Тема: Німецька класична філософія і проблема людини

Семінарське заняття

План:

1.Загальні риси німецької класичної філософії
2. Теорія пізнання Канта.
3. Філософія І. Фіхте.
4. Феноменологія духу Г. Гегеля.
5. Антропоморфізм Л. Фейєрбаха

Хід роботи:

1)

Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — початку 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Термін вживався в радянській і вживається в пострадянській філософській літературі. В європейській філософській літературі поширений термін німецький ідеалізм, до якого відносять майже всіх цих філософів за винятком матеріаліста Феєрбаха.

До основоположників німецької класичної філософії відносять І. Канта, Й.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, Л.Фейєрбаха. Кожний з них створив свою філософську систему, відмінну багатством ідей і концепцій. Разом з тим німецька класична філософія є єдиним духовним утворенням, яке характеризується наступними загальними рисами:

Ø - Своєрідним розумінням ролі філософії в історії людства, в розвитку світової культури. Класичні німецькі філософи вважали, що філософія покликана бути критичною совістю культури, "душею" культури;

Ø - Досліджувалися не тільки людська історія, але і людська суть. У Канта людина розглядається як етична істота. Фіхте підкреслює активність, дієвість свідомості і самосвідомості людини. Шеллінг ставить задачу показати взаємозв'язок об'єктивного і суб'єктивного. Гегель розширює межі активності самосвідомості й індивідуальної свідомості: самосвідомість індивіда у нього співвідноситься не тільки із зовнішніми предметами, але й з іншою самосвідомістю, з чого виникають різні суспільні форми. Він глибоко досліджує різні форми суспільної свідомості. Фейєрбах створює нову форму матеріалізму - антропологічний матеріалізм, в центрі якого стоїть реально існуюча людина, яка була суб'єктом для себе і об'єктом для іншої людини. Для Фейєрбаха єдиними реальними речами є природа і людина, як частина природи.

Ø - Всі представники німецької класичної філософії відносилися до філософії як спеціальної системи філософських дисциплін, категорій, ідей. Кант виділяє як філософські дисципліни, перш за все, гносеологію й етику. Шеллінг - натурфілософію, онтологію. Фіхте виділяє у філософії онтологічний, гносеологічний, соціально-політичний розділи. Гегель виділяє філософію природи, логіку, філософію історії, права, моралі, релігії, держави та ін. Фейєрбах розглядав онтологічні, гносеологічні і етичні проблеми.

Ø - Німецька класична філософія розробляє цілісну концепцію діалектики. Кантівська діалектика - це діалектика меж і можливостей людського пізнання: відчуттів, розуму і людського розуму. Діалектика Фіхте зводиться до дослідження творчої активності "Я", взаємодії "Я" і "Не-Я" як протилежностей, на основі боротьби яких відбувається розвиток самосвідомості людини. Шеллінг вважав, що природа – це дух, що існує, розвивається. Гегель представив природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу. Фейєрбах розглядав зв'язки явищ, їх взаємодії і зміни.

2)

♣Іммануїл Кант (1724-1804) був родоначальником німецької класичної філософії. У його творчості виділяють два періоди: “ до критичний ”, коли І. Кант виступав в основному як натураліст, і “ критичний ”, коли сформувалася специфічна кантівська філософія. Розроблена їм концепція походження Сонячної системи з гігантської газової, туманності дотепер є однією з фундаментальних наукових ідей в астрономії. Своїми природничо-науковими роботами Кант пробив перший пролом в метафізичному поясненні природи: він зробив спробу прикласти принципи сучасного йому природознавства не тільки до будови Всесвіту, але й до історії його виникнення і розвитку. Він висунув ідею розподілу тварин, по порядку їх можливого походження, а також ідею про природне походження людських рас.

 

Кант виділяє “речі у собі” і “речі для нас”. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, Кант називав явищами, “речами для нас”. Людина може пізнати тільки явища. Сутність же речей самих по собі людина не знає і знати не може. Тому ці речі для людини залишаються непізнаними, тобто «речами в собі». Усе, що перебуває за межами людського досвіду, може бути доступним тільки розуму. Розум - це вища здатність суб'єкта, що керує діяльністю розсудку і ставить перед людиною цілі. Розум оперує ідеями. У Канта ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про задачі, які воно ставить перед собою. Ідеї розуму виконують регулюючу роль у пізнанні, спонукаючи розум до діяльності. Розсудок, що спрямовується розумом, прагне до абсолютного знання. Він прагне вийти за межі чуттєвого досвіду (тобто за межі своєї компетенції) і заплутується в суперечностях. Кант називає ці суперечності антиноміями (антиномія – суперечність між протилежними твердженнями, кожне з яких однаковою мірою можна обґрунтувати як істинне). Антиномії мають місце там, де за допомогою людського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ «речей у собі». Розум за своєю природою є суперечливим. Спроба розуму дати відповідь на питання про те, що таке світ як ціле, приводить до суперечливих відповідей. Ці протиріччя виникають у розумі неминуче.

Висновок: Можна сказати, що філософія Іммануїла Канта виділяє такі аспекти:

· Речі для нас - речі як вони існують у свідомості суб'єкта.

· Речі в собі - Сутність же речей самих по собі людина не знає і знати не може, вони залишаються непізнаними.

· Усе, не зрозуміле - доступним тільки розуму.

· Розум оперує ідеями.

· Ідея - це уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання спонукаючи розум до діяльності.

· Розсудок - спрямовується розумом. Він прагне вийти за межі чуттєвого досвіду (тобто за межі своєї компетенції) і заплутується в суперечностях. (Антиномія)

· Розум за своєю природою є суперечливим.

· Походження Сонячної системи з гігантської газової, туманності.

3) ♣ Йо́ганн Го́ттліб Фі́хте (нім. Johann Gottlieb Fichte, 1762—1814) — німецький філософ, представник німецької класичної філософії.Народився 1762 р. у сім'ї ткача. З 1794 р. працював професором Єнського університету. В 1799 був звинувачений в атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна і займався читанням публічних лекцій. Добровольцем брав участь у антинаполеонівській війні і в 1814 помер від хвороби у військовому шпиталі.

ü Головний твір Фіхте — «Науковчення» (1794) — є трактатом про науку. Наукові положення, згідно з його поглядами, повинні спиратися на основоположення, які є достовірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування — «Я».

«Я» охоплює собою все, що може бути мислимим. Діяльність суб'єкта, який визнає своє існування, розглядається як діяльність «Я», що відбувається у формі переходів від ствердження певної тези до протилежної, а від останньої — до третьої, яка має бути єдністю першої і другої. Крім тези про існування «Я», ми можемо виділити протилежну тезу — «не—Я».

Головною проблемою етики Фіхте вважав суперечність між необхідністю і свободою. Під впливом Спінози він визнає, що воля людини і уся її духовна діяльність взагалі детерміновані таким же чином, як і фізична природа. Людина підкоряється законові причинової зумовленості не тільки як частина або явище природи, а й як суб'єкт громадянського історичного процесу. Згадана детермінованість визначається настільки жорсткою, що Фіхте визнає усі поняття про випадковість лише удаваними, такими, що виникають з недостатнього розуміння суті справи, з необізнаності.

Під час формулювання положень своєї філософії Фіхте систематично виводить, фіксує логічні категорії. Керуючись «антитетичним» методом, він рухається від теоретичних загальних положень — через розгляд відчуттів, споглядання, уяви, а також мислення (розсуду, здатності судження, розуму) — до положень практичного розуму з його властивостями та спрямуваннями. Викладаючи порядок розвитку категорій, Фіхте показує, що суб'єкт послідовно підіймається від нижчих щаблів теоретичної діяльності до вищих. Таким чином, метод «науковчення» відтворює історичний розвиток людського духу, природний процес розвитку здатності мислення.