Управління витратами виробництва

 

Управління витратами – це процес цілеспрямо­ваного формування витрат щодо їхніх видів, місць та носіїв за постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження. Воно є важливою функцією економічного механізму будь-якого підприємства.

Система управління витратами має функціональний та організаційний аспекти. Вона включає такі організаційні підсистеми: пошук і виявлення чинників економії ресурсів; нормування витрат ресурсів; планування витрат за їхніми видами; облік та аналіз ви­трат; стимулювання економії ресурсів і зниження витрат. Такими підсистемами керують відповідні структурні одиниці підприємств залежно від його розміру (відділи, бюро, окремі виконавці).

Виявлення й використання чинників економії ресурсів, зниження витрат є обов'язком кожного працівника підприємства, передусім спеціалістів і керівників усіх рівнів. Згідно з певними організаційно-технічними рішеннями та умовами розробляються нор­ми витрат усіх видів ресурсів: сировини, основних і допоміжних матеріалів, енергії, трудових ресурсів тощо.

Установлені норми витрат — це граничні витрати окремих видії ресурсів за даних організаційно-технічних умов виробництва. Вош є важливим чинником забезпечення режиму жорсткої економії відповідно конкурентоспроможності підприємства.

Порівняння фактичних витрат з плановими (нормативними) дає змогу в процесі аналізу оцінювати роботу підрозділів з викорис­тання ресурсів, з'ясовувати причини відхилень фактичних витрат від планових і відповідно стимулювати працівників підприємстві до їхнього зниження.

Управління витратами на підприємстві передба­чає їхню диференціацію за місцями та центрами відповідальності. Місце витрат — це місце їх­нього формування (робоче місце, група робочих місць, дільниця, цех). Під центром відповідальності розуміють організаційну єдність місць витрат з центром, відповідальним за їхній рівень.

На практиці вважають, що центр відповідальності збігається з місцем витрат, хоча це не обов'язково. Формування місць витрат і центрів відповідальності здійснюється за функціональною та те­риторіальною ознаками. У першому випадку витрати локалізуються в певній функціональній сфері діяльності (маркетинг, досліджен­ня й підготовка виробництва, матеріально-технічне забезпечення, виробництво, технічне обслуговування виробництва, управління). Територіальні місця витрат і центри відповідальності включають організаційні підрозділи підприємства (відділи, дільниці, цехи), які відокремлені просторово.

За центрами відповідальності складаються кошториси (планові витрати), обчислюються фактичні витрати, а для виробничих під­розділів визначається собівартість одиниці продукції (послуг). Це уможливлює ефективний контроль за витрачанням ресурсів. При цьому важливе значення має поділ витрат стосовно кожного цент­ру відповідальності на прямі й непрямі, змінні та постійні. Пер­ший поділ має істотне значення для визначення собівартості окре­мих виробів (калькулювання). Прямі витрати безпосередньо відно­сять на продукцію центрів відповідальності (місць витрат), а не­прямі — формуються в цих центрах, а потім розподіляються між окремими видами продукції. Поділ витрат на змінні та постійні стосовно центрів відповідальності (місць витрат) важливий для складання так званих гнучких кошторисів та оцінки діяльності. Таке розмежування витрат дає змогу оперативно обчислювати кошто­риси для різних варіантів обсягу виробництва, а також перерахо­вувати планові витрати на фактичний обсяг продукції під час ана­лізу та оцінки роботи підрозділів.

Поділ витрат на змінні (пропорційні) та постійні уможливлює визначення їхньої загальної суми за певний період за формулою

 

, грн.

 

де В – загальні (сукупні) витрати;

Взм – змінні витрати на оди­ницю продукції;

Q – обсяг виробництва продукції у натурально­му виразі;

Впост – постійні витрати за даний період.

Загальні витрати на одиницю продукції (Вод) можна визначити за формулою

 

, грн.,

 

З даної формули видно, що зі зростанням обсягу виробництва продукції її собівартість знижується за рахунок постійних витрат. Тому збільшення обсягу виробництва є важливим чинником зни­ження собівартості продукції.

Цю закономірність покладено в основу аналізу залежності витрат і прибутку від обсягу виробниц­тва, коли треба вибрати най­ліпші варіанти проектних і пла­нових рішень. Унаслідок наявності постійних витрат виробництво продукції до певного, критичного обсягу є збитковим. Критичний обсяг виробництва називається ще й інакше — точкою беззбитко­вості. За зростання обсягу ви­робництва частка постійних витрат в їхній загальній (сукупній) величині знижується, зменшу­ються збитки, і після досягнення критичного обсягу виробниц­тво продукції стає рентабельним.

Критичний обсяг випуску певної продукції в натуральному вимірі, починаючи з якого виробництво стає рентабельним, можна обчислити за формулою

 

, натур. од.,

 

де Ц – ціна одиниці продукції.

Критичний обсяг виробництва (точку беззбитковості) можна визначити і в грошовому вимірі, що є більш прийнятним для багатопродуктового виробництва:

 

, грн.,

 

де Qкр – критичний обсяг виробництва у грошовому вимірі;

Взм — загальна (сукупна) величина змінних витрат.

Що більшим є обсяг виробництва над критичну його величину (точку беззбитковості), то вищою є економічна безпека виробниц­тва.

Планування, облік і аналіз витрат на підприємстві повинні бути націлені на явлення й використання резервів економії ресурсів, зниження витрат.

До основних резервів зниження витрат підприємства відносять: впровадження нової техніки, прогресивних технологій, матеріалів тощо; економія матеріальних ресурсів; зменшення адміністративних витрат; збільшення об'ємів виробництва і продуктивності праці, вдосконалення планування та організації виробництва; підвищення матеріальної зацікавленості робітників у економному використанні виробничих ресурсів.