Суперечності в розвитку культури

Суспільно-економічні процеси другої половини 1950 — першої половини 1960-х рр. вимагали вдосконалення народної освіти. У другій половині 1950-х рр. почалася організація шкіл нового типу — шкіл-інтернатів. На середину 1960-х років у республіці їх налічувалося 533, в них навчалося понад 200 тис. учнів.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР ухвалила закон про народу освіту, який висунув принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Проте реформа на засадах політехніза­ції школи відбувалася повільно. Одночасно відбувалась і русифікація шкільної освіти. У великих містах — Харкові, Донецьку, Одесі та ін. — кількість україномовних шкіл була зведена до одиниць. У галузі вищої та середньої спеціальної професійної освіти збільшувалася кількість ВНЗ, техніку­мів і профтехучилищ. Розгорнулася підготовка фахівців за новими спеціальностями (автоматичні і телемеханічні пристрої, обчислювальна техніка тощо). Однак матеріальна база цих закладів була недостатньою, що відбивалося на якості підготовки спеціалістів.

Певні позитивні зміни сталися в розвитку української науки. Основна увага зосереджувалась на фундаментальних проблемах, які визначали перспективи наук. Було багато зроблено для розвитку ракетної техніки і космонавтики. 1964 р. у Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР було споруджено один з найбільших у світі прискорювачів електронів.

Після XX з'їзду поновились дослідження в галузі суспільних наук. Відкрився, хоч і ненадовго, доступ до нових архівних матеріалів. Вийшли друком двотомна «Історія Української РСР» та «Історія української літератури». З'явилися нові наукові журнали: «Економіка РадянськоїУкраїни», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал».

Розгорнулася чергова антицерковна кампанія, під час якої з 1955 по 1965 р. в Україні було зруйновано понад 10 тис. культових споруд, здебільшого унікальних пам'яток історії та культури. На початку 1960-х рр. на догоду компартійним структурам було закрито Києво-Печерську лавру.

Неоднозначні процеси відбувались в українській літературі. В. Сосюра написав автобіографічну «Третю роту», поеми «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа». Творчим здобутком М. Стельмаха став роман «Хліб і сіль». Помітний слід залишив роман Г. Тютюнника «Вир». У ті роки писав свій «Собор» О. Гончар. Плідно працювали П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та ін. З'явилася нова генерація лі­тераторів, серед яких були Є. Гуцало, І. Драч, Л. Костенко, Є. Сверстюк, В. Симоненко та ін. Вони входили до плеяди «шістдесятників» — людей нового політичного мислення, що дотримувались гуманістичних і демократичних поглядів, які не завжди відповідали компартійній ідеології.Тому на початку 1960-х рр. їх твори неодноразово зазнавали критики офіційної влади.

Досить суперечливо на той час розвивалось і мистецьке життя. В галузі музичного мистецтва в 1950-ті рр. було створено багато талановитих творів. Це Третя симфонія Б. Лятошинського, опери Г. Майбороди «Мілана» і Ю. Мейтуса «Вкрадене щастя».

В Україні діяло близько 70 професійних театрів. Кращі традиції театрального мистецтва продовжували О. Кусенко, П. Куманченко, Б. Ступка, Ф. Верещагін. На українських кіностудіях були зняті «Третій удар» режисера І. Савченка, «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Сон» В. Денисенка та інші стрічки.

Образотворче мистецтво було представлене творчістю М. Дерегуса, К. Трохименка, О. Шовкуненка, Т. Яблонської, а також молодих митців В. Бородая, К. Клокова, О. Лопухова та ін.

Отже, після XX з'їзду КПРС творчі обрії діячів культури України значно розширилися, але посту­пово процес лібералізаціїсуспільного життя уповільнився внаслідок антидемократичних тенденцій, які завжди були притаманні радянському компартійному керівництву.