Міжнародна процедура з примирення

У міжнародну процедуру з примирення входить ді­яльність слідчих і погоджувальних комісій, що мають за мету допомогти розв'язанню спору шляхом досяг­нення безпосередньої угоди між сторонами.

У міжнародних спорах, що не торкаються ні честі, ні суттєвих інтересів держав і фактичних обставин, що ви­никають із розбіжностей в оцінці ситуації, сторони впра­ві встановити спеціальний міжнародний орган — слід­чу комісію для з'ясовування питань факту.

Комісії формуються на паритетних засадах із рівно­го числа представників обох сторін. У їхній склад у якості членів або голови можуть включатися представ­ники інших держав. Організація комісій і їхніх задач визначається угодою сторін, що сперечаються.

Завдання слідчих комісій полягає в з'ясовуванні фа­ктичних обставин спору. їхнє створення було передба­чено Гаазькими конвенціями про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1899 і 1907 років, у яких був визначений статус міжнародних слідчих комісій.

Якщо сторони не домовляться про інше, то комісія формується шляхом призначення кожній із сторін двох членів, із яких тільки по одному можуть бути громадя­нами держав-сторін. Ці члени обирають голову. Такий же порядок установлений Загальним актом про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятим Лігою На­цій у 1928 році і переглянутим ООН у 1949 році.

Розслідування комісією провадиться в змагальному порядку. Сторони у встановлені терміни викладають комісії факти, подають необхідні документи, а також список свідків і експертів, які повинні бути вислухані. Комісія вправі запитувати від сторін і інші додаткові матеріали. У процесі розгляду провадиться допит свід­ків, про що складається протокол.

За підсумками розслідування комісія виносить рі­шення за допомогою упорядкування доповіді, у якій встановлюється тільки факт спору. Ця доповідь не має

І

сили рішення суду або арбітражу, і сторони мають пра­во використовувати рішення комісії за своїм розсудом.

Слід зазначити, що слідчі комісії в міжнародній прак­тиці використовуються досить рідко. Ширше викорис­товуються погоджувальні комісії, що є щодо новим спо­собом розв'язання міжнародних спорів. У статті 33 Ста­туту ООН цей спосіб спільно зі слідчими комісіями по­значено поняттями «обстеження» і «примирення».

Погоджувальні комісії формуються так само, як і слідчі. Проте вони мають більш широкі повноваження, ніж останні, тому що можуть не тільки з'ясовувати і встановлювати фактичні обставини, але і рекомендува­ти можливе розв'язання цього спору. Але все ж таки, на відміну від суду й арбітражу, остаточне рішення в справі приймається сторонами, що не пов'язані виснов­ками комісії.

Деякі багатосторонні конвенції, наприклад Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, передбачають створення погоджувальних комісій, зви­чайно в порядку, подібному до того, що встановлений Гаазькими конвенціями. Відповідно до положень Акта про мирне розв'язання міжнародних спорів 1985 року постійна погоджувальна комісія складається з п'яти членів. По одному члену комісії призначають сторони, які сперечаються, три інших призначаються з числа громадян третіх держав. У випадку утруднення у вибо­рі членів їхнє призначення може бути доручено голові Генеральної Асамблеї ООН, третім державам або вирі­шено жеребом.

5. Міжнародний арбітраж (третейський суд)

Міжнародний арбітраж — це третейський суд для розв'язання спорів між державами, створений на осно­ві угоди сторін, рішення якого мають для них обов'яз­кову силу.

Склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок його діяльності,¹ а також підлягаючі застосу­ванню норми права визначаються угодою сторін у спо­рі, що іменується компромісом.

Арбітраж завжди формується з непарного числа чле­нів, один із яких є суперарбітром або головою.

Іноді арбітраж складається з одного арбітра.

Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 року встановив, що якщо сторони не пого­дяться про інше, то арбітраж буде складатися з п'яти членів. Сторони можуть призначити по одному члену зі своїх громадян, два другі третейських судді і супер-арбітр обираються ними за згодою з числа громадян третіх держав.

Якщо в компромісі не сказане інше, арбітри повинні застосовувати норми, зазначені в статті 38 Статуту Між­народного Суду ООН. У резолюції 1958 року Генераль­на Асамблея ООН рекомендувала державам брати до уваги зразкові правила арбітражного розгляду, підготов­лені Комісією міжнародного права.

У Гаазі знаходиться і діє Постійна палата третей­ського суду, її адміністративна рада, що складається з міністра закордонних справ Нідерландів і дипломатич­них представників країн-учасниць. У Палаті є список міжнародних арбітрів, із котрого держави вибирають собі арбітра для розгляду і вирішення справ. Націона­льна група арбітрів складається з 4 чоловік. Ці арбітри вправі висувати кандидатів для обрання в члени Між­народного Суду.

Міжнародному праву відомі наступні види міжнарод­ного арбітражу (третейського розгляду):

— ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), що ство­
рюється в силу особливої угоди сторін, що сперечають­
ся, для розв'язання конкретного спору, не прибігаючи
до допомоги міжнародних інституцій;

— інституціональний (постійний) арбітраж, який
здійснюється постійно діючим арбітражним органом.
Такий арбітраж припускає наявність між державами
особливої угоди, за якою вони заздалегідь зобов'язу-

 

І

ються передавати здатні виникнути між ними спори на вирішення третьої (незацікавленої) сторони. Як прик­лад постійного арбітражу може бути наведена діяль­ність Палати третейського суду на основі Конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 року.