Зауваження та пропозиції до проекту КПК в цілому

В И С Н О В О К

На проект Кримінального процесуального кодексу України

 

Головним науково-експертним управлінням розглянутий проект Кримінального процесуального кодексу України (далі – проект КПК), розроблений Робочою групою з питань реформування кримінального судочинства, утвореною Указом Президента України від 17 серпня 2010 року № 820, та внесений на розгляд парламенту Президентом України.

Погоджуючись з тим, що кримінально-процесуальне законодавство України потребує оновлення, удосконалення та приведення у відповідність з міжнародними стандартами у галузі кримінального судочинства, Головне науково-експертне управління, проаналізувавши даний проект КПК, вважає за необхідне висловити до нього такі зауваження та пропозиції.

 

Зауваження та пропозиції до проекту КПК в цілому

1. Поданий на розгляд парламенту проект КПК ґрунтується на фундаментальних принципах, які концептуально не узгоджуються з приписами чинного Кримінального кодексу України (далі – КК України), а також загальновизнаними положеннями національної правової доктрини.

По-перше, проектом КПК пропонується визначити порядок провадження у справах про кримінальні правопорушення. При цьому усталене у кримінальному законодавстві поняття "злочин" у проекті стає одним з різновидів кримінального правопорушення, до яких поряд із злочинами відноситимуться кримінальні проступки, відповідальність за які має передбачатися не КК України, а окремим законом про кримінальні проступки (пункт 7 частини першої статті 3 проекту КПК). Втім, жодних змін до КК України, які б стосувалися такого "реформування" кримінального закону, у проекті КПК не передбачено. Відсутній наразі й проект закону, що визначав би відповідальність за кримінальні проступки. До того ж, у проекті КПК не враховано, що у Конституції України вживається лише таке поняття, як "злочин" (статті 30, 31, 34, 39, 60, 62, 76, 92 (п. 22), 111).

Окрім того вважаємо, що запровадження такої класифікації кримінальних правопорушень є досить складним завданням, для виконання якого, на наш погляд, недостатньо формального перейменування поняття "злочин" на "кримінальне правопорушення" та перенесення менш тяжких злочинів до категорії кримінальних проступків, відповідальність за які передбачається в окремому законі про кримінальні проступки. Реалізація цієї ідеї вимагає також перегляду і зміни існуючих принципів побудови КК України.

У контексті вказаних зауважень, вважаємо дещо нелогічним посилання у тексті проекту (статті 216, 477) на статті чинного Кримінального кодексу України.

По-друге, неконструктивною, на наш погляд, є ідея відмови від єдиного кодифікованого законодавчого акту, який становить законодавство України про кримінальну відповідальність, і яким на даний час є КК. Прийняття закону про кримінальні проступки може започаткувати декодифікацію кримінального права, яка в умовах сучасного рівня правосвідомості та правової культури в Україні буде однозначно негативним явищем і у кінцевому підсумку призведе до погіршення правозастосування і збільшення кількості порушень прав громадян при застосуванні кримінального законодавства.

По-третє, виходячи із доктринальних положень загальної теорії права, норми процесуального права є похідними від норм матеріального права та викликаються до життя потребою в реалізації норм матеріального права [1]. Між нормами матеріального права нормами відповідної галузі процесуального права існує системний зв’язок, згідно з яким процесуальні норми обслуговують (забезпечують реалізацію) чинні норми відповідної галузі матеріального права, а тому мають відповідати чинним на даний момент матеріально-правових нормам. З огляду на це схема, за якою спочатку приймається кримінально-процесуальний закон, а потім вносяться глобальні зміни до матеріального кримінального законодавства з метою його “приведення у відповідність” до зміненого процесуального закону, є алогічною і не відповідає природі та принципам співвідношення між матеріальними і процесуальними правовими нормами.

2. Проектом КПК скасовується така стадія кримінального процесу, як порушення кримінальної справи. Так, відповідно до частини другої статті 214 проекту КПК досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. При цьому постанова про порушення кримінальної справи не складається, а закінчення досудового розслідування оформляється обвинувальним актом, затвердженим (або складеним) прокурором (стаття 291).

Серйозна проблема, яку може породити реалізація цієї ідеї, полягає у тому, що відсутність формального початку кримінальної справи робить неможливим оскарження факту її порушення. Натомість, як свідчить судова практика, значна кількість постанов про порушення кримінальної справи наразі скасовується судом у порядку, передбаченому статтями 236-7, 236-8 чинного КПК, а значна кількість заяв про вчинення злочину не підтверджується в результаті їх попередньої перевірки.

Так, за даними МВС, у 2010 році органи внутрішніх справ зареєстрували 3,139,173 заяв і повідомлень про злочини, за 2,314,796 з яких прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальних справ[2]. Тобто, правоохоронні органи (враховуючи також діяльність Служби безпеки України й податкової міліції) щорічно відмовляють у розслідуванні кримінальних справ майже за 2,5 млн. заяв і повідомлень про злочини. Таким чином можна припустити, що в разі ухваленням пропонованої редакції нового КПК тільки міліція буде зобов’язана провести повне розслідування понад 3 млн. кримінальних справ. Більша частина цих справ не матиме судової перспективи, але їх розслідування призводитиме до обмежень прав і свобод громадян, дії яких (можливо, фактично й не вчинені ними) стануть предметом розслідування.

До того ж, пропонований проектом КПК порядок початку досудового розслідування, фактично, скасовує так звану "дослідчу" перевірку заяв та повідомлень про вчинення злочину. Відтак усе процесуальне навантаження щодо перевірки таких заяв і повідомлень автоматично лягає на слідчого, а не на відповідні органи дізнання чи підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Отже, у разі прийняття проекту КПК може скластися ситуація, за якої слідчі будуть вимушені перевіряти найабсурдніші заяви про злочин, у той час, коли відповідного слідчого реагування вимагатиме розслідування тяжких та особливо тяжких злочинів. Навряд чи це сприятиме підвищенню якості досудового розслідування і ефективності захисту прав громадян правоохоронними органами. На наш погляд, така ситуація призведе лише до того, що більшість заяв та повідомлень про злочин взагалі не будуть прийматися та вноситися до зазначеного вище Реєстру.

3. Незрозумілою є позиція проекту щодо збереження такої форми досудового розслідування, як дізнання, виключно для розслідування кримінальних проступків (стаття 215 проекту КПК). Слід зазначити, що у главі 25 проекту, яка має визначати особливості досудового розслідування кримінальних проступків у формі дізнання, вказано, що досудове розслідування кримінальних проступків (дізнання) здійснюється згідно із загальними правилами досудового розслідування, передбаченими цим Кодексом, (тобто провадиться досудове слідство, а не дізнання), з урахуванням положень цієї Глави.

По суті ці положення відрізняються від порядку розслідування злочинів лише строками (які також можуть бути продовжені у загальному порядку (пункт 4 частини другої стаття 301)), неможливістю обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (стаття 299) та забороною проведення негласних слідчих (розшукових) дій (стаття 300).

4. Основною фігурою досудового розслідування відповідно до проекту є державний обвинувач в особі прокурора. Втім, проектом КПК (попри те, що прокуратура за проектом начебто позбавляється права провадити досудове слідство) прокурору пропонується надати занадто широкі повноваження. Зокрема, прокурори мають стати процесуальними керівниками справи, тобто не тільки наглядати за процесом, а й відповідати за ефективне слідство.

Проте, повноваження прокурора, які отримали назву "процесуального керівництва слідством" та передбачені частиною другою статті 36 проекту КПК (доручати органу досудового розслідування проведення досудового розслідування; доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках – особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному цим Кодексом тощо), по суті є нічим іншим, як засобами здійснення кримінального переслідування. Але при цьому не враховано, що Конституція України не покладає на органи прокуратури здійснення функції кримінального переслідування на етапі досудового слідства. Так, пунктом 3 статті 121 Конституції України визначається, що на прокуратуру покладається лише обов’язок нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Вказане свідчить про те, що концепція проекту нового КПК щодо функції та повноважень прокурора на досудовому слідстві не відповідає положенням Конституції України і не може бути прийнятною, оскільки невирішеним залишається питання відокремлення функції кримінального переслідування від функції нагляду за законністю проведення досудового розслідування.

5. Не менш спірним є передбачений положеннями проекту процесуальний статус слідчого. Зокрема, не дивлячись на відносну самостійність слідчого (як це випливає із приписів частини п’ятої статті 40 проекту КПК) він має виконувати доручення та вказівки одночасно як державного обвинувача, так і керівника органу досудового розслідування. Таке звуження повноважень слідчого та обмеження його самостійності у прийнятті процесуальних рішень призведе до значного затягування досудового розслідування, оскіль ки для того, щоб вчинити більшість процесуальних дій, він повинен буде отримати дозвіл або повідомити про вчинення відповідної дії.

Окрім того, за невиконання слідчим вказівок прокурора проектом пропонується встановити кримінальну відповідальність слідчого, доповнивши КК України новою статтею 381-1 (підпункт 3.4. розділу Х "Прикінцеві положення" проекту КПК). Враховуючи це, навряд чи можна взагалі говорити про будь-яку самостійність слідчого у кримінальному провадженні.

6. Необґрунтованим, на наш погляд, є різке розширення у проекті переліку злочинів, кримінальне провадження щодо яких може бути розпочате не інакше як за заявою потерпілого (у проекті це має назву “провадження у формі приватного обвинувачення”). Статтею 477 проекту передбачено більше 50 складів таких злочинів, до яких, окрім іншого, відносяться: умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, у тому числі й за обтяжуючих обставин (стаття 122 КК України); свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (частина перша статті 130 КК України); незаконне проведення дослідів над людиною (частина перша статті 142 КК України); зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153-155 КК України (частина друга статті 152 КК України), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (частина перша статті 153 КК України) та ін. До того ж зазначений перелік чомусь "розбивається" на три відокремлені блоки, що жодним чином не впливає на порядок розслідування чи судового розгляду відповідних категорій справ.

У законопроекті не враховано, що більшість із зазначених вище діянь є злочинами середньої тяжкості, або навіть тяжкими (наприклад, передбачений частиною другою статті 152 КК України). На наш погляд, включення до вказаного переліку тяжких злочинів взагалі є неприпустимим.

До того ж, зі змісту законопроекту не зрозуміло, як бути, якщо у справі є два і більше потерпілих, і один з них бажає, а інші не бажають звертатись до органів досудового розслідування; яким чином має діяти слідчий, якщо у справі є двоє і більше обвинувачених, і потерпілий бажає порушити справу стосовно одного з них, а стосовно інших – ні; чи може бути визнано дійсною повторну подачу заяви після того, як вона була відізвана тощо.

Крім того, порядок кримінального провадження у формі приватного обвинувачення у проекті КПК майже не врегульовується. Виходячи зі змісту проекту єдиною відмінністю таких категорій справ є те, що досудове розслідування по ним розпочинається лише за заявою потерпілого (стаття 477), а відкликання такої заяви є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (пункт 7 частини першої статті 284). У такому випадку логічно виникає питання: який сенс виділяти таку кількість складів злочинів для так званого "приватного обвинувачення", якщо досудове розслідування і судовий розгляд таких справ майже нічим не відрізняється від "публічного обвинувачення" (для порівняння можна зазначити, що за чинним КПК (частина перша статті 27) у таких справах не провадяться дізнання і судове слідство)?

Враховуючи викладене вважаємо, що пропонований проектом КПК інститут “приватного обвинувачення” потребує суттєвого концептуального перегляду.