Холоне серце, як згадаю

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.

 

Таким чином, весь цикл «В казематі» закінчувався віршем «Чи ми ще зійдемося?..». Під текстом цього твору поет поставив дату занесення всього циклу «В казематі» до «Більшої книжки»: «Москва. 1858. Марта 18».

Тепер цикл «В казематі» закінчувався вогненними рядками:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

 

Такий порядок розміщення віршів Шевченко визначив, знаходячись у помешканні Щепкіна в Москві.

Отже, 18 березня Шевченко завершив переписування й проціджування своєї поезії за 1847 р. На другій сторінці «Більшої книжки» поет написав друкованим шрифтом: «Поезія Тараса Шевченка 1847 р.».

 

«Старий приятель не впізнав мене»

 

У той же день Шевченко занотував у щоденнику: «…Заехали мы в школу живописи, к моему старому приятелю А.Н. Мокрицкому. Старый приятель не узнал меня. Немудрено, мы с ним с 1842 года не видались¹».

«Школа живопису» — так Шевченко назвав Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, що з 1844 року було

____________________________

¹ Щось подібне сталося через кілька місяців у Петербурзі, коли вже Шевченко не впізнав Костомарова, якого давно не бачив. Микола Іванович згадував: «У 1858 році ми побачилися знову у стінах Академії мистецтв. Тарас не впізнав мене. Цілу годину я не казав йому свого імені, і він усе ж не назвав його, поки не почув від мене самого. Тоді він заплакав і цим показав, що не тому не впізнав, що забув про мене».

 

розташоване на М’ясницькій, у будинку Юшкова (тепер — № 21)¹. Вдалося встановити, що Мокрицький жив у будинку училища, де викладачі мали квартири. З 1865 р. навчальний заклад отримав права вищого й називався Училищем малярства, скульптури й архітектури. В училищі вчилися або викладали Олексій Саврасов, Василь Перов, Іполит Прянишніков, Василь Пукірєв, Ісак Левітан, Абрам Архипов, Сергій Коровін, Володимир Маковський, Аполлон Мокрицький… З училищем пов’язані імена Івана Шишкіна, Василя Полєнова, Валентина Сєрова, Аполлінарія Васнєцова, Сергія Іванова…

Педагог училища Аполлон Миколайович Мокрицький (1810-1870) — український і російський маляр, у 1818-1822 рр. навчався в полтавському будинку виховання бідних дворян, попечителем якого був Іван Котляревський, а Михайло Щепкін якраз тоді служив у полтавському театрі. Мокрицький закінчив Ніжинську гімназію на два роки пізніше від Гоголя. Навчаючись в Академії мистецтв, був учнем Карла Брюллова. З Шевченком познайомився ще до його викупу з кріпацтва, разом з Іваном Сошенком клопотався про звільнення Шевченка від кріпосної залежності і влаштування на навчання в Академію мистецтв. У своєму щоденнику докладно розповів про це. 25 квітня 1838 року Мокрицький був присутній при тому, як Василь Жуковський у петербурзькій майстерні Брюллова вручив Шевченкові відпускну.

 

 

_________________________

¹ Чотириповерховий будинок-палац навпроти колишньої садиби князя Олександра Меншикова побудував за часів Катерини ІІ генерал-поручик Іван Юшков. У будинку багато світла, безліч кімнат, вестибюлей, сходів і колонад. Його напівротонду добре видно від М’ясницьких воріт. Академік Ігор Грабар приписав «будинок Юшкова» архітектору Василю Баженову, правда, за непрямими доказами.

 

У щоденнику Мокрицького знаходимо кілька цікавих штрихів про ставлення до молодого Шевченка Брюллова та Жуковського. А ще Мокрицький згадує, як у квітні 1838 року разом із Шевченком відвідав Ермітаж: «Дуже корисною була наша розмова в цьому святилищі, і на цей раз більш ніж коли побачив я достоїнства творінь першокласних майстрів».

У 1842 р. Мокрицький на власний кошт виїхав до Італії для вдосконалення художньої майстерності. Шевченко, до речі, ще раніше, на початку 1841 року сподівався, що за успіхи в малярстві його пошлють до Італії. Напівжартома писав 19 лютого до Григорія Квітки-Основ’яненка: «Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! А за таке малювання академія його (мене б то) посилає в Італію, в самий Рим». Але в Італію офіційного відрядження в Академії не давали, й Тарас Григорович, очевидно, прагнучи побачити світ, у жовтні 1842 року виїхав із петербурга на пароплаві, що прямував до Стокгольма. 18 листопада писав популяризатору «Кобзаря» Пилипу Корольову: «Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я… так занедужав, що ледви привезли мене в Ревель…» Втім, жодних слідів одержання Шевченком закордонного паспорта не виявлено, тож, очевидно, далі Ревеля (Талліна) він потрапити й не міг.

У грудні 1847 року, Шевченко написав листа до конференц-секретаря Академії мистецтв Василя Григоровича, з якого видно, що він майже переконався в марності сподівань на відрядження з Академії, але ще плекав надію на закордонну поїздку: «Я щось не дуже ударяю на Академію, а в чужоземщині хочеться бути. Я тепер заробляю гроші.., а заробивши, думаю чкурнуть, як Аполлон Ніколаєвич». Пантелеймон Куліш також мав думку Шевченка «за границю спровадити», щоб він там «ширше по світу поглянув». Все це не збулося. Шевченко, як і Пушкін, не виїжджав за межі Російської імперії, не бував у європейських столицях. Як пов’язано це з тим, що саме «невиїздні» поети найбільш уособили споконвічну духовну сутність своїх народів, стали духовними символами нації? Питання, що чекає на грунтовну відповідь.

За час, коли друзі не бачилися, Мокрицький до 1848 р., вже за підтримки Петербурзької Академії мистецтв, знаходився за кордоном, а після повернення став академіком, працював професором Училища малярства й скульптури. Шістнадцять років він не бачив Шевченка і не впізнав змученого засланням та хворобою поета, проте зустріч, судячи з усього, була теплою, бо через день Тарас Григорович ще раз зайшов до давнього знайомого на М’ясницькій. Що робив Шевченко у Мокрицького на цей раз? «Отдохнул у него, полюбовался эскизами незабвенного друга моего, покойного Штернберга…»¹. В очах Мокрицького, який, навчаючись в Академії мистецтв, жив у злиднях, але вже майже десять років був її академіком, вчорашній засланець міг прочитати німе питання про те, чому Шевченкова доля склалася так

_______________________

¹ З художником Василем Івановичем Штернбергом (1818-1845) Шевченко дружив під час навчання в Академії мистецтв, вони жили разом на одній квартирі в Петербурзі на 11-й лінії Васильєвського острова. На цей час молодий Штернберг уже побував у 1836-1838-х рр. в Україні, написав тут багато пейзажів та жанрових картин. Тривалий час жив і працював у Качанівці, в маєтку Григорія Тарновського. Один із перших у Росії звернувся до тематики українського народного побуту. Його картини подобалися Карлу Брюлову. За картину «Свячення пасок у Малоросії» (1838) Штернберга було нагороджено золотою медаллю Академії мистецтв. У Шевченковій повісті «Музыкант» читаємо: «…Я вспомнил картину незабвенного моего Штернберга “Освящение пасок”, и мне стало грустно...». Картина Штернберга на малоросійський сюжет і сьогодні виставлена в Третьяківській галереї. Золота медаль дала художникові право на відрядження до Італії для продовження освіти; влітку 1840 року виїхав до Італії, де помер від сухот у 27 років. Перед від’їздом Шевченко подарував йому примірник «Кобзаря», на якому написав вірш «На незáбудь Штернбергові»:

Поїдеш далеко,

Побачиш багато;

Задивишся, зажуришся, —

Згадай мене, брате!

нещасливо... «Людина з таким талантом!» Що він відповів би? Та відомо що! Він уже відповів усім і на всі віки: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу...»

 

«Заїхали в книгарню М.Щепкіна»

 

Повертаємося до Шевченкового щоденника і читаємо в ньому запис від 18 березня: «Потом заехали в книжный магазин Н.Щепкина, где мне Якушкин подарил портрет знаменитого Николая Новикова». Микола Михайлович Щепкін (1820-1886) відомий російський видавець і громадський діяч, другий син артиста. Користувався пошаною серед московської інтелігенції як чесна і порядна людина. Книгарня Миколи Щепкіна була одним із центрів поширення нелегальних закордонних видань Герцена і Огарьова в Росії. Політична поліція, яка стежила за Миколою Щепкіним, доповідала: «Во время ярмарки в Нижнем Новгороде и в продолжение зимы, один из сыновей Щепкина уезжал из Москвы и, как говорят, развозил несколько тысяч экземпляров запрещённых сочинений...» Незадовго до знайомства з Шевченком — влітку 1857 року — Микола Щепкін разом з дружиною відвідав Олександра Герцена в Лондоні, мабуть, ішлося між ними й про відкриття книгарні в Москві. Книгарню Миколи Щепкіна і Кузьми Солдатьонкова було відкрито у вересні 1857 року і розташовувалася вона в М’ясницькій дільниці на Великій Луб’янці в будинку Михайла Сисаліна (не зберігся).

У книгарні Миколи Щепкіна продавалися, передусім, книги видавництва, заснованого ним у Москві в 1856 р. разом з купцем-меценатом, колекціонером Кузьмою Терентійовичем Солдатьонковим (1818-1901), який стоїть у часі першим у когорті таких будівничих російської культури як брати Сабашникови, Мамонтов і Морозов, Щукіни і Третьякови. Микола Щепкін згадував: «Солдатенков родился и вырос в очень грубой и невежественной среде Рогожской окраины Москвы, не получил никакого образования, еле обучен был русской грамоте и всю юность свою провёл «в мальчиках» за прилавком своего богатого отца, получая от него медные гроши на дневное прокормление в холодных торговых рядах». Але Солдатьонков зайнявся самоосвітою, він захоплювався творами Гоголя, примкнув до гуртка Тимофія Грановського. В його бібліотеці, переданій за заповітом Рум’янцевському музею, нараховувалося близько 20 тисяч книг. У садибі Солдатьонкова в Кунцево гостювали Іван Крамськой, Ілля Рєпін, Василь Полєнов… Він здавав дачу Михайлу Щепкіну, дружив з багатьма відомим в Росії людьми. На кошти Солдатьонкова було побудовано лікарню його імені для бідних «без различия званий, сословий и религий» (тепер — Міська клінічна лікарня ім. С.П. Боткіна).

В щоденнику Бодянського видавець Солдатьонков згадується в зв’язку з підпискою після смерті Тимофія Грановського на гроші, за рахунок яких в університеті міг би два роки вчитися в його честь кандидат на звання магістра загальної історії: «…Купец Солдатенков всех перещеголял, 5 тысяч серебром подписал. И этот был его знакомцем и, кажется, больше, чем знакомцем». В цьому дусі записав у щоденнику 21 травня 1861 року про відомого багатія й Іван Забєлін: «Попался Солдатенков, ехавший на паре отличных вороных. Встреча миллиона с копейкой».

Добрі стосунки з Солдатьонковим були у Щепкіна. Ось характерна фраза із листа Михайла Семеновича від 16 грудня 1856 року до сина Миколи Михайловича й невістки Олександри Володимирівни: «Сегодня обедаем у Кетчера, и кормит нас Солдатёнков, и, разумеется, будет и хорошо и с выпивкой».

Шевченко познайомився з Солдатьонковим якраз у книгарні Миколи Щепкіна. Тоді в колекції купця-мецената, який почав збирати галерею російського малярства ще до Петра Третьякова (з 1852 р.), була картина Карла Брюллова «Вірсавія», з якої у 1860 р. Шевченко виконав однойменний офорт. При цьому він користувався фотографією з картини, подарованою Солдатьонковим. Поет у свою чергу подарував колекціонеру «Кобзар» і через художника Василя Раєва передав йому офорт «Притча про виноградаря» з дарчим написом: «Кузьме Терентьевичу Солдатёнкову. Т.Шевченко. 1858. Ноябрь 10». В колекції Солдатьонкова наряду з творами П.О. Федотова, В.Г. Перова, І.І. Левітана, Ф.О. Васильєва були акварелі Шевченка «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки», «Марія» й «Циганка-ворожка». В 1860 р. Шевченко через Михайла Лазаревського вів із Солдатьонковим переговори про видання «Кобзаря».

У видавництві «К.Солдатьонков і М.Щепкін» вибір книг для друкування здійснювався зі згоди всіх членів компанії, і всі вони несли юридичну та моральну відповідальність за кожне видання: Солдатьонков і Щепкін, як видавці, Кетчер — редактор. На час приїзду Шевченка в Москву в світ вийшло кілька книг.

Спочатку було видано вірші Олександра Кольцова (1809-1842), якого шанував Шевченко. У листі до свого знайомого Андрія Лизогуба від 1 лютого 1848 року з Орської фортеці читаємо: «...Чи не найдете в

 

 

Одесі сочинений Лермонтова¹ и Кольцова, пришліть поезії святої ради». В січні 1850 року Шевченко прохав уже Олексія Бутакова прислати йому твори Кольцова. Як відомо, Кольцов бував в Україні, збирав тут пісні та прислів’я, написав кілька віршів українською мовою. В бібліотеці Шевченка були твори Кольцова, видані в 1846 і 1857 рр.

Цікаво, що вже на другий день від початку свого щоденника, 13 червня 1857 року, поет занотовує: «...Я, как сказал поэт наш,

Пишу не для мгновенной славы,

Для развлеченья, для забавы,

Для милых искренних друзей,

Для памяти минувших дней».

 

Цей чотирирядковий вірш Кольцова, вперше опублікований 1846 р., Шевченко цитує з пам’яті (!), з відміною тільки в пунктуації першого рядка (кома замість двох крапок). З мотивом кольцовської поезії певною мірою перегукується вірш Шевченка «Не для людей, тієї слави...» (1848):

Не для людей, тієї слави

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я.

Для себе, братія моя!

 

 

__________________________________

¹ Про Михайла Лермонтова поет писав:

Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читає оживаєм

І чуєм Бога в небесах.

В липні 1857 року Шевченко неодноразово згадував російського поета в своєму щоденнику: «Наш великий Лермонтов». Або ще: «Ночь, лунная, тихая волшебная ночь. Как прекрасно верно гармонировала эта очаровательная пустынная картина с очаровательными стихами Лермонтова, которые я невольно прочитал несколько раз как лучшую молитву Создателю этой невыразимой гармонии…»

Очевидець згадував, що в день смерті Шевченка томик Лермонтова лежав у нього на столі, хоча в опису книг, які залишилися, його немає. До речі, Максим Рильський якось написав: «Можливо, в усіх слов’янських літературах не було більших співців гніву, обурення, співців зневаги, як Лермонтов і Шевченко».

 

Та не забудьмо пояснення Івана Дзюби про те, що Шевченкові рядки не слід абсолютизувати: «тут є певний виклик і “людям”, і долі, — але, звичайно ж, він і далі, навіть пишучи “для себе”, матиме на увазі й ту громаду, яку назвав “братія моя”; зрештою, в глибині душі він знає, що говорить не тільки із самим собою, а з вічністю».

Свого часу Сергій Єфремов зазначав, що «Шевченка російська критика знезнавки часто любила порівнювати з Кольцовим». Микола Костомаров зазначав: «Це сталося тому, що вони не розуміли, що таке народний поет і не могли піднестись до усвідомлення його величі і значення. На їхню думку, народний поет — це той, хто може вдало зображувати народ і заговорити в його тоні. Таким і був Кольцов; у деяких своїх творах він чудово впорався з цим завданням, і його ім’я гідно сяє серед славетних імен російської літератури. Не такий був Шевченко, і не таким було його завдання. Шевченко не наслідував народних пісень… Шевченко як поет — це був сам народ…». У свою чергу Микола Добролюбов, оцінюючи Шевченка, писав: «Он — поэт совершенно народный, такой, какого мы не можем указать у себя. Даже Кольцов не идёт с ним в сравнение…»

Наступними книгами видавництва «К.Солдатьонков і М.Щепкін» були «Сочинения Т.Н. Грановского» та перший збірник віршів Миколи Огарьова, який у 1856 р. поїхав до свого друга Герцена в Лондон. У передмові до лондонського видання книги «Русская потаённая литература ХІХ столетия» Огарьов писав: «Україна прокинулася у Шевченкові, і... Шевченко народний у Малоросії, з захопленням прийнятий як свій у російській літературі і став для нас рідним». У видавництві також вийшов у світ збірник громадянської лірики Миколи Некрасова, що відкривався віршем «Поэт и гражданин». 1858 р. надруковано «Стихотворения А.Полежаева», опального поета, відданого Миколою І в солдати за сатиричну поему «Сашка» (1825), що містила випади проти самодержавних університетських порядків. Твори Полежаєва, Кольцова, Грановського знаходилися серед книжок, які належали Шевченкові й описані після його смерті Данилом Каменецьким. Нарешті, видавництво «К.Солдатьонков і М.Щепкін» випустило в світ друге видання брошури Івана Бабста «О некоторых условиях, способствующих умножению народного капитала».

В книгарні Шевченко зустрівся з Євгеном Івановичем Якушкіним (1826-1905) — російським етнографом, правником, молодшим сином декабриста Івана Якушкіна. Разом з Миколою Щепкіним Якушкін видавав твори відомих російських письменників. Публікував також етнографічні матеріали по Ярославській губернії, де мав маєток; пізніше брав участь у здійсненні селянської реформи в губернії. Якушкін двічі (у 1853 і 1856 рр.) їздив до Сибіру, де зустрічався з батьком і його товаришами, допомагав декабристам, радив їм писати мемуари. На прохання Якушкіна написали спогади його батько, а також Є.Оболенський, В.Штейнгель, М.Басаргін. Про все це добре знали в сім’ї Щепкіних. У серпні 1855 року по дорозі в Сибір Якушкін заїхав у Нижній Новгород, у якому тоді гастролював Щепкін: «Михаил Семёнович своим многочисленным знакомым, которых он не знал даже иногда, как зовут, рассказывал, что я еду в Сибирь и что он меня провожает». 16 квітня 1857 року дружина Щепкіна Олена Дмитрівна писала в Рим сину Миколі та його дружині: «...Якушкину старику в Москве не велено жить, даже в Московской губернии... сын Евгений Иванович вот ездит к нему часто». Пізніше Якушкін видав мемуари свого батька.

Шевченко знав про Якушкіна ще з 1856 р., коли отримав його адресу в Москвідля надсилання літературних творів у журнал «Русский вестник». Євген Якушкін подарував Шевченкові портрет російського просвітителя ХVІІІ — початку ХІХ століття в’язня Шліссельбурзької фортеці Миколи Івановича Новикова (1744-1818), який у свій час видавав сатиричні журнали «Трутень», «Живописец» та ін.

 

 

Тарас Шевченко: «Ввечорі був у Бодянського»

«Наговорилися досхочу…»

 

18 березня 1858 року, тобто в перший день після домашнього запертя в зв’язку з хворобою, Шевченко зробив дуже важливий для нього візит — до Бодянського. Про те, як сильно й щиро поет прагнув зустрітися з другом, свідчить лист Максимовича до Бодянського від 13 березня, написаний після відвідин ним поета. Нема жодного сумніву, що Тарас Григорович запитав у Максимовича про Бодянського, адже той писав Осипу Максимовичу: «Тарас — у М.С. Щепкина уже другий день; вчера был я у него; он за нездоровьем не может ещё нигде быть дня два-три, а между тем жаждет Вас увидеть. Отведайте его поскорее, возлюбленный земляче!» (Виділено мною. — В.М.).

Як тільки зміг, Шевченко сам відвідав друга: «Вечером был у О.М. Бодянского. Наговорились досыта о славянах вообще и о земляках в особенности, и тем заключил свой первый выход из квартиры».

Шевченко не згадує, що його, скажімо, напоїли чаєм у Бодянського, як це зазвичай робили інші господарі. В цьому контексті зауважу, що сам господар чай не пив. Цю маловідому чудність Бодянського відзначив ще Куліш: «Чи з гігієни, чи з якої іншої вваги, не пив наш Ісько Материнка чаю (а де ж його пити б, як не в Москві?)».

Драматичний комізм домашньої колізії полягав у тому, що його дружина Марфа Микитівна, як і тисячі москвичів, не мислила своє життя без чаю. Той же Куліш розповідав: «Марфа ж Нікітішна любила чай, мов китаїня, і пила мало не ввесьденечки. Як приходив який гість до її затворника (а він любив одвідини людей поважних), вона дивилась крізь щілину в дверях, який він, той гість. Куліша ж вона любила, а й надто ще його пані, що потім уславилася яко Ганна Барвінок оповіданнями з народних уст, і вдостоювала чаєпиття з нею самою не то їх обох у парі, та й самого його, так що, не перебиваючи бесіди земляків, приносила сама гостеві чай. Як же прийде, бувало, хто інший, Марфа Нікітішна подивиться в щілину: «Нет, не ндравицця!», — скривиться і не пішле гостеві чаю. Хто ж був їй по смаку, тому зараз посилає; а чай у неї — мушу сказати — був препахущий. Раз Куліш сидів у Бодянського з Костомаровим. Чаю не подано: Костомара Марфі Нікітішні не пондравивсь; а через приятеля й сам Куліш не вдостоївсь тоді від неї честі»¹.

Складається враження, що з приходом бородатого й прищуватого Шевченка до Бодянського в той вечір Марфа Микитівна звично підглянула крізь щілину в дверях і сказала сама собі: «Нет, не ндравицця!» І гість залишився без її препахущого чаю... Втім, можливо, в цьому випадку для Шевченка розмова з ученим «про слов’ян узагалі і про земляків особливо» була настільки важливою, що він у щоденнику залишив згадку тільки про неї.

Як би там не було, нам треба познайомитися з дружиною Бодянського — Марфою Артем’євою, бо це додасть чимало штрихів і до портрета Осипа Максимовича.

Почнемо здалеку. 17 липня 1857 року Шевченко записав у щоденнику, що на горизонті несподівано з’явився пароплав, і ця неабияка подія сполошила все населення Новопетровського укріплення:

«В укреплении засуетились, увидя это неожиданное явление, а в особенности капитан Косарев с своим почетным караулом и с ординарцами. Но кого несет пароход? Никому положительно не известно, но все, даже самые умеренные фантазеры, догадывались, что

 

_____________________

¹ Куліш Пантелеймон. Твори в двох томах. Т. 2. — К.: Наукова думка, 1994. С. 683.

ежели не ве-ликого князя Константина Николаевича, то непременно адмирала Васильева, губернатора астраханского… Прискакал казак с пристани и донес коменданту, что на пароходе, кроме его командира лейтенанта Поскочина, никого не имеется. Гора мышь родила.

Комендант послал тарантас за командиром парохода и велел его просить с себе на огород. А я, чтобы мой поход в укрепление не втуне совершился, зашел в казармы и побрился».

Після такого «потрясіння» Тарас Григорович бачив уві сні Куліша, Костомарова і Гулака-Артемовського. Якщо судити по щоденнику, Бодянський поетові не снився ніколи. Шевченко навіть і подумати не міг, що в той день у його друга сталася надзвичайна подія, про яку Бодянський докладно занотував у щоденнику:

«17 / VІІ. Середа. Совершено венчание мое в церкви Успения на Овражке, в Газетном переулке, в Москве, с девицей Марфой Никитичной Артемьевой, 36-ти лет, первоначально вольноотпущенной, за 21 год тому назад (в мае 1836 года) Марьей Дембинской, помещицей Бахмутского уезда, Екатеринославской губернии, а 3 июля текущего года приписанной в купчихи 3-й гильдии города Подольска. Брак совершал священник означенной церкви магистр Василий Михайлович Сперанский, с 40 минут 9-го по 27 минут 10-го утром. Жениху было 47 лет (с 3 ноября 1808 года)¹. Это потому все так, что она была первая и самая горячая моя любовь, испытанная целыми годами привязанность ее ко мне; ей я обязан был дважды спасением жизни в самое опасное время болезни моей, в 1843 и 1853 годах, в январе и июне и июле (с 19 июня по половину июля). Подобные жертвы и заслуги чем же можно наградить, как не жертвой же? А впрочем, и душею и видом она стоит того. В свое время была красивейшей девушкой, сколько я знаю; да и теперь, 36-ти

__________________

¹ Насправді, Бодянському йшов 49-й рік.

лет, сохранила еще бóльшую половину своих телесных прелестей; о душевных уже не говорю, потому что без них женщина — не женщина, и никогда бы не заставила бы меня на подобное пожертвование. Да благословит Бог нас надолго и долго, во славу Своего имени! Дождик шел с утра, часов в 7, и днем около половины 5-го, довольно сильный. Народ говорит, что добрая примета. Дай-то Бог!»¹.

В історичній літературі ця сторінка життя Бодянського ніяк не розкривалася, і ми зробимо це хоча б у загальних рисах.

Передусім, впадає в вічі, що Бодянський розглядав вінчання з Артем’євою, як жертву з свого боку. Хай жінка вона вродлива, приваблива тілом і, головне, красива душею, все таки — пожертва. Була Марфа першим і гарячим коханням Осипа Максимовича та спливло багато часу, страшно подумати — понад двадцять років! Отож молоде, палке кохання переплавилося в зрілу чоловічу вдячність і прив’язаність до вірної і відданої жінки, яка незмінно була поруч і, принаймні, двічі врятувала його під час тяжкої хвороби. Бодянському таки не хотілося будь-як оформлювати їхні стосунки, адже вони й без цього непогано жили довгі роки, але він розумів Марфу Микитівну, яка прагнула «законного шлюбу», і щиросердно погодився на вінчання. У відповідності з існуючими на той час вимогами Бодянський отримав дозвіл на одруження, про що в архіві відклалася справа². Осип Максимович вірив у Бога, і знав, що робить правильно, по-християнськи: «Да благословит Бог нас надолго и долго, во славу Своего имени!»

 

 

______________________

¹ О.М.Бодянский. Дневник. 1852—1857. С. 242—243.

² Центральний історичний архів Москви, ф. 459, оп. 2, спр. 2171.

 

 

В архіві зберігся документ про вінчання Бодянського: «В метрической книге Никитского сорока, Успенской, что на Вражке церкви за 1857 год во второй части о бракосочетавшихся под № 11-м значится так: июля семнадцатого дня, живущий в доме госпожи Игнатьевой, Императорского Московского университета ординарный профессор, статский советник Иосиф Максимович Бодянский, православного вероисповедания, сочетался первым браком Московской губернии города Подольска с купчихой 3-й гильдии девицею Марфой Никитичной Артемьевой, православного же вероисповедания»¹.

Крім того, з приводу цього вінчання, в архіві знайшлися ще два невідомих документи. Перший — лист Подольської міської думи від 17 червня 1857 року до пристава Тверської дільниці м. Москви:

«Подольская городская дума покорнейше просит оную часть… объявить с подпискою проживающей оной части 3 ^го квартала в доме Игнатьева, вновь причисленной из Московского мещанского общества в Подольское по 3-й гильдии купечества на 1857 год, девице Марфе Никитичне Артемьевой, чтобы она прибыла в думу для предъявления купеческого свидетельства с предъявлением в городской доход денег серебром шесть рублей…»

З цього документа випливає, що Марфа Артем’єва жила з Бодянським у Газетному провулку, а формальності, пов’язані з її недавньою припискою в подольської купчихи, про яку згадував і Бодянський, ми, на жаль, тут досліджувати не маємо можливості. Другий документ — пояснення самої Марфи Артем’євої, яка вже підписалася як Марфа Бодянська, в Тверську дільницю Московської управи:

«Имею честь объяснить, что сего июля 17 ^го дня вступила в законный брак со статским советником и кавалером Осипом Максимови-

_____________________

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 418, оп. 26, спр. 75, арк. 1.

чем Бодянским и потому не имею более надобности в предъявлении всего вышеозначенного в отношении Подольской градской думы. Москва 1857 года июля 24 ^го дня. Статская советница Марфа Никитична Бодянская»¹.

Втім, ще цікавішою була знахідка листів Марфи Микитівни до Осипа Максимовича, написаних задовго до вінчання, на початку 40-х років. З цих листів випливає, що вони познайомилися ще до від’їзду Бодянського за кордон у 1837 році, тобто дівчині було не більше 17 років. Красуня чекала молодого вченого всі п’ять років його наукового відрядження та поневірянь із хворобою ніг, але він не балував її листами. Незадовго до повернення Марфа Микитівна писала Бодянському: «Милый друг Осип Максимович… Кажется пять лет я вас не вижу, посылала вам три письма, но ни на одно не получила ответа. Подумала, что вас нет на свете. Этак добрые люди не делают, стыдно, от Бога грех меня забыть…»

Марфа Микитівна майстерно грала на душевних струнах Осипа Максимовича, повідомляючи, що через його мовчання надовго захворіла: «Я три месяца была больна, может быть ты совсем бы меня не видел вовсе через ваше молчание» (звернення на «ви» і «ти» весь час замінюють одне одного). Намагалася встановити прийнятну для неї причину недостойної поведінки коханого: «Верно вы набрались много нерусского духу…» Та не забувала сформулювати найголовніші прохання: «Ради Бога, не забывай меня, пиши так, как сперва писал… Друг мой, Осип Максимович, не забудь, ради Бога, прислать мне денег, ты знаешь, что в Москве без денег жить плохо». Лист закінчувався так: «Остаюсь любящая, верная, по гроб, тебе. Марфа»².

______________________

¹ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 20, арк. 96.

² ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 82, арк. 97.

 

Марфа Микитівна була вражена до глибини душі, коли, повернувшись у Росію і 9 вересня 1842 року з’явившись в університеті, Бодянський нітрохи не поспішав до неї. Тоді дівчина кинулася до нареченого додому. Але той... навіть не захотів вийти до неї. Невідомо, з якої причини, чи з декількох причин Осип Максимович ховався тоді від своєї судженої, але ж хто не знає, що в житті ще й не таке трапляється, та й спокутував він свої гріхи перед Марфою Микитівною повною мірою. Вражає як емоційно, наступально, настирливо боролася вона за своє щастя, як совістила Бодянського, навіть залякувала: «Впрочем я это дело не оставлю втуне, а теперь подожду, когда ты сам ко мне, сам будешь и визмеш все свои залоги, и пусть я несчастна, зачем же дочь наша будет несчастна и будет век страдать безвинно…»¹. Тут Марфа Микитівна викинула останній козир, але вона блефувала, бо більше віртуальна «нещасна донька» ніколи не з’являлася, а вони ж прожили разом усе життя.

Осип Максимович гаразд розумівся на жіночій психології, навіть якось узагальнив у щоденнику: «Да, правду сказать, чувство женщины всегда восприимчивее нашего и очень часто потому откликается раньше, будет ли вызвано на доброе или на злое дело». Тодішні сприйнятливі почуття Марфи Микитівни, в тому числі власницькі, Бодянський цілком відчув на собі...

Бодянський не міг представити свою дружину Шевченкові так ефектно, як це зробив Максимович зі своєю Марією. Може тому ввечорі 18 березня 1858 року, коли вдома у Бодянського Шевченко бачив Марфу Микитівну, він не згадав про неї в щоденнику. Це й зрозуміло, жінка не могла конкурувати з витонченою Марією Максимович.

_________________

¹ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 82, арк. 103 зв.

 

 

Про прірву в освіченості й духовності, що завжди лежала між Осипом і Марфою Бодянськими, про амбітність професорської дружини й непоступливий характер ученого, можна судити с лапідарного діалогу, збереженого історією:

Марфа Микитівна: «Осип Максимович мне совестно за тебя, что я числюсь генеральшей¹, а хожу очень просто».

Осип Максимович: «Ну ладно, мне еще за книги деньги надо платить».

Щодо книжної науки, то Куліш писав про Марфу Микитівну: «Не бачив я навіть, щоб вона що-небудь читала». Та ще розповідав потрясаючу історію про те, як Осип Максимович, побоюючися гніву дружини за трату грошей на чергове придбання книг, використовував із цією метою Куліша. Вони разом накуповували книг «на товкучих ринках» і везли додому сміливо: «Свою провину Запорожець Ісько звертає на гостя, а гість йому помагає тихцем розмістити контрабанду по шафах». Куліша вражала «лякливість Іська перед господинею», бо ж він добре знав його міцність, мужність і хоробрий дух у боротьбі зі своїми противниками за «Чтения» та власну гідність: «Боявсь він прогнівити не то ділом і словом, та й самим помишлєнієм свою господиню Марфу Нікітішну, щиру московку, душу предобру, прерозумну, та разом з тим і престрогу... Була ж вона пані, мало того, що над самим Бодянським,

_______________________

¹ З 1853 р. Бодянський був статським радником, що відповідало військовому чину бригадира (між полковником і генералом), а з 1865 р. — дійсним статським радником (у військових — генерал-майор).

Насправді Марфа Микитівна за словами Куліша «тратила на себе немало: комоди її тріщали від шовкового шуплаття. Пані Кулешиха спитала раз її “Марфо Нікітішно! Про що ви нашиваєте собі стілько шовковини?” — “А вот нашто, — відказала московка. — Как помру, так чтоб знали племянницы, што у них тетка была”».

Характерно, що навіть на прикінці 60 рр., коли Бодянський знаходився в матеріальній скруті, він не відмовляв дружині в купівлі нових нарядів: «Конец года показал кое-какую возможность, так как от того содержания [тобто, від пенсії. — В.М.] выделилось 50 руб. 70 коп. на тряпки жене…»

великим ученим, знаменитим славістом і археографом, та й над його значними в науці гостьми...»

Сімейні стосунки Бодянського з дружиною не були безхмарними, проте малограмотність Марфи Микитівни врешті-решт не стала перешкодою для інтелектуала, який уособлював усю славістичну науку Росії. Листи Марфи Микитівни, що цитувалися вище, написані під її диктовку чужими людьми. Зате, завершуючи один із листів, поряд із словом «любящая» молода жінка власноруч вписала ще одне — «верная» і поставила свій кострубатий підпис. У вірності й відданості Марфи Микитівни Осип Максимович міг не сумніватися, а це — сімейний скарб, дорожчий за грамотність: «Испытана целыми годами привязанность её ко мне». Спостережливий Куліш свідчив: «Вона любила його, як мати й сестра; вона тільки про нього й жила, дарма, що нічогісінько не розуміла в науці». Саме це й спонукало Бодянського увінчати церковним вінчанням більш як двадцятирічну епопею їхніх почуттів і спільного життя.

 

«“Чтения” знову видаються мною»

 

Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб уперше спробувати хоча б частково розшифрувати Шевченковий запис у щоденнику 18 березня й наповнити його конкретним змістом. Навіть у насиченій цікавими фактами статті А.Полотай «Шевченко і Бодянський» («Радянське літературознавство», 1965, № 8), написаній за матеріалами архіву Бодянського у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України, про це йшлося загальними словами: «Під час зустрічі Бодянський і Шевченко продовжили розмову про слов’ян, перервану довгими роками заслання поета. Говорили вони про земляків, про роботу Бодянського, про збирання та видання народних пісень». Лише згадка про видання пісенної збірки мала конкретний характер, але й вона потребує докладного розкриття.

Коли Шевченко прийшов до Бодянського, той зрадів невимовно, почав гарячково метушитися, роздягав гостя і тягнув його в кабінет, з порога розпитував про заслання й водночас сам щось розповідав, виправдовувався, що не зайшов до Щепкіна, бо прихворів і охрип: «Я и Осип, и осúп». Він незграбно тупцяв навколо Тараса Григоровича, не даючи йому оговтатися, наступав на ноги, говорив якісь дурниці й мудрі речі і дуже нагадував персонажа з вірша, про нього написаного:

Воззри теперь на бегемота,

На дальний типографский двор.

Ему Глаголица — охота,

И по древлянски он остёр.

Разнообразное сложенье

Являет в членах мудрый зверь.

Пойми его телосложенье

И остроумие измерь.

 

Нарешті Бодянський трохи вгамувався і звернув увагу на те, що Щевченко стоїть перед портретом просвітителя Миколи Новикова і розповідає, як йому сьогодні такий саме портрет подарував Євген Якушкін. Нарешті вони сіли за стіл, і Шевченко попросив розповісти про новини в слов’янському світі, в історичній науці та в його університетському житті. Бодянський потягнувся до газет, які лежали на столі...

Якраз у березні — 11 числа — газета «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» в черговий раз повідомляла:

«В книжной лавке Императорского Московского университета на Страстном бульваре, в доме Университетской типографии продаётся: «О времени происхождения славянских письмен, сочинение О.Бодянского, с атласом, состоящим из 19 снимков. М., 1855; цена 2 руб. с пересылкой 2 руб. 75 коп.».

Неможливо уявити, щоб у розмові «про слов’ян взагалі» вони не торкнулися цієї книги, вже знайомої Шевченкові. В ній історик зібрав усі відомі на той час джерела, дослідив праці попередників і дійшов висновку, що «слов’янська азбука, відома під назвою кирилиці, була винайдена в Царграді, Кирилом в 862 році». Ця точка зору не була новою, але Бодянський підтвердив її серйозною аргументацією. Пізніше дослідники високо оцінювали цю працю. Скажімо, Олександр Котляревський підкреслював, що «дослідження про час виникнення