Хто з філософів Стародавньої Греції розглядав державу як розвинену форму спілкування між людьми?

 

а) Платон б) Аристотель в) Сократ

 

г) Демокріт

 

20. Конфедерація – це:

 

а) союз суверенних держав б) об’єднання політико-адміністративних одиниць

 

в) союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю г) це велика держава, яка містить у своєму складі території інших народів і держав.

 

РЕКОМЕНДОВАНІ ТЕМИ РЕФЕРАТІВ:

 

1.Основні етапи української державності.

 

2.Особливості форми державного правління і державного устрою України. 3. Інститут президентства в сучасному світі.

 

4.Тенденції розвитку державності в сучасному світі.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

 

1.Дайте характеристику ознак держави.

 

2.З’ясуйте, в чому полягає проблема етатизації та деетатизації суспільного життя. 3.Назвіть ознаки парламентської,президентської та змішаної форми державного правління. 4.Приведіть приклади федеративних, унітарних держав, конфедерацій.

 

5.Визначте ознаки та риси правової та соціальної держави.

 

6.Виділіть ключові проблеми сучасного державотворчого процесу в Україні.

 

ТЕМА 7. Політичні партії та виборчі системи ПЛАН

 

1. Політичні партії: суть і роль в суспільстві та їх типологія.

 

2. Політичні партії в Україні.

 

3. Сучасні партійні системи і їх суть.

 

4. Виборчі системи: їх ознаки та різновиди.

 

1. До політичного лексикону слово „партія” увійшло ще з часів Стародавнього Риму. Етимологічно поняття „партія” (від лат. pars) в перекладі означає частина, група, відділ. Політична партія – добровільне об’єднання людей, котрі прагнуть домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задоволення спільних інтересів. Це організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільноти, домагатися їх дотримання і виконання, бути її політичним „голосом”, „уособленням” окремих групових інтересів.

У Законі України „Про об’єднання громадян” партія визначається як „об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі”.

 

Феномен політичної партії досліджували такі мислителі та політичні діячі, як Г. Бюрдо, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, К. фон Бойме, М. Дюверже, Дж. Лапаламбара, Дж. Сарторі, М. Вебер, Г. Моска, Дж. Брайс та ін.

 

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:

 

- наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

 

- різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

 

- незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

 

- наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Отже, виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

 

Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.

 

Уявлення про ту чи іншу партію дають:

 

1) мета партії – завоювання і здійснення влади окремо або в коаліції;

 

2) характер організації партії;

 

3) зміст ідеології партії;

 

4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

 

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії

 

пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

 

На першому, аристократичному етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов’язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникнення плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині ХІХ ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії.

 

На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:

 

1) зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві;

 

2) боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію;

3) конструювання нового державного і законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії;

 

4) формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування;

 

5) систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком її організаційної структури, форм та методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.

 

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат,

 

ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє „партійний електорат”, „симпатики”, „меценати”.

 

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії – це водночас добро і зло. „Добро – тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло – тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня”. У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб осягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

 

У міру перетворення держави із засобу панування у механізм узгодження інтересів соціально-економічних, національно-культурних і регіональних груп, що

 

її складають, поступово змінюється й характер політичної партії.

 

Вони стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень.

 

У демократичному суспільстві „західного зразка” політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами „громадянського суспільства” та „правової держави”.

 

Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій.

 

У сучасних суспільствах політичні партії виконують такі важливі соціально значущі функції:

 

- виявлення, формування та обґрунтування (політичне відображення) інтересів суспільних груп;

 

- активізація та об’єднання великих суспільних груп;

 

- формування ідеології та політичних доктрин;

 

- участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

 

- участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності;

 

- участь у здійсненні державної влади;

 

- формування громадської думки;

 

- політичне виховання всього суспільства або його частини;

 

- рекрутування й соціалізація нових членів партії;

 

- підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок. Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю

в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т.д. На думку В. Шишюка, існують вісім параметрів, які утворюють парадигму партії:

 

1. Інституалізація, тобто міра „вростання” партії у політичну систему. Вона визначається багатьма чинниками, зокрема тривалістю існування партії, зміною її назви і порушення організаційного континуїтету.

 

2. Статус в уряді. Мається на увазі керівництво урядом або просто участь у ньому. Дуже важливим вважається національний аспект, бо чим раніше репрезентована партія за національними регіонами, тим вищий її урядовий статус, а також підтримка на виборах.

 

3. Соціальна підтримка. Йдеться про підтримку соціальними класами, групами, релігійними рухами, етнічними та релігійними спільнотами, міським та сільським населенням, а також окремими громадянами.

 

4. Політичні орієнтації (настанови) партії, наприклад, щодо власності на засоби виробництва, ролі держави в економічному плануванні, перерозподілі суспільного багатства, соціального захисту громадян, секуляризації суспільства, входження в блоки, національної інтеграції, ставлення до виборчих, громадянських прав та ін.

 

5. Цільова орієнтація: чи то відкрите суперництво партій, чи то обмежене суперництво з боку інших партій; підрив усієї політичної системи чи її модернізація.

 

6. Структурна незалежність, тобто міра автономності, життєве забезпечення (джерела доходів, джерела поповнення членів партії та лідерів, зв’язки з іншими партіями, в тому числі і з зарубіжними).

 

7. Внутрішня організація, тобто міра структурованості, інтенсивності відповідних зв’язків, географічна поширеність і щільність організації партії, частота зборів на місцях, зборів і з’їздів на рівні країни, інтенсивність пропаганди, міра контрольованості внутрішньопартійних груп, централізованість влади в партії.

 

8. Згуртованість фракцій у партії, активність членів партії в її діяльності, вимогливість до її членів, вірність доктрині, особиста відданість партійній справі.

 

Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки в сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то й класифікувати їх можна за різними підставами. Такий поділ певною мірою умовний, одначе можна вирізнити декілька найбільш значних груп партій.

 

Французький політолог М. Дюверже називає партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

 

Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте цей перелік не є вичерпним.

 

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонований М. Дюверже у праці „Політичні партії” (1951). Масові партії об’єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв’язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.

 

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне „аморфне членство”, відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. Їх ще називають „партіями виборців”. Керівництво кадровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.

 

Кадрова партія, за визначенням М. Дюверже, - це група відомих людей для підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів з кандидатами. Особливістю кадрових партій є необов’язковість членських внесків. Кошти партій складаються з пожертв великих монополій та окремих осіб. Демократичну та республіканську партії США М. Дюверже вважає кадровими, а комуністичну – масовою.

 

Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. французький політолог Ж. Шарло та американський політолог Дж. Сарторі доповнили типологію М. Дюверже ще одним типом – партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об’єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть

 

згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

 

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється й політика партії. Головна мета мобілізуючої партії – „переробити свідомість населення”. У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду; перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн „третього світу”, вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

 

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншими партіями, а тоталітарні – „монополістичними”, оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші парії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви населення.

 

За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв’язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція – відбір представників, які у разі обрання, користуються „вільним мандатом” і відповідальні лише перед власною совістю.

 

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.

 

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті. До закритих відносять партії з „обмеженим членством” або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

 

Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеології – від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об’єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

 

2. Політичні партії в Україні є молодим інститутом,який сягає своїм коріннямперіоду радянської перебудови і гласності (1985-1991), радянського та дорадянського періодів і перебуває в процесі становлення. Це один з базових інституті сучасного суспільства в Україні, без якого неможливе функціонування представницької демократії.

 

В сучасних умовах існуюча в Україні багатопартійність, яка почала розвиватися на рубежі 90-х рр., є важливим аспектом демократизації суспільного життя. Через партії до активної державотворчої діяльності залучається значна частина населення. Але становлення політичних партій в країні відбувається в екстремальних умовах економічної кризи, краху суспільних ідеалів, що спричиняє стрімке зростання соціальної напруженості, девальвацію в очах значної частини населення демократичних цінностей. Як наслідок, жодна з численних політичних партій в Україні не має достатнього впливу в загальнонаціональному вимірі. Головними причинами цього явища є:

 

- наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває у стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні верстви ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації;

- зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення;

 

- відсутність в українському суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії;

141 - доктринальний характер більшості існуючих політичних партій, які намагаються не стільки зрозуміти і врахувати особливості посттоталітарного суспільства, скільки нав’язати йому нову доктрину соціального розвитку.

 

Нині в політичному житті України умовно можна виділити п’ять головних напрямків диференціації діяльності політичних партій, виходячи з їх ставлення до:

1) ідеї державної незалежності;

 

2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР;

 

3) самої нинішньої Росії та СНД;

 

4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;

 

5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ.

 

Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна назвати чотири основні напрямки: націонал-радикальний, націонал-демократичний, ліберально-центриський та соціал-комуністичний.

 

Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної держави і все, що з цим пов’язане. Як свідчить навіть невеликий досвід практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя. А відокремити націонал-радикалів від націонал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй діяльності.

 

Так, до націонал-радикалів належить Всеукраїнське об’єднання „Державна самостійність України” (ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і Національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т.д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви „етнічного патріотизму”. Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави.

 

Державотворчій ідеї вони підпорядковують усю свою діяльність, а методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно, найрадикальніші.

 

Як в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і політичні організації, налаштовані більш помірковано. Такими, очевидно, можна назвати ДСУ, Організацію українських націоналістів в Україні, Українську консервативну республіканську партію. Ці політичні сили виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою. Вони прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму одержавлення й максимум приватизації за справедливих стартових умов (дещо меншу активність виявляють такі об’єднання, як ДСУ та ОУН в Україні).

 

До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України (НРУ), Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ). До цих же партій у найбільш принципових питаннях усе частіше приєднується Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ). Історично об’єднання політичних сил націонал-центриського спрямування відбулося з утворенням Народного руху України (вересень 1989 року). До проголошення незалежності та виборів Президента України (1 грудня 1991 року) блок діяв у системі Руху, об’єднуючись на ґрунті боротьби за національну, демократичну державу. Після перемоги на виборах Л. Кравчука і необхідності визначення стратегії державотворення, в період становлення Української держави виникло два напрямки: національно-державницький, котрий орієнтувався на підтримку Президента як гаранта нової держави (ДемПУ, УРП), та націонал-демократичний, центриський, що задекларував статус опозиції (Рух).

 

До партій ліберально-центриського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ППУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.

 

Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-демократична партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринкового типу, що забезпечує стійкі темпи зростання та економічну рівновагу.

 

До політичних партій комуністичного та соціал-демократичного спрямування належать Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).

 

Україні не вдається поєднати вступ у багатопартійність з формуванням масових партій. По-перше, самі партії спочатку створювалися переважно як партії опозиційні, джерела деяких сягають підпільного дисиденства. По-друге, Україна розколота і ідеологічно, і релігійно.

 

З вищесказаного випливає, що в Україні процес становлення багатопартійності ще триває. За останніми даними в Україні зареєстровано 127 політичних партій.

 

3. Здійснюючи взаємозв’язок між громадянами і державою,партії вступають уконтакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв’язку партій використовується термін „партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система – це політична структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їхніми стійкими зв’язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади.

 

Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійної системи). До кількісного

 

критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень змагальності між партіями.

 

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

 

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів. Їм характерне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії. Сьогодні – це Куба, Монголія, Заїр, Албанія.

 

„Уявна” багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи – „система з партією-гегемоном”. Крім Китаю до такого типу відноситься ще й Мексика.

 

Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Сюди відноситься Японія, Індія в окремі періоди своєї історії.

 

Біпартизм або двопартійна система (США, Канада, Великобританія). Це така партійна система, в якій визначальну роль відіграють дві основні політичні партії, що, перемагаючи на виборах, змінюють одна одну при владі. Біпартизм не виключає існування інших партій, проте справжнє суперництво за владу ведеться між двома основними партіями, а жодна з інших партій не бере реальної участі в управлінні державою. Для біпартизму характерна відносна рівновага двох основних партій, існування сильної опозиції партії, що зазнала поразки на виборах. Перемога на виборах однієї з партій забезпечує однорідну і стабільну парламентську більшість. Така система оптимально зближує інтереси партії та держави, забезпечує стабільність уряду, оскільки дозволяє йому функціонувати

 

протягом усього строку повноважень парламенту. Такій партійній системі не загрожують коаліційні кризи, вона також зменшує ймовірність урядових криз і підтримує громадянську злагоду, оскільки виборці, що віддали голоси партії, яка зазнала поразки, зберігають надію на реванш під час наступних виборів.

 

Система „двох з половиною партій”. Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині.

 

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

 

- помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

 

- поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою „ліві-праві”, відсутність сильних центриських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

 

- автономізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов’язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

 

Крім того залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

 

- блоковою, коли близькі за ідеологією партії об’єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, у Франції існує двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками – лівим і правим.

146 - коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншими партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

 

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

 

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого – для неї притаманні суттєві мінуси:

 

- призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

- надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;

- сприяє появі феномену „безвідповідальної опозиції”, не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

 

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими є серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Провідні партії

 

можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б „працювали” тільки на ці партії.

 

Політична практика свідчить, що у суспільствах з політичною та економічною стабільністю існує тенденція до зменшення кількості партійних блоків та партій. Останні сприяють концентрації політичних сил у відносно невеликій кількості партій та їх блоків, хоча це, звичайно, надто складний процес, який залежить від багатьох чинників: політичної культури, традиції, ментальності та ін.

 

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча система. Про це мова піде у наступному питанні.

 

4. Виборча система у вузькому розумінні цього терміну–це спосіб розподілумісць в органах державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями.

 

Можна виділити такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

 

Мажоритарна виборча система (франц. majoritaire – заснований на більшості, від majorite – більшість). В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при

 

мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

 

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50 % плюс один голос).

 

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

 

- система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);

 

- альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижню палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів.

 

Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту).

 

Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або

 

кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція, Україна тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи „виборчий поріг” (бар’єр) – найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це від 1 % (Ізраїль) до 5 % (Швеція, ФРН) і навіть 10 % (Туреччина). Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:

 

- система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди, Україна). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;

 

- система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);

 

- система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатам, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розташовані у кінці списку мають менше шансів на перемогу;

 

- система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).

 

Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна