РОЗДІЛ XXXI

Мій дім, де я врешті оселилась, — це сільський будиночок. Внизу невеличка кухонька з вибіленими стінами та посипаною піском підлогою. В ній чотири пофарбовані стільці, стіл, годинник, буфет з двома-трьома тарілками й полумисками та фаянсовим чайним сервізом. Горішня кімнатка така ж завбільшки, як і кухня, — з ялиновим ліжком і комодом. Хоч він і маленький, однак завеликий для мого жалюгідного ґардероба; щоправда, дякуючи моїм добрим і щедрим друзям, він трохи поповнився найнеобхіднішими речами.

Вечір. Я відпустила маленьку сирітку, яка допомагає мені в господарстві, винагородивши її за працю апельсином. Я сиджу сама біля маленького каміна. Цього ранку відкрилася сільська школа. У мене двадцять учениць. Тільки три вміють читати; жодна не вміє ні писати, ні рахувати. Декілька плетуть, дві-три так-сяк шиють. Всі вони розмовляють із неймовірним тутешнім акцентом, і поки що нам важко порозумітися. Деякі з них невиховані, неотесані, уперті й зовсім нерозвинені, проте інші слухняні, мають бажання вчитися і приємну вдачу. Я не повинна забувати, що ці бідно вбрані маленькі селянки з такої ж плоті і крові, як і тендітні паростки найшляхетніших родин, і що зерна вродженого благородства, вишуканості, розуму, доброти живуть і в їхніх серцях, так само як і в серцях дітей високородних. Моїм обов'язком буде зростити ці зерна, я напевне матиму вдоволення з своєї праці. Я не сподіваюся надто вже великої втіхи від життя, що розкривається переді мною, проте, якщо я пристосуюсь до нього і буду наполегливо працювати, воно щодня даватиме мені якусь радість.

Чи ж була я весела, спокійна й задоволена протягом годин, що їх я провела в отому голому, незатишному класі сьогодні вранці й по обіді? Щоб не дурити себе, я повинна відповісти: «Ні». Я почувалась дуже нещасливою. Я почувалася — дурепа я така! — приниженою. Я боялась, що зробила крок, який, замість піднести мене на щаблях громадського життя, опустить іще нижче. Я злякалася темноти, злиднів та вульґарності довкола себе. Та я не буду надто суворо картати й зневажати себе за ці почуття: я знаю, що вони погані, — а це вже великий крок уперед; я постараюсь їх перебороти. Я сподіваюся, що вже завтра подолаю їх почасти, а за кілька тижнів і зовсім придушу. А може, через кілька місяців відразу у моєму серці заступить радість, коли я побачу зміну на краще в моїх ученицях.

А тим часом мене мучило таке питання: чи правильно я вчинила? Може, краще було піддатися спокусі, послухатись пристрасті і, відмовившись від важких зусиль і боротьби, заснути на квітах, у шовкових тенетах і пробудитись на півдні Франції в розкішній віллі, до я б тепер жила як коханка містера Рочестера, впиваючись його любов'ю, — бо він любив би, так, любив би мене якийсь час. А він мене таки любив — ніхто інший так мене більше не любитиме. Нікого вже так не зачарує моя врода, молодість, принадність, бо ніхто ніколи не вбачатиме в мені цих якостей. Він кохав мене і пишався мною — крім нього, жоден чоловік не матиме до мене таких почуттів. Та куди це мене заносять мої думки, що це я кажу, а головне — почуваю? Що краще, питала я себе, бути рабинею свого господаря і тішитись уявним блаженством десь під Марселем, а потім заливатися сльозами каяття й сорому, чи бути сільською вчителькою, вільною й чесною, в обвіяному гірськими вітрами будиночку в самому серці Англії?

Так, тепер я знаю, що обрала правильний шлях, дотримавшись закону і обов'язку і переборовши спокусу божевільної миті. Цей шлях мені вказав Господь. Я дякую йому за мудру направу!

Дійшовши в своїх вечірніх роздумах такого висновку, я встала, підійшла до дверей і подивилась на призахідне літнє сонце, на тихі лани перед моїм будиночком, що, як і школа, стояв за півмилі від села. Пташки доспівували останні пісні. Було повітря тихе, Роса була бальзамом.

Споглядаючи природу, я вважала себе щасливою й невдовзі дуже здивувалась, помітивши, що плачу. І чого? А через лиху долю, яка одірвала мене від мого господаря, — адже я його більше ніколи не побачу; від страху, що розпач, скорбота й нестримна лють, викликані моєю втечею, зіб'ють його навіки з доброго шляху. Ця

думка змусила мене відвести очі від прегарного вечірнього неба й порожньої Мортонської долини. Я кажу порожньої, бо в цій її частині не було видно жодної будівлі, крім церкви та церковного будинку, напівсхованих за деревами, і, аж у її кінці — даху Вейл-холу, де мешкав багатий містер Олівер з дочкою. Я затулила обличчя руками й прихилилась головою до одвірка, та невдовзі підвела очі, зачувши легенький шурхіт біля загорожі, що відокремлювала мій садочок від луки. Пойнтер містера Ріверса, старий Карло, штовхав хвіртку носом, а на неї спирався, згорнувши руки, сам Сент Джон. Його брови були насуплені, пильний, суворий, майже невдоволений погляд звернений на мене. Я запросила його до господи.

— Ні, мені ніколи, я тільки приніс вам оцей пакунок, що його сестри залишили для вас. Мабуть, тут скринька з фарбами, олівці та папір.

Я підійшла забрати його: цей пакунок був дуже доречний.

Сент Джон, як мені здалося, суворо вдивлявся в моє обличчя, поки я підходила до хвіртки: на ньому, напевне, було ще видно сліди сліз.

— То вам перший робочий день видався важчим, ніж ви сподівались? — спитав він.

— О ні! Навпаки, я думаю, що за якийсь час у мене з моїми ученицями піде все гаразд.

— Може, вам не сподобалось помешкання? Наш будиночок, меблі... правду кажучи, все це дуже вбоге...

— Мій будиночок, — урвала я його, — чистий і сухий. Меблів досить, і вони зручні. Я вдячна за все і зовсім не занепадаю духом, не така вже я дурна й розбещена, аби журитися, що нема килима, канапи чи столового срібла. До того ж п'ять тижнів тому я не мала нічого, я була вигнанка, безпритульна жебрачка, а тепер у мене є друзі, житло, робота. Я зачудована Божим милосердям, великодушністю моїх друзів, ласкою долі. Я не ремствую.

— Але, мабуть, вас пригнічує самотність? Цей будиночок такий темний і порожній.

— Я ще не встигла натішитись спокоєм, а ще менше знудитися в самотині.

— Гаразд. Я сподіваюсь, ви справді всім задоволені, у всякому разі, здоровий глузд мусить підказати вам, що іще зарано піддаватися ваганням і страхові подібно до Лотової дружини. Не знаю, що ви покинули перед тим, як прибилися до нас, та раджу вам твердо опиратися всякій спокусі і не оглядатися назад. Ідіть несхибно вашим новим шляхом — хоча б кілька місяців.

— А я так і наміряюсь чинити, — відказала я. Сент Джон провадив далі:

— Нелегко стримувати свої бажання й перемагати свої природні нахили. Але це можливо — я знаю по собі. Бог дарував нам силу до певної міри керувати нашою власною долею, і коли наше завзяття вимагає діяльності, недосяжної для нас, коли наша воля рветься на закритий для нас шлях, то ми не повинні впадати в розпач, — треба шукати іншої поживи для серця, такої ж щедрої, як і та, що її воно прагне скуштувати, але, може, набагато чистішої, і сміливо торувати для наших поривань хай важчу, але таку саму широку й пряму дорогу, як і та, що її заступила нам доля.

Рік тому я сам був дуже нещасливий, бо думав, що зробив помилку, ставши священиком. Одноманітні обов'язки були мені нудні до смерті. Я палко прагнув діяльнішого життя, цікавої праці на літературній ниві, хотів бути художником, письменником, оратором — ким завгодно, тільки не священиком. Так, серце політика, солдата, шукача слави, честолюбця, владолюба билося під скромним одягом священика. Я казав собі: моє життя таке тяжке, що його треба змінити, або ж я помру. Та після чорних роздумів і боротьби проблиснуло світло й прийшла полегкість, моє стиснуте єство нараз вихопилось на безмежний простір, мій дух почув поклик з небес — устати, зібрати всю свою силу, розправити крила й полинути до незнаних висот. Господь поклав на мене певне завдання, а щоб його гідно виконати, потрібні вміння й сила, хоробрість і красномовство, себто всі найкращі якості солдата, державного діяча й оратора. Все це потрібне для доброго місіонера.

Я вирішив стати місіонером. Від цієї хвилі мій душевний стан змінився, з усіх моїх здібностей поспадали кайдани, нічого не лишивши по собі, крім пекучого болю, що його може загоїти тільки час. Мій батько, звісно, опирався моєму намірові, та після його смерті для мене немає більше ніякої

перешкоди. Лишається владнати деякі справи, знайти собі наступника в Мортон, розірвати або розрубати пута деяких спокусливих почуттів, — що буде останньою битвою з людською слабістю, в якій я напевне здобуду перемогу, бо заприсягся перемогти, — і я вирушу з Європи на Схід.

Він проказав це особливим, приглушеним і водночас піднесеним тоном, а як замовк, то звів очі не на мене, а на призахідне сонце, на яке дивилась і я. Ми обоє стояли спиною до стежки, яка вела через поле до хвіртки, тому не почули кроків на порослій травою стежині. Заколисливе дзюрчання струмка в долині було тут єдиним звуком в цю пору, тож недарма ми аж кинулися, коли веселий і приємний, мов срібний дзвіночок, голос вигукнув: — Добривечір, містере Ріверс! Добривечір, старенький Карло! Ваш пес швидше пізнає друзів, ніж ви, сер; він нашорошив вуха і замахав хвостом, коли я була ще на тім кінці поля, а от ви й досі стоїте до мене спиною. Це була правда. Хоч містер Ріверс і здригнувся, почувши цей мелодійний голос, немов блискавка розітнула хмару над його головою, він і далі стояв у тій самій позі, спершись рукою на хвіртку, обличчям до заходу. Нарешті він повагом обернувся. Біля нього, десь за три фути, з'явилось, як мені здалося, видиво: молода дівчина, вся в білому, ґраційна, повненька, однак струнка. Вона спершу нахилилась погладити Карло, відтак звела голову, відкинула довгу вуаль, і перед нами розквітло обличчя довершеної краси. Вислів «довершена краса» багато вимагає, але я його не забираю назад і не пом'якшую: помірне підсоння Альбіону ще не створювало гармонійніших рис, під його вологими вітрами й хмарним небом ще не виникали чистіші відтінки кольорів троянди та лілеї. Все в ній чарувало, не було помітно жодної вади: дівчина мала правильні й тонкі риси обличчя, очі такої форми й кольору, які ми бачимо на картинах давніх майстрів, — великі, темні, виразні; довгі густі вії, що надають такої чарівності очам; тонкі, ніби намальовані, брови, що роблять обличчя таким ясним; біле, гладеньке чоло, що виказує такий спокій і так гарно відтінює живі яскраві барви; довгасті, свіжі й гладенькі щоки; такі ж самі свіжі, рожеві, гарні уста; бездоганно рівні й блискучі зуби; маленьке підборіддя з ямочкою; пишні, густі коси, — одне слово, все те, що, бувши зібране докупи, уособлює собою ідеальну красу. Я зачудовано дивилася на цю чарівну істоту, я милувалась нею від щирого серця. Природа, безперечно, створила її в небезсторонньому настрої і, забувши свою мачущину скнарість, обдарувала свою улюбленицю з бабусиною щедрістю.

«Як же ставиться Сент Джон Ріверс до цього земного ангела?» — природно, спитала я себе, побачивши, що він обернувся й дивиться на неї, і, так само природно, пошукала відповіді на це питання на його обличчі. Але він уже відвів очі від красуні й розглядав кущик простеньких стокроток, що росли коло хвіртки.

— Гарний вечір, але вже надто пізно, щоб гуляти самій, — промовив він, розминаючи ногою сніжно-білі голівки закритих квітів.

— Я тільки сьогодні по обіді вернулась з С... (вона назвала велике місто за двадцять миль звідти). Тато сказав мені, що ви відкрили школу та що приїхала нова вчителька, отож після підвечірка я наділа капелюшок і перебігла долину, щоб познайомитися з нею. Це вона? — спитала дівчина, показуючи на мене.

— Так, вона, — відповів Сент Джон.

— Як ви гадаєте, вам сподобається Мортон? — спитала вона з безпосередністю й простодушністю, хоча й дитячими, але приємними.

— Думаю, що сподобається. У мене є на це багато підстав.

— Ваші учениці слухняні?

— Вам сподобався ваш будиночок?

— Дуже.

— А гарно я його опорядила?

— Дуже гарно.

— А добру вибрала служницю — Алісу Вуд?

— Так. Вона тямуща й моторна.

«То це, — здогадалася я, — і є міс Олівер, багата спадкоємиця, яку доля обдарувала так само щедро, як і природа! Далебі, вона народилася під щасливою зіркою!»

— Я іноді приходитиму й допомагатиму вам на уроках, — додала вона. — Для мене буде розвагою час від часу навідувати вас, а розваги я люблю. Містере Ріверс, я так весело провела час в С...! Вчора я танцювала до другої години ночі, чи то пак ранку. Там через оті заворушення стоїть Н-ський полк, а офіцери всі таки славні хлопці! Хіба можна до них прирівняти всіх наших гострильників ножів чи продавців ножиць!

Мені здалося, що обличчя містера Сент Джона ледь-ледь презирливо скривилося. Він міцно стулив губи, від чого вся нижня частина його обличчя здавалася незвичайно суворою. Одвівши погляд від стокроток, він втупив його в міс Олівер. Це був суворий, значущий, допитливий погляд. Вона знов засміялася, і цей сміх дуже пасував до її юності, рум'янця, ямочок і ясних очей. А що він стояв мовчки й поважно, дівчина знов почала пестити Карло.

— Бідний Карло любить мене, — сказала вона. — Він не такий суворий і не цурається своїх друзів, а якби вмів говорити, то не дивився б на мене спідлоба.

Коли вона, гладячи пса по голові, ґраційно схилилася перед його молодим незворушним хазяїном, я помітила, як густий рум'янець залив обличчя Сент Джона. Його похмурий погляд запалав невгамовним хвилюванням. Збуджений, зашарілий, він в ту мить був такий самий гарний, як і вона. Його груди високо здіймалися, ніби його палке серце, стомившись від гнітючих обмежень розуму й волі хазяїна, розширювалось і поривалось до свободи. Та він одразу його приборкав, як вершник приборкує коня, що стає дибки. І ні словом, ані порухом не відповів на її ласкаві слова.

— Тато каже, що ви вже зовсім перестали до нас заходити, — провадила міс Олівер, глянувши на нього. — Ви вже й дорогу забули до Вейл-холу. Сьогодні він саме удома і трохи нездужає: ось проведіть мене й навідаєте його.

— Вже надто пізня година, щоб турбувати містера Олівера, — відповів Сент Джон.

— Пізня? А я кажу вам, що якраз підхожа. Саме тепер татові дуже потрібне товариство. Фабрики позакривалися, і йому нема чого робити. Будь ласка, містере Ріверс, ходімо до нас. Чого ви такий замкнутий і відлюдкуватий?

Вона старалася заповнити словами прірву його мовчанки.

— І як це я забула! — вигукнула вона, стріпнувши гарною кучерявою голівкою і ніби дорікаючи сама собі. — Я така легковажна й бездумна! Пробачте мені, прошу. Я зовсім забула, чому вам не хочеться розмовляти зі мною: Діана та Мері поїхали од вас, Мур-гаус зачинений, і ви такий самотній. Повірте, я дуже співчуваю вам. Ходіть-но до нас, провідаєте тата.

— Не сьогодні, міс Розамундо, не сьогодні.

Містер Сент Джон відповів майже машинально; тільки він один знав, яких великих зусиль коштували йому такі відмови.

— Ну що ж, як ви такі вперті, то я вас покину, бо боюся лишатись тут довше: вже спадає роса. На добраніч!

І вона простягла йому руку. Він ледь торкнувся її.

— На добраніч, — і собі сказав він тихим і глухим, мов те відлуння, голосом. Вона вже відійшла, але відразу ж вернулась.

— А ви, бува, не хворі? — спитала вона, і то до речі; його лице було біле, як її сукня.

— Я цілком здоровий, — відповів він і, вклонившись, відійшов од хвіртки. Міс Олівер попрямувала в один бік, він у другий. Вона двічі озирнулася за ним, перше ніж зникнути, наче чарівне видиво, у присмерку, що повивав долину; а Сент Джон рішуче крокував уперед і не обернувся ні разу.

Споглядаючи чужі страждання і самозречення, я забула про своє власне горе. Недарма Діана Ріверс якось сказала про свого брата: «Невблаганний, мов смерть». Вона не перебільшувала.