Розрізняють істинне утоплення, асфіктичне та синкопальне.

Істинне утоплення виникає при потраплянні води в трахею, бронхи й альвео­ли. Як правило, в потопельника виникає сильне нервове збудження; він витрачає колосальну енергію, щоб протистояти стихії і врятувати собі життя. Роблячи гли­бокі вдихи під час цієї боротьби, потопельник разом з повітрям заковтує якусь кі­лькість води, що порушує ритмічність дихання і збільшує масу тіла. Коли сили пос­траждалого виснажуються, він занурюється у воду й затримує дихання. При цьому в крові швидко накопичується вуглекислота, яка є специфічним подразником диха­льного центру. Настає втрата свідомості, і потопельник протягом кількох хвилин здійснює глибокі дихальні рухи під водою. У результаті, в легені потрапляє вода, пісок чи намул, з них частково витісняється повітря. Рівень вуглекислоти в крові ще більше підвищується, настає повторна затримка дихання, а потім глибокі вдихи передсмертні протягом 30-40 с.

Істинне утеплення у прісній чи солоній воді дещо відрізняється.

При проникненні в легені прісна вода швидко всмоктується в кров, тому що концентрація солей у прісній воді набагато нижча, ніж у крові. Це сприяє розрі­дженню крові, збільшенню її об'єму і руйнуванню еритроцитів. Іноді розвивається набряк легенів. Утворюється значна кількість стійкої рожевої піни. Функція крово­обігу припиняється у результаті зупинки серця.

При втопленні в морській воді рідка частина крові разом з білками, навпаки, проникає з кровоносних судин у альвеоли, що зумовлено вищою концентрацією солей у морській воді, ніж у крові. Це призводить до згущення крові, накопичення рідини в альвеолах, їх розтягнення. Утворюється стійка біла піна. Різко порушуєть­ся газообмін, виникає зупинка серця.

Виділяють три періоди утоплення:

1. Початковий. Частіше всього тонуча людина на протязі деякого часу робить не координовані різкі рухи, прагнучи утриматись на воді. Якщо за цей час постраждалому не надана допомога, настає перевтомлення м’язів і він опускається на дно. Звичайно доросла людина затримує дихання на 30-60 сек. Дихальна затримка призводить до накопичення у крові СО2, що веде до збудження дихального центру і появи самовільних дихальних спазмів під водою. Потрапивши в дихальні шляхи, вода викликає рефлекторний спазм гортані.

2. Агональний. Гіпоксія посилюється, втрачається свідомість. Дихання відновлюється на деякий час, і вода через трахею і бронхи вливається в альвеоли. З’являється різкий ціаноз (посиніння) шкіри та слизових оболонок, набухають вени шиї та кінцівок, з рота і носа виділяється рожева піна.

3. Клінічна смерть. Зупинка серцевої діяльності.

Асфіктичне утоплення виникає в результаті рефлекторної зупинки дихання або спазму голосової щілини. Виникає при ударі головою чи животом об воду, емоційному стресі. Вода в легені не потрапляє, проте у значній кількості заковту­ється у шлунок.

Асфіктичний тип утоплення, або сухе утоплення, має місце при різкому гальмуванні центральної нервової системи, яке виникає під впливом алкогольної інтоксикації, епілептичного нападу, струсу головного мозку, переломі кісток черепа, шийного відділу хребта та з інших причин. В цих випадках постраждалий опускається на дно, швидко втрачаючи свідомість. У відповідь на проникання невеликої кількості води у верхні дихальні шляхи розвивається спазм гортані, при цьому у легені потрапляє невелика кількість рідини. Головна причина утоплення – відсутність доступу повітря в легені, одночасно з цим потерпілий ковтає велику кількість води. Таких потерпілих також називають “синіми”, хоча ціаноз у них виражений в меншій мірі, ніж при істинному утопленні.

Асфіктичне утоплення має короткий початковий період, що швидко змінюється агональним періодом з настанням клінічної смерті.

Синкопальне утоплення характеризується рефлекторною зупинкою серця у зв’язку зі значним емоційним шоком (наприклад падіння з висоти), зануренням у дуже холодну воду.

Характеризується рефлекторною зупинкою дихання та серцевої діяльності. Частіше синкопальний тип утоплення зустрічається у жінок та дітей під впливом різкого раптового охолодження (гідрошок), сильного емоційного потрясіння. Виникає захисна рефлекторна реакція, яка проявляється спазмом м’язів гортані, зупинкою дихання та серцевої діяльності. У зв’язку зі спазмом капілярів шкіри, потерпілі мають бліде забарвлення шкіри, їх називають “білими” утопленими. Легені не встигають заповнитися водою, при цьому в них не спостерігається виділення рожевої піни із верхніх дихальних шляхів. Цей тип утоплення найбільш перспективний з точку зору можливості повернення постраждалого до життя при проведенні реанімаційних заходів.

Отже, характерною ознакою істинного утоплення є синюшність тіла постраждалого з рожевою (при втопленні у прісній воді) або білою (при втопленні в морсь­кій воді) піною. При асфіктичному втопленні постраждалий так само синюшний, проте піни з рота не буде. При синкопальному втопленні постраждалий, як прави­ло, блідий. Останні два різновиди втоплень є найсприятливішими для оживлення.

При всіх видах утоплення перш за все порушуються функції кори головного мозку. Послідовність зупинки дихання та серцевої дільності різна, при істинному утопленні первинно настає зупинка серцевої діяльності, при асфіктичному – зупинка дихання, при синкопальному – обидві функції втрачаються майже одночасно. Ці механізми мають велике значення для успішного проведення реанімації.