Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна

 

План

 

1. Становлення політології як науки і навчальної дисципліни.

 

2. Об’єкт та предмет політології, категорії, функції та методи дослідження.

 

3. Політологія в системі суспільних наук.

 

1. Політологія є молодою і однією з найдавніших наук. З появою держави виникають політичні погляди та ідеї. Проте наука про політику формувалась в міру виокремлення політики як самостійної сфери суспільного життя.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і держави. Згодом античні мислителі Сократ, Платон, Арістотель висунули раціональні політичні погляди. Політичну науку вони розуміли як загальне благо, втіленням якого має бути держава. Поглядам на державу і право, на закони та їх співвідношення з мораллю Сократ надав форми понять. Платон став творцем політичної філософії, в центрі якої поставив державу та форми організації державної влади. У розумінні Арістотеля політика є однією з найважливіших сфер людського життя, яка пов’язана з його управлінням в межах держави. На його думку добробут держави є важливішим від добробуту однієї людини, хоча і добробут однієї людини є бажаним і необхідним. Арістотель робить висновок, що людина істота політична і тому може існувати тільки у спілкуванні з іншими людьми. Він багато в чому заклав основи політології як окремої науки. Однак у нього ще немає чіткого розмежування між політичною наукою, етикою і філософією. Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н.Макіавеллі (1469-1527). Його заслуга в тому, що він: по-перше, виділив і обґрунтував політичну науку як відносно самостійну галузь суспільного знання; по-друге, відділив політику і право від моралі і релігії; по-третє, дав трактування держави як утворення не тотожного всьому суспільству, а як складову частину суспільства, його певну політичну організацію; по-четверте, розглядав людину як

 

індивід, який наділений розумом і володіє свободою волі, що робить його борцем за свої інтереси та ідеали.

 

Крім Н.Макіавеллі, значний внесок у звільнення політики і політичної думки від теології і церковної моралі зробили Т.Гоббс, Б.Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.

 

Вагомий вклад у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці 18 ст., революцій Х1Х ст. Розроблені в цей період підходи та ідеї стали основоположними для політичних теорій і концепцій сучасності.

 

Таким чином, процес формування і виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець Х1Х – початок ХХ ст. У Німеччині його пов’язують із виникненням правової школи, яка була започаткована працями І.Канта та Г.Гегеля з їхніми концепціями правової держави та громадянського суспільства. У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та політології. Її формування розпочалось із заснування Е.Бутлі вільної школи політичних наук. Основи французької школи політології були закладені у працях П.Жане “Історія політичної науки в її звязку з мораллю”(1870), Е.Акола “Філософія політичної науки”(1877), А.Ерсана та А.Мішле “Ідея держави”(1896) і “Політична доктрина демократії”(1901). У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті. Згодом політологічні дослідження і навчання студентів із цієї спеціальності були запроваджені в Оксфордському, Кембриджському, Манчестерському, Ліверпульському та інших університетах.

 

Такі вчені, як Е.Баркер, Д.Коул, Г.Ласкі,Ч.Меннінг, У.Робсон, вивчали проблеми державного управління, політичних інститутів, конституційного та адміністративного права, політичної філософії та теорії міжнародних відносин тощо.

 

Засновником систематичних досліджень політики у США вважають Ф.Лібера, який у 1857 р. почав читання лекцій з політичної філософії у Колумбійському коледжі. У них провідне місце посідали питання теорії держави та політичної етики. У 1880 році вже у Колумбійському університеті засновано школу політичної науки. У 1903р. було створено Американську асоціацію політичних наук і засновано журнал „Аннали американської академії політичних і соціальних наук”, 1906 р. – журнал „Огляд американської політичної науки”.

Однак, попри всі досягнуті успіхи, політологія на початку ХХ ст. розглядалась як щось вторинне і другорядне порівняно з такими науками як філософія, право, політекономія. Але з розвитком системи парламентаризму, формування політичних партій, запровадження поділу влади, удосконалення виборчих систем політологія все більше виокремлюється як самодостатня наукова дисципліна.

 

Велике значення в цьому контексті мали концепції М.Вебера (бюрократії та плебісцитарно-вождистської демократії), В.Парето, Г.Моски і Р.Міхельса (теорії циркуляції еліти та “залізного закону олігархії”), М.Острогорського і Р.Міхельса (зв’язку демократії та політичних партій), А.Бентлі (теорія груп, що відображає реалії політичного життя поза межами права і держави), М.Острогорського, Дж.Брайса і В.Вільсона (теорії демократії й конституційної форми правління, представництва, виборчих і партійних систем і т. ін.).

 

Розвиток політології континентальної Європи в цей період характеризувався тенденцією до синтезу теоретичних і емпіричних досліджень, тоді як в політології англосаксонських країн домінуючим був позитивістський напрям із претензією на

 

статус точної науки, яка може все обчислити й описати за допомогою математичних моделей і точних вимірювань.

 

Після встановлення в континентальній Європі тоталітарних режимів та їх сателітів європейська школа політології практично перестає існувати. Зокрема, Німеччину впродовж 1933-1938 роки покинуло більшість викладачів вузів і науковців, серед них всесвітньо відомі З.Фрейд, К.Левін, Г.Маркузе, К.Мангай, Е.Фромм, Т.Адорно, які стали гордістю американської науки. Із комуністичної Російської імперії змушені були емігрувати такі вчені як М.Бердяєв, М.Лоський, С.Франк, П.Струве, І.Ільїн, П.Сорокін та багато інших.

 

Отже, у тоталітарних країнах Європи дослідження в галузі політичних наук або повністю припинилися або спрямовувались на забезпечення ідеологічних і політико-пропагандистських потреб правлячих політичних режимів.

 

Водночас завдяки вагомому інтелектуальному підживленню американська політологічна школа стала провідною у галузі соціальних і гуманітарних наук. У США розгорнулася біхевіористська революція, були запроваджені системний та структурно-функціональний методи аналізу політичних інститутів і процесів, порівняльна політологія, політико-культурний підхід. Закономірним результатом став значний вплив американських політологів на розвиток світової політологічної науки, зокрема на створення у 1949 р. у рамках ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичних наук (МАПН).

 

ХХ століття ознаменувалось розмаїттям політичних концепцій, серед яких можна виокремити неопозитивізм, неолібералізм, неоконсерватизм, соціал-демократію, тоталітаризм: комунізм, фашизм, сіонізм і тісно повязаний з ним глобалізм.

 

СРСР, як і інші соціалістичні країни, стояв осторонь загального процесу становлення і розвитку політології як науки і навчальної дисципліни. Теоретичні положення політології не вписувалися в постулати панівної в цих країнах марксистсько-ленінської ідеології. Ставлення до політології почало змінюватися

 

лише в період перебудови. З 1990 р. політологія почала впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах України.

 

Найвідомишими представниками дореволюційного етапу становлення української політології були М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський. Характерною ознакою цього етапу було домінування народницької ідеології над державницькою. Найбагатшим у теоретичному відношенні був міжвоєнний етап у розвитку української політології. Він дав різноманітні наукові концепції української державності, які були розроблені такими вченими як М.Грушевський, С.Дністрянський, С.Рудницький, професори В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський, В.Старосольський, О.Ейхельман, Р.Лащенко, С.Шелухін, доцент О.Бочковський. Після Другої світової війни теоретичні проблеми української політології в історико-політичному аспекті досліджували професори Б.Крупницький, І.Лисяк-Рудницький, Я.Пеленський та інші.

 

На сучасному, новітньому етапі українська політологія зосереджує основну увагу на дослідженні процесів державотворення, формування політичної системи України, партійно-політичного структурування, функціонування політичних інститутів і політичних еліт, політичної культури й громадянського суспільства.

 

В цілому, на рубежі ХХ і ХХІ ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, методів політичних досліджень Поряд з традиційними підходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових інтересів політології. Вчені досліджують процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об’єднання і рухи. Спираючись на багатоманітний дослідницький арсенал політологія поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціально-гуманітарних наук.

2. Політологія як наука вивчає політику,закономірності функціонування ірозвитку політичної сфери життя суспільства та політичного життя в контексті

 

виборювання, утримання, реалізації та функціонування політичної влади в суспільстві.

 

Таким чином, основним об’єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують в процесі її функціонування та розвитку, зв’язку з економічною й духовною сферами життя суспільства. Серед провідних об’єктів дослідження політології потрібно назвати державу, владу та владні відносини.

 

Предметом політології є такі феномени як політична система, держава, державний устрій, влада, владні відносини, політичні партії та громадсько-політичні організації та рухи, політична діяльність, політична свідомість, політична культура, ідеологія та ін. Серед головних проблем, які досліджуються політологією, можна виділити такі три великих розділи:

 

1.Соціально-філософське та ідейно-теоретичне підгрунтя політики, системоорганізуючі ознаки й характеристики політичної системи, політичні парадигми, що відповідають конкретно-історичному періоду.

 

2. Політичні системи та політичні культури, політичні режими, їх порівняльні характеристики, еволюція і т.д.

 

3. Політичні інститути, політичні процеси, політична діяльність і політична поведінка.

 

Упродовж ХХ ст. політологія розширювала діапазон досліджень. До кола її інтересів увійшли:

 

- зацікавлені групи та політичні рухи; - політичні системи, політичні інститути та процеси;

 

- політична діяльність, політична поведінка та політична культура; - громадська думка й засоби масової інформації у політичному процесі; - політичне лідерство та еліти; - корпаративізм і неокорпаративізм;

 

- політичні ідеології, історія політичних вчень, політична філософія; - конфліктологія;

 

- етнодержавознавство та ін.

 

З’ясувавши предмет та об’єкт дослідження політичної науки можна

 

визначити її основні категорії. Категорії – це загальні поняття науки про політику. Вони є важливим інструментарієм пізнання політичного життя про політику.

 

Умовно категорії (основні поняття) політології можна поділити на чотири групи: загальні, структурні, функціонування та розвитку.

 

Основними загальними категоріями політології є політика, влада, демократія, свобода, національна ідея, менталітет нації тощо.

 

Найважливішими категоріями структури є політична система, політична організація, держава, політична партія, громадсько-політичний рух та ін.

 

З числа категорій функціонування слід виокремити такі: політична діяльність, політичний процес, політичний конфлікт, політична боротьба.

 

До категорій розвитку належать політична революція, контрреволюція, еволюція та ін.

 

Функції будь-якої науки, в тому числі й науки про політику, це вирішення характерних для неї завдань і проблем. Зокрема, можна виділити такі основні функції політології у суспільстві.

 

Світоглядна – оцінює вплив ідеології на політичну реальність, здійснює формування політичної свідомості, політичної культури та поведінки особистості.

Теоретико-пізнавальна – встановлює причинно-наслідкові зв’язки; вивчає глибинні сутнісні риси політичного життя, його тенденції і закономірності, розробляє методи та способи пізнання дійсності.

 

Прикладна (управлінська) – розробляє критерії ефективності діяльності парламенту, партій, рухів, лідерів, забезпечує правдивою інформацією про стан справ і знання засобів ефективного впливу.

 

Експертно-прогностична – аналізує сутність політичних процесів, їх спрямування та визначає вибір оптимальних засобів досягнення мети, передбачає політичні рішення на перспективу.

 

Інноваційна – прагне надати прогнозам і висновкам максимально наукову обгрунтованість і максимально-контрольовану форму.

 

Виховна – здійснює формування політико-правової свідомості, політичної культури на духовних традиціях народу, сприяє розвитку політичної активності та культури міжнаціональних відносин, формуванню патріотичних почуттів та поглядів.

 

Поряд з категоріями, важливими інструментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних досліджень. Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об’єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що використовуються в науці, називається методологією.

 

Політологія використовує різні методи дослідження. Виділимо найважливіші з них.

 

Діалектичний – сприяє вивченню внутрішніх суперечностей політики як джерела її саморуху, рушійної сили політичних змін (індукція і дедукція, аналіз і синтез, історичне і логічне); виявленню і дослідженню першооснови політичних відносин.

 

Системний – розглядає політику як цілісний, саморегульований механізм, який перебуває в безперервній взаємодії з середовищем через вхід (вимоги громадян) і вихід (прийняття рішення).

 

Соціологічний – передбачає з’ясування соціальної зумовленості політичних явищ, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології та культури.

 

Функціональний – передбачає з’ясування важливості політичних явищ для суспільства й особи, оцінювання її з позицій системи цінностей (блага, справедливості, свободи, поваги людської гідності).

 

Інституційний – вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об’єднань, урядових програм тощо).

Соціально-психологічний (біхевіористський) – орієнтує на вивчення суб’єктивних механізмів політичної поведінки індивіда, соціальних груп, дослідження їх психологічних характеристик.

 

Діяльнісний – розглядає політику як циклічний процес, що має послідовні етапи: визначення мети діяльності, прийняття рішень, організація мас і мобілізація ресурсів на їхнє здійснення.

 

Порівняльний – зіставлення однотипних політичних явищ (державного ладу, політичних партій), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій і т.ін. з метою виявлення спільних і відмінних рис політичного життя різних народів, країн і епох.

 

Емпіричний – це методи спостереження, опитування, лабораторних експериментів, ділових ігор, аналізу документів і т.ін. Вони дозволяють найповніше і найточніше виявити суспільну думку з актуальних проблем політичного життя.

 

Антропологічний – вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду.

 

Методи, що використовуються у політичній науці, дають змогу глибше дослідити її предмет, загалом увесь наявний теоретико-методологічний інструментарій і одержати достовірніші політологічні знання. Політологія виступає теоретичною основою політичного будівництва, політичних реформ і реорганізацій. Вона обгрунтовує необхідність створення одних і ліквідації інших політичних інститутів, розробляє оптимальні моделі управління державою, технологію відносно безболісного розв’язання соціально-політичних конфліктів і т.д. У процесі дальшого розвитку людства вплив політології на політичні процеси зростатиме, збагачуватиметься її зміст і теоретико-методологічний інструментарій.

 

3. Політичне життя є об’єктом вивчення багатьох суспільних наук,оскільки усуспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення. Провідною серед них є політологія. Її розвиток тісно пов’язаний з розвитком філософських знань. Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу. Знання про політику, які сформувала антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних епох. Зокрема, античні мислителі започаткували вивчення політичної мови і політичного ораторства, дослідили такі політичні, соціальні, моральні цінності як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які отримали політичне, гуманістичне, фундаментально-соціологічне та економічне обгрунтування. Упродовж ХХ ст. поняття політичної філософії та політології утвердилися, а в 50-60 роках настав “бум” політико-філософських та політологічних досліджень. В останні десятиліття розширилися функції політичної філософії, сформувалися методи, структура політичного знання, окреслилося їхнє розмежування з наукою про політику

 

Політична філософія разом з іншими філософськими дисциплінами досліджує сутнісні засади політики в різноманітних виявах, її причини і наслідки, прагне їх виявити, усвідомити, пояснити. Філософія озброює політологію світоглядом, загальними методами пізнання й теорією мислення, розумінням змісту й соціальної зумовленості політичних явищ, досліджує загальні закони історичного розвитку та форми їх реалізації у діяльності людей, вивчає суспільство як цілісну систему.

 

У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії (вивчення і фіксація політичного життя, особливостей його функціонування та розвитку в окремих країнах, з’ясування причинних зв’язків політичних явищ та ін.). Для розуміння сутності й функціонального призначення політичних явищ, інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка досліджує

 

виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, владу, державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на політичне життя.

 

Особливого значення у вивченні політичного життя суспільства набуває політична економія, оскільки без політичної економії не можна зрозуміти природи соціальних суб’єктів, громадянського суспільства. До того ж розвиток різних форм власності, який веде до подальшої диференціації соціальних і політичних інтересів у суспільстві, істотно впливає на характер політичної діяльності, формування наукових уявлень про неї. В свою чергу, політологія дає наукове обгрунтування принципів розробки і здійснення економічної політики, державного регулювання економічних процесів.

 

Найбільш тісно політологія пов’язана із соціологією і особливо з політичною соціологією. Вона показує як соціальна структура суспільства, різні соціальні утворення, громадська думка впливають на політику і які шляхи впливу політики на соціальні відносини, соціальне життя. Політологія у своїх дослідженнях опирається на отримані соціологією емпіричні дані про соціальну структуру суспільства і її динаміку, активно використовує методи і методики соціологічних досліджень (опитування, анкетування і т.д.).

 

Політологія взаємодіє і з правовими науками, оскільки політичні і правові відносини нерозривно взаємозв’язані між собою. Правові норми і відносини отримують обов’язковий характер лиш в системі політичної влади, яка, в свою чергу, не може нормально функціонувати без правового оформлення. Політологія по відношенню до правових наук є більш загальною теорією. В той же час політологічні дослідження будуть неповними без врахування правових механізмів розробки і реалізації політичних рішень, правових аспектів діяльності політичних інститутів і організацій.

Очевидним є зв’язок політології з психологією. Знання психології допомагає розкрити суб’єктивні механізми політичної поведінки індивідів і груп, вплив переконань, ціннісних орієнтацій і установок людей на їх поведінку, психологічні

 

особливості різних типів політичних лідерів. Стилі політичного керівництва також мають важливе значення в політиці. На стиці політології і психології отримала розвиток самостійна наукова дисципліна – політична психологія.

 

Певний взаємозв’язок існує між політологією і географією. Географічне середовище, природно-кліматичні фактори мають суттєвий вплив на внутрішню і зовнішню політику. Звідси потреба в розвитку таких наукових напрямків як політична географія, геополітика, що вивчають відносини між політикою і географією.

 

Сучасна політична наука проявляє інтерес і до таких наук як антропологія, біологія, демографія, етнографія та ін., досягнення яких є корисними при аналізі багатьох політичних проблем: політичної поведінки, політичного лідерства, конфліктології, теорії управління та ін.

 

Спільні зусилля спеціалістів у всіх галузях суспільствознавства, політичних наук, публіцистики, професійної журналістики, політиків-практиків покликані сформувати сучасне політичне знання. Як і всі інші галузі суспільствознавства, політологія має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства, вибудовувати стосунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.