Бої з більшовиками

 

У містечку Мокра Калигірка Лютий-Лютенко — під псевдом Гонта — перебрав від Гризла командування партизанським загоном. Гризло і його “права рука” Карась взялися за політичну й організаційну роботу по селах та вербування свідомих українців до загону.

“Обмундирування і чоботи для повстанців шили жидівські кравці та шевці, що жили в Мокрій Калигірці. Гризло брав у цукроварнях цукор і розплачувався ним та грішми з жидами за роботу”.

Зненацька в Товмач та навколишні села прийшли червоні. Усіх чоловіків зігнали на вигін, поставили у ряди і кожного десятого виводили та розстрілювали. Так зробили більшовики і в містечку Мокра Калигірка: розстріляли сімнадцять українців і п’ятеро жидів із тих, що шили для повстанців чоботи й одежу. Такі розстріли були здійснені більшовиками у більшості сіл і містечок. Мотивація: сприяння українським повстанцям.

“За ту масакру — здесяткування наших людей — було вирішено відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом”.

Гризло нашвидкоруч зібрав до Сухої Калигірки 300 повстанців. З ним з’єднався й загін Гонти. В Сухій Калигірці зібралося майже тисяча козаків...

“Здобувши всі дані про розташування каральної дивізії, ми вдосвіта рушили на помсту. Десь о третій годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили на ту каральну дивізію під час сну і розтрощили її вщент. Мало кому з червоноармійців, що втікали в білизні (деякі зо своїми дівками), пощастило врятувати життя, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах, ми, розшукавши (як зійшло сонце), добивали”.

Слава про те, що повстанці розгромили большевицьку каральну дивізію, блискавично рознеслася на сотню кілометрів.

Після розгрому ворога до Гризла з довколишніх сіл почали сходитися гайдамаки: загін Гонти бурхливо збільшувався.

Бої з червоними продовжилися.

“Большевицькі частини складалися з ідейних добровольців, що відбули військову службу, велика більшість із них і на фронтах побувала, отже — фахова, кваліфікована армія забіяк та горлорізів, — згадував Лютий-Лютенко. — А наші повстанці-партизани — це в основному ”зелепухи”, новачки у воєнному ділі. Навіть не всі уміли орудувати як слід зброєю. Чимало було таких, що, крім обріза, ніколи не тримали в руках іншої зброї.

Треба було навчати як користуватися рушницями та кулеметами різних конструкцій, як кидати бомби, щоб самому себе не зірвати і не покалічити побратимів, як закладати міни і як їх знешкоджувати. Все це забирало багато часу... До того ще й амуніції не було в нас під достатком, доводилось щадити. І коли, наприклад, один управлявся у стрілянні чи киданні гранат, то десяток інших приглядалися збоку як і що коли робиться, чекаючи нетерпеливо на чергу...

З харчами клопоту у нас не було. Селяни в усьому нам сприяли. Ніколи ні в чому не відмовляли. Навпаки — самі допитувалися чого нам бракує і пропонували все, що мали, бо знали, що ми їх захищаємо... А от щодо зброї та амуніції, було скрутно. Рушниці, багнети, шаблі можна було ще роздобути без труду, але кулі до різних рушниць, гранати, кулемети тощо треба було здобувати у большевиків.

Спочатку, як організовувалися повстанці, то кожний, хто йшов до ”яру”, приносив з собою зброю... Чимало й селяни привозили, що мали закопане, або те, що знаходили, випадково, залишене чи загублене військами. Але всі ці запаси скоро зужилися і для нас лишалося єдине ”постачання” — відбивати зброю і амуніцію у большевиків. Треба було добре й обережно слідкувати за якоюсь большевицькою частиною і наскочити зненацька, щоб розбити її і захопити в свої руки обоз, де було все те, чого нам дуже дошкульно бракувало...

Поблизу свого села я, з обережности, не оперував. Хоч мене називали “отаман Гонта”, випадково хтось із селян міг би впізнати і не бажаючи, або й навмисне (а таких не бракувало!) розтарабанити в селі. Тоді й моїй родині не з медом було б...

У нашому загоні, крім отамана Гризла, дуже мало повстанців знали, що я Лютий-Лютенко, а ті, що знали, знали тільки для себе...

Після кожної дальшої вдалої чи невдалої виправи ми верталися до Холодного Яру, як додому, і тут їли, спали, зализували рани, охайлювалися та набиралися сил до нового рейду”...

 

Влітку 1920 року, під час наступу білогвардійців під командуванням генерала Шкуро, розвідники повідомили, що із Знам’янки метушливо відступають більшовики. Їх було там приблизно три тисячі. Вони мали багато зброї, боєприпасів, харчів та різних товарів. Отаман Гонта, не гаючись, зв’язався з отаманами Завгороднім і Заболотним, які тоді стояли у Чорному лісі, щоб разом наскочити на червоних.

“Большевики, мабуть, порахували нас за денікінців... В паніці втікаючи, залишили нам усе своє добро. Але, втікаючи, зорієнтувалися, що ми нерегулярна армія. Невелика частина їх круто повернула назад та вдарила по нас. Ми большевиків перемогли, але в одчайдушному, завзятому бої і з великими втратами в людях: в нас було коло п’ятидесяти вбитих і дещо менше поранених, а большевики залишили на полі бою понад двісті трупів. Розділивши здобуті трофеї натроє, підібравши своїх убитих та поранених, ми рушили на свою постійну базу в Холодний Яр.

Минуло декілька днів, як до нас примчали повстанці від отамана Яблучка (Цвітковського), сповіщаючи, що на станції Бобринській якось дуже підозріло переміщуються большевики; мабуть, збираються відступити, і що Яблучко просить нашої допомоги... Ми зразу зібралися й вирушили разом з посланцями...

Обміркувавши все як слід, розпланували наш наскок на большевиків так, щоб захопити у свої руки їхній ешелон з амуніцією, зброєю і харчами з найменшою втратою бійців. Наша атака була дуже вдала: все йшло за планом, раптово і точно, без ніяких перешкод і недотягнень. Швидкий і несподіваний удар наш розполохав большевиків, і ми без втрат здобули 50 осідланих коней, кулемети, рушниці і багато ящиків патронів та гранат. Гармати, яких ми не могли взяти, понівечили як могли, замки повитягали з них і взяли з собою, щоб десь по дорозі викинути їх. Різних текстильних матеріалів, консервів, тютюну, вина тощо набрали зо два десятки підвід”...

 

Поблизу Лебединського манастиря загін отамана Гонти наскочив на великий і добре озброєний каральний загін більшовиків, який, замість утікати, як це часто бувало, коли повстанці нападали на них зненацька, пішов протинаступом. “Тільки-що розгорівся бій, як ми помітили, що на нас наступає інший большевицький загін, — згадував Лютий-Лютенко. — Збагнувши дурне наше становище, ми мирно відступили в балку, і два загони большевиків завзято стріляли один на одного. Коли ж зорієнтувалися, припинили стрілянину і почали зближатися.., то вияснилося, що їх небагато й залишилося. Тоді ми вдруге наскочили на них з балки і добили дорешти. У цій сутичці не залишився живим ні один... Поплатилися й ми кількома вбитими й пораненими”...