Платон уважає, що матеріальний світ, який нас оточує і який ми пізнаємо своїми чуттями – це лише тінь, він похідний від світу ідей (ейдосів). Тобто матеріальний світ вторинний. Усі явища й предмети матеріального світу плинні, виникають, гинуть, змінюються, ідеї незмінні, нерухомі та вічні. Для Платона всі зміни – це зло, божественний лише спокій. Платон визнає небуття. Якщо б не було небуття, то неможливо було б помилятися: хибна думка – це думка про неіснуюче. На відміну від Парменіда, Платон уважає, що Єдине (Одно) – надбуттєве і непізнаване.
Теорія пізнання Чуттєве пізнання, предмет якого – весь матеріальний світ, виступає як вторинне, неістинне тому, що інформує нас про несправжнє буття. Справжнє, істинне пізнання, за Платоном, – це пізнання, яке проникає у світ ідей. Центр платонівської гносеології – теорія пригадування. Душа пригадує ідеї, з якими вона зустрічалася і які пізнала ще тоді, коли не поєдналася з тілом, а вільно існувала у царстві ідей. Душа безтілесна, безсмертна, вона не виникає одночасно з тілом, а існує вічно. Тіло повністю підпорядковується їй. Вона складається із трьох ієрархічно впорядкованих частин: розум, воля, потяги й чуттєвість.
Етика Платона побудована виходячи з ідеалістичного розуміння душі, її основа – усвідомлення вроджених доброчесностей. Дотримання цих доброчесностей веде до справедливості..
Держава,на думку Платона, виникла тому, що людина, індивід не може самостійно забезпечити свої головні потреби. Платон пропонує власну теорію ідеальної держави. Ідеальна держава повинна складатися із трьох соціальних груп (станів): правителі-філософи, стратеги-воїни, виробники-землероби й ремісники. Загальна доброчесність держави – справедливість. Платон віддає перевагу не індивіду, а колективу. З позиції ідеальної держави Платон класифікує існуючі державні форми на: тимократію, олігархію, демократію та тиранію.
