В Армії УНР

 

Через рік 290-й полк очолив українець — полковник Сікевич. “З наказу Центральної Ради, — згадував Лютий-Лютенко, — наш полк вирушив проти большевиків, що наступали з Харкова. Коло Гребінки зустрілися ми з большевиками. Частини їхні складалися переважно з малоросів і свідомих українців, але збаламучених принадною пропагандою большевицьких агітаторів, які обіцяли безтурботне райське життя після остаточної перемоги совєтської влади. Розгорівся завзятий бій, в якому я був поранений в ногу.

Після одужання Лютий-Лютенко повернувся до свого полку. “Ми знову зударилися з большевиками коло Бобринської станції. Це були переважно червоні матроси з Чорноморської фльоти. І хоч вони були регулярні фронтовики, ”купані в морі, сушені бурями і гартовані сонцем”, як любили чванькувато підкреслювати, та на суші вони показалися неповороткими, а в деяких ситуаціях зовсім безпорадними. Ми їх розбили вщент!”.

За Директорії Лютий-Лютенко був призначений командиром 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. “За яких два-три місяці, під безперервним вереском большевицької пропаганди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, а решта, здеморалізувавшись.., порозбігалися ”грабувати награбоване”.

Одного разу, на вузловій станції Цвіткове, зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю в руках і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевицькою пропагандою, вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовто-блакитні відзнаки.

Мій товариш вихопив шаблю і відтяв нахабі руку, що простяглася до його мундира. Зчинився гармидер з ”общєпонятнимі” матюками, здавалось, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами...

Треба зазначити, що офіцери фронтових дезертирів давно вже позривали свої погони і ранги. В українській армії було навпаки: всі козаки носили жовто-блакитні відзнаки, а офіцери ще й старшинські ранги. Це дуже кололо очі большевиків і фронтових дезертирів”...

 

Відступаючи разом із Запорізькою дивізією під командою отамана Загродського через Цвіткове до Христинівки, Лютий-Лютенко захворів на тиф. Лікувався в уманському госпіталі. В цей час в місто вдерлися більшовики.

“В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих, що лежали на ліжках... Якщо на руках були мозолі, тверді і порепані долоні, то цей для них був ”свой”, ”наш”. Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за ”білоручок”, панів-неробів, експлуататорів ”робочого класу”, і... починали ”кошерувати” на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто в ліжках.

Мене врятувала сестра милосердя, забинтувавши обидві руки аж по лікті, як ”поранені, знівечені міною””.

Пролежав в уманській лікарні місяць, потім знайомі перевезли його на хутір, що входив до місцевості, де разом з братами Дерещуками партизанила отаман Маруся.2)Ще через місяць Лютого-Лютенка перевезли ближче до дому: до містечка Мокра Калигірка. В цій місцевості ”гуляв” повстанець Гризло, “дуже толковий, розумний чоловік, старий революціонер”.

І ось Іван Лютий-Лютенко вдома.

“По селах лунала стрілянина. Було чути крики, плач дітей, голосіння-благання жінок і гавкіт собак. Це був розгул большевицьких ”карательных отрядов”. І так день-у-день”.

Лютий-Лютенко вирішив сконтактувати з Гризлом. “Гризло розповів мені про своє ”лісове мистецтво”, про повстанський рух спротиву більшовикам... Настоював, щоб я перебрав на себе командування повстанцями... Я в основному згоджувався, навіть обіцяв, що очолю, але згодом... А тут, що день, то й нові вісті. І всі сумні, страшні, жахливі. То тут, то там десь над селом чи хутором червонять небо заграви пожеж. Чути стрілянину. Виють собаки — довго й різноголосно, що аж лячно стає на душі”.

Раптом все несподівано притихло. “Про большевиків не було й слуху”. Іван вирішив одружитися. Його дружиною стала Валентина Колос...

До Лютого-Лютенка продовжували приїжджати посланці від різних повстанських ватажків з пропозиціями йти до лісу.

Тим часом влада змінювалась одна за одною: то денікінці, то махновці, то більшовики, то повстанці заходили в село. Ніхто з них довго не засиджувався — “день, два, тиждень і нова (влада) приходить, щоб знову за день-другий дати місце іншій”.

Часті зміни влади сприяли бандам розбишак. “По всій Україні розпаношився суцільний бандитизм!”. І в Товмачі знайшлося до півсотні ”мисливців”-бандитів. Під впливом більшовицької агітації вони почали з грабунку поміщицьких маєтків, а потім взялися за заможніших селян. Одного разу до господи Лютих зайшли місцеві дядьки:

— Іване Макаровичу, ви ж офіцер... Робіть щось! Дивіться, що робиться... Стріляють, грабують серед білого дня, на очах убивають людей... І Бога не бояться... Організуйте нас!.

Останнім поштовхом для прийняття рішення стало вбивство односельчанина Василя — доброго і працьовитого господаря, який часто дорікав бандитам за грабунки, соромив їх.

Терпіння селян кінчилося: вони постановили заарештувати бандитів. І через декілька днів, коли розбишаки вертались з грабунку, їх чекало близько тисячі озброєних односельчан. Удосвіта всіх (35 чоловік) переловили і — не зважаючи на благання священика — на другий день розстріляли за селом, “довкола глинища”.

Через тиждень розстріляли ще сімнадцятьох...

У сусідніх селах робилося те ж саме: селяни карали на смерть збільшовичених односельчан-грабіжників.

“От до чого прислужилася більшовицька наука ”Грабуй награбоване!””, — підвів підсумок Іван Лютий-Лютенко...

Незабаром село знову зайняли більшовики, почалися масові арешти, і Лютий-Лютенко, “щоб оминути хвилю арештів”, пішов у повстанці.