В лавах Армії УНР

 

В серпні 1918 р. Григор’єв покидає службу у гетьманській армії і приїжджає до с.Верблюжки, населення якого відзначалося надзвичайною войовничістю. Тут творить свій перший повстанчий відділ — чисельністю 120 чоловік, озброєних рушницями, револьверами, сокирами, ціпами та вилами. Подібні загони творить Григор’єв і в інших селах. Як свідчить учасник подій Михайло Дорошенко, місцеві хлопці та чоловіки “сипнули до Григоріїва з метою вибороти українську державність”.

Трагедією українства стало те, що німців, які прийшли на заклик Центральної Ради, і допомогли українцям за три місяці (лютий-квітень 1918 р.) вигнати російських більшовиків за межі держави, українські селяни сприйняли за окупантів. Селян можна зрозуміти: годувати величезну німецьку армію доводилось їм. До того ж, німці, що прийшли як союзники, побачивши безвладдя і хаос в Україні, почали самі організовувати життя й наводити порядок. А оскільки Центральна Рада не виконала своїх зобов’язань у продовольчому забезпеченні союзників, німці змушені були почати проводити реквізиції, щоб прогодувати своє військо.

На диво правильний розрахунок — спочатку Центральної Ради, а потім і Гетьмана Павла Скоропадського — використати проукраїнські налаштовану Німеччину для побудови української держави наштовхнувся на ображені почуття українського селянина. Селянин не думав про геополітику, він бачив перед собою озброєних чужинців, які не дуже з ним церемонились і яких він повинен був годувати. Якби ж то український селянин знав, що, виганяючи німців з України, він звільняє дорогу для потопу в тисячу раз страшнішого — російського...

 

В листопаді 1918 р. Григор’єв продовжував формувати загони, переважно в околицях Холодного Яру. Так, в Цибулеві він створив відділ з трьох сотень. Збільшив сили у Веселому Куті, Плоському, Дмитрівці, Диківці, Косівці — місцеві козаки охоче вступали до його загону. Ці села знаходилися в районі Чорного лісу та лісу Чути, які складали колись єдиний зелений масив з Холодним Яром.

За короткий час Григор’єв опанував село Верблюжку, яке дало отаману понад 4000 бійців — цілий полк. Фактично все чоловіче населення пішло у партизани.

На кінець року Григор’єв об’єднав навколо себе до 5000 повстанців.

Чи не першою його операцією став напад на залізничну станцію Куцівку, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. З Олександрії для наведення порядку був висланий німецький загін. Григор’єв не побоявся дати бій вишколеним Першою Світової війною німецьким солдатам. Під виселком Валковим селяни влаштували засідку. Григор’єв вміло використав гористу місцевість і, несподівано вдаривши з укриття, захопив німецьку артилерію.

Слава про Григор’єва покотилась Херсонським степом...

На початку грудня 1918 р. отаман розпочав наступ на Олександрію і без особливих ускладнень “звільнив” Олександрію від військ Гетьмана Павла Скоропадського. З пульманівських вагонів зробив бронепотяги, які почали курсувати на П’ятихатки-Крюків та до Знам’янки.

Григор’єв повідомляє Симона Петлюру про створення 117 невеликих повстанських загонів. Загони отамана Григор’єва отримали назву Херсонської дивізії і стали складовою частиною Південного фронту Армії УНР.

Отаман Григор’єв отримує наказ звільнити Миколаїв і Херсон. 10 грудня 1918 року Херсонська дивізія переможно входить до Миколаєва. Згодом повстанський отаман перемагає білогвардійців біля херсонського села Олешки. Поступово Григор’єв опановує Херсонщину і частину Катеринославщини. На визволених територіях оголошується влада Директорії...

В цей час, в середині грудня 1918 року, до Одеси почали прибувати окупаційні війська Антанти, до складу яких входили французькі, грецькі, румунські, польські та російські відділи Грішіна-Алмазова. На вимогу Антанти українські частини залишили Одесу. Адміністрацію Одеси було обсаджено біло-російськими кадрами. В січні 1919 р., коли на півдні України вже перебувало 70 тисяч війська Антанти, командуючий французьким десантом генерал д’Ансельм нахабно “запропонував” Директорії відвести українські війська на лінію Бірзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон.

Директорія погодилася...

Але не погодився Григор’єв. Виразна орієнтація Антанти на реставрацію російської імперії, вимога французького представника Антанти підпорядкувати українське військо Добровольчій армії та вимога кадрових змін в українському уряді вкрай розсердили Матвія Григор’єва. “На його думку, французів треба було ”провчити” скиненням війська Антанти в море, як єдину належну відповідь на ганебну пропозицію”.6) “”Треба бити Антанту, бити більшовиків, бити білих і червоних ворогів”, — говорив Григор’єв у штабі”.7)

Директорія, яка рішуче скинула Гетьмана Павла Скоропадського і тим самим розчистила дорогу більшовикам, білогвардійцям та Антанті, на цей раз рішучості не виявила. Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дії проти окупантів на півдні України глибоко вразила Григор’єва. Він посилає Директорії ультимативну телеграму і пропонує їй відновити бойові дії проти загарбників. Зрозуміло, що згоди він не отримав.

Але Григор’єв продовжував підпорядковуватись українській владі: 15 тисяч повстанців Григор’єва все ще входили до Південної групи Армії УНР.

Під час боїв проти більшовиків Григор’єв співдіяв з Петром Болбочаном. Сотник Барило згадував: “Григоріїв ”був дуже лояльним і навіть виконував розпорядження командуючого фронтом (тобто Болбочана)””.8)

Але безпідставний арешт українського героя, полковника Петра Болбочана призвів до того, що Григор’єв розірвав свої стосунки з Директорією.