Еміграція
З України, окупованої росіянами, отаман Гонта перейшов в Україну, окуповану поляками... І став знову Іваном Лютим. Він відразу зголосився до коменданта Корця та до полковника контррозвідки у Рівному... Потім Львів, тюрма у Перемишлі, колючі дроти табору для інтернованих вояків Армії УНР в Каліші. І знову польська тюрма, куди потрапив за підозрою у тому, що він більшовицький агент. Лютий-Лютенко швидко “зрозумів правдиве ставлення поляків до українців”... З тюрми його виручили жінки високих польських урядовців, яким він 1919 року допоміг виїхати з України до Польщі. Іван Лютий-Лютенко переїхав на Полісся, в Іванцевичі, де заснував Український еміграційний комітет, який розгорнув бурхливу культурницьку діяльність: були створені український хор, самодіяльний театр, українська школа... Це викликало занепокоєння місцевих польських властей. Взнавши, що дружина Валентина на його прохання таки взяла розлучення, Іван Макарович одружується вдруге. Його дружиною стає Ольга Лавренчик, яка незабаром народжує йому сина Юрія (від першого шлюбу мав Олександра та Марію, яка народилася вже після його еміграції). Лютий-Лютенко зайнявся комерцією: торгував лісом, ялинками тощо. У зв’язку з розширенням української культурної праці ставлення польської влади до Лютого-Лютенка помітно гіршало. Скориставшись прийняттям нової поправки до закону, якою українським та білоруським втікачам з-під більшовиків заборонялося жити в прикордонній смузі, Лютого-Лютенка виселяють з Полісся. “Тут вам не Україна!”, — з люттю сказав йому воєвода Костек-Бернадський... Іван Макарович змушений був переїхати в корінну Польщу, в м.Мости, де влаштувався на фанерну фабрику. Хоч і рішення поляків про його висилку завдало йому чимало незручностей і збитків, але, як згодом виявилося, це врятувало його (вкотре!) від смерті: коли росіяни спільно з німцями ділили Польщу, чекісти знищили в прикордонних областях всіх “петлюрівців”. Зокрема, таким чином потрапили в їхні смертельні лабети отамани Ананій Волинець та Яків Водяний. Розпочалася Друга Світова війна: німецькі війська окупували Польщу. “Зарозумілість, зухвалість поляків принишкли, але ненависть до українців не згасала”. Лютий-Лютенко продовжив комерційну діяльність, тепер вже у Володаві Підляській, де він очолив Союз Українських Кооперативів. У Кракові, куди їздив у ділових справах, зустрівся колишній отаман з колишнім командармом Михайлом Омеляновичем-Павленком. Що згадували? Очевидно, “ту” зустріч у Херсонських степах... Загалом у Польщі на той час скупчилося чимало українських діячів: релігійних, військових, політичних. Лютий-Лютенко зустрічався з Кубійовичем, ген. Сальським, полк. Дяченком, інж.О.Бойдуником, Сушком, єпископом Мстиславом (Скрипником) та багатьма іншими. Коли приїздив до Варшави, обов’язково відвідував Президента екзильного Уряду УНР Андрія Лівицького, який був у великій скруті, і допомагав йому грішми, продуктами харчування... Згодом Іван Лютий-Лютенко переїхав до Холма, де став директором Кооперативного Союзу. На цій та на попередній посаді Іван Макарович виявив себе не лише талановитим підприємцем, але й щедрим і постійним меценатом української справи. Допомагав він й військовополоненим Красної армії, зрозуміло, землякам... Багато з них — за його протекцією — було звільнено з концтаборів. Повернувшись в Україну, вони й принесли вістку батькам, дітям та першій дружині Валентині про їхнього сина, батька і чоловіка. Це спричинилося до того, що перший син Івана Макаровича Олександр — через всю окуповану Україну — приїхав до Холму, знайшов батька і залишився з ним. 4 червня 1942 р. Лютий-Лютенко був заарештований гестапо. Півроку просидів він у в’язниці м.Любліна. І знову уник смерті: українська громада Холма написала колективного листа до німецьких властей з проханням звільнити його з ув’язнення на підставі того, що “Лютий ніколи не був ворогом німців, а навпаки, — він постачав торф для німецької армії”. Підписав цей лист і архиерей Іларіон (Іван Огієнко). Вийшовши з Люблінської в’язниці, Лютий-Лютенко знову творить добрі діла: використовуючи свої зв’язки, бере на поруки 42 молодих українських націоналістів, яких було заарештовано за розклеювання антинімецьких летючок. Їх мали наступного дня стратити. Всі “арештанти” — хлопці і дівчата прямо з в’язниці прийшли в Союз. “Заливаючись сльозами, дякували мені за те, що я їх вирвав із лабет неминучої смерти”, — згадував Лютий-Лютенко. Коли фронт почав наближатися до Холма, українці почали готуватися до виїзду: їм, що 20 років тому втекли від Совєтів, не посміхалося потрапити до рук чекістів. Готувалися та не виявилися готовими. Коли Красна армія наблизилася впритул, вияснилося, що поїзд, в якому зібралося понад 700 українців, не має локомотива. Завдяки екстреним зусиллям Лютого-Лютенка начальник залізничної станції м.Кракова надав локомотив. 700 українців було врятовано. В тому поїзді були 12 православних єпископів, в тому числі й майбутній патріарх УАПЦ Мстислав, а також 120 православних і 30 греко-католицьких священиків. Поїзд довіз їх до Словаччини. Потім втікачі розсіялися по всьому світу. Шлях Лютого-Лютенка і його родини проліг через Криницю, Бад-Кісінген, Берлін, Мюнхен, де вони зупинилися на довший час. 1947 року Лютого-Лютенка обрали Головою Парафіальної Ради УАПЦ св.Покрови. В травні того ж року він фінансував проведення Собору УАПЦ, який відбувся у Мюнхені. Опікувався колишній отаман і студентами Богословської Академії УАПЦ. В 15-у річницю Голодомору, Іван Лютий-Лютенко ініціював і організовував — у співпраці з СУМом — панахиду і величезну українську маніфестацію вулицями Мюнхену. Ось як згадує Лютий-Лютенко про цю подію, яка відбулася 14 березня 1948 року: “У найбільшій у Мюнхені протестантській кірсі почалася дуже врочиста і винятково багатолюдна панахида. Два єпископи — Михаїл і Ігор — і двадцять священиків, понад 300 хористів із різних хорів — під магічною рукою славного диригента Нестора Городовенка. Півтори сотні вінків, хоругви й прапори. Кірха не вміщає людей, що в молитовному екстазі зі свічками в руках слухали жалібно-благальне священнослужіння у супроводі чарівного співу потужного хору. Перед кірхою і на вулиці маса народу з прапорами, транспарантами, плакатами з надписами протикомуністичних закликів чекає закінчення панахиди, щоб вийти на вулиці Мюнхену і задемонструвати перед чужинцями протест українців проти комуно-московських народовбивців. Промови, оркестра і співи влили в маніфестацію — своїх і чужих — понад 7 тисяч народу! Це було, з погляду чисельности, здається, перше українське чудо на еміграції. Була, щоправда, і ложка дьогтю: коли маніфестанти проходили повз жидівський табір, на них посипались каміння, пляшки та інші тверді предмети. Так “спокутували” жиди свою участь в організації Голодомору в Україні в 1932-33 роках. Американська військова міліція швидко вгамувала 1951 року Лютий-Лютенко з родиною виїжджає до Марокко і оселяється в Рабаті. І знову вже звична схема: зайняття комерцією, прибуток від якої значною мірою йшов на потреби української громади. Так, 1951 року, вперше в Марокко, очевидно, й в усій Африці влаштовано свято Симона Петлюри. В Рабаті були вивішені афіші українською і французькою мовами про панахиду та академію, на яку було запрошено й американців, французів та інших чужинців. Росіяни хотіли зірвати заходи і замкнули церкву. Панахиду справді зірвали, але урочисте засідання було проведене. Провокації росіян допомогли маленькій українській громаді більш яскраво заманіфестувати свою окремішність від росіян і “виробити добру опінію для українців серед чужинців у Марокко”.
Цікаві — і прикрі для нас — висновки зробив Іван Лютий-Лютенко, прощаючись з Африкою: “За шість років мого перебування у Марокко (1951-56 рр.) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мені невільну Україну, хоч окупанти були абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні — безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні... Я часто порівнював патріотизм марокканців з патріотизмом українців, національну свідомість їх і нашу... Мушу визнати першість за марокканцями. Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув в Марокко навіть день-два. У нас, натомість, про національну свідомість треба розпитувати у людей, бо голим оком її не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він пробивається не часто, не завжди вчасно й неналежно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні”. Гіркі слова людини, яка має право так казати!..
1956 року родина Лютих виїхала на постійне життя до США. Оселилися у Нью-Йорку. Лютий заснував фірму “Вікінг” і знову зайнявся комерцією. Брав активну участь у церковних та громадсько-політичних організаціях, багато жертвував на українські та американські інституції, а також на українську церкву. Наприкінці життя, в 1986 році, написав книгу “Вогонь з Холодного Яру”, видану у Детройті. Ця книга і стала основою моєї розповіді про нього. Помер Іван Лютий-Лютенко в США 19 березня 1989 року, на 92-у році подвижницького життя. Похований на українському цвинтарі у Бавдн-Бруці. В Епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав: “Як старий Холодноярський повстанський отаман, ніколи не змінював і не зміню своїх позицій... Не втрачаю віри в пророцтво Тараса Шевченка, що ”повіє огонь новий з Холодного Яру”, бо в ньому не гасне іскра ще з часів нашої саможертовної боротьби за волю українського народу, за Українську Народну Республіку й за вільну в ній Українську Автокефальну Православну Церкву, яка відроджувалася 65 років тому під охороною лицарів Зимового походу й героїв-партизан з Холодного Яру”. Вічна пам’ять українському сподвижнику, національному Герою Іванові Лютому-Лютенку — отаману Гонті!
Джерела, примітки: 1) Тут і далі посилаюсь на книгу Івана Лютого-Лютенка “Вогонь з Холодного Яру”. Детройт, 1986. Правопис автора збережений. 2) Справжнє прізвише — Марія Соколовська. 3,4) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.
Головний Отаман Херсонщини
|
