Діалектика і проблема універсального методу пізнання
Питання 1. Проблема філософського методу. 2. Методологія діалектичного методу пізнання. 3. Альтернативні методи пізнання. Проблема методів пізнання завжди була актуальною в філософії. Саме розроблювана методологія пізнання визначала місце філософії у природознавстві, її приналежність до науки, її статус як «науки наук», деривата чи денотата науки. Специфіка філософського методу пізнання в тому, що вона досліджує основи інших наук. Тому не можна зводити філософські докази або аргументацію до фізичних аргументацій. Філософія безпередпосилочна з боку своєї методології. Вона шукає граничні основи дійсності і тому часто космологічна. Філософський метод пізнання менше пов'язаний з обмеженнями наукових принципів і у ньому більш якраво виражена евристична функціяз точки зору передбачення'напрямів розвитку. Але оскільки знання єдине, то, виступаючи з наукових позицій, філософія стає наукою, а наука —філософією. Проте філософський метод пізнання все ж необхідно відрізняти від науково-прикладного. Філософія наука тією мірою, в якій вона має свій метод, об'єкт і предмет дослідження. Відмінність філософських методів пізнання від інших у тому, що вони є унікальними, всезагаль-ними, загальнонауковими. Для всіх галузей знання і науки вони є за-гальнометодологічною основою для дослідження, задаючи систему вихідних принципів наукового пошуку. Це відноситься і до об'єктафілософського пізнання. Ним виступає весь світ і його позамежні сфери, а також сама людина в її природно-космічному континіумі («універсальна людина»). Це також уся реальність як вихідний принцип буття, граничні основи світобудови як єдиної цілісності. Предметомфілософського дослідження є найбільш яскраві і потужні аспекти буття, світопроявлення, його предикати і денотати, його всезагальна типологія (родова, видова, функціональна), аспектація світобудови і пошук знання про нього за різними основами: онтологічною, гносеологічною, духовною, а також культурологічною, соціологічною, етичною та іншими. Наука суттєво звужує філософські задачі. Швейцарський філософ Г.Мерсьє вважав, що філософська культура пізнання розвивається за чотирма напрямами, серед яких наука — лише один із напрямів: наука, мистецтво, морі^ііь, містика. Функція філософської культури — висвітлити ці магістральні шляхи пізнання і утримувати його в руслі філософського пізнання. Наука ж намагається, на думку Мерсьє, поширити свій вплив на філософію, на дух (що у свій час робила релігія), закріпостити духовність людини, зв'язати її канонами науки. Звідси агресивність науки, її аморалізм з постійними намаганнями виправдати свою аморальність (як у випадку з атомною бомбою), апологія «сірого прогресу» (позадуховного, «агресивного прогресу»), агресивна експансія на всяку духовність, в зазіханнях представляти духовність одноосібне (Г, Башляр — «нова раціональність» як «науковий дух». Тут і заперечення мистецтва як загального методу пізнання, споглядання-спостереження, духовно-моральних імперативів людського буття (самовдосконалення, духовна самореалізація та інших). Філософія веде людину до духовної свободи, наука — до технологічного сурогату свободи, повної залежності від створеного технотронного оточення. Філософія, утверджуючи методологічну культуру пізнання, вважає культуру пізнання в пізнанні культури, і ототожнює пізнання істин культури і буття з самопізнанням людиною своєї духовної сутності.
|
