РОЗДІЛ XXX

Що більше я пізнавала мешканців Мургауса, то більше вони мені подобались. За кілька днів я настільки одужала, що могла вже сидіти цілий день, а часом і виходити на прогулянку. Я приєднувалася до Діани та Мері у всьому, що вони робили, розмовляла з ними, скільки вони хотіли, й допомагала їм, коли вони мені дозволяли. В цьому спілкуванні була якась життєдайна втіха — таку я вперше зазнала на своєму віку, — втіха, що виникала з цілковитої єдності смаків, почувань та переконань. Я любила читати те, що читали сестри; я була в захваті від того, що їм подобалось; я схилялася перед тим, що схвалювали вони. Вони любили свою відлюдну домівку. Мене теж зачарувала сіра, невеличка, старовинна будівля з низьким дахом, ґратчастими вікнами, пліснявими стінами, алеями, обсадженими старими ялинами, що всі похилилися через безперервні гірські вітри, та затінений тисами й падубами садок, де росли хіба що найневибагливіші квіти. Сестер вабила лісова рівнина довкола їхньої оселі, глибока долина, куди від їхніх воріт збігала кам'яниста стежка, яка спершу зміїлася між порослими папороттю горбами, а далі поміж кількома дикішими пасовиськами, що межували з вересовими пустищами і де паслася отара тутешніх сірих овець і ягнят з пухнастими, наче порослими мохом мордочками. Сестри, як я вже сказала, палко любили цей край. Я розуміла це почуття й цілком поділяла його. Я бачила чарівність цієї місцевості. Я відчувала святість її відлюддя, мої очі впивалися її горбастими обрисами, дивними барвами, що їх надали горам і долам мох, шипшина, заквітчані луки, блискуча папороть і сірі ґранітні скелі. Все це було для мене тим, що й для них — чистими й приємними джерелами радості. Буйний вітер і лагідний легіт, непогожі й гарні дні, досвіток і вечірній присмерк, місячні й захмарені ночі стали для мене такими ж привабливими, як і для них, зачаровували моє серце, як і їхні.

В домашньому житті ми ладнали так само добре. Вони були освіченіші й начитаніші за мене, та я завзято намагалась іти дорогою знання, яку вони протоптали перші. Я поглинала книжки, що їх вони мені давали читати, а потім з великою втіхою обговорювала з ними ввечері прочитане за день. Наші думки були схожі, погляди збігалися — одне слово, між нами була повна злагода.

В нашій трійці старшою і першою була Ліана. Фізично вона далеко мене переважала: була гарна й здорова, з неї таким струменем било життєве завзяття, що дивувало мене і вражало мою уяву. Я могла трохи поговорити на початку вечора, та коли спадав перший приплив бадьорості й жвавості, я охоче сідала на стільчику біля ніг Діани, поклавши їй голову на коліна, й слухала то її, то Мері, поки вони широко обговорювали предмет, який я ледь зачепила. Діана запропонувала навчати мене німецької мови. Я любила ті уроки і бачила, що роль учительки їй пасує й дає втіху; мені ж пасувала й давала не меншу втіху роль учениці. Наші натури доповнювали одна одну, наслідком була велика взаємна прихильність. Вони дізналися, що я малюю, і негайно ж запропонували мені свої олівці та скриньки з фарбами. Моє вміння, — єдине, чим я їх перевершувала, — вразило й зачарувало їх. Мері, бувало, сиділа й спостерігала годинами, як я малюю, потім захотіла навчитися сама, і з неї була слухняна, тямуща, ретельна учениця. Отак ми мали кожна своє діло і взаємно розважали одна одну, і дні збігали, як години, а тижні, як дні.

Що ж до містера Сент Джона, то близькість, яка так природно й швидко виникла між мною та його сестрами, не перекинулась на нього. Ми з ним і далі трималися на певній відстані одне від одного — частково тому, що він рідко бував удома, а здебільшого гаяв свій час, навідуючи хворих та бідняків своєї парафії, де оселі були розкидані далеко одна від одної. Здавалось, жодна негода не могла втримати його од тих пасторських обходів: в годину і в дощ, скінчивши своє ранкове читання, він звичайно надягав капелюха і в супроводі батькового старого пойнтера Карло ішов виконувати свою місію любові й обов'язку — достоту й не знаю, як він її називав. Іноді, коли день був уже геть непогожий, сестри намагалися його втримати. Тоді він одказував, скоріше з урочистою, аніж веселою усмішкою:

— Якщо вітрець або мряка спроможні відвернути мене від цих легких турбот, то чи ж готовий я до тієї великої мети, яку для себе визначив?

Діана та Мері тільки глибоко зітхали й поринали на якийсь час у сумні роздуми. Та, крім його частої відсутності, була ще одна перешкода для моєї з ним приязні: в його натурі було щось стримане, неуважне, навіть похмуре.

Ревний у виконанні своїх пасторських обов'язків, бездоганний у своєму житті та звичках, він начебто не мав того душевного спокою, того внутрішнього задоволення, що повинні бути винагородою кожного щирого християнина та діяльного людинолюбця. Часто ввечері, сидячи біля вікна за своїм столом, захаращеним книгами та паперами, він кидав читати або писати, спирався підборіддям на руку і поринав у якісь невідомі думки, видно було, що вони його хвилювали й бентежили: його очі починали якось особливо блищати, зіниці розширювались.

На мою думку, природа не була для нього тією скарбницею втіхи, що для його сестер. Якось, і тільки одного разу, він сказав при мені, як він глибоко відчуває дикі чари пагорбів та як він малим любив темний дах і замшілі стіни рідного дому. Одначе в його голосі й словах було більше похмурого, ніж радісного. Видно, він ніколи не блукав пустищами, не шукав їхньої заспокійливої тиші й не добачав там безлічі мирних утіх. А що він був мовчазний, то я не одразу змогла спізнати його розум. Я вперше склала собі думку про неабиякі його здібності, коли почула, як він виголошував проповідь у мортонській церкві. Я б хотіла списати її, та це понад мої сили. Я не можу навіть достоту переказати словами того враження, яке вона справила на мене. Сент Джон почав промовляти стиха, і його інтонація, а також тембр голосу були тихі до кінця, та скоро в проповіді став пробиватися щирий, хоча й стриманий, запал, що виявлявся в надзвичайній виразності та прискореному темпі його мови. Здавалось, то була напружена, зосереджена сила, що нею він вправно керував. Хвилювалося серце, розум схилявся перед такою ораторською міццю, але вона втихомирювала душі. Вся проповідь була пройнята дивною гіркотою, їй бракувало втішливої лагідності: він посилався на суворі засади кальвінізму, часто вживав такі слова, як вибраність, приреченість, осуд, і кожне таке слово лунало як вирок. Коли він скінчив, то замість почуватись бадьорішою, спокійнішою, просвітлілою, я відчула невимовний смуток, бо мені здалося (не знаю, як іншим), що красномовність, до якої я дослухалась, ішла з глибини, де дно було вкрите намулом розчарувань, де нуртували бентежні поштовхи невситимих бажань і неспокійних поривань. Я була певна, що Сент Джон Ріверс, хоч який він чесний, сумлінний і завзятий священик, а іще не знайшов того душевного спокою, що виходить за межі всякого розуміння; він його знайшов не більше, ніж я з моїм прихованим і нестерпним жалем за розбитим ідолом і втраченим раєм, жалем, про який я останнім часом уникала думати і який мене немилосердно мучив. Тим часом минув місяць. Діана та Мері мали ось-ось покинути Мургаус і повернутися в зовсім інше оточення, до зовсім іншого життя у великому місті на півдні Англії. Обидві були гувернантки в багатих родовитих сім'ях, де на них дивились, як на підлеглих, і ніхто не знав і не намагався пізнати їхніх вроджених високих якостей, а цінували тільки їхнє професійне вміння, як ото цінується вміння кухарки або спритність покоївки. Містер Сент Джон іще нічого не сказав про роботу, на яку обіцяв мене влаштувати, а для мене ця справа ставала дедалі нагальніша. Одного ранку, зоставшись із ним на кілька хвилин наодинці у вітальні, я насмілилась підійти до віконної ніші, яку він обернув на кабінет, поставивши там стіл, стілець і книжкову полицю, і хотіла звернутися до нього, хоч ще не підібрала слів: адже завжди буває важко пробити лід стриманості, що вкриває такі натури, як його. Та він полегшив мені спробу, перший почавши розмову. Коли я підступила ближче, він звів на мене очі й мовив:

— Ви хочете мене про щось спитати?

— Так. Скажіть, ви, бува, не чули про яку-небудь підхожу для мене роботу?

— Я знайшов, чи то пак придумав дещо для вас іще три тижні тому, та оскільки ви, видно, були і корисні, і щасливі в цім домі, — бо мої сестри прихилились до вас і ваше товариство давало їм неабияку втіху, — я вважав доречним не порушувати вашої взаємної злагоди аж до того часу, поки їм треба буде їхати з Марш Енда, після чого виїдете звідси й ви.

— Вони, здається, їдуть через три дні?

— Так. Коли вони поїдуть, я повернусь до себе в Мортон. Анна перебереться до мене, а цей будинок замкнемо.

Я якусь хвилину почекала, сподіваючись, що він скаже щось про те, що мене цікавило, але він, здавалося, поринув у якісь свої думки; я бачила з його очей, що він уже забув про мене й мою справу. Довелося нагадати йому про тему, таку важливу й нагальну для мене.

— Яку роботу ви мали на увазі, містере Ріверс? Сподіваюсь, що ця затримка не завадить мені її дістати?

— О ні, тільки від мене залежить вас на неї влаштувати, якщо ви, звісно, захочете прийняти мою пропозицію.

І знову замовк: видно, не мав охоти провадити далі. Мене взяла нетерплячка; один-два неспокійні порухи і наполегливий погляд, втуплений в його лице, незгірш за слова дали йому зрозуміти, чого я від нього хочу.

— Даремно ви так квапитесь, — мовив він. — Відверто кажучи, я не можу вам запропонувати нічого підхожого і вигідного. Перше ніж пояснити, в чім річ, прошу вас пригадати одне моє попередження: якщо я й зумію допомогти вам, то це буде так, ніби сліпий допоміг кривому. Я бідний: коли я сплачу батькові борги, то мені залишиться в спадок тільки цей старий будинок, вервечка скалічених ялин на затиллі та клаптик вересового пустища з тисами і падубами. В мене немає гучного імені; щоправда, Ріверси — старовинний рід, але нині з трьох його нащадків двоє заробляють шматок хліба, прислуговуючи чужим людям, а третій вважає, що буде чужинцем у своїм ріднім краї не тільки за життя, а й по смерті. Але він вважає і повинен вважати свою долю щасливою і тільки й дожидається того дня, коли йому буде покладено на плечі хрест розлуки з усім, що прив'язує його до цього світу, і коли глава войовничої церкви, що її скромним членом є й він сам, звелить: «Встань і йди за мною!»

Сент Джон проказав ці слова, як на своїй проповіді, спокійним, глибоким голосом, лице його лишалося блідим, тільки очі гарячково блищали.

— А що я сам, — почав він знову, — бідний і невідомий, то й вам я можу запропонувати тільки бідну й непримітну роботу. Можливо, ви її навіть вважатимете за принизливу, бо ж ви, як я тепер побачив, звикли до того, що світ називає вишуканим, ваші смаки прагнуть до піднесеного, досі ви жили серед принаймні освічених людей. Однак, як я собі міркую, ніяка робота на благо людям не принижує. Я вважаю, що чим сухіша і занедбаніша земля, яку призначено обробити трудівникові Христовому, чим меншу користь він од неї має, тим більша йому хвала. В цьому разі йому випадає доля піонера, а перші піонери християнства були апостоли, і їхнім проводирем був сам Спаситель.

— Гаразд, — озвалась я, коли він знов замовк. — Кажіть далі.

Перш ніж заговорити, він глянув на мене: здавалося, він, не поспішаючи, читав моє лице, ніби його риси були літери на сторінці в книжці. Висновки по цих пильних розглядинах він почасти висловив далі.

— Сподіваюсь, ви приймете місце, яке я вам запропоную, — мовив він, — і станете до праці, але тільки на якийсь час — не назавжди: ви однаково довго не витримаєте; так само, як і я б не зміг обмежитися саном священика в глухому селі. У вашій натурі є така сама згубна для всякого спокою риса, як і в моїй, хоч, може, у вас вона виявляється й зовсім інакше.

— Поясніть, — попросила я, коли він знову замовк.

— Гаразд, зараз поясню. Ви таки почуєте, яку просту, буденну й дрібну роботу я вам пропоную. Тепер, коли вмер мій батько, я сам собі сказав, що довго не зостанусь в Мор-тоні. Я виїду з цього краю десь не пізніше як через рік, але поки я залишатимусь тут, я докладатиму всіх зусиль для служіння моїй парафії. Коли я два роки тому прибув до Мортона, там не було жодної школи, діти бідняків не мали змоги дістати бодай якусь освіту. Я відкрив школу для хлопчиків, а зараз збираюсь відкрити ще одну — для дівчаток. Я вже найняв для цієї мети дім з двокімнатною прибудовою — для вчительки. Вона одержуватиме тридцять фунтів річно, її помешкання обставлено, — щоправда, дуже просто, однак там є все необхідне, — дякуючи міс Олівер, одиначці містера Олівера, єдиного багатія в моїй парафії, власника голкової фабрики та ливарні в долині. Ця леді зголосилася також платити за навчання та одежу однієї сирітки з робітного дому з тією умовою, що дівчинка допомагатиме вчительці вдома і в школі, оскільки та не впорається з усім сама. Хочете бути цією вчителькою?

Він проказав це запитання якось поквапно, мабуть, сподіваючись обуреної чи принаймні презирливої відмови на свою пропозицію. Не знавши всіх моїх думок і почувань, хоч, може, й вгадуючи деякі, він не міг сказати напевно, як я до неї поставлюсь. Посада була таки скромна, але зате давала надійний притулок, якого я потребувала; робота була важка порівняно з роботою гувернантки в багатому домі, але давала незалежність, а страх опинитися в рабській залежності від чужих людей пік моє серце, мов розжарене залізо, до того ж вона не була ні ганебна, ні негідна, ані принизлива. І я погодилася.

— Дякую вам за вашу пропозицію, містере Ріверс. Я приймаю її з щирою радістю.

— Тільки ж чи ви гаразд мене зрозуміли? — спитав він. — Це сільська школа, і вашими ученицями будуть самі тільки бідні дівчатка, діти сільських наймитів, у кращому разі — дочки фермерів. Плетіння, шиття, читання, письмо, рахунки — ось і все, чого ви маєте їх навчати. Де ж ви застосовуватимете всі ваші знання? Чи вдовольнить ця робота ваш розум, почуття, смаки?

— Я прибережу їх до того часу, коли вони знадобляться. Вони не пропадуть.

— То ви знаєте, на що йдете?

— Так, знаю.

Тут він усміхнувся, і усмішка вже не виказувала ні гіркоти, ні смутку, а тільки радість і глибоке задоволення.

— І коли ви станете до роботи?

— Я переберусь на свою квартиру завтра і, якщо бажаєте, почну навчання з наступного тижня.

— Дуже добре, хай буде так.

Він встав і почав походжати по кімнаті. Потім спинився й знов глянув на мене. Похитав головою.

— Чим ви невдоволені, містере Ріверс? — спитала я.

— Ви довго не залишитеся в Мортоні. Ні, ні!

— Ні? Які у вас підстави так думати?

— Я читаю це в ваших очах. Вони не з тих, що обіцяють спокійне життя.

— Я не честолюбна. Він здригнувся.

— Стривайте. А чого це ви заговорили про честолюбність? Хто, на вашу думку, честолюбний? Знаю, що я, тільки як ви про це здогадались?

— Я говорила тільки про себе.

— Гаразд, коли ви не честолюбні, то ви... — і замовк.

— Яка?

— Я хотів сказати: пристрасна, та ви можете не так зрозуміти це слово й образитись. Людські захоплення та прихильності мають над вами велику владу. І я певен, що ви не зможете довго проводити своє дозвілля у самотині, а робочі години віддавати одноманітній праці, без ніякого заохочення, так само, як і я, — із притиском додав він, — не зможу жити, похований в цій глушині серед боліт і гір: дана мені Богом натура пригнічується, даровані небом здібності марно пропадають. Ви бачите, як я сам собі суперечу. Я, що проповідував задоволення від скромної долі і похваляв працю навіть дроворубів та водоносів у своїй сьогоднішній проповіді, я, служитель Божий, охоплений тривогою. Що ж, треба якось примиряти наші нахили й наші засади.

Він вийшов з кімнати. За цю годину я зрозуміла його краще, ніж за цілісінький місяць, однак він усе ще лишався для мене загадкою.

Що ближче був день, коли Діана та Мері Ріверс мали розлучитися з братом та рідною домівкою, то смутніші й мовчазніші вони ставали. Вони силкувалися приховати свій смуток, однак його не можна було ані приховати, ані подолати. Якось Діана сказала, що ця розлука буде не така, як усі попередні. Із Сент Джоном їм доведеться, мабуть, розлучитися на багато років, а то й на все життя.

— Він усе принесе в жертву заради мети, якій уже давно себе присвятив, — мовила вона, — і родинні, й інші, набагато сильніші почуття. Сент Джон тільки здається спокійним, Джейн, але в ньому кипить невгамовне завзяття. Його можна назвати лагідним, але часом він буває невблаганний, мов смерть. Та найгірше те, що моє сумління не дозволяє мені відговорити його від прийнятого суворого рішення.

Звісно, я ніяк не можу ганити його за нього. Це рішення справедливе, благородне, християнське — і все ж воно крає моє серце.

І її очі налилися сльозами. Мері низько нахилилась над шитвом.

— Ми втратили батька, а незабаром втратимо брата й рідну оселю, — прошепотіла вона. Тієї миті сталася подія, ніби навмисне послана долею, щоб іще раз потвердити правдивість давнього прислів'я «Біда біду тягне» і додати до їхнього страждання іще одне. У вікні промайнув Сент Джон, читаючи якогось листа. Він зайшов у кімнату.

— Помер наш дядько Джон, — мовив він.

Сестри, видно, були вражені, але сприйняли новину без великого хвилювання чи горя: здавалося, вона була для них скоріше важливою, аніж сумною.

— Помер? — повторила Діана.

— Так.

Вона втупила запитливий погляд у братове лице.

— І що?

— Що? — відказав він, зберігаючи мармурову непорушність на виду. — Що? Та нічого — на, читай.

І кинув їй листа на коліна. Вона його перебігла очима й подала Мері. Мері мовчки прочитала листа й повернула братові. Всі троє подивились одне на одного й усі троє всміхнулись — сумною, задумливою усмішкою.

— Амінь! Якось і так проживем, — озвалася врешті Діана.

— В кожному разі, не гірше, ніж жили досі, — зауважила Мері.

— Так, тільки все це нагадує про те, як би воно могло бути, коли б усе обернулось інакше, — промовив містер Ріверс. — Надто вже разюча протилежність тому, що є.

Він згорнув листа, замкнув його в своєму столі й вийшов. Кілька хвилин усі мовчали. Потім Діана звернулась до мене.

— Мабуть, ви дивуєтеся, Джейн, з наших таємниць, — сказала вона, — і маєте нас за бездушних людей, яких не вельми засмутила смерть такого близького родича, як дядько. Тільки ж ми його зовсім не знали, навіть ніколи не бачили. Він доводився братом нашій матері. Колись дуже давно батько з ним посварився. За його порадою батько ризикнув більшою частиною свого маєтку задля якоїсь спекуляції й втратив гроші. Почалися взаємні звинувачення, вони гнівно розійшлися та так ніколи й не помирились. Дядько взявся потому за зисковніші справи і, як виявилось, збив собі маєток у двадцять тисяч фунтів. Він був неодружений і не мав близької рідні, крім нас та ще одної племінниці. Батько завжди плекав надію, що наш дядько спокутує свою провину, одписавши спадщину нам, проте в цьому листі сповіщається, що він заповів геть усе тій племінниці, за винятком тридцяти гіней, на які належить купити три жалобні персні для Сент Джона, Мері й Діани Ріверс. Звісно, він мав право вчинити, як йому хотілось, і все ж нам гірко одержати таку звістку. Ми з Мері вважали б себе багатими, маючи хоч по тисячі фунтів, а Сент Джонові така сума знадобилася б для добрих справ.

Після такого пояснення ні містер Ріверс, ні його сестри більше про це не згадували. Другого дня я перебралась із Марш Енда до Мортона, а ще через день Діана й Мері вирушили до далекого Б... Наступного тижня містер Ріверс із Анною перевезли речі до будиночка священика, і стара садиба спорожніла.