Кантіанський переворот у гносеології. Вихідні принципи “Критики чистого розуму” І.Канта.

У творчості великого німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1804) виділяють два періоди:

1) Докритичний період. У цей час Кант знаходився під впливом філософії Лойбніца. Він був переконаний, що розум здатний осягти закономірності природи, підтверджуючи це створеною космогонічною гіпотезою і теорісю припливів і відпливів, відповідно до якої перво- начальний стан всесвіту уявлявся як хаотична хмара різноманітних матеріальних часток.

І) Критичний період. І. Кант піддав критичному аналізу а трьох своїх знаменитих працях — «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності судження» — основні пізнавальні здібності людської душі. Вчений формулюс питання, які виражають направленість пізнавальної діяльності, духовних інтересів людини: «Що я можу знати?» (метафізика, тобто філософія); «Що мені слід робити?» (мораль); «На що я можу сподіватись?» (релігія); «Що таке людина?» (антропологія).

Філософську систему Канта часто називають трансцендентальним ідеалізмом. Кант не стверджує, що ідеї діють, створюють світ, він лише підкреслює свосрідну природу наукових ідеалізацій.

Філософську систему Канта називають також критичним ідеалізмом, оскільки, на його думку, філософія є формою критики. Однак І. Кант не стільки просто критикує, скільки з'ясовує межі розуму, здатності судження, волі.

У «Критиці чистого розуму» І. Кант дійшов висновку, що наші знання узгоджуються не з навколишнім світом, а з нашими пізнавальними можливостями. Тому ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а в тому вигляді, в якому його пізнання доступно нашому розуму. І. Кант розмірновус приблизно так. Сам по собі чистий розум, абстрактне мислення не здатне дійти остаточної думки щодо основоположних ідей про Бога, світ, людську душу, тому що неодмінно заплутається в аитиноміях — протиріччях. Наприклад, буде без кінця наводити аргументи «за» І «проти» безсмертя душі, Тому, звичайно, розум має звернутися по

Філософська система Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770- 1831) — найрозлогіша система в історії західної філософії, виходячи з єдиного принципу, Г. Гегель зумів пояснити і природу, і суспільство, і людське мислення. Гегелем написані «Наука логіки», «Філософія ' природи», «Філософія духу». Ці твори становлять «енциклопедію філософських наук».

Філософська система Г. Гегеля отримала назву «абсолютного Ідеалізму». вона була ідеалістичною, адже вихідне Начало Гегеля — Розум — є ідеальним, і абсолютним, що випливає з прагнення охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям.

Спершу сама по собі Абсолютна ідея — це лише неаизначена інтуїтивна думка: «все розумне — дійсне; все дійсне — розумне», яка потребує подальшого пояснення і обґрунтування. Це самопізнання Абсолютноі ідеї розпадається на три етапи: Логіку, Філософію природи, Філософію духа.

Зазвичай логіка визначається як наука про форми і прийоми людського мислення, необхідна людині для того, щоб навчитись правильно мислити і тим самим перетворити мислення в науковий метод пізнання дійсності. Для Гегеля Логіка — це система «визначень мислення», які виражають найбільш істотне в реально існуючих речах, вона співпадає з метафізикою (як розділом філософського знання про буття). Наприк/іад, говорячи «пес», ми часто не маємо на увазі якогось конкретного собаку, однак цим поняттям ми називаємо цілий рід реальних живих істот.

Потім Абсолютна Ідея перетворюється на Природу і з'являється у вигляді кінцевих, чуттєвих і тілесних речей, відходячи при цьому від своєї початкової ідеальної сутності, вірніше, вдягається у її зовнішню матеріальну оболонку або форму. На етапі філософії природи можна спостерігати, як протікає в природі процес еволюції, перехід від нижчих рівнів організації живого до вищих, який увінчується появою людини як наділеної духом розуму істоти. Власне етапи еволюції Природи потрібні, щоб зрозуміти, що ті абстрактні поняття, які складають зміст омогу до органів чуття. Але чуттєве знання все одно має бути проаналізоване нашим розумом, точніше, нижнім його механізмом — здоровим гяуздои. Однак проблема полягає вт ому, що просіювання цієї інформації здійснюватиметься крізь сито певних уроджених механізмів, які прямо не виходять на чуття. Наприклад, через трансцендентальні форми апперцепції (сприйняття) — вроджені відчуття простору і часу. Таким чином, ми масио справу не з суто раціональним знанням, не досвідом, а з чимось середнім, штучно сконструйованим нашим розумом.

У «Критиці практичного розуму» Кант дійшов висновку, що людина «від природи» не є ані доброю, ані злою. Ступінь її моральних чеснот залежить виключно від того, якою мірою вона дослухається до вимог свого розуму.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними діями людини, у тому числі й моральними. Людська воля автономна, вона сама продукує закони своєї діяльності. Воля у своїй дії не залежить ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні волі Кант вибудовував свою концепцію моралі. Таке розуміння основ моралі було новим для філософії. До Канта філософи намагалися пояснити мораль Божою волею, установками суспільства, вимогами вродженого почуття, прагненням до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, що базуються на волі. Тільки коли вони узгоджені з веліннями розуму — імперативами, людина чинить доброчесно. Існує лише один категоричний імператив (обов'язковий для виконання за будь-яких умов) як вищий закон моралі: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі».

У «Критиці здатності судження» І. Кант спробував з'ясувати, що таке краса? Він вирішив, що об'єктивного критерію краси не існує, адже красиве від потворного людина відрізняє на підставі судження Смаку, а воно вкрай індивідуалізоване. Хоч у цьому твердженні І. Кант у цілому був правий, слід пам'ятати, що кожна епоха, кожне суспільство виховує в людини підсвідому прихильність до якихось певних стандартів краси.