортність своєї душі в цьому домі: «Все семей-ство Аксаковых непритворно сердечно сочувствует Малороссии и её песням и вообще её поэзии».

Це було точне поетове спостереження. Ми вже знаємо, що в сім’ї Аксакових панувало сердечне ставлення до Малоросії. Зокрема, Віра Аксакова залишила в своєму щоденнику розповідь про те, як у грудні 1854 року Пантелеймон Куліш читав у них «Чорну раду»: «Три вечера сряду читал нам Кулиш свой исторический малороссийский роман “Черная рада”... Роман этот чрезвычайно интересен и замечателен. Исторические события передаются живо, в полноте всех обстановок; значение козачества, Запорожья, характеры запорожцев выставлены живо и верно, язык удивительно прост, жив и передает весь дух малороссийской речи». З таким самим захопленням слухали Аксакови записки Куліша про Гоголя: «Какие драгоценные отрывки нашёл Кулиш! Душа перешла через столько впечатлений при этом чтении»¹. До речі,

 

 

_________________________

¹ Аксакова В.С. Дневник. С. 21, 23.

 

Сергій Аксаков, як міг, сприяв написанню Кулішем біографічної книги про Гоголя. Наприкінці 1853 року письменник ознайомився з рукописом «Опыта биографии Гоголя», списав цілий зошит своїх зауважень і «додаткових відомостей».

Невдовзі Куліш спеціально приїхав у Москву для зустрічі з Аксаковим і зупинився зазвичай у Бодянського. Переглядаючи щоденник Осипа Максимовича, я знайшов цікавий запис від 1 лютого 1854 року: «Отправившись утром к С.Т. Аксакову в деревню Абрамцево, Кулиш нашёл там совершенную готовность старика помогать ему в доставлении материалов для биографии Гоголя».

26 березня 1858 року, тобто наступного дня після відвідин Шевченком сім’ї Аксакових, Віра Сергіївна писала в листі до своєї приятельки, племінниці Сергія Аксакова Марії Карташевської: «Шевченко на всех — и на отесеньку (Сергія Аксакова. — В.М.) и братьев, произвёл приятное впечатление; он умен и прост... Стихи его всегда чисты и нравственны. Он стихов не читал, но пел немного малороссийские песни, и Наденька, хотя не вдруг, но решилась спеть ему некоторые; что для него значат песни, вообще малороссийская поэзия, нечего и говорить...С Шевченком можно было бы о многом разговориться, и он начинал было рассказывать, но некогда было». Напередодні від’їзду з Москви Тарас Григорович не міг не відвідати Сергія Аксакова. Проте зустрівся лише з сім’єю. «... Я заехал к Сергею Тимофеевичу Аксакову с намерением проститься. Он спал, и я не имел счастия облобызать его седую прекрасную голову».

Для нас дуже важливо, де саме жив у той час Аксаков, який частенько міняв адреси. Є кілька можливостей вияснити це. Використаємо спочатку найпростішу — візьмемо інформацію з листа Михайла Щепкіна до Тараса Шевченка від 6 лютого 1858 року: «Адрес Аксакова: на Тверском бульваре в доме Юсуповой близ дома оберполицмейстера»¹. Цього було досить, щоб за Шевченкових часів надійно надіслати будь-яку кореспонденцію Аксакову. Проте нам хотілося б уявити точніше, де знаходився будинок, у який (тричі!) приїжджав Шевченко. Тому беремо малодоступний «Алфавитный указатель к плану Тверской части» і з розділу «Казенные, общественные и владельческие дома» дізнаємося, що будинок княгині Юсупової знаходився «на проїзді Тверського бульвару». На плані Тверської дільниці він числився під № 191. А під № 190 знаходимо: «Обер-

полицмейстера, казенный дом, на проезде Тверс. бульвара». Тобто Аксаков жив на Тверському бульварі (будинок № 24), ближче до Страсної площі, але це було недалеко і від Арбатської площі, тим більше — від арбатського ареалу. Від будинку № 24, який було зведено після пожежі Москви в 1812 р., нині залишився північний флігель, який охороняється державою як пам’ятник архітектури.

 

«Ваше слово прийму як подарунок»

 

Після від’їзду Шевченка з Москви між ним і Аксаковим тривало тепле листування². На доказ найперше наведу повністю лист Аксакова до Шевченка, написаний незадовго після від’їзду поета з Москви 14 квітня 1858 року:

«Крепко обнимаю и сердечно благодарю Вас, любезнейший Тарас

_______________________

¹ Сам Аксаков писав у грудні 1857 року Тургенєву: «Я живу на Тверском бульваре в доме княгини Юсуповой».

² У «Щоденниках» Сергія Єфремова я зустрів цікавий запис від 6 липня 1927 року: «Одержав... Шевченкові листи до С. Аксакова, про які тільки чув, що вони не пропали. Саме здадуться до ІІІ тому» (йдеться про видання Повного зібрання творів Тараса Шевченка, розпочатого Українською Академією наук під загальною редакцією Єфремова в 1927 р. — В.М.). Відомими є 4 Шевченкові листи до Аксакова і 2 листи Аксакова до Шевченка.

 

Григорьевич, за драгоценный Ваш подарок, полученный мною от Щепкина. Кроме сходства, которое, разумеется, для меня всего дороже, портрет Ваш так хорош, что все знатоки приходят от него в восхищенье. Долго я не хотел верить, что это фотография. Впрочем, я был прав отчасти: это фотография, подрисованная Вашею искусною кистью, как уверяет меня один знаток этого дела¹.

Как Вы поживаете? Что поделываете? Я же очень медленно поправляюсь и боюсь, что не попаду в деревню так рано, как бы желал.

Пришлите, пожалуйста, мне Ваш адрес. Я так Вас полюбил, что, вероятно, буду чувствовать иногда потребность поговорить с Вами хоть на бумаге.

Первая часть Вашей повести давно отдана мною Максимовичу, который должен уведомить Вас, будет ли она помещена в “Русской Беседе” или нет. Вторую часть я читаю понемногу. Большею частию сам; когда дочитаю,— скажу Вам откровенно свое мнение. Я считаю, что такому таланту, как Вы, надобно говорить чистую правду.

Крепко Вас обнимаю. Искренне любящий и преданный Вам С.Аксаков».

Цей лист вражає теплотою і глибиною почуттів шістдесятсемирічного, хворого Сергія Тимофійовича, який щиро зізнавався, що полюбив Тараса Григоровича і не приховував, що дуже високо ставив його талант.

У свою чергу Шевченко з відкритим серцем відповідав Аксакову щирою дружелюбністю та вдячністю. Познайомимося з його листом від 25 квітня 1858 року:

_________________________

¹ Йшлося про фотознімок із автопортрета з бородою, виконаного Шевченком на початку 1858 року в Нижньому Новгороді. Вже 4 січня автопортрет був переданий через Павла Овсянникова до Петербурга, де Михайло Лазаревський зняв з нього 50 фотокопій. Одну з них Шевченко передав Аксакову через Щепкіна (Докладно див.: Володимир Яцюк. Загадки «нерукотворного образу» // Україна, 1985, № 9. С. 6-7).

 

«Чтимый и глубокоуважаемый Сергей Тимофеевич!

Еще на прошедшей неделе получил я ваше искреннее, драгоценное письмо¹ и только сегодня отвечаю вам, мой искренний, сердечный друже. Простите мне эту грубую, непростительную и невольную невежливость. Грех сей случился потому, что я до сих пор еще не могу вырваться из восторженных объятий земляков моих. Спасибо им, они приняли меня как родного, давно не виданного брата и носятся со мною, как с писанкою. Да еще, как на грех, выставка случилась в Академии художеств², которой ятак давно не видел и которая для меня теперь самое светлое, самое высокое наслаждение. Какие пейзажи, просто чудо! Калам³ огромное имеет влияние на наших пейзажистов⁴. Айвазовский⁵, увы, спасовал. Он из божественного искусства сотворил себе золотой кумир и ему молится.

Грешно так оскорблять бескорыстное, непорочное искусство. Бог ему судия. Выставка немногочисленна⁶, но прекрасна, а в особенности пейзажи, очаровательные пейзажи!

________________________

¹ 18 квітня 1858 року Шевченко записав у щоденнику: «Получил милейшее письмо от милейшего Сергея Тимофеевича Аксакова…» Йшлося про наведений вище лист від 14 квітня.

² Поет відвідав цю виставку 6 квітня, тобто напередодні офіційного вілкриття, а затим — 24 і 25 квітня.

³ Олександр Калам (1810-1864) — швейцарський маляр і графік романтичного напряму, автор численних гірських пейзажів. Шевченко цікавився творчістю Калама, згадував його в щоденнику та листах. Після смерті Шевченка в його майстерні виявлено «две большие гравюры, изображающие пейзажи Калама».

⁴ В щоденнику 6 квітня 1858 року Шевченко висловив аналогічну думку: «Пейзажи преимущественно перед другими родами живописи бросились мне в глаза. Калам имеет сильное влияние на пейзажистов».

⁵ Айвазовський Іван Костянтинович (1817-1900) — російський маляр-мариніст, академік Академії мистецтв з 1845 р. Шевченко познайомився з ним під час навчання в Академії. Більше того, в 1840 р. Айвазовський протягом місяця жив на одній квартирі з Шевченком і Штернбергом. На жаль, не залишив спогадів про Шевченка.

⁶ На виставці експонувалося 245 робіт.

Вы, как великий художник, как самый пламенный любовник безмятежной очаровательной природы, вы поймете причину моей невеж-ливости и, как искреннему, нелицемерному поклоннику всего прекрасного и благородного на земле, великодушно простите мне мой невольный грех.

Я сердечно рад, что вы осталися довольны моим бородатым поличием. Это фотографический снимок с рисунка, мною самим сделанного, почему и показался он вам подрисованным¹.

Вы обещаете мне написать ваше мнение о моей повести. Если она стоит этого, напишите, ради святого, божественного искусства. Мнение чувствующего и благородно мыслящего художника мне необходимо. И ваше искреннее слово я прийму с благоговением, прийму как дорогой бесценный подарок. Не откажите же мне в этой великой радости!

Предположение мое посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось. Меня обязали не оставлять Питера в продолжение года. Трагедия перешла в комедию.

Не взыщите, мой искреннейший друже, что я вам на сей раз пишу мало. Когда прийду в нормальное состояние, буду писать вам много и о многом.

От Всей души целую вас, ваше прекрасное, сердечное семейство и все близкое вашему сердцу, а Ивана Сергеевича целую трижды за его алмазное стихотворение “На Новый год”².

________________________

¹ Див. примітку до листа Сергія Аксакова від 14 квітня 1858 року.

² Вірш Івана Аксакова «На 1858 год» датовано 31 грудня 1857 року і надруковано у першому номері журналу «Русская беседа» за 1858 рік. Раніше нікому не прийшло в голову поцікавитися цим віршем Аксакова, тоді як він був особливо суголосним із тодішнім душевним настроєм Шевченка.

Так торжественно прекрасно

Блещет утро на земле;

На душе светло и ясно,

До свидания. Не забывайте искреннего вашего Т. Шевченка.

Поцелуйте моего великого друга, когда он возвратится из Костромы¹».

Наступні листи (один Аксакова і один Шевченка) стосувалися, передусім, вже згаданої російськомовної повісті Тараса Григоровича «Прогулка с удовольствием и не без морали». Перша її частина була підтримана Сергієм Аксаковим, що надихнуло Тараса Шевченка на дальшу роботу. В щоденнику поет передав своє хвилювання щодо свого твору, названого ним «рукодельем»: «Как примет его С.Т. Аксаков? Мне ужасно хочется ему нравиться, и только ему. Странное чувство!»

 

____________________________________

И не помнится о зле,

Об истекших днях страданья,

О потрате многих сил

В скорбных муках ожиданья,

В безвременности могил!

Почивают мирно гробы

Тщетно ждавших столько лет!

Память им!

Но в сердце злобы, ни вражды, ни мести нет.

Все простит он без расчета,

Устоявши в дни тревог,

Он, чей дух годину гнета

Пережил и перемог.

 

Слышишь: новому он лету

Песню радости поет:

Благо всем, ведущим к свету,

братьям, с братьев снявших гнет,

Людям мир, благословенье,

Долгих мук ищезнет свет,

Дню вчерашнему забвенье,

Дню грядущему — привет!

Поет сподівався на день прийдешній, він хотів забути про дні страждання в засланні, хотів забути про зло, яке йому завдали: «Я такий щасливий тепер, що цілком винагороджений за всі мої страждання, і всім простив».

¹ Йшлося про Щепкіна, який 26 березня 1858 року, тобто в день від’їзду Шевченка з Москви до Петербурга, виїхав на гастролі до Ярославля, а 12 квітня — до Костроми. На той час артист уже був у Москві.

 

 

Враження від другої частини повісті Сергій Аксаков висловив у листі до Тараса Шевченка в червні 1858 року, й воно не було приємним для поета: «Я обещал Вам откровенно сказать свое мнение об этом Вашем произведении. Исполняю мое обещание: я не советую Вам печатать эту повесть. Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта, особенно вторая половина¹… Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можно смело сказать её, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого. Богатому человеку не стыдно надеть сапог с дырой. Имея пред собой блистательное поприще, на котором Вы полный хозяин, Вы не можете оскорбиться, если Вам скажут, что Вы не умеете искусно пройти по какой-нибудь лесной тропинке».

Як бачимо, Сергій Аксаков максимально зм’якшив гірку для Шевченка пілюлю, щиро й щедро посипавши її солодкими речами, проте від цього негативний відзив не став менш болючим, гострим і дошкульним.

 

_______________________

¹ Пам’ятаймо, що Куліш значно раніше, ще на початку 1858 року, зайняв у цьому питанні різко негативну позицію: «Про московські повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого». Більше того, це було висловлено в образливому, жорстокому тоні: «Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив... Ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати». Публікатори «Листів до Т.Г. Шевченка» (1962) навіть зазначили, що «після такої “поради” Шевченко перестав листуватися з Кулішем». Але ж ми знаємо, що в березні 1858 року Шевченко хотів «зачекати Куліша», щоб оцінив його твори, бо саме Куліш «хоч і жорстоко судить, та інколи скаже правду...»

Михайло Лазаревський, який у березні 1862 року оголосив в «Основе» розпродаж 11 рукописів Тараса Шевченка (в тому числі «Прогулки с удовольствием и не без морали», «Капитанши», «Художника», «Варнака»), заявив, що в них «заключаются литературные (довольно слабые) сочинения поэта, писанные на великорусском языке, прозою». Найдорожче була оцінена «Прогулка...» (100 руб.), а 10 інших рукописів, із яких 9 були повністю переписані рукою самого Шевченка, продавалися в загальному підсумку за... 275 руб. Олександр Кониський наприкінці ХІХ століття писав: «Шевченко поет український і Шевченко повістяр російський не одно те саме! Різниця тут страшенна, спостережена ще Сергієм Аксаковим...»

За радянських часів довго побутувала думка, що така оцінка пояснювалася класовою позицією Аксакова. Проте в 1961 р. в Москві в музеї «Абрамцево» пройшла серйозна виставка, присвячена Шевченку і Аксакову. Її організатори відкинули це звичне твердження й заявили, що Аксаков висловився проти публікації повісті, «вважаючи, мабуть, що після довгої перерви Шевченко не повинен представати перед читачами з творами, що поступаються його поетичній творчості». На жаль, в «Літописі життя і творчості Т.Г. Шевченка», укладеному і виданому в тому ж 1961 р., про відвідання поетом Аксакова сказано дуже скупо, а про візит 25 березня взагалі не згадано. Замовчано також Шевченкове захоплення письменником, висловлене в щоденнику.

В одній із біографій Кобзаря читаємо: «Потрібен був майже місяць, щоб Шевченко примирився з крахом його творчих планів і прийняв рішення залишити дальші спроби в цьому напрямі». Хоча, на думку Сергія Єфремова, невдача «не дуже Шевченка вразила», насправді неприхильна оцінка російського письменника виявилася для Шевченка несподіваною, бо була прямо протилежною «панегірику» щодо першої частини, про який ми щойно говорили. Втім, у Шевченка справді виникала ціла низка творчих сумнівів щодо його російської прози. «Трудно мне одолеть великороссийский язык...» — писав він Аксакову в лютому 1858 року. Оговтавшись, 15 липня Тарас Григорович написав Аксакову щирі й мужні рядки: «Сердечно благодарен вам за ваше искренно благородное письмо. Вы мне сказали то, о чем я сам давным-давно думал, но, не знаю почему, не решался сказать, а вы сказали, и я трижды вам благодарен за ваше искреннее, прямое слово, оно осветило мне дорогу, по которой я шел ощупью».

Отже, Тарас Григорович дотримався обіцянки, даної Сергію Тимофійовичу: «И ваше искреннее слово я прийму с благоговением, прийму как дорогой бесценный подарок». Благородство поетової відповіді виразно відтінив Юрій Барабаш: «Якою була Шевченкова реакція на цей дружній, але суворий вердикт? Може, він послався на свої “революційні» заслуги та інтернаціональні права і натякнув, що, мовляв, не Аксакову, “реакційному» слов'янофілові, годилось би його повчати? Чи обурився з приводу замаху на його внутрішню свободу вибору, зокрема щодо двомовності? Чи почав присягатися у своїй любові до “великої, могутньої” російської мови?» З поетової відповіді випливає, на думку Барабаша, що «російськомовні повісті не потребують захисту (від цього, ми бачимо, далекий був і сам автор), як, утім, не заслуговують вони й недооцінки»¹.

Додам, що відразу після цитованих рядків Шевченко писав: «Теперь думаю отложить всякое писание в сторону² и заняться исключительно гра вюрою³, называемой аквафорта, образчик которой вам посылаю».

____________________

¹ Барабаш Юрій. Вибрані студії. С. 687.

² Звичайно, Шевченко був далекий від наміру взагалі відмовитися від поетичної творчості, але він припинив спроби опублікувати свої російськомовні повісті і перестав працювати над прозою. З цього приводу Сергій Єфремов писав: «Воскрес забитий неволею в Шевченкові поет — і з того часу російські повісті на задній потроху отходять план… Російські оті повісті й були для нього лиш сурогатом, скажу так, творчости, кватиркою, через яку він випускав хоч трохи того задушливого повітря, що згрудилось біля поета й нагнітом важким лежало на його духовій істоті. Тому-то він так легко прохолов до своїх російських творів і, по невдалих спробах примостити їх до котрогось із тодішніх журналів, не подбав про те навіть, щоб позбирати їх од численних своїх конфідентів. Вони переховувались навіть у чужих руках. І, певне, не ті невдалі спроби головним чином прохолодили Шевченка: просто на волі не було вже потреби в маленькій кватирці, коли він мав широке вже вікно в своїх поезіях». Відомо, що жодна з повістей Шевченка за його життя так і не побачила світ. «Прогулку с удовольствием и не без морали» було надруковано лише через двадцять років після смерті Шевченка з присвятою «Сергею Тимофеевичу Аксакову в знак глубокого уважения».

³ Шевченко впевнено писав про своє заняття гравіруванням, бо, як відомо з його щоденника, він познайомився 3 травня 1858 року з відомим російським гравером, академіком Федором Йорданом (1800-1883), а вже наступного дня записав: «Был у Ф.И. Иордана… Он мне [показывал] в продолжение часа все новейшие приёмы гравюры акватинты, изъявил готовность помогать мне всем, что от него будет зависеть. Я расстался с ним вполовину будущим гравёром».

 

Йшлося про один із перших офортів Шевченка, можливо з ескіза іспанського художника Б.-Е. Мурільо «Свята родина». Нагадаю, що ще на засланні, 26 червня 1857 року, Шевченко записав у щоденнику: «…Я думаю посвятить себя безраздельно гравюре акватинта… Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра».

Згаданий поетів лист і його гравюра були передані Аксакову через Щепкіна, що випливає з листа Віри Аксакової до Марії Карташевської від 22 липня 1858 року: «На днях Щепкин принес письмо от Шевченко и первый его опыт гравировки крепкой водкой, которой он теперь занимается. Это особенный вид гравирования, для первого опыта многое очень недурно. Щепкин сообщил прелестное новое стихотворение, которое мне так нравится, что спишу его тебе¹. Какая грация, какая законченность, точно картину видишь. С каким талантом этот человек!»

Йшлося про вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), який Шевченко вписав до щоденника 13 липня 1858 року, відразу передав Щепкіну, і той вже через кілька днів прочитав його в сім’ї Аксакових (!). Ми знову щасливо зустрічаємося з потрясаючим фактом, який свідчить, що Михайло Семенович виступав поширювачем і пропагандистом Шевченкової поезії, а також знаходимо нове підтвердження найвищої оцінки Шевченкового таланту «серед освічених москвичів».

На думку Івана Дзюби, негативний відзив Аксакова був великим ударом для Шевченка. Річ не тільки в тому, що в повісті було вкладено силу-силенну праці і що Шевченко, без будь-якого майна і житейських перспектив бувши, сподівався заробити якийсь гонорар. Річ ще й тому, що довелося попрощатися з надією використати російські журнали для розповсюдження дорогих йому ідей².

_____________________

¹ Віра Аксакова зробила 14 липня список вірша для себе, а 26 липня відправила його в листі до Карташевської.

² Дзюба І. Тарас Шевченко. С. 517.

Безперечно, що Шевченкова повість значно поступалася його геніальним віршам, але Сергій Аксаков, якому було притаманне загострене почуття правди, до кінця не збагнув твір, зігрітий жертвенною любов’ю до рідного краю і тонкою іронією великого художника. Російський письменник не взяв до серця і не збагнув роздуми та уболівання українського поета, розкидані золотими розсипами по тексту, передусім, проникливий біль за свій нещасний народ:

«О мои милые, непорочные земляки мои! Если бы и материальным добром вы были так богаты, как нравственной сердечной прелестью, вы были бы счастливейший народ в мире! Но увы! Земля ваша как рай, как сад, насаждённый рукою Бога-человеколюбца. А вы только безмездные работники в этом плодоносном, роскошном саду. Вы Лазари убогие, питающиеся падающими крупицами от роскошной трапезы ваших прожорливых ненасытных братий» (Виділено мною. — В.М.).

Здається, немає правдивіших і точніших слів про трагічну долю українського народу, тим паче, що вони напрочуд актуальні і в наш час.

Олександр Кониський якось звернув увагу, що «велика більшість Шевченкових повістей мовою російською написана з життя українців!» Микола Костомаров у свій час відзначив: «В своих повестях и рассказах, писанных по-русски, Шевченко впадает в мелодраматичность, а нередко и в растянутость… Среди всех недостатков и недоделок в них, однако, повсюду светятся признаки громадного дарования автора: верность характеров, глубина и благородство мыслей и чувств, живость описания и богатая образность…» Півстоліття тому Євген Кирилюк цікаво висловився про російськомовні твори Тараса Григоровича: «Ми не можемо сказати, що повісті Шевченка дорівнювали прозі Л.Толстого чи І.Тургенєва, або Салтикова-Щедріна. Разом з тим не можна не відзначити, що ці повісті значно сильніші десятків і сотень літературно-художніх творів, що друкувались на сторінках російських журналів різних напрямків»¹. І надалі радянські дослідники підкреслювали, що сучасники недооцінили російськомовні повісті Шевченка, зокрема відображення в них яскравої особистості автора та його ставлення до зображуваних подій, а також наявності в цих творах багатого автобіографічного матеріалу. Вони звернули також увагу на спорідненість Шевченкових повістей з Гоголевою прозою, на те, що в них «іноді можна впіймати гоголівські інтонації»².

Сучасна дослідниця Валерія Смілянська переконливо показала, що в російськомовних повістях Шевченка відчутно вловлюються ті риси національного гумору й комізму, де помітно так багато спільного з видимим світові сміхом та невидимими йому сльозами великого українця Миколи Гоголя і чого, на жаль, не спромігся зрозуміти найдоброзичливіший великорос Сергій Аксаков.

Цікаві роздуми щодо Шевченкових російськомовних повістей знаходимо в книзі «Тарас Шевченко» Івана Дзюби:

«І все таки: чи справедливою була оцінка сучасників? Мабуть, не зовсім. Щодо українських друзів Шевченка — тут усе зрозуміло: для них він був Кобзарем, пророком, апостолом, і все, що виходило за межі цього образу, їх тільки огірчувало. А редактори російських журналів? Їм здавалося, шо Шевченко пише в дусі російської “сказової” прози чи “фізіологічних нарисів”, які вже виходили з моди і на зміну яким прихо дила соціально-психологічна проза. Так міг думати і Аксаков, тим більше, що він читав тільки одну повість, у другій частині справді не дуже досконалу. Не сприймалася і своєрідність російської мови українського поета — це тільки Гоголю вдалося вщепити російській

________________________________

¹ Кирилюк Є.П. Т.Г. Шевченко. Життя і творчість. — К., 1959. С. 445.

² Тарас Шевченко. Повести. — К.: Дніпро, 1983. С. 12—13, 18, 23.

літературі свою мовну “неправильність”.

Та ось лине час, втрачають гостроту актуальні критерії. 1888 р. з'являється стаття видатного російського літературознавня О.М. Пипіна “Русские произведения Шевченко”, в якій він, підходячи до них не з позицій журнального критика, а з позицій історика літератури, дає їм зважену позитивну оцінку. Пізніше до них не раз зверталися літературознавці; багато сторінок присвятила їм Маріетта Шагінян у своїй чудовій книзі “Тарас Шевченко”; слід назвати і блискучу статтю академіка О. Білецького “Російська проза Т.Г. Шевченка”.

До цього можна додати хіба таке. В мистецтві нерідко “відставання” від прогресу (чи моди) обертається виграшем. І закиди в несучасності, буває, швидко втрачають резон. Вважалося, що оскільки Шевченко в засланні не читав нових публікацій, то він років на десять відстав від розвитку російської літератури. Це так. Однак сьогодні не це має значення. Відставши від нового канону, Шевченко зберіг самобутність, яка нині не виглядає архаїчною. Вільна композиція, активна присутність автора, багата інформативність, красива апеляція до світу мистецьких явищ, зрештою, те, що тепер дістало назву інтертекстуальності, — це не є архаїкою для сучасної читацької свідомості»¹.

Попри все, пам’ятаймо, що саме російський письменник Сергій Аксаков особливо наголосив «величезний поетичний талант» українського поета Тараса Шевченка і перший оцінив кращі художні моменти повісті «Прогулки с удовольствием и не без морали»: «...Где только Вы касаетесь природы, где только доходит дело до живописи, — там всё у Вас прекрасно...» Справді, в жодній Шевченковій поемі, в жодному ліричному віршеві ми не знайдемо такого багатства й розмаїття колірних епітетів, асоціацій зображуваного з улюбленими чи знайомими

________________________

¹ Дзюба І. Тарас Шевченко. С. 518.

картинами, естампами, статуями, як у російськомовних повістях.

Не забудьмо й про те, як саме закінчив Аксаков листа до Шевченка з оцінкою «Прогулки с удовольствием и не без морали»: «Итак, крепко обнимаю Вас заочно. Каждая Ваша строчка доставит мне сердечное удовольствие... Прощайте, будьте здоровы, и не забывайте искренно полюбившего Вас, душою преданного Вам С.Аксакова» (Виділено мною. — В.М.).

Шевченко в своєму листі так само не замкнувся в темі повісті, яку зрецензував Аксаков, а розповів про свої творчі плани: «Теперь пойду смелее и быстрее и к будущей выставке надеюсь что-нибудь посерьёзнее и оконченнее». Зокрема Шевченко сповіщав про початок роботи над офортом за картиною Рембрандта «Притча про виноградаря». (Цей твір, а також офорти «Старець на кладовищі» — за власним малюнком — і «Приятелі» за картиною російського художника, академіка Івана Соколова Шевченко показав на виставці в Академії мистецтв у травні 1859 року. 2 вересня 1860 року за ці та інші роботи Шевченко був удостоєний звання академіка за гравірування). Ще Шевченко сповістив у листі Сергія Аксакова: «Посылаю моему великому другу (М.С. Щепкіну. — В.М.) невеликое новорождённое стихотворение и прошу его, чтобы он прочитал его вам на досуге». Той автограф вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), який був надісланий Щепкіну, як ми вже знаємо, став одразу відомий у сім’ї Аксакова. Більше того, збереглися списки Шевченкових віршів, зроблені Вірою Аксаковою (з датою 14 липня 1858 року та в її листі до М.Г. Карташевської від 26 лип