Мистецтво законодавства…полягає в тому, щоб зорієнтувати людей на такі дії, які ведуть до суспільного благополуччя”. Є. Бентам.

Ще у 1875 р. французький учений Кондорсе (1743-1791) написав працю “Досвід про застосування аналізу до ймовірності ухвалення постанов більшістю голосів”. У ній він намагається визначити процедуру голосування, що найімовірніше забезпечить “правильний” результат. Застосований метод привів Кондорсе до відкриття, яке створило, майже через двісті років по його смерті, цілком нову дисципліну – соціальний вибір. То було відкриття циклів пов’язаних із правиломбільшості: коли є принаймні три виборці та принаймні три варіанти вибору, завжди є можливість, що вибір А візьме гору більшістю голосів над вибором В, вибір В – над вибором С, а вибір С – над вибором А, і це все водночас. Кондорсе запропонував способи визначити того, кого він вважав за “справжнього” переможця, більшістю голосів, байдуже, утворюється чи не утворюється цикл із переможних варіантів вибору. (т. зв. Переможець за Кондорсе). Кондорсе написав проект конституції для Франції, і цей документ утілював його ідеальні процедури голосування. Завдяки своїй дружбі з Т. Джефферсоном він намагався також вплинути на процес формування американської конституції. Разом з Т. Джефферсоном він поділяв віру в удосконалюваність людства й застосовність наукового методу до розв’язки політичних проблем. Крім того Т. Джефферсон запровадив систему пропорційного розподілу кількості місць у Палаті представників між усіма штатами після кожного перепису населення, яку застосовували до перепису 1830 р. і яка з погляду математики є точною копією системи пропорційного представництва д’Ондта (т.зв. метод Джефферсона). Французький учений, перший дослідник електоральної географії А. Зігфрид (1875-1959) відомий своїми надзвичайно докладними екологічними дослідженнями зв’язку географічних і політичних параметрів. Через великий обсяг обчислень і труднощі уникнення “екологічних помилок” у нього практично не було англомовних послідовників. Однак з появою складних статистичних методів і потужних комп’ютерів інтерес до електоральної географії відновився, а екологічна пов’язаність, використана належним чином, може стати джерелом цінної інформації про географічні та хронологічні області, де отримати дані шляхом соціологічного опитування громадської думки неможливо. Американський політолог В. О. Кі(1908-1963) відомий завдяки своїй праці “Південна політика” (1949) – найкращій праці в традиціях електоральної географії, що була видана в США. Згодом він кинув виклик американській системі голосування на основі партійної ідентифікації на користь голосування залежного від порушених питань та ретроспективного голосування. У 1951 р. побачила світ відома праця М. Дюверже ”Політичні партії” у якій він крім іншого сформулював гіпотезу про взаємозвязок виборчої та партійної систем, яка отримала в науці назву ”соціологічний закон Дюверже”. У 1960 р. вийшла колективна монографія співробітників Центру досліджень громадської думки Мічиганського університету під назвою “Американський виборець”, у якій подано комплексний аналіз ставлення американських громадян до виборів.Ретельно проведене дослідження президентських виборів в США 1952 і 1956 рр. дозволило їм виділити ряд характерних рис, притаманних американським виборцям. Наступною, не менш класичною стала книга “Вибори та політичний порядок”. “Парадигма Мічигана” дала початок одному з напрямів політичних досліджень у 60-х рр. У цих дослідженнях сім’я постає як основна сфера формування політичного світогляду громадян, а його формування в ранньому віці сприяє збереженню загальної рівноваги системи. Проте в новому дослідженні “Трансформації американських виборців”, проведеному американськими вченими під керівництвом С. Верби, висновки, зроблені Мічиганськими дослідниками, були значно скореговані. Вони засвідчили значне зростання ідеологічної культури у поглядах виборців, перевагу кандидатам, а не їхнім програмам, зростання тенденції до “розброду в рядах прихильників”, особливо молодих. Ні соціальний стан, ані належність до певного соціального класу,- як засвідчили дослідження,- не дозволяють чітко прогнозувати розподіл голосів сучасних виборців. Нові дослідження поведінки виборців чітко вказують на повільну ерозію факторів, які здавалося б, з найбільшою точністю давали змогу прогнозувати поведінку виборців. Сучасні дослідження показують також, що деякі драматичні події (революції, кризи) можуть перемістити соціологічні центри ваги і визначити нові політичні обриси. У 1985 р. у Франції вийшла колективна монографія “Пояснення виборів”, у якій був зібраний багатий досвід французької соціології з проблем виборів, починаючи з А. Зігфрида та його послідовника Ф. Гогеля, які й заклали основи виборчої соціології. У своїй статті “Чи стає французький виборець індивідуалістом” Ж. Лаво закликає дослідників політичних виборів до самокритики. На його думку, їх дослідження надто об’єктивістські: цікавлячись вони більше колективними, ніж індивідуальними питаннями, виборами загалом, а не виборцями, не може, по-справжньому зрозуміти індивідуальні раціональні мотиви, на яких ґрунтується голосування; є послідовно нормативною: визнаючи “хитких”, “нерішучих” чи “нестійких” виборців, які не хочуть приєднуватися до жодної групи чи партії або швидко переорієнтовуються, вони тим самим приховано засуджують поведінку інакомислячих чи просто непостійність на виборах; їх дослідження є також суперечливими: пропагуючи в залежності від кон’юнктури чи то ідею “попереджувального голосування”, чи то ідею “голосування на знак протесту”, чи “голосування–санкції”, вони дають зрозуміти, що виборець більш компетентний, ніж здається, і здатний навіть на більш-менш виважений і раціональний вибір. Ми не можемо просто пояснити сучасні преференції виборців, не аналізуючи дані про розбіжності в утворенні партій і альтернатив, що пропонуються електорату до і після розширення виборчого права. Щоб розуміти сучасні преференції виборців в різних країнах, недостатньо просто проаналізувати сучасні проблеми та соціокультурні структури, набагато важливіше повернутися до етапу початкового формування партійних альтернатив і проаналізувати взаємодію між історично сформованими центрами ідентифікації та наступними змінами в структурних умовах вибору. Завдання псефології, крім іншого, полягає в побудові реалістичної моделі, яка пояснює формування різноманітних систем “пакетів” у політичних системах з різним соціо-економічним розвитком, а також у зборі інформації про варіанти альтернатив для поточної електоральної поведінки. Для цього вона послуговується широким спектром як кількісних так і якісних методів.З метою перевірки емпіричних теорій та гіпотез псефологи вдаються до найрізноманітніших джерел: до таких насамперед якісних даних, як документи, неструктуровані опитування та спостереження учасників, а також до таких передусім кількісних даних, як отримані в результаті вивчення громадської думки та аналізу сукупних статистичних даних за результатами виборів, переписів, статистичного порівняння різних країн і т. ін. Хоча майже немає сумнівів, що кількісні методи посприяли дослідженням політичних виборів, лунала й критика, спрямована проти надмірного ентузіазму з приводу використання їх (мовляв, надання кількісної форми стає самодостатнім), проти ототожнення отриманих результатів із результатами наукових експериментів (адже хибно застосовувати методи природничих наук до соціальних даних) і проти надмірного наголосу на цифрах коштом пояснення. Така критика спонукала декого до стриманого та обмеженого використання кількісних методів. А тому щораз більшого поширення отримали якісні методи дослідження, скажімо, робота з фокусною групою, інтерв’ю з представниками еліти; порівнянні невеликої кількості випадків, як-от виборчих систем ряду держав; аналізі змісту написаних текстів. В усіх цих випадках дослідники, свідомо прагнучи здійснювати якісні дослідження, намагаються відрізнити свої зусилля від того, що вони вважають за звичайні вигадки. Їхньою Біблією стала книжка Г. Кінга, Р. К’єгена і С. Верби “Проектування соціальних досліджень: наукові висновки в якісних дослідженнях”. У 1952 р. Р. Б. Макалем для позначення науки про вибори запропонував термін “псефологія”. Цей термін походить від грецького слова psephos – камінчика, який кидали до тієї або тієї урни під час голосування в демократичних Афінах. Щоправда в сучасній політичній науці більшого поширення отримала назва – виборча соціологія. Виникає вона як результат нагальної необхідності вивчення явищ, що визначають характер процесів, які супроводжують вибори, а також для вирішення проблем, пов’язаних із виборами. Головним завданням науки є аналіз результатів проведеного голосування (включаючи утримання від участі у виборах). Вона постає як самостійна наука, а не як перелік статистичних даних; її цікавить більше загальна система голосування; основною метою цієї науки є докладне вивчення “виборчої поведінки”. Псефологія об’єднала в собі теоретичні й методологічні надбання таких дисциплін, як історія, географія, і, особливо, загальна соціологія. Одночасно псефологія дуже тісно срівпрацює з такими спеціальними політологічними дисциплінами як партологія (вчення про політичні партії), герменевтика (вчення про аналіз текстів), єрестетика (наука про маніпуляції), іконіка (наука про формування іміджу), ПР (наука про зв’язки з громадськістю) та іншими. У ХХ ст. у цій галузі було відзначено чимало досягнень, виникли національні та інтернаціональні школи та потужні дослідницькі центри, сформовані солідні архіви електоральної статистики та результатів соціологічних опитувань. Цьому значною мірою сприяла велика практична значимість результатів електоральних досліджень, які відкривали широкі можливості для пояснення поведінки виборців та прогнозування результатів виборів. Особливо актуальними дослідження політичних виборів та виборчих систем є для перехідних суспільств до числа яких відноситься й Україна. Сподіваюсь, що дана книга дасть можливість певною мірою ліквідувати прогалину, яка сьогодні намітилась у цій галузі політичних досліджень. Книга розрахована на професійних політиків, державних службовців та працівників органів місцевого самоврядування, журналістів, членів громадсько-політичних об’єднань, студентів вузів, усіх, хто цікавиться політикою.

Ю. Шведа – доцент кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка, [email protected]