Представники раціоналістичного напрямку у філософії Нового часу ставили собі за мету вирішити проблему розробки наукового методу пізнання через діяльність розуму. Раціоналісти не відкидали інформативності чуттів але уважали що: чуття дають недостовірну інформацію (наприклад зірки на небі уявляються нам дуже маленькими, тоді як насправді вони більші за Землю); дані органів чуття мусять бути проаналізовані нашим розумом, щоб претендувати на всезагальність. Рене Декарт (1596-1650) основу основ бачив у мисленні. Головним методологічним засобом, що підкреслює значущість саме мислення як елемента пізнання, виступає так звана інтелектуальна інтуїція. Все те, що викликає сумнів, тобто може бути, а може й не бути, несе в собі момент суб'єктивності і тому має бути відкинутим. Об'єктивним у такому випадку може бути щось дане безпосередньо, очевидне. Таким чином, ми здобуваємо певні основоположення, відштовхуючись від яких можемо пояснити що завгодно. Найбільш беззаперечним є лише факт власного існування, що.надає змогу мислити («Я мислю, отже я існую» — ця фраза стала лейтмотивом усієї класичної раціоналістичної філософії). Декарт формулює основні правила дедуктивного методу, пізнання від загального до конкретного:. дослідження будь-якого факту, явища, процесу необхідно починати з простого і очевидного; за допомогою виведення одиничного від загального треба одержати більш складні судження; необхідно постійно зберігати безперервний ланцюжок висновків;якщо проблема, що досліджується достатньо складна. її необхідно поділити на складові частини і кожну досліджувати за допомогою цього методу. Нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677) також виходив з переконання в тому, що з а допомогою раціональної дедукції можливе повне І всебічне пізнання навколишнього світу, однак всю пізнавальну діяльність розділяв на особливі види: Пізнання першого роду, думна або ума, що дні неправильну, помилкову інформацію про світ навколо нас. Солдат, наприклад, побачивши сліди коня на піску, негайно переходить від думки про коня до думки про вершника, далі — до думки про війну. Розум, або пізнання другого роду, за допомогою якою ми мислимо на рівні не конкретних предметів або явищ а абстрактних понять, що узагальнюють істотні властивості великих груп таких явищ. Інтуїтивне знання, що надає нам безумовно правильні відо мості про навколишній світ. Його ми успішно демонструї мір під чиї виконання математичних операцій. Готфірд Лейбніц (1646-1716) — німецький філософ і матиматик, який був переконаний в тому, що в навколишньому світі панує гармонія привнесена у світ Богом. З цієї причини, вважав Лейбніц людина, яка володіє найбільш розвиненим після Бога розумом, виявляеться здатною витягувати з нього асі найбільш загальні і достовірні істини про навколишній світ — істини розуму. За необхідної-її достовірність цих істин можна довести за допомогою трьох логічних ізаконів (закон тотожності, закон суперечності, закон достатньої основи). Ту інформацію про світ навкруги нас, яку постачає нам безпосередній почуттєвий досвід, Лейбніц називає істинами фанту, На підміну від Істин розуму, вони носять ймовірносний, а тому менш достовірний характер. Наприклад, писав Лейбніц, «Для мене не тільки (!о (посередньо ясно, що Я мислю, але так само ясно, що я мою різні думни, що Іноді я мислю про А, а іноді про В і т. п.». У цілому раціоналістичний напрям виявився таким же однобічним, як і протилежний йому емпіричний, У сучасній теорії пізнання панує думка, що пізнавальна діяльність відбувається водноча< як на емпіричному, так і на раціональному рівнях.
