Трагедія українських повстанців

 

1921 року був проголошений НЕП — підступно-приголомшливий удар совєтської влади. Російські окупанти побачили, що українське село перемогти каральними заходами та економічним визиском надзвичайно важко. Тоді вони підійшли з протилежного боку: вирішили “дать нєкотороє врємя пожіть” українському селянину. І “продразвьорстка”, тобто необмежений грабунок, була замінена на “продналог”; селянину було дозволено торгувати. І український господар, який занудьгував за мирною працею, якому дозволили працювати “на себе”, капітулював, надавши перевагу не боротьбі за свою незалежність, а можливості сито жити в рабстві. Відповідно змінилось ставлення селян до тих, хто “заважав” господарювати, наражав їх на небезпеку.

Іван Лютий-Лютенко з гіркотою і сумом згадував: “Гірше нам стало після того, як Ленін проголосив Нову економічну політику (НЕП). Селянам зразу значно полегшало під кожним оглядом... Селяни почали розживатися, багатіти, як то кажуть, на очах. Не багатіли тільки ті, які не хотіли працювати — лентюхи і п’яниці...

Ставлення селянства до повстанців швидко і виразно змінювалося на гірше. При зустрічах у селі з дядьками вже не помічалося колишньої приязні та щирості. Розмовляючи, вони відвертали голови набік, або дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них одверто казали:

— Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде... Ідіть додому — оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочем...

Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю і долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих — билися, вмирали, каліками ставали на все життя. Та ж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди — бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю...

Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали большевицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах...

Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією... Було тепле й щире ставлення селян до повстанців, як до своїх захисників, і раптом, спіймавшись на Ленінів непівський леп, — похолодніло, ставало непривітним, а то й ворожим.

Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, беззахисні від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшим трудом роздобували харчі і одежу, а села, понищені, спалені, розграбовані бандами, обдерті ”продразвьорстками” большевиків, стероризовані, залякані, що ще недавно були такі принишклі, безгомонні, тихі, як після похорону, тепер клекотали рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи свої рани, завдані війною, революцією, повстаннями та партизанщиною. Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали до танців.

Ми, повстанці, втрачали єдиного союзника, що мали — село...

До того ще й чутки день-у-день до нас прилітали про ліквідацію большевиками українських повстанських загонів у різних кінцях України. Ми не мали можливости перевіряти чи ці вістки були правдиві, чи придумані большевиками, але вони впливали дуже погано на настрій бійців... Безнадійність, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні бійці ставали боягузами...

Змучені, голодні, брудні, облатані, переночуємо, бувало, покрадьки в стодолах селян, а, вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод — не свій брат. Тут і починалося! Господині, ставлячи на стіл те, що мали, починали нарікати:

— Доки ж воно буде так тягтися? Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться! Коли ж цьому всьому кінець буде?!

А господарі дорікали нам:

— Ось самі подумайте, хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі та ще й снідали в хаті. Прийдуть, заарештують і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на наші голови!

Дядькам вторували баби гостроязикої вдачі, що словами болючої образи і плачем ранили наші серця.

Все оберталося догори ногами й проти нас.

Раніш селяни, йдучи чи їдучи на базар, мали при собі зброю, і як зустрічалися по дорозі з большевиками, то не втікали, а стріляли, нападали на них. Тепер зовсім не ті стали — примирилися, загосподарювались, стали багатіти і їхня ненависть повернулась на нас.

Та все ж таки, хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружинисті й активні. Не раз, об’єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну большевицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували нас, навпаки, лаяли:

— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили, як люди... Досить уже! Майте совість... Ви ж, здається господарські сини, а не міська босота. Доки ж можна?.. Люди!..

Ми змінили тактику. Старалися обминать села, щоб не стягати на селян большевицької помели”...

Тим часом з’явився маніфест Троцького та Якіра про “амністію” для повстанців. Маніфест “прощав” усі “провини” повстанцям, якщо вони здадуть зброю, вийдуть з лісів і виявлять свою лояльність до влади...

“Що будемо робити?”, — розгублено запитували Гонту деякі повстанці.

“Я большевицькій амністії не вірю і ніколи не повірю. За кордон також не спішуся... Я ще буду воювати!”, — відповів отаман.

Такої думки трималися й інші командири — Гризло, Карась, Залізняк, Заболотний, Завгородній та інші...

 

“Незабаром від червоної дивізії до табору Гонти прибула ”мирова делегація” на чолі з самим Дибенком.

Делегація ще раз запропонувала перемир’я і показала наказ, підписаний трійкою: тов. Л.Троцьким, Балицьким та Якіром. Цим наказом проголошувалась амністія всім повстанцям, які негайно складуть зброю...

Війна скінчена, підкреслювала делегація, ми всі повинні включитися до відбудови зруйнованої війною країни. Кожному з нас вільно вибирати собі працю — хто де хоче: хто до червоного війська, хто додому, а хто на виробництво...

Оголошуємо вам протягом цілого місяця, аж до першого січня 1922 року перемир’я. Просимо вас точно його дотримуватись. Так само бажано, щоб і ви вибрали свою делегацію і прислали до штабу дивізії для уточнення переговорів, — продовжував Дибенко, — а ми можемо лишитися у вас, в таборі, закладниками...

Червону делегацію затримали. Вістка про її прихід до повстанців блискавкою дісталася до загонів Гонти і Гризла і багато місцевих повстанців, пройняті духом амністії, почали мріяти про мирну працю у своїй господарці.

Деякі козаки, спокусившись приманкою ласкавих слів в оголошеній амністії, збирались залишити загін...

Отамани Гонта і Гризло, вимушені обставинами, скликали негайно нараду. На нараді погодились вислати делегацію до червоної дивізії.

Отамани Хмара і Завгородній були рішучими противниками довір’я до ворога і до ”амністії”, але командири й козаки інших загонів домагались послати делегацію. Вибрано було чотири особи на чолі з ревним прихильником амністії сотником Бойком.

Домовились двох червоних делегатів залишити закладниками, поки не повернеться делегація зі штабу дивізії Яхонтова із Звенигородки.

Повстанську делегацію до штабу дивізії супроводив один з червоних делегатів. В штабі червоної дивізії наших представників вітали чемно, гостинно, добре частували та протягом тижня умовляли піддатись і не блукати лісами, а йти цілком певно, спокійно до свого рідного дому. Нікому нічого не станеться, — запевняли червоні пропагандисти...

Наша делегація подякувала за гостинність і вияснення та запевнила червоне начальство, що відозва про амністію буде поширена серед повстанців, і, хто схоче, то піде зараз, а остаточну відповідь обіцяли подати за два тижні. Пояснили, що цю справу треба узгіднити і з іншими повстанськими загонами.

Час минав. Кінчалась осінь, наступала сувора зима.

Коли делегація повернулась, отаман Гонта скликав поширену нараду.

Голова делегації зробив доповідь про вислід переговорів та прочитав наказ про амністію.

У дискусії думки присутніх поділились і більшість була схильна довіритись на большевицьку амністію...

Отаман Гонта був у розпачі. Нарікав на безнадійний і небезпечний стан, на поразку і т.д. Шкода було йому добрих козаків, з якими разом довгий час боролися, сміливо дивилися смерти в очі, вірили в свою перемогу, вірили, що здобудуть волю Україні. Але зрада союзників, незчисленна сила ворога, і відважні побратими заломились”. 4)

 

Тих, хто повірив в амністію, чекало гірке розчарування: “усіх ”амністованих”, як нам донесли пізніше, привезли до Харкова і розстріляли. Смертний присуд їм підписали ті самі, що й амністію підписували; ті самі кати, що підписали вирок учасникам Зимового походу під Базаром — Троцький і Якір!

Так шанують большевики свої власні закони і так дотримують свого слова честі”...

 

“Нас залишалося менше і менше, — згадував про най­трагічніші дні свого життя отаман Гонта. — Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п’яти, пускалися ми на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливости звернути з дороги на бік, або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі більшовицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: ”Какой часті?”, — чуємо запит. ”Развє нє відіш?.. По борьбе с бандітізмом!”— відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало.

Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерти, але це ”геройство” рятувало нас ненадовго.

Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ж селяни почали нас цькувати большовиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало...

Коло замикалося. Боротьбі нашій приходив кінець... Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерти.

Думав і я. Думав не про себе... Думав про родину: батьків, жінку, дітей.... Яка доля їх чекає? Що з ними буде?.. Того факту, що я такий довгий час був у повстанцях, партизанив, бився з большевиками, ніхто не міг заперечити, ні затаїти.

Большевики вже й моє правдиве прізвище знали.

Тож доля моєї родини не переставала мене турбувати ні на мить...

Ще коли я потайки навідував родину, то завжди благав батьків і жінку, щоб відмовилися від мене; щоб пішли до сільської управи і міліції та заявили, що я не тримаюся дому, невідомо де перебуваю, не піклуюся дітьми, жінкою, ні старими батьками. Просив і радив батькам і жінці, щоб звинувачували мене перед владою якнайтяжче, бо від моєї негативної характеристики буде залежати в немалій мірі їхня доля. Мої прохання й пораду родичі, особливо мама й жінка, рішучо відкидали”...

Наступала зима. Отаман Гонта прийняв важке рішення — розпустити загін.

Прощання було гірким: побратими розуміли, що побачитися вони хіба зможуть на очній ставці в ЧК...

“Була сувора зима 1923 року, — завершує оповідь про останні дні на Батьківщині Іван Лютий-Лютенко. — Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, ”торгуючи сіллю”, добралися аж до Новоград-Волинська, де я мав знайомого Черепенка...

В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри...

Повернувшись до своїх, я сказав їм, що в Черепенків гостює-випиває ”груба червона риба” — Котовський. ”Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!” — вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, а то, може, й усіх сусідів...

Користуючись щирою порадою священика, пішов я до чоловіка — ”кордонного фахівця”, і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі”.

Так завершився страдницький шлях отамана Гонти на Батьківщині, і почалася його нелега, шістдесятшестилітня, дорога на чужині...