Чистка в Черкасах

Під час всеукраїнського повстання літа-осені 1920 року отаман Голий був однією з головних дієвих осіб: під його командою боролися тисячі повстанців, 6000 з них він 2 жовтня 1920 р. привів у Мошни на з’єднання з Холодноярцями для проведення спільної операції — штурму Черкас.

Це підтверджують більшовицькі документи: “Черкасский уезд. 2 октября банды отошли в направлении Мошны... С каждым днем банды крепнут, получая подкрепление из Холодного Яра. Дальнейший рост банд угрожает Черкассам. В данное же время под угрозой находится Городище, где нет вооруженных сил.

3 октября банда в количестве 4000 чел. заняла Свидовку, Русскую Поляну, откуда повела наступление на Черкассы”..9)

“Я уявляв його собі як солідного ”дядька-отамана”, — згадував Юрій Горліс-Горський, який вперше зустрів Голого в Мошнах восени 1920 року, — і трохи розчарувався, коли побачив, верхи на коні, молоденького хлопця в однострої студента київського університету. Лише замість поламаної ”студентки” мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальта з ”петлицями” і блискучими гудзиками красувався цілий арсенал зброї. Смішно виглядали в стременах його ноги у черевиках і штанах ”на випуск”. Та при ближчому обзнайомленні те некорисне враження змінилося. Голий був здібний, енергійний ватажок, мав ”добру голову” і вмів захоплювати масу”.10)

Під час штурму Черкас Юрія Горліса-Горського вразила мужність, витримка і непоступливість гайдамаків Голого. Коли на околицях Черкас вони потрапили під обстріл більшовицького бронепотяга, який повним ходом увірвався на одну лінію з повстанчою лавою і “почав з флангу кропити з кількох кулеметів і мітральєзи Гочкіса”, а з Дніпра в цей час обізвалися червоні бронеплави і гранати та шрапнелі почали вибухати в селянських лавах, голівці виявили виняткову витримку і мужність.

“Я чомусь був переконаний, — згадував Горліс-Горський, — що попавши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні, залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотягу, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль”.11)

Повстанці Голого вийшли з честю зі складного бою: “Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав... На вулицях, попід плотами і стінами, трупи червоноармійців та жидівських ”ополченців”, — описував побачене Ю.Горліс-Горський. — У декого голова відділена зовсім від тулуба, — то робота ”косарів”...

В центральних дільницях — ярмарок. Повстанці, п’яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи увагу на шрапнель, що почала розриватися над містом... Горіло кілька жидівських хат і совітських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Коло державних складів і склепів розділювали по мішках і пазухах ”воєнну здобичу”: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, шкіри, цвяхи...

По сусідству, за рогом кварталу, юрба, із задоволеними викриками й реготом, оглядає щось при світлі палаючого будинку. Під’їжджаю. В крузі глядачів, кілька селян держать за руки і ноги розпластаного на землі молодого жидка, що верещав на всі голоси. Старий сивий дядько, збивши на потилицю баранячу шапку і закотивши рукава, з фільозофським спокоєм урочисто переводить ”операцію”: до розпоротого косою живота напихає гречки.

— Вполномочений з вупродкому, — пояснює мені один із глядачів, — черкаські хлопці показали де живе, а він, бісова кров, до мами під перину сховався! Стару суку зарізали, щоб щенят не плодила, а йому треба по довжності — ”развйорстку виповнити”...

— Га! Як він до нас до Млієва приїхав був з червоноармій­цями развйорстку дерти, — одізвався другий глядач, — хіба таке вичудачував! І не підступай до нього — чистий тобі цар Микола третій... Я вас, каже, навчу як савєтськую власть слухати!.. А тут — бач — під перину заліз!.. Два ліворверти, карабінку, документи, гроші — геть чисто все через вікно на подвір’я повикидав, знайшли вже — як хату запалили... А збіжжя усякого в хаті! У господаря за добрих часів стільки не бувало...

Зрозуміла дика мстивість мирного й по суті доброго українського селянина”, — завершує розповідь Юрій Горліс-Горський.12)

Як не згадати тут визнання Лейби Троцького, який уособлював в ті роки єврейську націю — і у ставленні її до українців, і у ставленні українців до неї:

“Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы”.13)

Троцький, як бачимо, добре розумів роль свого народу у поневоленні українців, розумів національно-визвольний характер боротьби українців проти, як він каже, “своих угнетателей”.