Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // СочТ. 2.. С. 209.
Перший «досвід свідомості» в тому, що в ній представлений «у собі і для себе сущий дух», який «е для-себе-суще знання». Тому наука про досвід свідомості «з'являється не раніше, ніж дух дійшов до цієї свідомості щодо себе». Як тільки свідомість доходить до «свідомості духу в собі і для себе», вона стає «духовною свідомістю», здатною до емпіричного пізнання: «Пізнання... є духовна свідомість»1. У духовному досвіді істини духу відкриваються людині (духові-суб'єкту) безпосередньо. Далі і починається наука про досвід свідомості, який являє собою рух від «ще не розвинутої простоти» до понять. У цих поняттях визначається духовне буття самості (як всезагальної самосвідомості) у формі знання. Основні ознаки науки, яка подана в духовному досрідіі 1) пізнається лише те, що є в духовному досвіді і «не пізнається нічого, чого немає в досвіді», іншими словами, що є в наявності як «відчута» духовна істина; знання поза духовними істинами — не більш як спекулятивне знання, псевдознання, знання апріорі; у релігійних термінах духовний досвід — внутрішнє одкровення як предмет віри; 2) зміст духовного досвіду — це дух у собі як субстанція, але це предметна субстанція свідомості (психічно і ментально-предметно-чуттєва «субстанція, яка е духом»); 3) це досвід духовного розвитку-становлення, який представле-, ний як дух, що рефлектує своє становлення («становлення, яке рефлектує в себе»); 4) це особливого роду духовний рух з пункту «в-собі-буття» в пункт «для-себе-буття» у напрямку; — від субстанції до суб'єкта, — від предмета свідомості до предмета самосвідомості. У знятій предметності такий духовний рух постає в поняттях і в поняттях описується як перше перетворюється у друге. При цьому початкові пункти руху лише передбачаються, оскільки це рух колового розвитку («коло, що повертається в себе»), тобто «діалектичний рух»; 5) духовний досвід безперервних духовних трансформацій («перетворення», «пізнавання», «становлення», «розрізнення», «нерозрізнення»), що є діалектикою духу; 6) це досвід духовного часу, який фіксує моменти руху і перетворення духу простої самосвідомості («дух, який володіє самосвідомістю») у цілісний дух («світовий дух»); у знятому вигляді духовний час — це «споглядуване чисте поняття» досягнення духом свого завершення в абсолютному дусі; 7) це вся дійсна людська історія як розгорнута форма знання духу, як розкрите в теорії духовне знання; знання духу, перероблене в «дійсну історію»;
1 Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // СочМ., 1973. — Т. 2.. С. 428— 429.
8) це дійсність «інтелектуального світу» людини як перший крок його одушевлення, коли свідомість знаходить у собі «наявне буття як мисль»; 9) духовний досвід як «безпосередня єдність мислення і буття», тобто єдність духовної сутності і людської самості як перший досвід всезагальності і всеєдності духовного буття; 10) духовний досвід як вирівнювана в мисленні «субстанція сходження», як дешо в «інтелектуальному світі», здатне до сходження, коли решта в людині спадає, рухається до згасання і смерті; 11) це досвід духовного простору «як єдність протяжності 1 буття», тобто єдність протяжності «субстанції сходження» в континуумі її сходження і духовного буття самості; 12) це досвід духовної індивідуальності, яка існує в духовному просторі і духовному часі, знання в собі самому духовного індивіда як «світлої істоти»,позбавленої самості у своїй всезагальності', 13) це досвід духовної волі як абсолютної свободи духовної індивідуальності в духовному просторі—часі; 14) духовний досвід лежить поза абсолютним спогляданням як абсолютною єдністю суб'єкта і об'єкта (за Шеллінгом), оскільки тоді об'єкт опиняється поза рефлексією духу-суб'єкта і все летить у «пусту безодню абсолютного» (і цс пише Гегель, який розробляє теорію абсолюту!). У спогляданні досягається лише «чиста» рівність самому собі..., рівність самості з собою, тобто рівність самості і духовної сутності. Це духовний досвід споглядання рівності сувєкта і субстанції, рівності суб'єкта за мірою субстанції («суб'єкт є такою ж м'пою субстанція») 1', 15) це духовний досвід як «рух самості» у формах: — відступу самосвідомості у внутрішню сутність самості (в духовну сутність); — «просте занурення самосвідомості в субстанцію»; — «відкидання» самості та її нерозпізнання у формі не-буття самості, тобто набуття форми духу-суб'єкта — складне занурення самосвідомості в субстанцію або занурення «в якості суб'єкта» (духу-суб'єкта); — «чисте діяння»; є розрізнення духу-суб'єкта в духовній субстанції; — набуття форми субстанціональності як наявного духовного буття («сходження наявного буття») шляхом не утримування самосвідомості («Я» не повинне утримуватися у формі са-мосвідомості«); — сталого утримання форми субстанціональності і збереження «як своєї сутності субстанції», що «стало існує для себе». * Гегель Г.В.Ф. философская пропедевтика М., 1973.// Соч. С. 431—432.
Гегель, очевидно, вельми виразно не тільки уявляв, а й здійснював цей процес. Оскільки він попереджає, що в «русі самості» головне — подолати страх, особливо на ступені «відкидання» самості. І тут має бути виявлена сила духу, а вона протиставлена страхові. Сила духу полягає в тому, щоб у процесі «відкидання» залишатися рівним своїй духовній сутності, а не самості. Залишатися «рівним самому собі» в дусі — означає відчувати буття духу «в-собі- і для-себе» існуючим'(«сущим») і встановлювати це буття «лише як момент», тобто зміцнюватися в дусі-суб'єкті. Роль духовної сили, яка зміцнює, виконує знання, котре у формі «чистого діяння» як «уявної бездіяльності» «лише розглядає, як розпізнане рухається в собі самому і як воно повертається у свою єдність»1 (духовно-субстанціональна єдність всезагальності). У такому понятійному поясненні Гегель долає інтелектуальне споглядання й інтелектуальну інтуїцію Фіхте і Шеллінга як філософський метод, що не піддається поясненню, і робить їх науковим методом пізнання. Наука свідомості у Гегеля, подана через духовний досвід, тим самим цілком відбулася. І, що головне, поза поняттям абсолютності, яке, як стає зрозумілим, є у Гегеля суто інструментальним поняттям науки (істинне знання у знятому вигляді поняття). І тепер свої наступні міркування у «науці свідомості» Гегель спрямовує на те, щоб подати «Абсолютний дух» як знання знання. 3. «Дух, який досяг поняття, у його поверненні до наявної безпосередності»: це є природа як «останнє становлення духу.., його живе безпосереднє становлення». Природа, за Гегелем, — це «відчужений дух», (дух відкидання), знання, яке знає «негативне себе самого, тобто свою межу» (природну). Своїм відходом від духовної субстанції і відкиданням її дух жертвує собою. «Це жертвування є відкидання, в якому дух виявляє своє становлення духом у формі свобідної, випадкової (історичної) події». У природному світі він споглядає свою «чисту самість» як час, а своє чисте буття — як простір1. Сама наука в собі самій міститії цю необхідність відкидання, оскільки користується поняттями: «чистими поняттями» як знятими формами духовного і «певними поняттями» як знятими формами природного. Якщо «чисті поняття» слугують формотворенню свідомості до рівня розуміння духу, то «визначені поняття* — визначенню природи («відчуженого духу») до рівня розуміння законів її руху і становлення, включаючи «рух, що відновлює суб'єкт» (дух-суб'єкт). Природа не більш як «дух, що являється», уявлення про який опосередковується мисленням. Це ще дух, який сам себе не знає, який повинен тільки ще розпізнати «утворення свідомості». У цьому суть науки і пізнання як процесу самоосягнення духу. 1 Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // Соч. — М., 1973. — Т. 2. С. 432. 1 Гегель Г.В.Ф. философская пропедевтика // Соч. М., 1973. — ї. 2.С. 432-433.
Цей процес духовного самоосягнення через об'єктивний дух — досить складний, тривалий і повільний: — це відтворення у такому повільному русі «послідовного ряду духів («працюючий дух», «дух-майстер», «художній дух», «дух-суб'єкт»), це є становлення духу»! — це входження у «певну галерею образів», з яких кожний наділений повним багатством духу, — чуттєве пізнання; і людська «самість має пробитися крізь усе це багатство своєї субстанції» (природної) і «переварити» її; тобто людина у своєму фізичному бутті повинна пройти крізь природну субстанцію і знайти в ній духовне начало; — знайшовши знання про себе як про наявний дух, об'єктивний дух потім повинен «досконально знати те, чим він с», для чого він має здійснити «поринання всередину себе»; в цьому поринанні він залишає своє природне буття і «передає своє формоутворення спогаду» — дух починає згадувати себе як вище начало, зникле в інобутті природи; — але спочатку цей спогад, що в нього заглиблюється об'єктивний дух, постає як «нічний морок своєї самосвідомості», «морок» — це зняте минуле наявне буття духу, яке він повністю забув, «але спогад зберіг цей досвід». Чому для людини таким важливим є цей «досвід»? І чому у неї існує постійне уявлення про «досвід» як про щось вельми важливе, і вона зводить цілі наукові системи на «досвіді»? Досвід дає людині спогад про своє минуле духовне буття, і цей досвід є істинним, якщо він — духовний досвід, котрий постає як знання: а) про себе як про дух — знання знання в <чистих поняттях»; б) про себе як про природу —наукове знання в «певних поняттях». Тут надзвичайно важливо розрізнити знання про природу як апріорне, здобуте поза духовним досвідом, і тому ілюзорне, яке відповідає лише фізичній натурі людини і лише фізичній площині її буття з усіма його обмеженнями за своєю природою. Таке знання є часто не більш як омана розуму, який бачить те, що хоче бачити, — все, крім істини. Проте існує знання про природу як досвідне, здобуте на основі духовного досвіду і тому таке, що розкриває усі «речі в собі», в їхній істинно-сутності, тобто в сутності об'єктивного духу. Особливість духовного досвіду полягає в тому, що він зберігається у спогаді, і цей спогад можна відновити в процесі «формотворення духу»: — «формоутворення духу» через самопізнання і знання як «знову народжене із знання» нове наявне буття духу; «духовне формотворення»» означає «знову виростити себе з нього, немовби попереднє було втрачене для нього і немовби він нічого не навчився з досвіду попередніх духів»; — визначення спогаду як «більш високої форми субстанції» щодо об'єктивного духу і «ступеня більш високого», ніж початковий (з якого дух начебто «знову починає свою освіту, немовби виходячи тільки з себе»); — розгортання спогаду уже в межах «царства духів» як спогад-формотворення духу вже в послідовному ряді, «в якому один дух змінювався іншим і кожен переймав царство світу з попереднього»'. Мета подібної суб'єктйвації об'єктивного духу — здобуття (відновлення) знання про дух. Що таке «знання про дух»? Це «дух, який знає себе в якості духу». Дух, який пройшов «шлях спогаду про духів» і повернувся до себе, у свою духовну субстанцію. Ця «субстанція» — знання знання, або «абсолютне знання». Тепер діалектика духу може бути представлена феноменологічне цілком стисло. Дух — це знання знання (у людському вимірі духу як пізнання-спогад, що дорівнює самопізнанню). Абсолютний дух — субстанція знання знання (у позамежному людському началу вимірі). Але для людини, яка тільки мислить у духовному досвіді духовну субстанцію (знання знання) у «чистому понятті» наукового дослідження духу, її можна представити в людському вимірі. А саме — через дух-суб'єкт і дух-об'єкт. Субстанція духу-суб'єкта — самосвідомість самосвідомості. Це науковий досвід про свідомість, наука про свідомість, філософське знання. Субстанція духу-об'єкта — самозаперечувальне наукове знання про природу, здобуте на методологічній основі філософії «критики досвіду» («емпіріо-кри-тицизму»), Це критика наукового досвіду з позицій духовного досвіду. Це робить самозаперечувальне наукове знання позитивним, тобто са-моприрощуваним. Наукове знання про природу саме себе знімає в нових поняттях про природу, тим самим дедалі більше підводячи певні (предметні) поняття природи під «чисті поняття» духу. Абсолютне знання — це знання про абсолютний дух, тобто наукові методи визначення субстанції знання знання (у досвіді). Гегелівська феноменологічна тріада духу в його діалектичному русі — розвиткові: дух-суб'єкт — дух-об'єкт — дух-абсолют (тезис) (антитезис) (синтез) На цій методологічній основі Гегель і розвиває свою практичну філософію духу, йде від розробленого ним методу і теорії (діалектики духу) до суспільної системи. Ця система філософії духу подана у нього в тій самій структурі: — вчення про суб'єктивний дух (натуралізований): антропологія, психологія; — вчення про об'єктивний дух: право, моральність, державу; 1 Гегель Г.В.Ф. философская пропедевтика // Соч М., 1973. — Т. 2.. С. 434. — вчення про абсолютний дух: мистецтво, релігія, філософія. Розробки, які стосуються об'єктивного духу, це відзначаються у Гегеля великою оригінальністю, тут він не новатор і часто виступає з консервативних позицій, приміром захищаючи існуючий державний устрій сучасної йому Германії. Цю роботу оригінальніше виконав інший видатний філософ, який завершив розвиток німецької класичної філософії, — Людвіг Фейєрбах.
|
