Повноваження Президента України щодо органу законодавчої влади

Відносини між Президентом України та Верховною Радою України, іншими словами можна назвати відносинами по розпо­ділу між ними повноважень. А сам розподіл повноважень є по­хідним від встановленої у країні форми державного правління. Встановлена в Україні президентсько-парламентська форма дер­жавного правління визначає і характер взаємних відносин між главою держави і її представницьким органом. У цих відносинах Президент України наділений досить значними повноваженнями по відношенню до парламенту. У той же час зворотній вплив не можна назвати значним.

Щодо формування Верховної Ради України Президент України конституційно наділяється правом призначення позачергових ви­борів, правом розпуску парламенту та правом вимагати скликан­ня позачергової сесії парламенту. Право вимоги позачергової се­сії взагалі не є похідним від встановленої у країні форми держав­ного правління. Це скоріше данина традиціям наділяти такими правами глав держав. В Україні не існує норми, яка б регулювала усю процедуру скликання позачергової сесії на вимогу Президента України. Її порядок передбачений ч. 2 ст. 83 Конституції України, де сказано, що «позачергові сесії Верховної Ради України, із за­значенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України, на вимогу Президента України або на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційно­го складу Верховної Ради України».

Право Президента України вимагати скликання позачергової сесії не можна вважатися досить значним, яке тяжіє над пар­ламентом. Таке ж право мають і президенти у інших республі­ках. Наприклад, ст. 39 Конституції ФРН наділяє Президента ФРН правом «вимагати від Президента Бундестагу достроково­го скликання його сесій» [13, с. 171]; ч. 5 ст. 95 Конституції Республіки Білорусь встановлює, що «Палата Представників, Рада Республіки у випадку особливої необхідності скликаються на позачергову сесію за ініціативою Президента». Президент Грузії, крім права скликання позачергової сесії в період між сесіями має право скликати позачергове засідання в період роботи чергової се­сії (ч. 2 ст. 61 Конституції) на вимогу Голови парламенту, не мен­ше 1/4 членів парламенту чи за власною ініціативою.

Існування цього права у президентів багатьох країн поясню­ється можливістю використання президентами парламентів для прийняття відповідних потрібних президентам законів. Однак, відсутність правових норм, які мають детально регулювати пи­тання скликання позачергових сесій, є недоліком інституту прези­дентства. У цих нормах мають бути урегульовані питання: з яких питань Президент України має право вимагати скликання поза­чергових сесій; як часто; чи це право Президента є дискреційним, чи він має його узгодити попередньо з Головою Верховної Ради України тощо.

Маючи право вимагати скликання позачергової сесії, Президент України не наділений правом скликання чергової се­сії парламенту та правом відкриття першої сесії парламенту піс­ля його чергових виборів. Останні права, наприклад, закріплені за Президентом Італії (як право визначати день першого засідан­ня палат — ч. 2 ст. 87 Конституції) [11, с. 261], за Президентом Казахстану (як право «скликання першої сесії Парламенту і при­йняття присяги його депутатів народу Казахстану» (п. 2 ст. 44 Конституції). Право президентів розпускати парламент є похід­ним від форми державного правління. Це право є характерним для парламентарних та змішаних республік, де праву розпуску парламенту президентом кореспондує право висловлення парла­ментом вотуму недовіри уряду.

У випадку розпуску парламенту, Президент України призна­чає позачергові вибори до Верховної Ради України, які проводять­ся у період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення її повноважень.

На підставі матеріалів, отриманих від Адміністрації та РНБО, інших органів державної влади, що втілюють положення зако­нів у практичну площину, зокрема Генеральної прокуратури, су­дів загальної юрисдикції, Конституційного Суду України, місце­вих державних адміністрацій, глава держави має змогу узагаль­нити наявні галузеві проблеми правозастосування. Лише в прак­тичній діяльності очевидними є прогалини положень законо­давчих актів, зміст яких необхідно донести до законотворця че­рез мінімальну кількість посередників й у найкоротший термін. Безперечно, згадані органи державної влади можуть ініціювати внесення змін до законодавства через народних депутатів. Проте звернення до глави держави, враховуючи їхній конституційний зв'язок з Президентом, є більш «природними».

Глава держави має реальні важелі участі в законотворенні (ви­значає доцільність і черговість законодавчих змін, володіє апара­том, що кваліфіковано здійснює законопроектну роботу), чим забез­печує взаємозв'язок і взаємообмін між законотворчим і правозасто- совним процесом. Адміністрація спроможна планувати та прогнозу­вати законопроекти! роботи з урахуванням стану, перспектив і про­блемних питань розвитку окремих галузей народного господарства. Плани такої діяльності ґрунтуються на основі статистичних даних, наукових досліджень, концепції розвитку законодавства, перспек­тивних програм соціально-економічного розвитку держави.

Законопроекти, зініційовані Президентом, беруться на контр­оль в Управлінні з питань забезпечення зв'язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України, що сприяє проходженню законопроектів у ко­мітетах, депутатських групах і фракціях, підрозділах апарату Верховної Ради України та на пленарних засіданнях. За потреби у попередньому розгляді законопроектів на засіданнях комітетів, депутатських груп і фракцій беруть участь працівники відповід­них структурних підрозділів Адміністрації і Кабінету Міністрів України, котрі є розробниками цих документів. На пленарному засіданні законопроект представляє посадова особа, спеціально уповноважена Президентом [13, п.п. 17-19]. Отже, реалізація пра­ва законодавчої ініціативи не припиняється фактом подання за­конопроекту, доповіддю представника глави держави у головно­му комітеті чи спеціальній тимчасовій комісії з питань підготов­ки й попереднього розгляду законопроектів (у разі її створення). І це є позитивним. Представник суб'єкта права законодавчої іні­ціативи має змогу супроводжувати свій проект закону протягом всієї законодавчої процедури. Навіть на стадії другого читання за його наполяганням може проводитися обговорення відхилених го­ловним комітетом пропозицій і поправок, що стосуються окремих статей законопроекту [14, ч. 2 ст. 120].

Крім того, Президент як суб'єкт права законодавчої ініціати­ви наділений можливостями вносити проекти найважливіших за­конів, розроблених в Секретаріаті Кабінету Міністрів України, мі­ністерствах та інших центральних органах виконавчої влади, а та­кож в Національному банку України [13, абз. 2 п. 2]. Усе це свід­чить про особливий правовий статус глави держави, адже й уряд, і Національний банк України згідно з законодавством є рівноцін­ними йому суб'єктами права законодавчої ініціативи і, відповід­но, в змозі самостійно його реалізувати. Проте розроблені ними та подані від імені Президента проекти законів фактично можуть визнаватися невідкладними, що значно прискорює їхнє прохо­дження всіх стадій законодавчої процедури. Крім того, такий ста­тус законопроектів сигналізує парламентській більшості про необ­хідність їх ухвалення як таких, що здобули попередню підтрим­ку глави держави.

Для набрання чинності закон має бути промульгований Президентом, тобто підписаним протягом визначеного терміну і опублікований.

Хоча Президент України не є присутнім у сесійному залі Верховної Ради під час обговорення того чи іншого закону, од­нак право на існування кожного закону залежить від Президента України (при цьому Конституція України не встановлює винятків ні щодо самої Конституції, ні щодо Закону «Про Державний бю­джет України»), Тобто, після прийняття законопроекту Верховною Радою, він стає законом і за підписом Голови Верховної Ради України направляється Президенту України для промульгації (підписання і обнародування). Сам термін «промульгація» означає обнародування, офіційну публікацію певного закону. Водночас, як відмічає Л.Кривенко, промульгація закону включає в себе де­кілька етапів: засвідчення закону і того факту, що він прийнятий за належною процедурою, підписання закону, розпорядження про його опублікування і виконання [12, с. 40]. Загальний термін під­писання і оприлюднення закону Президентом України становить 15 днів (для прикладу, у Греції — ЗО днів, у США — 10 днів). Скорочений термін промульгації закону щодо якого подолано пар­ламентом вето Президента становить в Україні 10 днів. Оскільки між парламентом і Президентом України виникали конфлікти з приводу підписання і оприлюднення законів, Конституційний Суд України своїм рішенням № 11-рп/98 від 7.07.1998 року ви­значив порядок перебігу 10-ти і 15-ти денного строку, передбаче­ного для підписання направленого Президенту України закону.

Крім промульгації закону, впродовж 15 днів (загальний тер­мін) чи 10 днів (скорочений термін), Президент України може по­годитись з законом (ст. 94 Конституції України, «якщо протягом 15 днів Президент не повернув закон для повторного розгляду», то такий закон вважається схваленим Президентом і має бути під­писаний та офіційно оприлюднений). З тексту цієї норми випли­ває, що підпис під законом і його оприлюднення має відбутися не пізніше 16-го дня з дня отримання закону Президентом України.

Встановлення 15-денного загального терміну для підписання закону є строком, необхідним Президенту України з залученням Адміністрації Президента та уряду прорахувати можливість реалі­зації закону його безпосередніми виконавцями — органами вико­навчої влади. Таке вивчення є тим більше необхідним для України, оскільки у нас ще не створена парламентська практика при при­йнятті закону погоджувати і заходи щодо його реалізації, які ма­ють надаватися органами, наділеними правом законодавчої ініці­ативи, одночасно із законопроектом. Також не завжди існує узго­дження між прийнятим законом і уже діючими законами. Порядок вивчення законів, що надійшли на підпис главі держави регулю­ється розпорядженням Президента України «Про порядок проведен­ня експертизи і підготовки на підпис Президенту України законів України» № 221/97-рп від ЗО травня 1997 року. У розпорядженні передбачені органи, які приймають участь у підготовці на підпис главі держави закону та їх повноваження у цій сфері.

Після підписання закону Президент України оприлюднює його в офіційних друкованих виданнях чи іншим способом. На сьогодні, в Україні, такими офіційними друкованими видання­ми є «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», «Офіційний вісник Президента України», «Урядовий кур'єр», «Голос України».