Етика Аристотеля

Що ж спонукає людину робити добрі чи лихі вчинки? Чим керується вільна воля, роблячи вибір між добром і злом, штовхаючи людину до певних учинків? Відповідаючи на це запитання, Аристотель мовить про особливості душі. Якщо відкинути особливості аристотелівської термінології, то ми отримаємо два відомі складники – пристрасті та розум. Кажучи про пристрасті, етики останні кілька століть додають прикметник «сліпі» – сліпі пристрасті. А розум, то він, звісно, просвітлений. Тож маємо дихотомію «пристрасті – розум». Симпатії Аристотеля, безперечно, на боці розуму. Від пристрастей нікуди не подітися, визнавав Аристотель. Бо вони мимовільний наслідок потягу до насолод. Але велич етичної поведінки, за Аристотелем, у здатності приборкувати мимовільні порухи душі до гніву, ненависті, безрозсудної відваги, смутку, ірраціональної жалості. Розум надає пристрастям цілевизначеності. Якщо сказати простіше, то завдяки розуму пристрасті стають корисними в діяльності. Бо чисті пристрасті ведуть лише до загибелі людини. Розум має вгамовувати їх, надаючи міри: міри в коханні, міри в щедрості, міри в мужності, міри в ненависті. Тож доброчесність – це міра.

Зіставивши Аристотелеву типологію пристрастей (почуттів) і чеснот (тих таки пристрастей, але приборканих розумом) Кессіді подає варту увагу таблицю[1]: