Латинська Америка наприкінці XX ст. - початку XXI ст.

 

Якщо у 80-ті роки в Латинській Америці ще тільки позначився відхід від моделі державного капіталізму і почалося впровадження відкритої економіки, то в 90-ті цей процес прискорився.

 

Середньорічні темпи зростання виробництва по регіону в 1991 — 1998 pp. сягнули 3,3 %. Спала інфляційна хвиля. Показник інфляції по регіону за 1998 р. становив 10 %. А в Аргентині та Бразилії був зведений до мінімуму — відповідно 1 % і 2,6 %. Країнам Латинської Америки у 90-х роках удалося здійснити великомасштабну реструктуризацію, домогтися списання зовнішніх боргів, що зменшило тиск на економіку. Піднесенню виробництва сприяли також політика жорсткої економії і масовий приплив зарубіжних інвестицій. У 1996 р. вони становили 62 млрд. дол., — майже у п'ять разів більше, ніж у 1990 р. Важливе значення мало також збільшення латиноамериканського експорту: з 1986 по 1996 р. його обсяг зріс зі 137 млрд. до 494 млрд. дол. Понад 60 млрд. дол. у 1990— 1995 pp. дала приватизація державної власності.

 

Процес втягнення латиноамериканського субконтиненту в ринкову економіку був настільки стрімким і всезагальним, що навіть соціалістична Куба після краху комунізму у Східній Європі зазнала його впливу. У 1993 р. уряд Фіделя Кастро дозволив дрібне приватне виробництво, вільне володіння валютою й селянські ринки. Однак домогтися серйозних успіхів шляхом поєднання деяких механізмів вільного ринку з недоторканністю комуністичної ідеології не вдалося. Рівень життя населення не підвищився, карткова система залишилася.

 

Деякий спад, що намітився у виробництві в останні роки минулого століття, латиноамериканці пов'язують з фінансовими кризами другої половини 1997 р. в Азійсько-Тихоокеанському регіоні та Росії (1998).

 

Успіхи економічного розвитку латиноамериканського субконтиненту у 90-х роках значною мірою зумовлені подальшим розвитком американської інтеграції. У 1994 р. на форумі 34 держав Північної, Центральної і Південної Америки та Карібського басейну ухвалено рішення про створення у 2005 р. зони вільної торгівлі всієї Західної півкулі — Американської асоціації вільної торгівлі (АЛКА). На той час у плані інтеграційного процесу найбільш ефективно діяли НАФТА і МЕРКОСУР (Південноамериканський спільний ринок), створений 26 березня 1991 p., як регіональне економічне об'єднання внаслідок підписання Асунсьйонського договору між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм і Уругваєм. Договір гарантував вільне пересування капіталів, активів, послуг і людей, скасування мит для його учасників і запровадження спільного митного тарифу для третіх країн. МЕРКОСУР охопив 70 % території Південної Америки з населенням понад 200 млн. чол. і ВВП близько 900 млрд. дол. З 1991 по 1996 р. обсяг торгівлі усередині блоку збільшився у чотири рази (з 4,1 млрд. до 15 млрд. дол.).

 

У 1996 р. до МЕРКОСУР на правах асоційованого члена приєдналися Чилі та Болівія. Поступова ліквідація митних бар'єрів, регламентація торговельних відносин, принцип рівноправного партнерства, акцент на економічну та політичну самостійність — все це приваблювало в МЕРКОСУР нових потенційних учасників. Особливо важливе значення мало прийняття політичної резолюції, згідно з якою повага до демократичних інститутів проголошувалася необхідною умовою участі в МЕРКОСУР. У квітні 1996 р. спільними зусиллями демократично налаштованих політиків Бразилії і Мексики вдалося запобігти військовому переворотові Ліно Ов'єдо у Парагваї. У 1997 р. загальний рівень зростання виробництва у країнах-учасницях МЕРКОСУР становив 4,1 %, а рівень інфляції знизився до 10 %.

 

У грудні 1995 р. було підписано договір про лібералізацію торгівлі між МЕРКОСУР і країнами ЄС. На Західну Європу припадає 30 % експорту МЕРКОСУР.

 

Свідченням подальшого зростання ролі МЕРКОСУР у розвитку нового, демократичного етапу інтеграції стало прийняття у квітні 1997 р. країнами так званої андської групи (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Болівія) у болівійському місті Сукре спеціального «Акта Сукре». Андське співтовариство заявило про свій намір найближчим часом (кінець 1998 р.) підписати угоду про єдину зону вільної торгівлі з МЕРКОСУР.

 

Розширення і зміцнення МЕРКОСУР як об'єднавчого ядра майбутньої латиноамериканської інтеграції не влаштовує США. Сполученим Штатам невигідно мати такого серйозного конкурента. Звідси особлива заінтересованість у якнайшвидшому створенні АЛКА. На відміну від США країни МЕРКОСУР виступають за поетапний, повільний процес з метою подальшого зміцнення своєї індустрії і реалізації можливостей конкурувати зі США і Канадою. Тут ураховується також досвід минулого. Так, на початку 50-х років валовий продукт США і Канади у десять разів перевищував сукупний продукт країн Латинської Америки і Карибського регіону, а сьогодні це співвідношення виражається як 3:1.

 

Загальний спад економічної активності у світі, викликаний як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками, негативно вплинув на економіку країн Латинської Америки, зорієнтовану на зовнішній ринок. Це проявилося в економічному застої в одних і падінні виробництва в інших країнах, у зростанні заборгованості, яка в 2002 р. сягнула 850 млрд. дол., у кризі платоспроможності, що загострилася в 2002 р. Погіршення економічної кон'юнктури призвело до соціальних негараздів і заворушень у ряді країн. Зокрема, 19—20 грудня 2001 р. відбулися масові виступи в Аргентині. У квітні 2002 р. двома подіями — державним переворотом і контрпереворотом — почалися масові протести широкої громадськості Венесуели проти авторитарного правління президента Уго Чавеса, які з початку грудня 2002 р. переросли у загальнонаціональний безстроковий страйк. Припинили роботу багато підприємств. Завмерла нафтова галузь, що негативно відбилося на світовому ринкові енергоносіїв. Загалом країни регіону можна згрупувати у чотири категорії:

країни з високими шансами стійкого зростання;

країни, в яких перспективи розвитку в цілому сприятливі, але є серйозні проблеми;

країни, що стикаються з серйозними ризиками;

країни, де в середньотерміновому плані дуже ймовірна політична або економічна криза.

Демократизація економіки кардинально вплинула на політичний розвиток латиноамериканського регіону. У 90-ті роки поглибився перехід від авторитаризму до демократії. Наприкінці 80-х — у 90-х роках набули чинності нові конституції у Бразилії (1988), Колумбії (1991), Парагваї (1992), Перу (1993), Аргентині (1994), Уругваї (1997), Еквадорі (1998), Венесуелі (1999), внесені суттєві поправки до Основних законів Болівії (1994), Нікарагуа (1995, 2000), Бразилії (1997) і Мексики (протягом останнього десятиріччя). Усюди збережено посади президентів, проте їхні повноваження значно урізані. Лише в Перу та Венесуелі конституційні реформи надали президентам фактично необмежену владу. У багатьох країнах спрощено механізм імпічменту президента, обмежено термін перебування на президентській посаді. Особлива увага приділена дотриманню прав людини. Нові конституції сприяли розвиткові багатопартійності й політичного плюралізму, дали можливість активніше використовувати елементи прямої демократії — плебісцити і референдуми, право на законодавчу ініціативу. Гілки влади стали більш збалансованими. Проведені реформи скрізь підтвердили або запровадили принцип прямих виборів губернаторів і мерів, забезпечили суттєву децентралізацію місцевих органів влади.

 

Примітним явищем у політичному житті стала зміна характеру взаємовідносин цивільної влади і армії. Відомо, що аж до початку 90-х років у країнах Центральної Америки цивільні уряди існували лише де-юре, а військові контролювали ситуацію і в будь-який час могли натиснути на гачок. Сьогодні така ситуація зберігається лише в Парагваї. Вагомою групою тиску під час прийняття політичних рішень залишається армія Чилі, збройні сили Колумбії і Перу також відіграють певну роль у політиці. На прийняття політичних рішень впливають військові Бразилії та Аргентини. Цивільному контролю підлягає лише армія Мексики. Таким чином, проблеми взаємовідносин між арміями і суспільствами ще далеко не вирішені, проте вектор їх розвитку визначений.

 

Загалом, у Латинській Америці визріли і дедалі відчутніше виявляють себе ті економічні, політичні та правові інститути, які сприяють демократизації і європеїзації субконтиненту.

 

Сьогодні в більшості країн Латинської Америки встановлені демократичні режими, що робить країни регіону більш привабливими партнерам в очах західних країн. Але при цьому багато країн зіткнулися з певними проблемами, які викликані деякою нестабільністю політичної системи, коливаннями економічних показників, зростанням бідності, наркотрафіку та загального зростання злочинності.

 

На сьогоднішній день більш ніж в половині країн Латинської Америки (якщо бути точніше, в чотирнадцяти) при владі перебувають політики лівої орієнтації. Багато дослідників відзначають, що в ліві рухи в Латинській Америці за змістом і напрямком своєї діяльності відрізняються від східних та західноєвропейських аналогів, де ліві партії, звичайно, присутні в політиці, але не є визначальними. За одинадцять років - з 1998-го - по 2009-й роки в чотирнадцяти країнах Латинської Америки (у Венесуелі - тричі, Бразилії, Чилі, Аргентині - двічі, Уругваї, Болівії, Еквадорі, Нікарагуа, Перу, Коста-Ріці, Панамі, Гватемалі, Парагваї, Сальвадорі) до влади приходять ліві уряди, причому демократичним, конституційним шляхом.

 

Умовно лівий рух в Латинській Америці можна розділити на три групи. По-перше, це так звані «ліві фундаменталісти» (асоціюються глобалізацію з імперіалізмом, які висувають гасла «фронтального зіткнення»). По-друге, це «ліві популісти», для яких найбільш за все важливі відносини з електоратом і завойована ними верховна влада. Прикладами є режими У. Чавеса в Венесуелі, Е. Моралеса в Болівії. Третя група представлена ​​«лівими реформаторами» (або помірними лівими), які не йдуть на «фронтальний розрив» з правими консерваторами, приймають економічний неолібералізм, хоча і визнають його обмеженість в соціальній сфері, але одночасно роблять кроки на шляху викорінення бідності і «соціальної виключеності». Втіленням даного різновиду лівих називають правлячу в Бразилії Партію трудящих, правлячий в Чилі міжпартійний блок «Консертасьон», уряду Н. Кіршнера в Аргентині і Т. Васкеса в Уругваї.

 

У 2005 р. Венесуела і Куба оголосили про створення інтеграційного проекту, що отримав назву "Боліваріанська альтернатива для Латинської Америки" (АЛБА), який позиціонується як ідеологічна альтернатива Американської зони вільної торгівлі. У 2006 р. після приходу до влади Ево Моралеса до проекту приєдналася Болівія. Сьогодні до неї входять Венесуела, Куба, Болівія, Гондурас, Нікарагуа і Домініканська республіка, а також Еквадор (має статус спостерігача).

 

АЛБА кладе в основу своєї діяльності принцип "кооперативних переваг", який протиставляється концепції "порівняльних переваг". Модель "кооперативних переваг" передбачає усунення нерівності у розвитку через різні компенсаційні механізми. Так Венесуела поставляє Кубі нафту за зниженими цінами (також як і багатьом іншим країнам Карибського басейну), а Куба в свою чергу розгорнула у Венесуелі сотні безкоштовних медичних установ, у тому числі обладнаних самим передовим медичним обладнанням. У грудні 2008 р. міністри фінансів країн-членів АЛБА зробили перші кроки зі створення єдиної валютної зони (сукре) в регіоні (рішення про її запровадження було ухвалене 26 листопада в Каракасі учасниками третього позачергового саміту країн-членів АЛБА для протидії фінансовій кризі). Учасники АЛБА розраховують використовувати сукре для реалізації спільних економічних проектів, порятунку від доларової залежності.

 

Відносини зі Сполученими Штатами зберігають своє пріоритетне значення для країн латиноамериканського регіону. США залишаються головним торговельним партнером, експорт товарів з США складає 150 млрд. доларів на рік. США також займають провідне місце за розмірами інвестицій.

 

Однак можна відзначити деяку протидію американському курсу. Перш за все, воно виходить з Куби, Венесуели і Болівії. Сьогодні в латиноамериканських країнах розуміють, що побудова «соціальної економіки», для чого і здійснюється так званий «лівий поворот», підсилить позиції регіону в світі і допоможе перетворитися в одного з великих лідерів нового багатополярного світу, що прагне узгодити власні інтереси з глобальними без ущемлення тих або інших. Для того, щоб дистанціюватися в деяких питаннях від думки США країни регіону прагнуть зміцнити свої економічні та політичні зв'язки з такими країнами, як Китай, Росія, Індія, Японія та іншими країнами. Однак, з того, з ким латиноамериканські країни намагаються поліпшити свої зв'язки, так само можна судити про ступінь впливу США на країну. Так, наприклад, Венесуела, де проводиться відкрита антиамериканська політика, налагоджує свої відносини в першу чергу з Росією і Китаєм, які так само відомі своїми розбіжностями з США по багатьох питаннях.

 

Однак країни Латинської Америки поки не можуть повністю відмовитися від допомоги, що надається США, нехай і на нерівноправних умовах. Швидше за все, в найближчі декілька років повна незалежність країн Латинської Америки від зовнішньої політики США досягнута не буде. За перше десятиліття XXI століття відбулися помітні зрушення у відносинах між країнами Латинської Америки і їх колишньою метрополією, вони досягли значного рівня й утворили автономний напрямок у зовнішньополітичній діяльності, як Іспанії, так і великої групи латиноамериканських країн. Розвитку відносин сприяли їхні взаємні інтереси, а також ряд таких причин, як культурно-історичні традиції, спільність релігії і мови.

 

 

 

Латинська Америка