Українська політика в умовах «помаранчової» влади

Політичне життя після Помаранчевої революціїхарактеризувалося тим, що розпочався процес р зміни умов існування політичної еліти. Влада стала дещо прозорішою і прийняла ряд популярних о рішень, спрямованих на підвищення життєвого рівня населення, — підвищення заробітної платні Щ працівникам бюджетної сфери та соціальних виплат. Планувалося проведення адміністративної ш реформи, а також низка інших перетворень.

Відбувся і перерозподіл політичних сил. У лавах опозиції опинилися колишні провладні партії — такі, як Партія регіонів, очолювана В. Януковичем, та СДПУ(о) на чолі з В. Медведчуком. Але багато політиків, що раніше підтримували режим Л. Кучми, «перефарбувавшись», знов опинилися у провладному таборі, зберігши або посівши ті чи інші посади при новій владі.

Опозиція, деморалізована приходом до влади команди В. Ющенка, не знайшла аргументів > конструктивної критики влади, хоча регулярно нагадувала про себе численними мітингами та пікетами, у яких брали участь здебільшого представники маргіналізованих верств суспільства (які, до речі, підтримували В. Януковича під час передвиборної кампанії). Ці акції протесту здебільшого пов'язані з тим, що влада почала розслідування неправомірних дій попередників, особливо зло­вживань в економічній галузі, а також справи журналіста Ґонґадзе та справи про спробу розколу держави під час передвиборної кампанії. У зв'язку з цим деяких колишніх державних діячів взято під варту (щоправда вони були швидко випушені на волю), а інші переховувалися від слідства за кордоном.

Однак у своїй політичній діяльності нова влада вже не виступала єдиним фронтом. Завдяки більшій гласності стало відомо про суперечності між окремими політичними силами, що підтри­мали на виборах В. Ющенка. В міру наближення виборів до парламенту (березень 2006 р.) спо­стерігалася певна кристалізація політичних напрямів. Так, тенденцію самостійно йти на вибори виявили соціалісти, а опозиційні владі сили, плекаючи надію взяти реванш, навпаки, намагалися консолідуватися, хоча не висунули дійсно привабливої і реалістичної для більшості населення програми.

Крім того, слід зазначити, що, незважаючи на те що владна верхівка повністю оновилась, такі процеси майже не помітні на місцевому рівні, внаслідок чого складається враження про якщо не відсутність, то, принаймні, повільність демократичних перетворень у країні.

На тлі гальмування демократичних перетворень відбувалися руйнівні зміни в керівних колах. Зокрема, скандал, що стався на початку вересня 2005 р. навколо суперечностей між секретарем Ради національної безпеки і оборони П. Порошенком та прем'єр-міністром Ю. Тимошенко. Коли суперечки у «помаранчевому таборі» поглибилися, Президент України В. Ющенко змушений був відправити обох політиків у відставку.

Новий «помаранчевий» уряд очолив Ю. Єхануров. Його призначення і діяльність відбувалися в умовах активізації сил, відсторонених від влади під час «помаранчевої революції», що прагнули реваншу, готуючись до березневих виборів 2006 р.

З 1 січня 2006 р. набули чинності положення Закону про конституційну реформу від 8 березня 2004 р., основним з яких було те, що повноваження з формування уряду та призначення прем'єр-міністра переходили від Президента до Верховної Ради. Це призвело до урядової кризи. Опозиція разом з лівими та Блоком Юлії Тимошенко одразу ж висловила недовіру урядові Ю. Єханурова і відправила його у відставку. Утворився правовий вакуум. Діяла нова редакція Конституції, але вибори за пропорційною системою, що передують призначенню уряду парламентом, ще не від­булися, а тодішній склад Верховної Ради, обраний за попереднім виборчим законом, не мав на те повноважень. Наслідком переговорів Президента з Верховною Радою стало скасування рішення останньої щодо відставки уряду Ю. Єханурова.