Воля є важливим компонентом психіки людини. Воля є здатністю робити свідомі (навмисні) дії, регулювати діяльність і керувати своєю поведінкою. Вона забезпечує виконання двох функцій: спонукальної (забезпечування активності людини) і гальмівної (стримування небажаних проявів активності). Вольові дії відрізняються від автоматичних рухів, які виконуються без участі свідомості. Коли рухи виконуються несвідомо, вони не можуть бути віднесені до вольових. Вольові дії відрізняються від безумовних рефлексів і не є уродженими. Вони виникають і розвиваються в процесі життєдіяльності людини. У психології розрізняють вольові дії — дії, в яких людина свідомо прагне до досягнення цілей. Вольова дія реалізується в простих і складних формах.Вольові дії відбуваються відповідно до певних мотивів. Мотив (від лат. movere — надавати руху, штовхати) — психічне переживання, що спонукає і визначає вибір людиною дій. До мотивів можуть бути віднесені: почуття, прагнення, звички тощо. У своєму розвитку мотиви проходять певні етапи: 1) потяг (вихідний момент у розвитку мотивації волі; характерний для дітей раннього віку і пов’язаний з елементарними почуттями задоволення і невдоволення); 2) прагнення (незадоволена потреба починає усвідомлюватися у вигляді незрозумілого прагнення до певного об’єкта); 3) бажання (чітко визначене уявлення мети; бажання належить до майбутнього); 4) хотіння (до уявлення мети приєднується уявлення і про засоби її досягнення); 5) «боротьба» мотивів (стан внутрішнього коливання; завершується перемогою якого-небудь одного бажання). У «боротьбі» мотивів зіштовхується «треба», «не хочу», «хочеться», «не слід», «бути чи не бути». Основу виховання і формування волі становлять вольові якості людини: цілеспрямованість (уміння підпорядковувати свої дії поставленим цілям); ініціативність (уміння починати дії за власною ініціативою); рішучість (уміння приймати обґрунтовані і тверді рішення); наполегливість (уміння використовувати свої можливості у складних ситуаціях); самостійність (уміння критично оцінювати поради інших людей і діяти з огляду на свої погляди); дисциплінованість (свідоме підпорядкування своєї поведінки загальноприйнятим нормам) та ін. Вольова дія завершується прийняттям рішення і його виконанням. У цьому плані важливе значення має виокремлення видів рішень: 1) звичні рішення — характерні для простих вольових актів (майже невіддільні від конкретних бажань), «боротьба» мотивів зведена до мінімуму чи взагалі відсутня; 2) рішення без достатньої підстави — з метою вийти зі стану нерішучості, приймаються в екстремальних ситуаціях; 3) усвідомлені рішення — приймаються і виконуються з обдумуванням і аналізом всіх обставин, усіх «за» і «проти», із розумінням сутності здійснюваних дій.
15. Психічні стани особистості. У психології розрізняють емоційний стан — розгубленість чи фрустрацію. Фрустрація (від лат. frustratio — обман, розлад, руйнування планів) — психічний стан людини, який викликається об’єктивно непереборними (або суб’єктивно так сприйманими) труднощами, що виникають на шляху до досягнення мети або до вирішення проблеми, переживання невдачі. Фрустрацію можна розглядати як одну з форм психологічного стресу. Розрізняють: фрустратор — причину, яка викликає стан фрустрації; фрустраційну ситуацію і фрустраційну реакцію. Фрустрація — це психічний стан, який виражається в характерних рисах переживань і поведінки і викликається об’єктивно нездоланними (або такими, що суб’єктивно сприймаються як нездоланні) труднощами, які виникають на шляху до досягнення мети чи до вирішення задачі14. Фрустрація супроводжується в основному негативними емоціями: гнівом, роздратуванням, почуттям провини, безвихідності. Рівень фрустрації залежить від інтенсивності фрустратора, індивідуальних особливостей особистості. Виникнення стану фрустрації в багатьох випадках характерне для посткримінального періоду, коли після вчиненого злочину людина (злочинець чи жертва) не бачить виходу із ситуації, що виникла. У ряді випадків такі особи схильні до суїцидальної поведінки (самогубства). Екстремальні ситуації породжують страх у людини. У психології страх визначають як емоцію, що виникає в ситуаціях загрози біологічному чи соціальному існуванню людини. Цей стан варіює в досить широкому діапазоні відтінків (побоювання, страх, переляк, жах та ін.). У психологічній літературі розрізняють три форми страху (В. Л. Васильєв): стенічна форма (паніка, погано чи зовсім не контрольована свідомістю); астенічна форма, що протікає короткочасно і виявляється в заціпенінні, тремтінні, недоцільних учинках, і стенічне збудження — поведінка, що регулюється свідомістю і спрямована на подолання небезпеки і страху. У патологічних випадках йдеться про фобії (нездоланний нав’язливий страх перед певним предметом чи явищем). З. Фрейдом розглядається дві групи фобій: 1) «життєві страхи» (страх смерті, інфекції тощо); 2) спеціальні фобії (страх відкритих просторів, певних тварин, комах тощо). На думку вченого, причиною фобії, як і будь-якого симптому, є несвідомий конфлікт душевних прагнень15. Страх може сприяти гіперболізації того, що сприймається (перебільшенню). Зокрема, якщо нападників при вчиненні злочину було четверо, особа, яка перебуває в стані страху, може вказувати, що їх було шість чи сім. Якщо нападала одна особа, то людина в стані страху може говорити про косий сажень плечей, високий зріст, про зле і страшне обличчя злочинця тощо.
