Студопедия — Роздум десятий.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Роздум десятий.






Про “безталання бути жінкою”: з приводу “Польових досліджень…” Оксани Забужко.

“Яке безталання бути жінкою. Та найгірше безталання полягає, по суті, в тому, що вона не розуміє, що бути жінкою — це вже безталання”, — писав К¢єркегор. Роман О.Забужко “Польові дослідження з українського сексу”(1996) є оригінальною спробою пояснити жіноче буття як людський “неталан” і спробу боротися з ним. Твір О.Забужко з¢явився на тлі завершення “карнавального” періоду, або так званого бубабізму. Протягом 1995-1996 рр.видаються підсумкові карнавальні книги (“Бу-ба-бу”, “Крайслер імперіал”), а центральна фіґура “карнавальних часів” Ю.Андрухович завершує трилогію про карнавал романом “Перверзія”. Всюди в бубабістських як власне чоловічих сюжетах за Героєм, Поетом плететься у “реп¢яхатій спідниці” блудниця. “Поліно, як мені осточортіли Ви…” — розпочинає одну із своїх “любовних” поезій В.Неборак. Зневага до жінки як сексуального об¢єкта і водночас необхідність такої жінки як форми власного “справжнього” самоствердження (“Куди вона в чорта поділася, я показав би їй справжнього мужчину …, я дер би її, як мавпа папір…”) набуває своєрідної літературної моди. Знущально-агресивні і дотепно-розважальні настрої відображуватимуть ціннісну неповагу до серйозності чоловічо-жіночих відносин. Ця бубабістська, як загалом карнавальна, іронічність щодо жіночих цінностей у світі та значення їх для чоловіка як, наприклад, в “сонеті” Ю.Андруховича:

А все, що маєш, — є лишень дірою,

Котру я, грішний дурень, полюбив

 

можливо, що до певної міри провокує феміністичну позицію. Символічно, що роман Забужко виникає на тлі цієї самовдоволеної чоловічої розваги. Він складений у формі лекції на тему психоаналітики жіночої душі і дуже сильно перегукується з відомою лекцією З.Фройда “Жіночість”, де проаналізована ситуація “едіпового комплексу”. Ступінь подолання едіпового комплексу, на думку відомого психоаналітика, визначає суттєву відмінність між духовністю чоловіка та жінки: хлопчик під впливом страху кастрації повністю витісняє в собі едіпів комплекс, замість нього з¢являється незалежний духовний стержень, так зване строге Над-я, котре, до речі, асоціюється з вищою духовністю, вічністю; дівчинка через відсутність страху кастрації потрапляє, як правило, в едіпову ситуацію, на все життя, виробляючи залежний від чоловіка спосіб буття. З.Фройд знав, що його пояснення жіночості не сподобається феміністкам. Адже він психоаналітично доводив, що формування жіночого Над-Я “зазнає перешкод, а саме Над-Я не може досягти тієї сили і незалежності, що надають властивого йому культурного значення…”[62]. На жаль, О.Забужко майже повністю погоджується із Фройдом, на фройдівський психоаналіз натякають численні мотиви роману. Мало того, “Польові дослідження…” фіксують ідеологічно “залежне” мислення письменниці (як знак символічного жіночого підкорення). І хоч роман Забужко був дуже серйозним приводом для розмови про фемінізм, феміністичним романом його назвати не можна. Однак це один з перших серйозних романів про проблему жіночості.

Отже, людська неповноцінність жінки, проявлена великою мірою в її залежності, визначає в О.Забужко жіноче безталання:

Ти — жінка. В цім твоя межа.

Твій місяць спить, як срібна блешня.

Як прянощ з кінчика ножа

У кров утрушено залежність.

У своєму романі Забужко розвиває фройдівське твердження про те, що в психічному житті жінки важливу роль відіграють заздрість і ревнощі. “ Пенісну заздрість ” закодовує сон героїні: “Ночами снилась собі хлопом — високим, довговолосим, чорнявим самцем — Мауґлі, що волочить у койку стару відьму в звислих блатнавосивих космаках — і не може її взяти!”. Також потяг до материнського задоволення через “продукування” чоловіка — народження сина. Фройдівський едіпів комплекс підтверджує любовна ситуація роману, коли ставлення до чоловіка-коханця є своєрідною формою трансформованого любовного пориву до батька. Далі, Фройд, як відомо, пояснював жіночу психіку через мазохізм як типово жіноче збочення. Утворенню сильних мазохістських потягів, вважав психонаналітик, сприяє жіноча конституція і суспільством накладена на жінку роль пасивного об′єкта[63]. Мазохістський синдром героїні в романі Забужко також є підтвердженням впливу Фройдівської психоаналітики. Однак діалог з Фройдом, який представляє роман-лекція сучасної письменниці, відбувається через аналіз української ситуації. Власне введення національної онтології деформує фройдівський психоаналіз чоловічо-жіночого буття на користь феміністичному світогляду. Адже “едіпова ситуація” в українському варіанті (з його характерною історичною неповноцінністю саме чоловічого буття), обумовлює зовсім іншу, ніж у Фройда, жіночість: гнаний і принижений чужинцями, такий чоловік, подібно до жінки, не може досягти вищезгаданої духовної сили та незалежності. Перебуваючи в українській ситуації поряд із пригніченим чоловіком, жінка несе на собі тягар подвійного поневолення. Українські жінки, як писала М.Богачевська-Хом′як, — двічі знедолені у новітньому періоду, “підвладна група підвладного народу”.[64] Ця ідея є продуктивною для романного світогляду О.Забужко. Через чоловіка українська елітарна жінка, якою є героїня “Польових досліджень…”, сповна переживає національну ганьбу, про неї їй постійно нагадує архетипічна бездомність: спокон віку бути без Дому як без Батьківщини. М.Вінграновський дуже точно охарактеризував цей стан: “Ми на Вкраїні хворі Україною, ми на Вкраїні в пошуках її”. На такій Вкраїні жінці не залишається вибору, як пристати до цих “хворих”, гнаних чоловіків. Українська жіноча ситуація цілковито пропаща: жінка мусить прийняти таку чоловічість, бо інакше вона опиняється на стороні чужинця. Філософія жіночого існування в О.Забужко отримує абсолютну відсутність вибору: “єдиний наш вибір, отже, був і залишається — межи жертвою і катом: між небуттям і буттям, яке вбиває…”

В українській літературі не раз була спроба осмислити українство як екзистенційний тягар, онтологічне тавро. “Ох, проклятая, / ти, годино смертная моя, нащо випхнула на світ мене/ та й із неньчиного черева/ нарекла й пустила з реготом / українцем, не людиною…”, — волав у чорну безвість ХХ століття Тодось Осьмачка. У своєму романі Забужко означить екзитенційний тягар українства особливо нестерпним для жінки (“ якого ч о р т а було родитися на світ жінкою та ще й в Україні”), адже він подвійно марґіналізує її буття як буття жертви. Таким чином, два головних дискурси — жіночий та національний — тісно переплетені в “Польових дослідженнях…” Як дві клітки, дві в¢язниці —жіночо-національної залежності та безвиході (“ не бозна-який воно кайф належати до битого народу”). Проти такого небуття, проти такого безталання, що власне можна охарактеризувати як ситуацію абсурду, бунтує жіноча свідомість. Ми маємо воістину абсурдний бунт, про який говорив А.Камю. Адже він в Оксани Забужко позбавлений надії, виходить із фаталізму жіночого буття, однак позбавлений і рабської покірливості. Це протест, який дає смисл життю, який стає самим життям, який відновлює пригнічену велич життя.

“Польові дослідження” — роман літературний. Тут підсумовується жіноча українська ідея у новій українській літературі. Майже ціле Х1Х ст.в чоловічому літературному дискурсі вагоме місце займала жінка - “покритка”, “бурлачка”, “повія” — квінтесенція горя, нещастя та немочі, ця власне підневільно- чоловіча національна самоідентифікація. І лише у жіночій творчості вона постане так яскраво незалежною: “царівною”, “одержимою духом”. З образом випростаної жіночості пліч-о-пліч йде наш національний ренесанс початку віку. Попри навіть те, що українські чоловіки, одвічні наші романтики-зрадники, закохавшись трохи в націоналізм, трохи в комунізм, вже вкотре проґавлять державу. “Проґавили ми Україну, і вона пішла від нас. Тому що ми — не політики, ми — поети”, — розпачливо кидав Микола Хвильовий у постреволюційний, постапокаліптичний простір. І, мабуть, неспроста у своєму завершальному творі — “Вальдшнепах” — проти безпорадного, немічного, колишнього героя-революціонера Дмитра Карамазова поставив рішучо-відважну Аґлаю: її тост за безумство хоробрих, за безстрашшя конквістадорів лунатиме як ляпас безвольним фанатикам чужих ідей, віками поганьбленому українському чоловіцтву. Жіноча визвольна ідея на переломі 19-20 ст. в українській літературі до значної міри спонукає чоловіцтво на боротьбу за національну свободу. Адже тоді могутньо і голосно — з глибини жіночої душі — прозвучить вперто несамовите почуття ненависті до чоловіка, з яким Вона не зможе стати “царівною” (випростатись духом), духовна зневага, виструнчена у вселенське бажання вбивати, проклинати, затоптувати, "як ту гадюку" недостойного її мужа — в повісті О.Кобилянської “Людина”. І в другій повісті “Царівна” романтично-спраглий погляд головної героїні — в сторону царствующого дуба-великана, що підносить свою могутньо-незалежну силу духа у небесні простори — це вікове жадібно-насичене бажання нової національної “раси” (те саме “елітарної породи” — в О.Забужко).

В унісон поставленому О.Кобилянською в кінці Х1Х ст. питанню “Чи жіноче духовне життя менш цікаве, як її організм?” — символічно (через сто років: повість Кобилянської “Царівна” видрукувана у 1896 р.) звучить роман О.Забужко. І випростана вольова українська людина у героїчній жінці Кобилянської, котра щохвилини готова до “гіркого, бурхливого бою” з послідовним бажанням “мати таку свободу, щоби бути собі ціллю”, зі своєю “духовою напруженістю”, що лякає чоловіків, із зневагою до покори (“ненавиджу … одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу”), а тому з гоном до боротьби, з глибоко вкоріненим переконанням власної міці та внутрішньої “відпорної сили” кровно споріднена з героїнею О.Забужко.

Свій “любовний роман” сучасна письменниця навмисне поставила в контекст всієї української літератури з її “культом трагічної любові”, намагаючись зрозуміти чоловічу дводушність: чому він — завше з “лжею на устах і на чолі”, а вона — “з плачем роздертої душі”, чому їй — Мавкою (або Марусею Чурай), а йому — Лукашем (або Грицьком). І в цьому незрушна “межа” кожного. Для літературної аналізи було би цікавим прочитання феномену любові у новій українській літературі. Романтизм розпочав ідеалізацію природньої жіночості, вважалося, що не зіпсута цивілізаційно жіночість сама по собі несла високий духовний смисл і була чужа життєвому (як правило, чоловічому) практицизмові (згодом цю тему вивершить М.Коцюбинський у “Тінях забутих предків”). Жінки-письменниці (О.Кобилянська, Леся Українка, Ліна Костенко) загострять опозицію жіночого “духа” і жіночого “тіла”. Наприклад це “тіло” символізуватиме дородна сільська дівка Килини (“Лісова пісня” Лесі Українки). Ліна Костенко у поетичному романі “Маруся Чурай” в уста Гриця вкладе всю зневагу до “тупої” “селянської” природи жінки, її бездуховної плоті:

То ж слава богу, що боронить звичай

Чіпати дівку. Я ж би і не зміг.

Палив мене такий великий відчай,

Отак би встав та й безвісти забіг!

Воно ж, товкуще, навіть не завважить, —

Пече, скубе, затовкує та смажить.

Б′є в килими, неначе в тулумбачи,

Та промиває кишки на ковбаси.

 

Натомість модерна одухотворена жіночість спровокує внутрішню чоловічу драму — “жить на дві душі” (образ Лукаша і Гриця). Проблему чоловічої дводушності, проявленої в ситуації з “духовною” жінкою, аналізуватиме також О.Забужко. Питання, як поєднати плотське і духовне у чоловічо-жіночих стосунках залишається відкритим питанням роману.

Чи не випадково однією із тем найновішої літератури у цей час постає тема смерті кохання ( в “Перверзії” Ю.Андруховича, у книзі “6хо” Ю.Тарнавського,)? У романі О.Забужко йдеться також про смерть кохання. Сексуальна інтрига “Польових досліджень…” ускладнюється тим, що жіноча сексуальність в уяві чоловіка невибаглива, жінці повністю вистачає чоловічого задоволення, власне чоловіче задоволення — суть жіночої насолоди. Однак таке чоловіче уявлення про секс піддається жіночому перегляду, Забужко висміює чоловічу сексуальну поведінку, розгортаючи дискурс патологічного сексу, “болісного злягання”.

Крах жіночих ілюзій щодо кохання перетинається із крахом можливого національного міфу про новий вільний народ, позбавлений рабського генокоду.

. “Раби не повинні родити дітей, бо це вспадковується”, — один з наскрізних роздумів роману. Спостерігаючи рабськи вироджений натовп з обличчям “у формах тупості і злоби”, натовп, що витворився від випадкових злягань у юрбу з плебейськими та здрібнілими душами, героїня Забужко носить в собі щемливе бажання вибраного, благородного материнства, бажання зачати Нового Сина без спадку страху і “класичної національної безвиході”. Вона плекає в собі ту елітарну жіночу “расу”, котра, належачи до “битого народу”, носить з викликом своє “історичне страждання”, виставляючи супроти нього індивідуальну “веселу і самовпевнену небитість”. Тому така погорда щодо чоловічого програного духу, коли спиваються і вішаються на руках “благодійної” батьківщини, коли не знають, куди себе подіти “рідні алкаші у проплішинах залишкової геніальності”, коли ледачіють “оплилі письменники, зугарні читати лише однією мовою”, коли спочивають кінчені “вкраїнські бунтарі, а нинішні лауреати державних премій із пухлими од спецбуфетівського жирку рученятами…”. Такий критично-знущальний погляд на українських чоловіків кінця століття контрастує з поглядом у минуле, поглядом болю і втрати — на уявному старому фотознімку вродливий і здоровий духом рід український: “… хлопи, як дуби, один в одного, мов перемиті, однаково зосереджено сурмоняться в об¢єктив з-під нахмарених брів, старанно “на мокро” зачесані чуприни, волячі шиї розпинають тісно защипнуті комірці празникових сорочок…, а вони потім гинули під Крутами, під Бродами і де там ще, ті, з кого мала постати наша еліта…”

“Комплекс мужності” героїні Забужко робить її самотньою у своєму національному світі через неможливість зустрічі з достойним чоловіком. Як випадок незвичайної долі на тлі вигиблої чоловічої сили і мужності є така зустріч з героєм роману: “відразу проявила з ним — першим на віку! — готовність поступатися: вперше-бо мала до діла з мужчиною-переможцем. Українець і переможець: чудасія, їй-бо, в сні б не приснилося…”Ця зустріч із зреалізованим попри всю національну безвихідь “расовим” чоловіком у жінці з аристократичною душею пробуджує несамовитий порив: “лютий, яркий інстинкт п о р о д и, раз усвідомлений нею на ввесь обшир духа заповнив її і попер навмання, все на шляху змітаючи…” Жіноча пристрасть звучить в неймовірній електично-нервовій напрузі, як пристрасть “останньої з українок”, як остання надія на останній союз, на якусь давно очікувану і затяту перемогу. Однак фатальний закон українського буття диктує свій незрушний “канон” — “трагічну любов”.

Романний “сюжет” О.Забужко— це жіноча спроба пробитися в чоловічий світ, здолати його герметичну неконтактність, адже “чоловік-переможець” не потребує жінки-переможця, не включається у витворений героїнею міф про кохання. Довгожданний герой постане у жіночих передчуттях містичним боленосним кривдником. Інтуїція героїні попереджає про те, що саме цей мужній чоловік, цей переможець долі, викликає жіночу недолю. Руїнне начало переможного чоловічого духу вимагає жінки-жертви: воно веде її у світ мертвого духовного буття (“тепер не було ні снів, ні віршів: вона втратила орієнтацію, наче позбулася одного із змислів, оглухла чи осліпла…”); знищує її тіло несамовитим ґвалтом (“розбомблене вночі тіло цілий час відчувалось неповоротним, якимось одутлим всередині, ніби справді була вагітна пакетом базарного м¢яса у кровавих підтьоках…”); перетворюватиме її жадобу до життя у чорний відчай, що голосить “нескінченним двадцятичотиригодинним монологом”, очікувану любов — “у вогненно-пропекущу зненависть”. “Сатаною-чоловіком” він приходить у життя жінки, щоб знищити її остаточно: поезію “царівни” перетворити на грубу, розв¢язну лайку “відьомськи розчіхраної лотри”.

Сексуальна неконтактність на тлі духовної відчудженості (“Чхати йому було на її вірші — як і на все взагалі і завжди було чхати, його вів власний, ні на що не зважаючий інстинкт дару…”) любовний потяг жінки (рух до єдності) змінює на агресивний руйнівний смерч (“ладна … вгородити в нього всі наявні ножі й інші колющо-ріжущі предмети, щоб рухнув виблядок, стікаючи кров¢ю, щоб ходив кров¢ю, щоб кінчав кров¢ю!”), що звучить в унісон представленому чоловічому демонізму. На просторі потоку свідомості розгортається жорстокий тріумф сатанизму, закинутого у жіночу душу: “Вся моя, з коліна в коліно громаджена жіноцька сила, досі спрямована до світла,… з тобою — вивернулась підкладкою назовні, зробилась нищівно-смертоносною…”

Відколи жінка стала вільною, як зауважує Сімона де Бовуар у книзі “Друга стать”, стосунки між двома статями набирають характеру боротьби: “Та ж діалектика перетворює еротичний об¢єкт на чаклунку, що сповідує чорну магію, служницю — на зрадницю, Попелюшку — на людоїдку і взагалі з будь-якої жінки робить ворога: так доводиться розплачуватися чоловікові за те, що він, покрививши душею, втвердив себе як єдино істотне”. З таким “ворожим обличчям” жінки ми зустрічаємося в романі О.Забужко.

Злоба, ненависть і лють невпущеної у світ жінки разом із грізним почуттям загубленого поклику національної крові складають величезну енергетичну напругу “Польових досліджень…”. Гоголівський парафраз “Знаете ли вы, украинскую ночь, леди и джентльмены?” домислюється як: “Чи знаєте ви, український жіночий відчай, українську жіночу тьму?” За незреалізованим образом Мадонни проблискують обриси української апокаліптичної жінки. Лейтмотив “трагічної любові” народжує новий підсумковий смисл: “Рабство є інфікованість страхом. А страх убиває любов. А без любові — і діти, і вірші, й картини — все робиться вагітне смертю.” “Український секс” на полотні Забужко прочитується як несамовитий ґвалт закомплексованого рабством чоловіка, як метаморфоза жіночості до “каструючої мегери з лещатами в лоні”, небезпечної яги із страшним прокляттям на вустах.

Психоаналіз невідбутої жінки на тлі незреалізованого національного буття, доповнений психоаналітикою жіночого світу американської чужини, дає сучасному читачеві широкий простір для найрізноманітніших інтерпретацій на цю тему. Ми маємо тут невідомий досі нашій літературі яскравий зразок напрочуд відвертої жіночої сповідальності. Роман зачинається символічно: “гнітючою тіснотою тимчасової хати” на чужині — її вікна виходять у глуху стіну, за вікнами — пожовклий, обгорілий “зимовий сад”. Вогонь густого депресивного синдрому палить кімнатні квіти. Задуха, печія. Вогонь і далі — один із наскрізних настроєвих образів роману: він з¢являється у снах, палахкотить несподіваною реальною пожежею. Сповідальні слова так само несуться вогенно, пекуче. Трагічно “невідвзаємнена” любов¢ю, без дому, без Батьківщини, що оберігає, а не майстерно вбиває на всіх її віддалях (“Україна — хронос, який хрумкає своїх діток з ручками й ніжками”), вкрай осамочена, жінка посилає свій екзистенційний бунт в простір мови, що клекоче вулканічним потоком, вогненною магмою, збуваючи самогубчу агонію (в передмові до книги О.Забужко напише: “Я сказала — і спасла душу”).

Більша частина української літератури репрезентує чоловічий досвід. Жіночий досвід спонукає подивитися на проблематичність світу з іншого погляду. Роман О.Забужко представляє не лише жіночу “психологію”, він по-жіночому говорить про те, що є чоловік, що є чоловік і жінка в мистецтві, що є зрештою саме мистецтво. Цитата з Якоба Бьоме —“Коли диявола запитали, чому він залишив небеса, він відповів, що хотів бути а в т о р о м”— розкручує містичний демонічний смисл мистецтва.Все чоловіцтво здавна заражене диявольським бажанням авторства. Мистецтво як найвишуканіше втілення такого бажання стає кінцесвітною стратегією: воно розпинає живу любов. Що вагоміше — чутливо-спрагле життя (яке традиційно уособлює природа, жінка), чи “холодний зоряний блиск б е з л ю б о ї краси”, яку традиційно виражає мистецтво, чоловік — таке питання на початку століття ставилося героями В.Винниченка. Там рокову проблему нашого цивілізованого буття вирішувала жінка-мати і чоловік-художник у п¢єсі “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”: жінка захищала природнє материнство —життя дитини; чоловік — штучне, але єдино своє “материнство” — мистецтво. У цьому двобої програє жінка і мстить мистецтву вбивством творця. В О.Забужко ситуація модернізується: обоє, жінка і чоловік, творці, а в т о р и. Чоловік традиційно вибирає мистецтво і захищає в ньому свій “герметизм”. Розчеплена між мистецтвом і життям, жінка в романі Забужко відбиває цей внутрішній конфлікт: жіночим чуттям вона знає, що тільки любов “єдина здатна нас ослонити”, захистити і вберегти, однак неабиякий мистецький дар примушує ненавидіти жіночу природу, свою залежність. Жінка прагне самостійного духу, самодостатності, тим паче, що власний “комплекс мужності” часто ставить її вище над національну чоловічу “породу”. І певною мірою у цьому зреалізованому художнику, в цьому стійкому українському чоловікові, хоча і герметично закритому від живого світу, вона вбачає власну бажану варіантність буття. Він — як віддзеркалення її бажання: фізичної і духовної незалежності. Той, хто хотів бути автором, піджидає жіночість, заражену одержимою вагомістю власного “я”. Іронічність, властива сповідальному монологу героїні, дає привід говорити і про фемінізм як один із варіантів демонічного авторства. І чи не тому в романі О. Забужко, котрий піднімає проблему духовної свободи жінки, неодноразово звучить іронія в сторону обмеженого нарцисизму? Кровний демонізм (“Брате мій, чорнокнижник, ми однієї крові…”), несвітське “побратимство” художника і поетеси насправді не об¢єднує, а роз¢єднує героїв, остаточно розводить їх по різних шляхах самотнього авторства. Романом О.Забужко представлена жінка як “вічне розчарування”, жінка, якій не вдається досягти самої себе (як пише Сімона де Бовуар, “Будучи всім, вона ніколи не є саме тим, чим повинна була б бути”). Пафос “Польових досліджень…” визначає жіночий порив до свободи, супроти ґвалтівного, приниженого невільництва, супроти фатального жіночого безталання, заради утвердження жіночої цінності національного світу, жіночої цінності Світу загалом. Однак така жіноча сповідь озвучена на тлі чоловічого “герметизму”, а тому розколотість світу на чоловіче та жіноче буття залишається безнадійно неподоланою.

 







Дата добавления: 2015-10-01; просмотров: 807. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Тема: Изучение фенотипов местных сортов растений Цель: расширить знания о задачах современной селекции. Оборудование:пакетики семян различных сортов томатов...

Тема: Составление цепи питания Цель: расширить знания о биотических факторах среды. Оборудование:гербарные растения...

В эволюции растений и животных. Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений. Оборудование: гербарные растения, чучела хордовых (рыб, земноводных, птиц, пресмыкающихся, млекопитающих), коллекции насекомых, влажные препараты паразитических червей, мох, хвощ, папоротник...

Различия в философии античности, средневековья и Возрождения ♦Венцом античной философии было: Единое Благо, Мировой Ум, Мировая Душа, Космос...

Характерные черты немецкой классической философии 1. Особое понимание роли философии в истории человечества, в развитии мировой культуры. Классические немецкие философы полагали, что философия призвана быть критической совестью культуры, «душой» культуры. 2. Исследовались не только человеческая...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.011 сек.) русская версия | украинская версия